38

Вступ

Одним з найпоширеніших договорів у сфері послуг в даний час є договір зберігання. Потреба в забезпеченні збереження майна, коли сам власник позбавлений можливості здійснювати нагляд за ним, досить давно викликала до життя існування особливих правових норм про зберігання. Договір зберігання має широке застосування у цивільному обороті. Він укладається у випадках, коли у власника або іншої особи, яка правомірно володіє належним йому майном, виникає потреба в отриманні з боку інших осіб послуг по забезпеченню його схоронності. Послуги по зберіганню чужих речей можуть надаватись як при здійсненні підприємницької діяльності, так і у межах інших (зокрема побутових) відносин. За договором зберігання одна сторона (зберігай) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її відповідно до його умов у схоронності.

Актуальність теми дослідження. Одним з найдавніших різновидів договорів є договір зберігання. Коріння його існування починаються з правової системи Стародавнього Риму . Тоді мали місце зобов’язання ,що виникали з дій для передачі на тимчасове зберігання речей. Ці зобов’язання були поширені виключно на побутовому рівні і тому мали здебільшого особистий, а значить і безоплатний характер. Однак з подальшою комерціалізацією суспільних відносин договір зберігання починає виходити зі сфери безоплатності і набуває ознак оплатного договору.

У сучасний період з явилася ціла індустрія послуг, які виникають з договору зберігання, оскільки данних договір належить до договорів, направлених на надання послуг.

Майно, що належить громадянам чи організаціям ,часто здається на зберігання іншим громадянам чи організаціям . Призначення схову- всебічно сприяти будь якої форми власності. Зобов язання схову обумовлює повернення особі,яка здала річ,тієї самої речі без втрати і пошкодження,тобто збереження внутрішніх якостей і властивостей предмета. Схоронність майна - поняття ще більш широке . Воно включає як обов’язок схову,так і обов’язок охорони речі. Цивільно-правове зобов’язання схову, як правило,передбачає збереження, а потім повернення майна у цілості особі, яка здала майно на схов.

У нас час договір зберігання досить часто використовується у відносинах між фізичними особами і виконує важливі функції. Крім того,зберігання стає одним із найбільш поширених видів підприємницької діяльності – зберігання на залізничному, річковому ,морському та автомобільному транспорті , митних та товарних складах тощо. Протягом останнього часу з явилися нові специфічні види договорів зберігання.

По суті, зберігання – це не тільки забезпечення схоронності предмета зберігання ,а й запобігання впливу на річ як шкідливих зовнішніх факторів,так і усунення загрози присвоєння її іншими особами. Крім того,важливою частиною зобов’язання виступає повернення речі в цілості особі яка передала її на зберігання . Це зумовлює певні відмінності цього виду договорів від інших схожих договорів. Таким чином, викладене вище,зумовлює актуальність дослідження теми моєї курсової роботи.

Об єктом дослідження курсової роботи є законодавство України ,зокрема та його частина,яка регламентує цивільно - зобов’язальні правові відносини.

Предмет дослідження – договір зберігання в цивільно – зобов’язальному праві України.

Метою курсової роботи є дослідження договору зберігання в цивільно – зобов’язальному праві України.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

- визначення поняття та значення договору зберігання

- вивчення прав та обов’язків сторін за договором.

- дослідження відповідальності сторін за договором.

- характеристика видів договору зберігання.

Практичним значенням - є використання різноманітних методів, тобто методологічна основа дослідження.

При дослідженні були застосовані різноманітні науково - дослідницькі

методи: літературний метод, аналіз, синтез та узагальнення, порівняльний

метод тощо.

Також використовувалися ряд науково-правових методів, а саме: формально-догматичний метод, який полягає у залежності та підпорядкованості дослідження нормам цивільного законодавства; порівняльно-правовий метод, який застосовувався як засіб розкриття сутності договору зберігання; структурно-функціональний метод, суть якого виявляється у вивченні структурних елементів даного правового явища.

Реалізація цих дослідницьких завдань вимагала залучення значної кількості джерел. Кістяк джерельної бази дослідження складають Цивільний кодекс України та законодавчі акти України.

Важливе значення для з’ясування поняття та сутності інституту договору зберігання мають статті М. Слюсаревського, Е. Грамацького. У своїх статтях зазначені автори детально аналізують правову природу договору зберігання та його ознаки. У книгах за авторством Я.М. Шевченко, О.В. Дзери та Н.С. Кузнєцової , В.І. Борисова міститься інформація про генезис договору зберігання, акцентується увага на значенні договору у сучасних умовах, визначається поняття, ознаки договору зберігання.

Варто згадати підручник автором якого є О.В. Дзера, де в стислому та доступному вигляді подається вичерпна інформація про основні підстави виникнення договору зберігання, розкривається зміст договору зберігання

Теоретичне значення- теоретичний аналіз наукових літературних джерел,синтез,узагальнення,порівняння,абстрагування,конкретизація,моделювання,спостереження. [1,8].

1. Поняття та значення договору зберігання

1.1 Поняття договору зберігання

Договір зберігання належить до категорії договорів про надання послуг. У власників, інших титульних володільців майна, досить часто виникає потреба обумовлена тимчасовою неможливістю здійснювати самостійно певні правомочності, передати його у тимчасове володіння окремих осіб для забезпечення належної фізичної та функціональної схоронності цього майна, охорони від неправомірних вилучень і посягань сторонніх осіб. Договір зберігання — це договір, за яким одна сторона (зберігач) зобов'язана зберігати річ, передану їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч.І ст.936 ЦК). За договором зберігання, у якому зберігачем виступає особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві у майбутньому. Роль договору зберігання у сфері підприємництва в Україні зросла у зв'язку з переходом до ринкової економіки. Характеристики договору — звичайно, він є реальним, оскільки вважається укладеним у момент передачі речі на зберігання. Але він може бути і консенсуальним — ЦК передбачає можливість укладення такого договору, якщо зберігач є суб'єктом підприємницької діяльності, тобто професійним зберігачем. Отже, цей договір реальний, якщо він набирає чинності з моменту передання речі, і консенсуальний, якщо права і обов'язки сторін виникають з досягненням угоди. Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування. Договір схову належить до двосторонніх договорів, тобто при сплатних і безоплатних відносинах зобов'язання зберігання є взаємними, де існують певні права та обов'язки обох сторін.Згідно з ЦК договір зберігання вважається оплатним, якщо інше не встановлено договором або установчим документом юридичної особи. Безоплатним зазвичай є договір між громадянами. Коли ж зберігання становить зміст правоздатності зберігача, договір зберігання, як правило, має сплатний характер (наприклад, підприємства-холодильники, камери схову транспортних підприємств, ломбарди). Предметом договору зберігання може бути річ, яка має як індивідуально-визначені, так і родові ознаки. Сторонами договору є зберігач (особа, яка надає послуги щодо зберігання) і поклажодавець (особа, яка передає майно на зберігання з метою забезпечення збереження і наступного повернення їй майна). Договір зберігання є однією з підстав виникнення зобов'язань зберігання. Ці зобов'язання можуть виникнути також з інших підстав (наприклад, з договору купівлі-продажу, перевезення тощо). Положення гл.66 ЦК застосовуються до зберігання, яке здійснюється на підставі закону, якщо інше не встановлено законом. Згідно зі ст.937 ЦК договір зберігання укладається у письмовій формі між юридичними особами, між фізичною та юридичною особою, фізичними особами між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання у майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, що передана на зберігання. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Прийняття речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин може підтверджуватися свідченням свідків. Прийняття речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує її прийняття на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства.

1.2 Підстави виникнення зобов'язань зі зберігання

Для виникнення зобов'язань зі зберігання необхідні певні юридичні факти. Такими підставами можуть бути угоди, юридичні вчинки, акти планування, адміністративні акти, постанови слідчих, ухвали суду, господарського суду та інші дії громадян та організацій, які породжують цивільні права та обов'язки.

Ознакою зобов'язань зі зберігання є те, що ці відносини породжуються лише правомірними діями. Найпоширенішим юридичним фактом, з яким пов'язано виникнення зобов'язання зберігання, є угоди (договори). Але не з будь-якої угоди можуть виникнути правові відносини зі зберігання. Вони виникають лише з тієї угоди, що спрямована саме на передачу певного майна на зберігання іншій особі, тобто в даному випадку воля сторін має бути спрямована на досягнення певних правових наслідків, а саме - на виникнення зобов'язань зі зберігання.

Укладаючи договір схову (зберігання), сторони повинні уявляти основні наслідки взаємної згоди, їх волевиявлення і розуміти, що один дає іншому конкретну річ на зберігання, вступаючи з ним у правові відносини з цією метою, а інший згоден прийняти на себе обов'язок зі зберігання речі. Тобто просте прохання приглянути за речами не можна розглядати як укладення договору схову, оскільки дані речі залишені не з метою здачі їх на зберігання. В даному випадку дії учасників угоди не спрямовані на виникнення між ними такого правового зв'язку [8,141].

В основному зобов'язання зі зберігання виникають безпосередньо за наявності юридичного факту, яким є укладення договору схову. Але ці зобов'язання можуть виникати не лише з договору схову, в якому зберігання є єдиною метою, що передбачена законом. Підставою певних зобов'язань зберігання можуть бути інші договори, де зберігання виступає як допоміжна функція, що доповнює основний зміст іншого договору, тобто виступає як елемент основного зобов'язання. Так, комісіонер зобов'язаний зберігати майно комітента за договором комісії, підрядник - майно замовника за договором підряду, перевізник - вантаж відправника за договором перевезення. Основним змістом цих договорів є надання іншої послуги, а не зберігання, але при наданні основної послуги має здійснюватися і зберігання майна громадян, організацій як додаткова діяльність, що є елементом основного зобов'язання. Це сприяє належному виконанню обов'язку, який є змістом послуг, що надаються.

На відміну від договору схову в цих випадках не потрібно, щоб сторона, яка надає послугу, що є змістом основного договору, згодна була прийняти на себе обов'язок і зі зберігання, а особа на чию користь здійснюється послуга, бажала б покласти на неї такий обов'язок. У даному випадку для виникнення зобов'язання схову досить укласти основний договір про надання послуг, тобто відповідно договір комісії, підряду, перевезення тощо, де існує предмет схову, що залишений або внесений у відведене приміщення чи місце [11, 492]. Спеціальної спрямованості на те, щоб встановити правові відносини і щодо схоронності речей, тут немає.

Юридичні вчинки - це також юридичні факти, які є підставою для встановлення відносин зберігання. Вони здійснюються з певною метою, але під час їх здійснення воля осіб не спрямована на те, щоб викликати юридичні наслідки у вигляді встановлення конкретних відносин зі зберігання, що виникають і без цієї спрямованості волі, тому що закон пов'язує з наявністю таких дій виникнення зобов'язань. У таких випадках для виникнення правовідносин зберігання досить, щоб особа здійснила практичні дії, які можуть мати різний характер. Так, наприклад, відмова покупця прийняти поставлену продукцію, є порушенням обов'язку з прийняття даної продукції на відповідальне зберігання; виявлення і здача знахідки органам міліції або виконавчому комітетові селищної, сільської ради зумовлює обов'язок зі зберігання даної речі протягом шести місяців (ч. 2 ст. 138 ЦК УРСР); бездоглядна або приблудна худоба передається на тимчасове утримання сільськогосподарським підприємствам, керівники яких не мають права відмовитися прийняти її (ст. 139 ЦК УРСР) [8]. Подібні норми є і в новому ЦК України. У цих випадах зобов'язання зі зберігання майна виникає на підставі прямих вказівок закону без укладення договору схову.

Іноді для виникнення зобов'язання зі зберігання потрібна наявність сукупності певних юридичних фактів. Це стосується встановлення планово-договірних відносин зі зберігання між підприємствами та організаціями, тобто тут існує акт планування і договір схову. Лише поєднання їх може утворити підставу, яка породжує цей вид зобов'язань. Зокрема, міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим готують пропозиції щодо визначення підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності для зберігання матеріальних цінностей державного резерву (запасів матеріально-технічних, продовольчих та сировинних ресурсів).

Відповідно до Закону України "Про державний матеріальний резерв" (ст. 11) запаси матеріальних цінностей державного резерву розміщуються на підприємствах, в установах та організаціях, спеціально призначених для зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Частина запасів матеріальних цінностей державного резерву може зберігатися на промислових, транспортних, сільськогосподарських, постачальницько-збутових та інших підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах [6].

Для підприємств, установ та організацій, заснованих повністю або частково на державній власності (державні підприємства, установи та організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, основані на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до законодавства України монополістами, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву є обов'язковим, якщо це не завдає їм збитків.

Перелік підприємств, установ та організацій усіх форм власності, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, номенклатура та обсяги їх накопичення визначаються мобілізаційними та іншими спеціальними планами [5]. Тобто в даному разі зберігання матеріальних цінностей державного резерву виникає з акту планування.

Зобов'язання схову також можуть виникнути з адміністративних актів, бо адміністративні акти є різновидом юридичних фактів. Це акти органів державного управління, вони виражають волю органів з питань, що належать до їх компетенції. Воля у них спрямована на встановлення цивільно-правового зобов'язання зі зберігання. Орган управління, що видав або прийняв такий акт, вступає в адміністративні відносини з громадянином або організацією, яким адресовано даний акт. Між органом, що видав акт, та іншою особою, наприклад майбутнім спадкоємцем, в інтересах якого прийнято акт, встановлюються цивільні правовідносини зі зберігання. Зокрема, державний нотаріус за місцем відкриття спадщини за повідомленням підприємства, установи та організації, громадян або за своєю ініціативою вживає заходів щодо охорони спадкового майна, коли це потрібно в інтересах спадкоємців, кредиторів або держави. Цих заходів вони вживають безпосередньо або шляхом доручення державним нотаріусам чи посадовим особам виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів за місцезнаходженням майна. Заходів з охорони спадкового майна державний нотаріус вживає не пізніше наступного дня з дати надходження доручення або заяви про наявність спадкового майна, яке потребує охорони. Для охорони спадкового майна державний нотаріус проводить опис майна і передає його на зберігання спадкоємцям або іншим особам, яких він призначає. Охорона спадкового майна триває до прийняття спадщини всіма особами. У даному разі зобов'язання зі зберігання виникають з адміністративного акта, зокрема акта описування спадкового майна, на якому державний нотаріус попереджає охоронця про відповідальність за зберігання майна, або з постанови про призначення охоронця спадкового майна. Майбутні сторони таких зобов'язань не вибирають собі контрагентів, зобов'язану особу призначають, визначаючи її самим актом [10, 691]. Такі адміністративні акти можуть вчиняти лише державні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і створювати, крім цивільних, ще й адміністративні відносини, де акт спрямований на виникнення зобов'язань зі зберігання. Орган державної виконавчої влади, що видає адміністративний акт, сам не стає суб'єктом зобов'язань зі зберігання, у той час як громадяни та організації є їх сторонами.

До юридичних фактів, які зумовлюють виникнення зобов'язань зі зберігання, слід віднести ухвали суду, господарського суду і постанови слідчих органів. Ці акти приймають дані органи при здійсненні функцій у межах їхньої компетенції і спрямовані на встановлення відносин зі зберігання. Вони є підставою виникнення зобов'язань зі зберігання між громадянами та організаціями. Суди та слідчі органи вступають в адміністративні відносини із зобов'язаним суб'єктом, а між ним та іншою уповноваженою особою встановлюються цивільно-правові зобов'язання зі зберігання. У даному разі між сторонами не укладається спеціальний договір схову майна. Для виникнення зобов'язання зі зберігання у цих випадках потрібна фактична передача майна зобов'язаній особі органом, який прийняв ухвалу чи постанову. Сторони таких відносин визначаються актами судово-слідчих органів, які призначають охоронців майна. Наприклад, державний виконавець передає описане майно, на яке накладено арешт, призначеному зберігачеві під розписку в акті опису. Ці органи відповідно до вимог закону чи за своєю ініціативою, чи за ініціативою заінтересованих осіб зобов'язані приймати такі акти для належного виконання покладених на них завдань [17, 228].

Крім зазначених, підставами виникнення зобов'язань зі зберігання можуть бути й інші дії громадян та організацій (у розумінні фізичних осіб, юридичних осіб), державних органів та органів місцевого самоврядування.