Загальні відомості про складання й видання карт

Цими питаннями займаються два розділи картографії.

Географ у своїй практичній роботі користується не тільки готовими картами, але й постійно повинен їх створювати. Географічні карти отримують такими методами: 1) в результаті польових знімань і обробки їх матеріалів; 2) в лабораторних (камеральних) умовах в результаті опрацювання різноманітних джерел (на основі матеріалів попередніх астрономічних, геодезичних, картографічних, статистичних та інших спеціальних робіт).

Суть лабораторного виготовлення карт полягає у зведенні, узагальненні, синтезі відповідних джерел з метою створення нових карт.

В лабораторному створенні карт (первинних примірників) виділяють два етапи: 1) проектування карт; 2) складання її оригіналу.

Проектування карт полягає в розробці документації, необхідної для виконання всіх робіт із виготовлення оригіналу чи розмноження.

Основним результатом проектування є програма карти – документ, який встановлює призначення, вид, тип карти, способи картографічного зображення та систему графічних символів, джерела та порядок їх використання, а також технологію виготовлення карти. Програма, доповнена технічними й економічними розрахунками та кошторисом, утворює проект карти. До програми додається: 1) макет компановки (схема розміщення картографічного зображення, елеметів оснащення та елементів додаткової характеристики); 2) перелік всіх джерел: літературних, статистичних, картографічних, номенклатура елементів змісту і географічної основи; 3) зразки умовних позначень; 4) зразки шрифтів. В розробці програми (особливо тематичних карт), поруч із картографами, беруть участь спеціалісти-фахвці даної теми (кліматолог, гідролог, геолог, геоморфолог тощо). Ведучий інженер-картограф, який відповідає за увесь процес реалізації програми, називається редактором карти.

Складання оригіналу карти має за мету графічну побудову оригіналу карти. Складанням карти називають роботи із створення складеного, тобто, первинного оригіналу карти. Цей рукописний примірник відображає зміст карти в прийнятих в програмі картографічних позначеннях та заданим ступенем генералізації. До складу цього процесу входять такі роботи: 1) підготовка картографічних джеерел до їхнього використання (модифікація координат, показників картографування, класифікацій тощо); 2) нанесення координатних сіток (чи географічних, чи прямокутних, інколи і прямокутних. і географічних); 3) монтаж відбитків (копійк) із картографічних матеріалів; 4) перенесення даних із джерел та складений оригінал; 5) генералізація та опрацювання цих даних; 6) графічне оформлення (викреслювання) оригіналу.

Складання карти проводиться на аркуші ватманського паперу, що наклеюється на алюмінієву пластину. Порядок нанесення елементів карти: 1) координатна сітка (каркас для прив’язки елементів змісту; на сучасних картах використовуються автоматичні координатографи, ЕОМ, комп’ютери); 2) орієнтирні предмети місцевості; 3) об’єкти гідрографії; 4) границі, межі; 5) населені пункти; 6) шляхи сполучення та засоби зв’язку; 7) рельєф; 8) ґрунтовий та рослинний покрив; 9) інші елементи (в т.ч. спеціального) змісту. Ці роботи виконується інженером-картографом на посаді складальника.

Існує декілька способів перенесення рисунку на складений оригінал із карти-джерела: 1) фотомеханічний (карту-джерело фотографують, трансформують в потрібну проекцію, зменшують до масштабу оригіналу); фотозображення виходить у вигляді світло-синього відтиску (т.з. ”синюшка“), який теж наклеюють на пластину. Світло-сині фарби потім зникають при подальшому фотографуванні, а залишаються тільки ті, які інженер обвів тушшю; 2) оптичного проектування – застосовуються проекційні апарати, які проектують за допомогою променів оптичне зображення карт-джерел на сітку складеного оригіналу. Перерисовуються необхідні об’єкти лінійного чи площинного простягання; 3) перескладання карти за клітинками.

Оригінал в процесі складання викреслюється тушшю та розфарбовується.

Для видання карти готують інший, видавничий оригінал. Він може бути виготовлений двояко: 1) в процесі його виготовлення техніки-оформлювачі викреслюють всі елементи майбутньої карти (крім написів) від руки на синьому відтиску із складеного оригіналу на пластині (береться до уваги не точність розміщення, а висока якість оригіналу); 2) креслення тушшю або гравіювання на пластині різцем чи електронним пером на комп’ютері). написи готуються окремо і наклюються (набираються на фотонабірній установці чи підбираються на комп’ютері).

На окремих оригіналах гравіюють або викреслюють елементи, які при друці зобразяться певним кольором: на одному – чорним, іншому – синім тощо. Готується стільки оригіналів, скільки кольорів матиме майбутня карта.

Видання карт. Якщо карта залишається рукописною (не видається), то процесами проектування й складання обмежується весь обсяг робіт із її складання. Якщо ж вона видається поліграфічним способом, здійснюється ще один етап – підготовка карти до видання.

Первинний складений оригінал карти представляє собою карту, на яквій елементи змісту представлені штриховим рисунком у кольорі. Для узгодження та забезпечення належної якості відтворення створюється сумісний відтиск із всіх друкованих форм через штрихові проби. Для передачі поступових, плавних переходів від слабких до сильних фонів виконується напівтоновий оригінал карти.

Відтиск штрихової проби із фоном в акварелі називається кольоровим оригіналом, із якого готують кольорову пробу, на якій поєднані всі штрихові, напівтонові та фонові друковані проби. Кольорова проба дає уявлення про готовий (завершений) вигляд карти (такою вона буде після видання).

Фотографуванням із всіх видавничих оригіналів отримують негативи для виготовлення друкарських форм. Вони створюються шляхом перенесення рисунку із оригіналу карти на поверхню друкованої форми. друкування на папері, пластику чи іншій основі здійснюється через відтиски на ній друкованої форми, наперед вкритою фарбою. Розрізняють три способи друку – плоский, глибокий та високий. Останній є основним способом друку. За останні роки широкого поширення набув офсетний спосіб друку. Сучасні офсетні машини друкують карти одночасно декількома кольорами. Вони відтискають до 7 000 відбитків за годину.

Література:

1. Божок А.П., Осауленко Л.Є., Растух В.В. Картографія. Підручник. – К.: Фітосоціоцентр, 1999. – Стор. 12-13, 20-21, 114-172.

2. Картография с основами топографии Учебник для студентов естеств.-геогр. фак. пед. ин-тов. Под ред А.В. Гедымина. Ч. 2. Мелкомасштабная географическая карта. Школьные географические произведения. – М.: Просвещение, 1973. – Стор. 147-167.

3. Картография з основами топографии: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. ”География“ / Г.Ю. Грюнберг, Н.А. Лапкина, Н.В. Малахов, Е.С. Фельдман; Под ред. Г.Ю. Грюнберга. – М.: Просвещение, 1991. – Стор. 246-253, 297-341.

4. Салищев К.А. Картоведение. 2-е изд. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – Стор. 182-186.

5. Салищев К.А. Картография: Учебник для географических специальностей ун-тов. 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Высшая школа, 1982. – Стор. 157-211.

6. Справочник по картографии / А.М. Берлянт, А.В. Гедымин, Ю.Г. Кельнер и др. – М.: Недра, 1988. – Стор. 37-40, 139-304.

Література додаткова: Заруцкая И.П. Составление специальных карт природы. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1966. – 232 с.; Заруцкая И.П., Красильникова Н.В. Картографирование природных условий и ресурсов. – М.: Недра, 1988. – 299 с.; Заруцкая И.П., Красильникова Н.В. Проектирование и составление карт. Общегеографические карты. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – 208 с.; Заруцкая И.П., Красильникова Н.В. Проектирование и составление карт. Карты природы. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1989. – 296 с.; Комплексные региональные атласы / Под ред К.А. Салищева. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. – 638 с.; Салищев К.А. Проектирование и составление карт (Общая часть. Теория и процессы лабораторного изготовления карт): Учеб. для студ. ун-тов по специальности ”Картография“. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1987. – 240 с.; Сальников С.Е. Комплексные карты охраны природы: содержание и принципы разработки. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990. – 128 с.; Сергунин Е.Г., Гамазина З.П., Окнин Г.А. Пособие по изданию карт. – М.: Недра, 1982. – 254 с.