Наступ царату на автономію України. Взаємодія зовнішніх і внутрішніх чинників у період Руїни спричинила процес ліквідації української державності. Російський царизм прагнув перетворити Україну на звичайну провінцію єдиної Російської держави. Цьому сприяло поширення в Європі XVIII ст.. принципу і політичної практики абсолютизму, теоретиком і реалізатором якої в Росії був Петро І. Петро І після "зради Мазепи" твердо вирішив прибрати Україну до рук, щоб назавжди уникнути небезпеки її сепаратизму. Цар скасовує порядок виборності полковників і старшини й сам призначає їх переважно з росіян. Значного утиску й розорення за часів Петра І зазнала українська торгівля внаслідок занепаду господарств, в яких нікому було працювати, а також через усілякі обмеження торговельних шляхів і митних правил. Практично припинився вивіз товарів у Західну Європу, скорочувався імпорт товарів в Україну. Царизм прагнув зруйнувати український економічний організм і перетворити його на колоніальний придаток імперії. Відчутним ударом для українства були утиски в галузі культурного життя. Ще раніше Київську митрополію було підпорядковано Московському патріархату, а десятки кращих духовних осіб української церкви примусово чи добровільно переїхали до Москви. Політику Петра І щодо України продовжували самодержавні імператори Росії з більшою чи меншою жорстокістю і фанатичною впертістю. Певні позитивні зміни в політиці щодо України були можливими після того, як російський престол перейшов до дочки Петра І Єлизавети. Це пояснюється шлюбом імператриці із простим козаком Олексієм Розумовським. У відповідь на прохання козацької старшини відродити в Україні гетьманську владу Єлизавета вирішила рекомендувати на посаду гетьмана брата Олексія - Кирила Розумовського. Завдяки братові Кирило здобув блискучу європейську освіту, а, повернувшись в Україну в 1750 р., був обраний гетьманом. Гетьманування Кирила Розумовського (1750-1764 рр.) було загалом спокійним. Завдяки своєму впливові при дворі і прихильності імператриці К.Розумовський добився того, що зносинами Росії з Україною займалися не в Сенаті, а в колегії закордонних справ, під владу гетьмана було повернуто Київ і Запорожжя, з України виведено російські військові підрозділи. У 1763 р. за часів гетьманування Кирила Розумовського проведено судову реформу. Проте намагання К. Розумовського зробити гетьманську владу спадковою і повернути старшині втрачені вольності не мали успіху. 10 листопада 1764 р. Катерина II остаточно ліквідувала інститут Гетьманщини. Управління Україною Катерина передала Малоросійській Колегії під проводом генерал-губернатора Румянцева. Як послідовна прибічниця абсолютизму, цариця твердо виступала проти будь-якої автономії - української, фінської, лівонської. Генерал-губернатор Румянцев розпочав свої реформи статистичним описом України, що був основою для нової системи оподаткування: замість данини в натурі він впровадив податок грішми, спершу від двору, пізніше від душі. Внаслідок нової російсько-турецької війни українські землі, і насамперед Запорозька Січ, опинилися в російському оточенні. У 1775 р. Січ було знищено. Було скасовано автономні установи. У 1781 р. Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. У губерніях заведено загально-російські адміністративні і судові установи. Проводячи політику централізму, російська імператриця Катерина II вирішила повністю покінчити з автономією України. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію (1764— 1782) на чолі з генерал-губернатором графом П. Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії. Він започаткував статистичний опис України, що," хоч і не завершений, став основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку завів грошовий, спочатку від двору, згодом — подушний. Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі, в якій тоді було майже 20 тис. козаків. За гетьманування Д.Апостола, як вже зазначалося, запорожці, які з часів петровського погрому (1709) проживали на турецькій території, домоглися повернення під гетьманську владу. У 1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і заснували над р. Підпільною Нову Січ. Із самого початку російський уряд дивився на це повернення підозріло. Він використовував запорожців у війнах із турками і татарами. Однак, як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768 — 1774 pp. і татари вже не становили загрози, Катерина II віддала наказ про зруйнування Запорізької Січі. В основі цієї акції, на думку дослідників, лежали соціальні, економічні та політичні причини. По-перше, царизм не міг не розуміти, що Січ, яка здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься гальванізатором антифеодальних виступів українського селянства. По-друге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя: збільшення кількості населення, а основне — великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. По-третє, царат не влаштовувала форма внутрішнього устрою Запорізької Січі, заснованого на демократичних республіканських традиціях, який явно суперечив загальноімперським нормам і порядкам. 4 червня 1775 p., коли більшість запорожців перебувала ще на турецькому фронті, російські війська під командуванням генерала П.Текелі несподівано оточили Запорізьку Січ. Перевага російських сил була безперечна и запорожцям довелося здатися без бою Лише 5 тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де створили Задунайську Січ. За наказом Катерини II і генерала Текелі почалися руйнування Січі та арешти запорізької старшини. Останнього кошового 85-річного Петра Калнишевського заслали до Соловецького монастиря, де на 27 років живцем поховали в холодних мурах монастирської в'язниці. Кошового суддю А.Головатого і писаря 1.1 лобу вислали до Тобольська. Майно старшини та заможних козаків конфіскували. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія «Вольностей» увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування. Не стало сили, яка понад три століття захищала українські землі від ворогів. Водночас Запоріжжя було вагомим чинником, який стримував процес закріпачення селян по всій Україні. Тут збиралися втікачі від поневолення, та переслідування, і кожний знаходив на Січі захист і волю. Зі зруйнуванням Запорізької Січі впала остання твердиня українських традицій, української державності. Ліквідувавши Січ, російський царат почав скасовувати рештки автономних прав України. У 1781 р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У 1782 р. ліквідовано Малоросійську колегію, яка за даних умов була елементом української автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У 1783 р. скасовано давній військовий устрій: козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі. Дошкульного удару зазнала українська церква, майно якої було секуляризоване, разом з нею постраждали ті культурні установи, що перебували під церковною опікою, було закрито ряд монастирів. Отже, до кін. XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію. Українська провідна верства, задобрена імператорською «Жалуваною грамотою дворянству» (1785), відповідно до якої вона звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни!) Спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дорученням українських патріотичних кіл побував у Берліні, де спробував таємно заручитися підтримкою Прусії у намаганнях відновити Гетьманщину. Але такі дії були поодинокі, істотно не впливали на загальну ситуацію.

Відновлення гетьманства урядом Єлизавети Петрівни. Останній гетьман України Кирило Розумовський.

1734 року, після смерті Данііла Апостола, вибори нового гетьмана не перебувалися. Щоб обмежити державність України, Російський уряд передав владу в Лівобережній Гетьманщині Правлінню гетьманського уряду. До його складу входили шість чоловік - троє українців та троє росіян, хоча всією повнотою влади володів російський князь Алексій Шаховський. Правління гетьманського уряду знаходилося у влади до 1750р. Характерним для цього періоду було ігнорування прав усіх верств українського народу, грубе втручання російських воєначальників у життя українців, погіршення економічного становища, загострення внутрішніх проблем.

Прихід до влади в Росії Єлізавети Петрівни дещо покращив ситуацію в Лівобережній Україні. У 1744 році козацька старшина отримала формальний дозвіл імператриці на вибори гетьмана, що були проведені лише через декілька років.

Гетьманство відновили у 1750 році. Кандидатура нового гетьмана була заздалегідь узгоджена в імперській столиці. Володарем гетьманської булави став Кирило Розумовський (1750-1764) - молодший брат фаворита імператриці Алексія Розумовського. Новообраний гетьман прибув до Глухова в середині липня 1751 року, та з осіні того ж року він почав діяти:

• Запорозька Січ формально була передана під владу гетьмана. Також формально повертався до Гетьманщини і Київ.

• Відносини з Лівобережною Україною знову стали у компетенції Колегії іноземних справ.

• Кирило Розумовський без погодження з російськими правителями призначав полковників та наділяв їх землями.

• Укріпилися позиції козацької старшины, що одержала право керувати життям Гетьманщини у відсутність гетьмана.

Регулярним стало скликання в Глухові старшинських Рад.

• Починают відстоювати Батурин (йому було повернуто статус столиці Гетьманщини) та Глухов, в якому размістилася резиденція гетьмана. Самостійні дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, що зовсім не хотів зміцнення української автономії. Тому, незважючи на серйозний вплив Кирила Розумовського при дворі імператриці, 1754 році видається ряд наказів, що обмежують гетьманську владу:

> Розумовському було заборонено призначати полковників, а дозволено лише запропоновувати кандидатів.

> У відповідь на клопотання щодо поновлення самостійних зовнішньополітичних відносин з Лівобережною Гетьманщиною Розумовський одержав рішучу відмову.

> Особливому контролю підлягали фінансові діла Гетьманщини. З Указу 1754 року гетьман зобов'язаний був посилати до Петербурга докладні звіти відносно всіх прибутків та витрат.

> В цьому ж році ліквідовані митні кордони поміж Росією та Гетьманщиною й встановлювалася загальноімперська митна система, з-за якої Гетьманщина позбулася коштів, що одержувалися раніше від митних зборів.

> 1756 році ведення справ Гетьманщини знову було покладене на Сенат.

Найважливі заходи Кирила Розумовського, спрямовані на відновлення життя Гетьманщини, проводилися у 60-і рр. XVIIIст. Коли він повернувсь до Глухова після чергової довготривалої подорожі до Петербурга та Москви на початку 1760 року, гетьман відвідав усі полки Гетьманщини. Подорож переконала його в необхідності істотних змін у діяльності адміністративних органів.

Разом з тим Кирило Розумовський спробував встановити спадкове гетьманство. На старшинській Раді, скликаної у кінці 1763року, були прийняті 23 пункти, що стали основою чолобитної на ім'я імператриці із проханням закріпити гетьманство за родом Розумовських.

Бажання зробити гетьманство спадковим викликало гнів імператриці Єкатерини. Кирила Розумовського негайно викликали до Петербурга й примусили скласти гетьманські повноваження.

Імператорським Маніфестом від 10 листопада та сенатським Наказом від 17 листопада 1764року Кирила Розумовського звільнили від гетьманства. Гетьманство на українських землях було остаточно ліквідоване.

Разом із тим, для управління Лівобережною Україною та Запорожжям була створена Малоросійська колегія на чолі з її президентом і генерал-губернатором графом Петром Румянцевим. До України Румянцев прибув на початку 1765 року.

Його першим заходом стала ревізія господарчого життя Гетьманщини, під час якої провели перепис населення, була описана земельна власність, кількість дворів, виявлений ступінь заможності кожного окремого господаря і т.і. Перевірку проводили протягом 1765-1767 років.

Рішучим було втручання Румянцева у діяльність органів управління. Згідно з імператорським наказом про впровадження Малоросійської колегії була ліквідована Генеральна військова канцелярія, Генеральний військовий суд. Інші установи- Канцелярія малоросійської скарбниці, Генеральна лічильна комісія та Канцелярія генеральної артилерії - підкорялися Малоросійській колегії і стали її департаментами (підрозділами).

  Антиукраїнська діяльність Румянцева була дещо призупинена черговою російсько- турецькою війною, що почалася 1768 року, проте після її закінчення реформи продовжувались.

1781 року на території Лівобережної Гетьманщини було створено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося із трьох губерній - Київської, Чернигівської та Новгород-Сіверської. Кожна губернія поділялася на 11 уїздів. Глухов втратив статус столиці.

В губернських та уїзних містах створювалися адміністративні та судові установи, подібні тим, що діяли в Російській Імперії. Малоросійську колегію скасували.

З ініціативи Румянцева кількість вільних селян знову було зменшене. Імператорський Наказ 1783 року прикріпляв всіх українських селян до тієї території, де вони були записані під час останнього перепису, і забороняв переходити на нові місця. Цим Наказом у Лівобережній та Слободській Україні було запроваджене кріпатство.

Спеціальним Наказом від 1783 року в Лівобережній Україні ліквідують і козацьке військо. Десять козацьких та три компанійських полки були перетворені на десять регулярних кінських карабинерних полків російської армії.

Ці події означали, що Україна остаточно втратила свою державність.