Григорій Сковорода (1722 – 1794)
(КОНСПЕКТ)
Григорій Сковорода – видатний український просвітитель, філософ і письменник ХVІІІст. Самобутність таланту та неординарність поглядів, висока освіченість і всебічна обдарованість, мудрість та інтелект робили його постать значною і помітною серед сучасників. Геній його зріс і викристалізувався на рідному національному ґрунті.
Обравши собі життя серед народу, мандруючи містами і селами, Сковорода спостерігає навколишній світ, життя людей та природи, що була для нього великою і мудрою книгою, вивчаючи яку, можна зрозуміти смисл буття. За бажанням Г.С.Сковороди на його могилі викарбувані слова: “Світ ловив мене, але не спіймав”.
Спосіб життя мав надзвичайно великий вплив на формування філософської концепції видатного просвітителя, що, у свою чергу, відобразилося в його художній творчості. Яскравим свідченням цього може бути сковородинська концепція “сродної праці”, в контексті якої відома теза “пізнай себе” наповнюється новим змістом. Йдеться вже про самопізнання та самовдосконалення людини на основі “сродної” життєвої діяльності. Праця – це всеперемагаюча сила, без якої не може бути добра і щастя. Але вона приносить радість і задоволення лише тоді, коли є “сродною”, відповідає індивідуальним природним нахилам людини. Щоб бути щасливою, людина повинна пізнати себе, свої здібності і відповідно до них вибрати той чи інший вид суспільно корисної праці. Тобто Сковорода говорить про працю не як засіб існування, а як найбільшу життєву потребу і найвищу насолоду. Навіть соціальну нерівність письменнник розглядає з погляду ідеї “сродності”.
Соціальна нерівність, на думку філософа, це абсурдне явище, бо справедливо було б говорити лише про нерівність здібностей, обдарувань, тобто нерівність природного походження. Тому й класові суперечності Сковорода пояснював тільки моральними чинниками, ігноруючи соціальний момент, надаючи перевагу природним задаткам, які повинні визначити місце людини в житті. Удосконалення суспільних відносин можливе лише за умов життя людей, заснованого на праці, яка приносить насолоду. Найвідомішим його твором, де дається аналіз цієї проблеми, є “Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу”. Автор порушує проблему, яку розв’язує в диспуті п’ятьох осіб. Диспут розпочинається з оцінки найрізноманітніших професій – яка має бути найголовнішою, найпрестижнішою. Автор вплітає сюди байку про котів, притчу, розповідь про вибір професії. Але вся логіка диспуту веде до розуміння, що людина може бути щасливою за умови, коли вибере професію, яка відповідає покликанню. В цьому – першооснова людського щастя. Для цього треба пізнати себе. Пізнавши себе – пізнаєш природу. Пізнавши природу – зрозумієш, який вибір мусиш зробити, щоб бути щасливим. Бо тільки через пізнання і самопізнання людина досягає безсмертя.
Саме цій ідеї в різних її аспектах (суспільно-політичному, естетичному, етичному) присвятив значну частину своїх творів автор першої в українській літературі збірки байок, що вийшла під назвою “Басні харьковскія” (1769-1774).
Подібно творам Езопа, байки Сковороди написані прозою. Складаються вони з двох частин. Перша – це, як правило, дуже стислий виклад якоїсь події, факту; друга – тлумачення її автором, повчання, мораль. Часто це філософські роздуми над тим, що таке щастя, для чого людина повинна жити (“Зозуля і Дрізд”; “Щасливий той, хто поєднав природжену свою роботу з загальною. Вона є справжнє щастя”): про скороминущість влади царів і королів (“Жаби”). Водночас це і критика людських вад, які заважають їй повнокровно відчувати життя, насолоджуватися ним, викриття кар’єризму, самодурства панства, чинопочитання, жадоби наживи, самохвальства, піднесення культу людського розуму і громадянської гідності.
Сюжети байок оригінальні, зміст виразний, по-філософському осмислений. Так, у байці “Змія і Буфон” Сковорода говорить про необхідність праці для оновлення людей і їхнього життя. Мудра змія помолоділа, скинувши з себе стару шкіру, лише після того, як доклала зусиль, щоб пролізти крізь вузьку щілину. Буфон же не здатний на це, бо неповороткий і лінивий. Байка вчить не шкодувати сил та енергії заради оновлення життя як окремої людини, так і суспільства в цілому: “Хто труда не докладе, той до добра не прийде”. Тобто тільки праця може дати добро, відчуття молодості й щастя.
Наполегливість, силу волі виявляє також Олень – персонаж байки “Верблюд і Олень”, який, долаючи труднощі, добирається до джерела з чистою водою. Між тим, лежачий і вайлуватий верблюд п’є каламутну воду. Щастя Оленя саме в тому, що Бог наділив його працелюбністю, котра допомагає йому знаходити чисту джерельну воду – іншої олені не п’ють. Спосіб життя завжди впливає на смаки та уподобання. І тому поспішає Олень, щоб якнайшвидше відшукати прозоре джерело; і тому лежить Верблюд, якому каламутна вода солодша від чистої.
Досить повно висловлює Сковорода свої погляди на необхідність праці за природними нахилами у байці “Бджола та Шершень”, сюжет якої був досить поширений серед російських байкарів ХУІІІст. Паразит Шершень насміхається над Бджолою, вказуючи їй на те, що вона дурна: працює не так на себе, як на інших. Але Бджола називає Шершня дурнем, бо для неї праця – найсолодша річ (“нам незрівнянно більша втіха збирати мед, ніж їсти”). Бджола пояснює “пану совітнику”, що вона саме й народилися для того, щоб збирати мед, а жити без цієї праці і досхочу мед їсти – то для них “все одно, що смерть”. Саме у “сродній” праці отримує Бджола задоволення, тільки в ній вона відчуває себе щасливою. Байка переростає в цілий трактат, пересипаний багатьма факторами із життя, біблійними висловами, посиланнями на Епікура, Цицерона. Сковорода наводить багато прикладів, доводячи, що щастя людини – в “прирожденому ділі”, що немає нічого гіршого, “як купатися в достатку і смертельно мучитися без природженого діла”.
В образі Шершня Григорій Сковорода показав нам панів, котрі, нічого не роблячи, живуть працею інших людей. Метою їхнього, шершневого, мерзенного існування є бездумне, паразитичне життя, набивання свого шлунка. А Бджола – це працелюбний український селянин, який не уявляє свого життя без праці, хоча вона й не завжди приносить йому заслужену винагороду. Такі люди люблять і цінують свій труд, пишаються ним і навчають цьому своїх дітей.
Цією байкою Сковорода засудив ледарство, неробство, обмеженість, недалекоглядність, паразитичне існування панівного класу, прославив працьовитість, наполегливість простого народу.
“Олениця і Кабан”. У байці описано зустріч Олениці із запанілим Кабаном, якому присвоїли титул Барана. Хоча зовні він дуже змінився (носить тепер здерту з вівці шкуру), але внутрішньо залишився такий, який був і раніше: небагатий на розум, з обмеженим світоглядом.
Олениця не бачить у ньому ніяких суттєвих позитивних змін, бо Кабан, як і раніше, “риє землю і ламає тини”, незважаючи на свій високий чин. Байкар викриває таких пихатих Кабанів, вихідців із народу, які, дослужившись до високих звань завдяки підлабузництву та обману, цураються колишніх друзів, вихваляються перед ними своєю всесильністю. Олениця – це тип простої справедливої людини, яка не боїться сказати правду в очі панському прислужникові: Кабан не став вищий за неї в своєму розвитку, а навпаки, - деградував. У цій байці Сковорода намагається висловити важливу думку про те, що людині не слід займати посаду, яка не відповідає її нахилам, розумовим здібностям.
Крім збірки байок, Г.Сковорода залишив нам окремі вірші та притчі, а також чудову поетичну збірку “Сад божественних пісень”, до складу якої увійшло тридцять творів, написаних протягом 1757-1785рр. Епітет “божественний” слід найпевніше розуміти як “прекрасний”, “чудовий”. Тема творів різнобічна. Взагалі, це своєрідний ліричний щоденник, в якому відбились роздуми, події, настрій автора. Проблема “сродної” праці не є предметом окремої розмови в цій збірці. Це душевна драма ліричного героя, переповнена внутрішньою тривогою і боротьбою:
Здрастуй, любий мій спокою! Ти навіки уже мій!
Добре бути нам з тобою: ти для мене, а я твій.
О діброво! О свободо! Я в тобі почав мудріть.
І в тобі, моя природо, шлях свій хочу закінчить.
Його сатиричні твори з убивчим сарказмом спрямовані на викриття хижацьких законів тодішнього світу. У своєму знаменитому вірші “Всякому городу нрав і права” – пам’ятці української сатири ХУІІІст. – Сковорода викриває паразитизм, підлабузництво, пожадливість, відсутність будь-яких ідеалів, захланність, висловлює своє бачення сенсу життя – щастя залежить від мудрого поводження в злагодженому єднанні людини з природою. Вірш виражає народні погляди на вади тодішнього суспільства:
Панські Петро для чинів тре кутки, Той безперервно стягає поля,
Федір-купець обдурити прудкий, Сей іноземних завозить телят.
Той зводить дім свій на модний манір, Ті на ловецтво готують собак,
Інший гендлює, візьми перевір!.. В сих дім, як вулик, гуде від гуляк…
Тут і чиновник-лакиза, який протирає кутки у вельмож заради нових чинів, тут і лихварі, купці, що наживаються на людській праці, тут і всілякі шахраї, стяжателі, гульвіси. І всі хотять прикритися законом. З вини людей суспільне життя стало нерозумним і прийшло в стан цілковитого занепаду. Великий гуманіст жив сподіваннями на майбутнє, де не буде “рабського іга”, “тяжкої роботи”, нічого “зложадного”, “хамського”. Ось чому він прославляє волю і її мудрого оборонця, борця за визволення з-під чужоземного гніту славного Богдана Хмельницького: О, якби в дурні мені не пошитись, Слава навіки буде з тобою,
Щоб без свободи не міг я лишитись. Вольності отче, Богдане-герою!
Значна частина творів Сковороди спрямована проти гноблення людини людиною. Майбутнє автор бачить в “труднолюбствуючих” простих людях, “чистих серцем”, з “духом мудрості і благочестя”. Вони – то є обличчя землі рідної, а панство – “стадо свиняче”. І все ж оптимізм, непохитна віра в народ, в його краще майбутнє звучать завжди впевнено і переконливо.
Філософські вчення Г.Сковороди - то велика мудрість, і глибокий зміст цих творів робить їх саме сьогодні необхідними й актуальними.
Жанр байки. Що таке байка? Невеличке оповідання, вид епічного твору. Як і в кожному епічному творі, в байці життя людей показано у формі описів і авторської розповіді про людей та події. Основна частина байки і є, власне, коротеньким оповіданням. Лише, на відміну від оповідання чи повісті, оповідь у байці здебільшого віршована, форма завжди алегорична, а характер – сатирично-гумористичний. Тільки цьому видові епічного твору властиві висновки-повчання та зображення людських рис в образах тварин, речей і явищ природи, хоча нерідко персонажами байок бувають і люди.
З історії байки. Виникла байка понад тисячу років тому з добре відомих казок про тварин. Найвидатнішими байкарями світу були: в Стародавній Греції – Езоп, у Римі – Федр, у Франції – Лафонтен, у Росії – Крилов, у Польщі – Красіцький, в Україні – Глібов. Від славетного Езопа алегоричну, завуальовану мову стали називати езопівською. Через байку, вважав Федр, знедоленим найлегше висловити свої думки, погляди, мрії. Про велике суспільне значення байки добре сказав видатний український учений О.Потебня: “Байка є одним із засобів пізнання житейських відносин, характеру людини, одним словом, усього, що стосується морального боку життя людини”.
Традиції української байки дуже давні. Її коріння – у фольклорі та літературних пам’ятках часів Київської Русі, зокрема в літописах. Уже тоді існували збірки повчальних розповідей, що нагадують пізніші байки. Великого розвитку досягла наша байка в давній українській літературі: в творчості Прокоповича, в проповідях Радивиловського, Барановича, в інтермедіях Довгалевського. Вершиною давньої української байки є прозові байки Сковороди.
Українську реалістичну байку ХІХст. започаткували Петро Гулак-Артемовський, Віктор Забіла, далі розвивали – Левко Боровиковський, Павло Білецький-Носенко, Степан Руданський, Євген Гребінка, а вершиною в розвитку байки цього періоду в Україні є байки Леоніда Глібова.
Українська байка самобутня. Її своєрідність полягає в м’якому ліризмі, в оптимістичному гуморі, тісному зв’язку з фольклором, мелодійності мови, рясноті пестливих форм, синонімів, порівнянь тощо.