2.2. Американо-іракська війна 2003–2010 років

Стрімкість військових перемог США в Афганістані та Іраку суттєво змінили вже сформований після розпаду СРСР світоустрій. Інші великі світові держави змушені зважати на факт тотожності, що США може здійснювати масштабні військові операції в односторонньому порядку, не зважаючи на Статут ООН і міжнародне право. На початку 2000-х рр., в політичній еліті США посилились позиції прихильників жорсткої “комплексної дії” щодо країн традиційної антиамериканської орієнтації, у першу чергу із так званої “осі зла”, до якої офіційно зараховувалися Іран, Сирія, частково Саудівська Аравія та Північна Корея. А тому постає логічне запитання: чи не стане котрась із цих країн наступним “об’єктом комплексного впливу”?

Основною метою дослідження є конкретно-історичне вивчення передумов і причин війни в Іраку 2003–2010 pp.

Війна в Іраку 2003–2010 pp. – це вторгнення збройних сил (ЗС) Сполучених Штатів та збройних сил Великобританії 20 березня 2003 року на територію Іраку, за підтримки урядів країн, що входили у міжнародну коаліцію, яка за словами Дж. Буша-молодшого, нараховувала 48 держав.

У звіті “Foreign Policy in Focus”, що у той час вийшов у Вашингтоні, наголошується, що більше третини держав, які включені до списку коаліції, згідно з останнім індексом Freedom House, є “не вільними” або лише “частково вільними”. Дев’ять з них, за доповіддю держдепартаменту США, мають “надто” або “дуже” низький рівень забезпечення прав людини. Два десятки – себто половина “коаліції” – визначені організацією Transparency International як такі, що мають надзвичайно високий рівень корупції. До речі 15 з них побажали залишитися неназваними [16, c. 20]. Умовно коаліцію можна поділити на 3 групи: перша – США, Великобританія, Іспанія, Австралія; друга – “куплені” – Туреччина, Прибалтика, Польща, Чехія, Угорщина; третя – 15 держав інкогніто, за деякими припущеннями сусіди Іраку (Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія) та група країн із “подвійним” статусом (наприклад, Катар – база США і “Аль-Джазіра” розташовані на її території) [8, c. 29]. Тобто, в склад БНС АІК входили і держави-партнери Іраку по ЛАД.

Разом з тим, перед безпосередньою загрозою військового удару США по Іраку ХІV сесія ЛАД на вищому рівні (27–28 березня 2002 р., Бейрут) в своїй заключній резолюції заявила “про повне відвернення атаки проти арабської країни, особливо Іраку”. Резолюція також призвала зняти санкції ООН, накладені на Багдад, підкреслюючи при цьому потребу поваги до резолюцій ООН [88, c. 2]. Отже, згідно цього документу, ЛАД зобов’язувався підтримати Ірак, але, як із попередніх свідчень видно, цього так і не відбулося. Такий розвиток подій можна пояснити тим, що створена як релігійна альтернатива світським формам міжурядового і неурядового співробітництва, ОІК (Організація Ісламська конференція) не змогла врегулювати самостійно жодного із збройних конфліктів між її членами. В основі такої неспроможності лежали не тільки фактори військово-економічного потенціалу ОІК і її членів, але, перш за все, розбіжності національних інтересів і цілей окремих держав – членів ОІК, а фактор релігійної солідарності, в свою чергу, спрацьовував лише тоді, коли він не суперечив національним інтересам.

Як відомо, перед атакою США звернулися до Ради Безпеки, але зовсім не для того, щоб в рамках її компетенції врегулювати проблему правовим шляхом, а щоб прикрити прапором ООН своє рішення. Реально, це була амбіційна спроба підкорити Право Силі [3, c. 6]. Вочевидь, США розраховували, що члени Ради Безпеки підпишуть ствердну резолюцію, проте, 11 із 14 її членів не підтримали такої позиції Вашингтона. Але, 19 березня уряд США оголосив про “початкову стадію воєнної кампанії”. Наступного ранку була оприлюднена заява Генерального секретаря ООН…: “Сьогодні, незважаючи на всі зусилля Міжнародного співтовариства та Об’єднаних Націй, в Ірак прийшла війна, утретє за останню чверть століття.

Хоча, якби ми виявили довшу наполегливість, Ірак був би роззброєним мирним шляхом, або – якщо ні – для розв’язання цієї проблеми світ застосував би дії, ухвалені в результаті колективного рішення, додавши їм більшої легітимності, а відтак ширшої підтримки, ніж це є зараз” [15, c. 8–9].

21 березня Генеральний секретар ООН отримав листи представників Сполучених Штатів, Великої Британії та Австралії, в яких повідомлялося про початок військових дій проти Іраку з огляду на, нібито, порушення цією країною вимог резолюції Ради Безпеки ООН. За відповідь на ці листи можна вважати оприлюднений у штаб-квартирі прес-реліз Постійного представництва Іраку в ООН, в якому військові дії США та союзників були визначені як акт агресії, а також указувалося на намір іракської сторони звернутися до Генерального секретаря і Ради Безпеки виконати їхні зобов’язання згідно статуту ООН. Того ж дня іракська сторона передала Генеральному секретареві ООН письмове звернення, на яке 22 березня відгукнулась лише голова Програми ООН з питань довкілля (ЮНЕП), в якій говорилося, що “… на цій території, під час післявоєнного відновлення країни має бути приділена особлива увага людині та дикій природі” [15, c. 9]. Проте, все ж військові дії розпочалися.

За офіційний привід для вторгнення правив зв'язок режиму Саддама Хусейна з міжнародним тероризмом, зокрема рухом “Аль Каїда”. “Ми знаємо, – заявив Джордж Буш в Цинцинатті в жовтні 2002 р., – що Ірак і “Аль Каїда” контактують впродовж десятиліття” [3, c. 5].

Ще однією причиною була інформація ЦРУ (Центральне Розвідувальне Управління) про наявність в Іраку запасів зброї масового ураження (ЗМУ). Прикметно, що цю інформацію ЦРУ надала Німецька Федеральна розвідувальна служба (БНД – Bundesnachrichtendienst), яка, в свою чергу, отримала її від іракського перебіжчика з кодовим ім’ям Кервболл, колишнього інженера-хіміка, який, нібито, працював по 1995 р. в одній з мобільних лабораторій Багдаду, що виробляла ЗМУ. Тільки в травні 2004 р. ЦРУ визнало свою помилку і видало наступний меморандум: “У потоці наданої Кервболлом інформації, були виявлені неузгодження, які свідчать про те, що він втратив доступ до інформації в 1995 р. Таким чином, ми вважаємо, що Кервболл, швидше за все, вдався до фабрикування цього потоку інформації” [14, с. 15].

Неофіційною, проте більш реальною причиною цієї війни була нафта. Для пояснення реальних причин військової кампанії проти Іраку варто звернути увагу на окремі положення “Стратегії національної безпеки США” – основного документу для визначення цілей, завдань і напрямків діяльності американської адміністрації в сфері зовнішньої політики. Так, в цьому документі зазначається, що “… проблеми, такі, як вичерпання ресурсів, … мають серйозний вплив на безпеку США”. До того ж, “… окремі країни все ще погрожують сувуренітету сусідніх держав та доступу міжнародного співтовариства до природних ресурсів. В Південно-Західній Азії Ірак і Іран володіють таким потенціалом, що становить загрозу для сусідніх держав та може завадити безперешкодним поставкам нафти…” [14, с. 16].

Енергетичні потреби США на 40 % задовільняються за рахунок нафти, близько половини якої імпортується…

Відповідно до нещодавних підрахунків британських вчених, якщо темпи видобутку нафти в світі будуть на такому ж рівні, то країни світу використають свої національні запаси:

• США – через 10 років;

• Росія – через 20 років;

• Іран і Азербайджан – через 67 років;

• Саудівська Аравія – через 85 років;

• Ірак – через 120 років.

Існують ще й інші дані, за якими, Ірак має, після Саудівської Аравії, другий за значенням запас нафти в світі (17 і 35 млрд. т відповідно), а тому, за рахунок дешевої іракської нафти впала б залежність США від саудівської нафти [9, c. 3].

Проте, які б там цифри не стояли, з обох свідчень ми можемо чітко побачити, що найбільш перспективним напрямком для доступу до енергетичних ресурсів, зокрема до “чорного золота” є Ірак. Суть проблеми полягає в тому, що вже наступного дня після усунення від влади Саддама Хусейна іракська нафтова індустрія стала доступною для всіх. Так, Боб Герберт в газеті “Нью-Йорк Таймс” пише: “Не буде непатріотично сказати, що в Іраку нас чекають мільярди доларів і золота лихоманка. Це ж факт” [7, c. 20].

Легітимність вторгнення опинилась під сумнівом: збройний напад без санкцій Ради Безпеки ООН є по своїй суті актом агресії, позаяк у документах ООН, ухвалених 1974 р., чітко визначено, що агресором є той, хто першим здійснює збройний напад.

Використання збройної сили в міжнародних відносинах правомірне лише у двох випадках:

1. здійснення права на самооборону;

2. рішення Ради Безпеки ООН проти порушника миру чи агресора, що вважаються примусовими діями ООН [20, с. 3].

Таким чином, держави можуть використовувати силу тільки для захисту у разі збройного нападу на них (право на самооборону). У решті випадків застосування збройних сил допустиме тільки за рішенням Ради Безпеки ООН.

Отже, можна зробити висновок, що США та союзники не мали жодних прав чи повноважень розпочинати цю війну. Звідси, в свою чергу, постає логічне запитання: чим же керувалися сили коаліції? Відповіддю є, безсумнівно, стаття 51 Статуту ООН, що стала базовою, поряд із меморандумом міністра оборони США Дональда Рамсфельда від березня 2001 р. Останній, за словами самого Рамсфельда, хоча і не є офіційним документом, проте міністр його перечитує, “коли щось стається”, і використовує для консультацій президента Дж. Буша з питань курсу по відношенню до Багдаду, а також є основою для створення нової Стратегії національної безпеки, виголошеної Джорджем Бушем 20 вересня 2002 р., що суттєво ламала стереотипи і відходила від звичної американської зовнішньополітичної стратегії.

Як вказано в меморандумі, керівники Америки повинні швидко зробити висновок, якщо дипломатія виявляється безсилою, а потім здійснити “потужні передчасні дії в передкризовий період”, щоб попередити відкритий конфлікт. Якщо ці дії виявляються недостатніми, то Америка повинна проявити рішучість “ввести в дію сили, необхідні для того, щоб отримати перевагу, плюс ще декілька”. Підкреслюється, що державне керівництво за жодних обставин не повинно “гальмувати” завдання заради того, щоб досягти підтримки з боку громадськості, Конгресу США, ООН чи союзників [18, с. 25]. Так, газета “Нью Йорк Таймс” в липні 2003 р. прийшла до висновку: “Тепер вже немає жодних сумнівів в тому, що адміністрація Буша обманом втягнула нас у війну”. Тандем Блер–Буш – “два світових лідери, які влаштували змову з метою вторгнення” [3, c. 23].

Що ж до самої стратегії, то, перш за все, вона закликала до запобіжних воєнних дій проти держав та терористичних груп, що намагаються володіти ЗМУ. По-друге, Стратегія національної безпеки наголошує на тому, що США не дозволять будь-кому заперечити їх статус глобальної військової потуги, оскільки, за словами, Джорджа Буша “Жодна нація не може відчувати себе поза зоною дії американських принципів свободи і справедливості… ці принципи не обговорюються, з їх приводу не торгуються” [17, с. 33].

По-третє, США закликають до проведення міжнародних військових операцій, однак, запевняють, що в разі потреби зможуть здійснити їх і самостійно, з метою захисту національних інтересів і національної безпеки. До того ж, вищезгаданий документ містить положення, в яких йдеться про право США поширювати цінності демократії та права людини на усій планеті, особливо в ісламських державах: США будуть “досягати і підтримувати ріст демократичних рухів, демократичних інститутів в кожній країні і культурі з кінцевою ціллю покласти край тиранії в нашому світі – це і є політика Сполучених Штатів” [110].

Одночасно підкреслюється: “Ми прагнемо надати світу свою форму, а не просто чекаємо, що він сформує нас”[3, с. 5]. В практичному світі такий ідеал демократизації означає заяву на право США міняти “антидемократичні ‘режими на свій розсуд і намір “пересадити” в потрібні країни демократію на американський манер’”. Журнал “Нейшн” характеризуючи таку “доктрину” Буша, підсумовує: “У відповідності з ‘доктриною’ Буша США привласнюють право проектувати свою руйнівну силу там і тоді, де їм захочеться, втручатись в держави, які їм не подобаються, скидати їх режими і трансформувати ‘ворожі тиранії’ в дружні демократії. Це програма світового панування, що рухається відчутною загрозою Америці, але також є сучасною версією імперіалістичних амбіцій”. “Наші бомби, – писала “Нью-Йорк Таймс”, – викличуть шок і трепет у цілому світі (не тільки в Іраку)” [113, c. 3].

Запропонована Бушем стратегія наголошує на неприпустимості попереднього використання збройних сил для запобігання набуття терористами чи державами, що їх підтримують ЗМУ. Дане твердження у Стратегії національної безпеки є найбільш сумнівним з міжнародно-правової точки зору, оскільки фактично допускає превентивні атаки навіть тоді, коли місце і час можливої атаки з боку противника не є визначеним.

Військова операція США спершу мала кодову назву Operation Iraqi Liberation (“Операція Звільнення Іраку”), про що повідомив Арі Фляйшер 24 березня 2003 р., однак була незабаром перейменована на Operation Iraqi Freedom (“Операція Свобода Іраку”), назва що її використав Джордж В. Буш 2 квітня 2003 р. На рівні чуток така зміна пояснювалась небажанням адміністрації використовувати назву, що її акронім звучав би як O.I.L. (“нафта” англ.). Військова операція Великобританії називалась Operation Telic, австралійські збройні сили використовували назву Operation Falconer.

Що ж до завдань, які ставились перед військами антиіракської коаліції у військовій операції, то вони були наступними: силове усунення від влади в Іраку Саддама Хусейна, недопущення чи максимальне зменшення збройного спротиву як серед військових, так і серед мирного населення країни. Таким чином створювалися сприятливі умови для приходу до влади проамериканського режиму, здатного забезпечити доступ інших країн до природних ресурсів Іраку.

Безпосередньо завданнями збройних сил була участь в інформаційно-наступальній операції, завоювання повітряного простору, проведення повітряно-наступальної операції із завданням нейтралізації військового потенціалу Іраку, зокрема, зброї масового ураження, захист територій країн регіону та збройна підтримка військ опозиції.

Варто відмітити, що сили антиіракської коаліції до певного моменту все ж намагалися усунути від влади Саддама Хусейна без застосування активних військових дій саме через інтенсивне застосування спеціальних служб, іракської опозиції і т. п. Остаточною метою їх намірів було добровільне складання урядом Іраку своїх владних повноважень [11, c. 2].

Більшість спеціалістів бачили цю військову операцію як зразок 1991 р., коли воєнні дії розпочалися з проведенням повітряної наступальної операції. Але, як показала ситуація, захоплення повітряного простору було досягнуто вже до 20 березня 2003 р. Обраний силами антиіракської коаліції варіант воєнної операції передбачав потужний вплив на противника засобами повітряного нападу, з практично одночасно розпочатими активними діями наземних груп військ.

Внутрішнє життя Іраку на початок військових дій коаліції було і без будь-якого впливу критичним. За період після війни 1990–1991 рр. смертність населення зросла майже в 20 разів. Згідно офіційних даних, в Іраку щомісячно помирало більше 9 тис. осіб., з яких 6,5 тис. – діти, що є прямим наслідком дій санкцій проти Іраку. Ірак вже давно був фактично розділений на три території, і став небаченим до цього в історії триелементом. Курди, араби-суніти і араби-шиїти відповідно населяють північ, центр і південь країни. Територіальна цілісність цієї держави в реальності – химера. Тільки сильна влада може втримати трьохелементний, розірваний протиріччями Ірак. Шиїти складають майже 60 % населення країни. А поряд – Іран, де шиїзм – головний релігійний напрямок, а тому Ірак апріорі був приречений на сунітську диктатуру.

Проте, розвиток подій показав, що всупереч уявленням американських політиків і військових стратегів, іракське населення далеко не завжди виявляло окупантам той гостинний прийом, на який вони розраховували. Навіть в шиїтських південних районах Іраку, де зазвичай були сильні антисаудівські настрої, населення повело себе по відношенню до американців і британців насторожено і неприязно, хоча іракські шиїти зовсім не збирались грудьми ставати на захист режиму Саддама Хусейна [1, с. 20]. А тому, ставкою Сполучених Штатів у цій війні були: Іракський національний конгрес (Кенсінгтон, Великобританія), в який з 1992 р. формально входили всі провідні опозиційні сили на чолі з Ахмедом Чалабі та ще одна опозиційна організація – Іракська національна згода (очолює Аяд Алаві, брав участь в секретних операціях США в Іраку, зокрема в невдалій спробі перевороту 1996 р.). Отже, можна стверджувати, що місцеве населення не сприйняло “визволення” від жорстокого режиму Хусейна [1, с. 21].

Збройні сили Іраку відігравали ключову роль у підтримці стабільної ситуації в країні. Характеристика самих збройних сил Іраку сильно відрізнялася в різних джерелах. За основу можна взяти матеріал, поданий на сторінках “Воєнного балансу”, друкованого видання Лондонського інституту стратегічних досліджень. Станом на 2003 р. у регулярних збройних силах Іраку нараховувалось 389 тис. чоловік, а також близько 44 тис., що складали різні воєнізовані формування. Сухопутні війська були найчисельнішим видом ЗС (350 тис. чоловік): 7 штабів корпусів, 23 дивізії, 11 окремих бригад. Озброєння: до 56 пускових установок оперативно-тактичних і тактичних ракет, близько 2,6 тис. танків, до 3,4 тис. броньованих машин, близько 2,3тис. одиниць польової артилерії, 164 вертольоти. Військово-повітряні сили нараховували 37 тис. чоловік та 316 бойових та інших машин (МіГ-21, -23, -25, -29; Су-22, -24; “Міраж F.1” і т. д.).

У військах протиповітряної оборони (ППО) на озброєнні знаходилось більше 100 пускових установок зенітно-ракетних комплексів (ЗРК) середньої і малої дальності, а також інші ЗРК в військах ППО сухопутних військ, близько 700 одиниць зенітної артилерії.

У військово-морських силах залишались лише один ракетний і один патрульний катери [112, c. 127–128]. Вищезазначений склад іракських ЗС в будь-якому випадку поступався коаліційним, а якщо порівнювати їх якісні характеристики, то очевидно, що шансів на гідну відповідь Ірак не мав.

Для участі в операції США та союзниками було створено потужну армію, яка включала як сухопутні, повітряно-космічні, так і військово-морські сили. Сухопутні війська США нараховували шість і окремий бронекавалерійський полк. Їх дію підсилювали частини морської піхоти та військові формування ЗС Великобританії. Також було задіяно 150 літаків стратегічної бомбардувальної авіації (більше 10 В-2А, 115 В-52Н, 25 В-1В), близько 1,6 тис. літаків тактичної і палубної авіації США і Великобританії. Військово-морські сили складались із семи авіаносців (6 – США, 1 – Великобританія), не рахуючи інших авіаносних кораблів. В інтересах забезпечення швидких дій були задіяні на різних рівнях також дані військової і комерційної супутникової розвідки, навігації, систем зв’язку США.

Безпосередньо військові дії на території Іраку набагато раніше запланованої дати 20 березня 2003 року, що дало привід окремим спеціалістам провести певну паралель із війною 1990–1991 рр., в якій також вирішальна роль належала сухопутним військам. Проте варто відмітити, що подібні висновки мають раціональне зерно тільки у випадку ведення відліку початку військових дій з офіційної дати, але успіх 20 березня був підготовлений систематичними діями ЗС США із завоювання повітряного простору, а отже їх сухопутні війська діяли майже в “учбових полігонних умовах” [5, c. 21].

Фактично застосування військової сили у співвідношенні з силою політичного, дипломатичного, економічного і інформаційного тиску на Ірак було розпочато вже давно, а останні 12 років голоду і хвороб, спричинених міжнародними санкціями і програмами та військова операція під кодовою назвою “Лис пустелі”, проведена 17–20 грудня 1998 року об’єднаними силами США та Великобританії, призвели до жахливих наслідків: 60 % території країни прийшло в запустіння.

Отже, вищезазначені фактори вже до 20 березня 2003 р. фактично паралізували систему ППО Іраку, а тому відпала потреба в проведенні таких масштабних повітряних операцій, свідком яких була світова спільнота в 1990–1991 рр.

Загалом, ВПС США базувались в Бахрейні, Йорданії, Кувейті, Омані, ОАЕ, Катарі, Саудівській Аравії, а також на шести авіаносцях, чотири з яких знаходились в Перській затоці, а два – в Середземному морі. Всього в цьому районі знаходився 1 тис.801 літальний апарат ВПС США. ВМС і Морський корпус залучили до участі в операції проти Іраку 408 і 372 літака відповідно. ВПС Великобританії складали 113 бойових літаків.

На морі вклад Британії складався із частин Об’єднаного військового командування на авіаносці “Арк Ройял” і вертолітоносці “Океан”. ВПС Австралії складали чотирнадцять F/A-18A Hornet та вісім інших літаків, а від ВПС Канади надійшло три військово-транспортні літаки.

1 березня Туреччина офіційно відмовилася надати свої аеродроми силам коаліції, а тому всі повітряні удари наносились виключно з південного напрямку. Операцію розпочали винищувачі F-117 Nighthawk. Противника було атаковано 40 крилатими ракетами Tomahawk, які були випущені з шести бойових кораблів ВМС США та підводних човнів. Одночасно літаки F-15E Strike Eagle і GR. Mk 4 Tornado (озброєними снарядами PGM, ALARM, Storm Shadows та оснащеними системою повітряної розвідки RAPTOR) штурмували позиції ППО навколо Багдада та в районі Басри. Дві іракські ракети класу “земля–земля” були перехоплені зенітно-ракетними комплексами Patriot Кувейту.

На третій день війни припали основні удари. Так, у 18.00 за середнім часом Гринвіча, силами коаліції було запущено більше 1,7 тис. ракет, 504 з яких були морськими та запускались з бойових кораблів, а також бомбардувальників В-52 Н. Того ж дня сухопутні війська розпочали захоплення найважливіших аеродромів та нафтових полів в Румалі на півдні Іраку. За весь час операції не відбулося жодного повітряного бою.

Більшість іракських бойових літаків простояли всю війну замаскованими чи заритими в пісок. Значну військову активність проявили сили іракської ППО, які використовували ракети класу “земля–повітря” і зенітну артилерію (збили декілька літаків союзників, включаючи три А-10А Thunderbolt II та декілька безпілотних літальних апаратів) та піхотинці.

Пасивність іракських ВПС дали змогу силам союзників здійснити серію повітряних ударів по стратегічних об’єктах Іраку. Важкі американські бомбардувальники В-1В, В-2А та В-52Н скидали керовані боєприпаси по цілях, інформацію про які надавали сухопутні війська.

26 березня повітряний штурм відкрив Північний фронт. На півдні 3 квітня сухопутні підрозділи США розпочали наступ на міжнародний аеропорт Саддам і через два дні увійшли в Багдад. До того часу аеропорт Таліль вже повністю перебував під контролем ВВС США. 6 квітня командування сил коаліції офіційно оголосило про повне захоплення повітряного простору Іраку, хоча масштабні бойові операції ще продовжувались до 14 квітня.

Всього з початку військових дій було нанесено більше 90 серій ракетно-авіаційних ударів по об’єктах державного і військового управління, теле- і радіостанціях, елементах військової інфраструктури, промисловості, іракських ЗС, можливих місцях зберігання ЗМУ та ракетної зброї.

За останніми підрахунками, за період з 20 по 22 березня 2003 року, в ході повітряної операції було запущено з кораблів і підводних човнів близько 400 ракет “Томагавк” та здійснено майже 250 бойових вильотів літаків палубної авіації [5, c. 20–22].

Вперше було використано нові боєприпаси, включаючи ракети, що запускались поза зоною дій ППО противника (MBDA) Storm Shadow, кластерні (касетні) бомби CBU-105, -107 і керовані ракети AGM-86D, оснащені спеціальними радарами та тепловими датчиками і спеціальною бoєголовкою для ураження підземних чи бетонованих цілей з метою досягнення втрат у міських умовах ведення бойових дій.

Одночасно розпочали наступальну операцію і сили сухопутних військ. Обставини, що склалися для військ коаліції, змусили останніх діяти в умовах міст, що вимагало зміни попередніх напрацювань в цьому напрямку. Тактичне новаторство в даному випадку полягало в зміні способів ведення ближнього бою шляхом ізоляції міста та подальшого знищення таких його складових як урядові та військові об’єкти, максимальне ураження сил противника, а вже потім поетапне завоювання міських околиць. Задля мінімалізації кількості втрат серед мирного населення було використано нові засоби ведення бойових дій, наприклад, спеціальні радари, теплодатчики і т. п. Широко застосовувались і дані космічних розвідувальних систем, що в апріорі передбачувало всілякі дії іракських ЗС, відомості про місцевість і погоду та паралізувало будь-які спроби військового чи диверсійного спротиву силам коаліції.

Через 21 день американські війська (командуючий генерал Томмі Френкс) вступили у Багдад, а 14 квітня 2003 р. вступили у місто Тікріт, де народився Саддам Хусейн. Символом повалення режиму Хусейна стало зруйнування пам`ятника диктатору в центрі Багдаду. Сам Хусей зник, країна впала в хаос: безвладдя, мародерство, голод тощо. Ні американці, ні англійці не були готові до такого розвитку подій. Першочерговим завданням стало відновлення структур влади, але на демократичній основі, забезпечення поставки гуманітарної допомоги. Ірак вступає у свій новий етап розвитку. З метою здійснити перехід до демократичного правління було створено тимчасову адміністрацію на чолі з відставним американським генералом. Проте опанувати ситуацію американці не змогли. Незважаючи на проголошення завершення бойових дій (1 травня 2003 р.) у країні почала ширитися партизанська війна. Для її угамування навіть не допомогло полонення Саддама Хусейна, прийняття тимчасової конституції країни і обіцянки передати влади 30 червня 2004 р. цивільній іракській адміністрації. Спочатку її вели прихильники колишнього диктатора, потім до них приєдналися суніти і всілякі ісламські терористичні організації, а в березні 2004 р. спалахнуло повстання шиїтів. У різних районах країни розгорілися запеклі бої. Криваві терористичні акти стали звичайним явищем.

30 червня 2004 року Саддама Хусейна та 11 інших членів баасистського режиму, серед яких були й колишні прем'єр-міністр Тарік Азіз та міністр оборони Султан Хашімі, передали іракській владі.

1 липня 2004 року відбулося перше засідання суду у справі колишнього диктатора. Йому були висунуті звинувачення в злочинах проти людства та військових злочинах. Серед звинувачень: знищення близько 5 тисяч курдів з племені барзані в 1983 році; використання хімічної зброї проти жителів Халабаджі в 1988 році, внаслідок чого загинуло також близько 5 тисяч людей; військова операція “Аль-Анфаль” того ж 1988 року, коли було знищено біля 80 курдських сіл; розв’язання війни з Іраном в 1980–1988 та агресія проти Кувейту в 1990 році.

5 листопада 2006 року Вищий кримінальний трибунал Іраку присудив Саддама Хусейна до смерті через повішення за звинуваченням в розправі на 148 шиїтами в Ед-Дуджейлі в 1982 році. Також через кілька днів був розпочатий ще один процес над диктатором – у справі про геноцид курдів в кінці 1980-х років. Суд проходив у Багдаді на території військової американської бази “Кемп Вікторі”, розташованої в закритій зоні міжнародного аеропорту.

26 грудня 2006 року апеляційний суд Іраку залишив вирок у силі і наказав виконати його протягом 30 діб, а 29 грудня опублікував офіційну постанову про страту.

30 грудня 2006 року, в день Курбан-Байраму, іракці без участі солдатів США стратили Саддама Хусейна через повішення. Страта відбулася на іракській військовій базі в Кадімії.

Військове вторгнення в Ірак тривало 43 дня і завершилося 1 травня капітуляцією іракських ЗС та усуненням від влади та стратою Саддама Хусейна.

19 серпня 2010 року Міністерство оборони США оголосило, що остання бойова бригада американських військ покинула Ірак. Військова операція США в Іраку була офіційно завершена 1 вересня 2010 року. 28 серпня 2010 року Президент США Барак Обама в своєму щотижневому відеозверненні до нації, оприлюдненому на блозі Білого дому, назвав Ірак суверенною і незалежною країною.

У липні 2010 американські військові відзвітували про загиблих під час війни в Іраку, опублікувавши звіт Центрального командування США (CENTCOM), проте цей звіт став відомим громадськості лише у жовтні. Методика оцінок кількості жертв військовими у звіті не розкривається, хоча звіт містить в собі найбільший витяг інформації про жертви іракської війни з випущених американськими військовими. Раніше вони неодноразово відмовлялися публікувати такі відомості.

За даними звіту, з січня 2004 по серпень 2008 року в Іраку були вбиті 76 тисяч 939 мирних жителів і співробітників місцевих сил безпеки. 121 000 649 осіб отримали поранення. Втрати серед військовослужбовців коаліції склали 3 тисячі 952 людини. При цьому в документі не вказано, чи враховувалися в підрахунках жертви серед службовців напівофіційних збройних формувань.

Представлені Центральним командуванням дані серйозно розходяться з інформацією іракського відомства з прав людини. Згідно зі звітом відомства, жертви серед мирного населення, армії і поліції країни в період з початку 2004 по кінець жовтня 2008 року склали 85 тисяч 694 людини. Число поранених за цей час оцінюють в 147 тисяч 195 осіб.

За даними організації Iraq Body Count, число загиблих в країні з початку військової кампанії в травні 2003 року до її завершення у вересні 2010-го становить від 98 до 107 тисяч чоловік [72, c.1–2]. Iraq Body Count займається незалежним підрахунком жертв серед цивільного населення Іраку, ґрунтуючись на даних ЗМІ (Див. додаток А).

Активна фаза війни була успішно завершена.

Отже, можна констатувати, що основними офіційними причинами конфлікту 2003–2010 рр. були: невиконання урядом Іраку резолюцій ООН, зв’язок з міжнародним тероризмом та непідтверджена інформація про виробництво країною ЗМУ, а події, що передували початку військових дій, вказують на неправомірність вторгнення сил коаліції та цілковиту неспромогу Ради Безпеки ООН вирішити конфлікт мирним шляхом.

Щодо успішності багатонаціональних сил у веденні війни у районі Перської затоки в 1990–1991 рр., багато військових спеціалістів зійшлися в думці, що ця операція стане прообразом майбутніх воєн. Їх прогноз підтвердився. У військових є всі передумови вважати, що проведена військова операція у 2003 р. стала, по-суті, логічним продовженням попередніх, але на більш якісному і дещо менш кількісному рівні. Підсумки війни у Перській затоці знову загострюють проблему пошуку способів забезпечення національної безпеки для будь-якої країни.