Розділ 1. О. Маркуш – визначний культурно-освітній діяч закарпаття

1.1. Біографічний нарис

В яскравій скарбниці здобутків педагогічних і літературних на Закарпатті у ХХ столітті особливе місце посідає багатогранна діяльність і творчість Олександра Івановича Маркуша (літературний псевдонім – А.Хустський, Дід Марко).

Олександр Іванович був тим мудрим і жертовним педагогом, який дбав про культурно-освітній розвиток підростаючого покоління, пам’ятаючи, що саме від молодих залежить майбутнє.

Він був щедро наділений природою, яка не поскупилася дати йому стільки, що вистачило б для багатьох. Але не тільки талантами наділила його природа, а й надзвичайною працьовитістю, наполегливістю. В одній із ранніх статей митець писав: “Добрий патріот той, хто працює”. Цьому девізу він був вірний протягом цього життя.

Народився Олександр Іванович Маркуш 2 листопада 1891 р. в Хусті в сім’ї залізничного сторожа. Батько, помітивши в хлопцеві бажання вчитися, доклав максимум зусиль, щоб син отримав добру освіту. Початкову та середню освіту здобував хлопець у рідному місті. Після закінчення горожанської школи продовжує навчання в учительській семінарії в Мараморош-Сигеті, де навчання велося угорською мовою. Захоплюється вивченням мов та літературою. Знання угорської, чеської, словацької, німецької давало семінаристу Олександру можливість знайомитися із духовними скарбами різних народів.

У 1910 році Олександр Маркуш закінчує учительську семінарію та одержує направлення на роботу в селище Тячів. Спочатку працює вчителем початкової школи. Згодом переходить на роботу в горожанську школу (неповна середня), де викладає українську мову та літературу, географію, історію, природознавство.

У 1922 році екстерном склав іспит і одержав диплом викладача мови та літератури. В 1923 році Олександра Маркуша призначають шкільним інспектором. Вчителі району згадують його як принципового та вдумливого педагога.

Бачачи відсутність підручників для народних шкіл, він узявся їх творити. Всього написав сам і в співавторстві з товаришами понад 30 підручників, по яких вчилося не одне покоління закарпатців. Великою популярністю користувались букварі “Зорниця”, “Підкарпатський буквар”, граматика “Рідне слово”, “Підручник української мови для угорських шкіл”, читанки для всіх класів, підручник з географії “Нова Європа”, з географії Закарпаття ”По рідному краю”, “Наша республіка”, “Далеким світом” (географія світу), ”Чужі краї – чужі люди”, з біології ”По всім царствам природи”, народознавства “Краєзнавство”, а також “Гражданська наука”, популярний господарський посібник “Садім прищепи”.

Вражає ґрунтовність і педагогічна тонкість викладу тем, багатство і різноманітність використаних матеріалів.

Написав також до 150 розвідок у галузі педагогіки та конкретних методів викладання. Тобто Олександр Іванович усього себе віддає культурно-освітній діяльності. Його шанує населення та вчительство.

Окрему сторінку діяльності Олександра Маркуша становить журналістська та видавнича справа. Починаючи з 1907 року, під різними псевдонімами виступає в пресі. Його гостре перо торкається питань безземелля, беззахисності селян, свавілля урядовців, тягаря податків.

Подвигом життя Олександра Маркуша стало видання протягом 1922-1939 рр., за рахунок власних коштів та мізерних виручень молодіжного журналу “Наш рідний край”. Взявшись за видання часопису, Олександр Маркуш поставив перед собою благородну мету: створити новинку для дітей, залучати до написання, збору краєзнавчого фольклорного, історичного та етнографічного матеріалу.

Ось той скарб, що зібраний на сторінках часопису: більше 500 народних казок, 250 легенд і переказів, 300 етнографічних записів, 2300 народних пісень. Журнал мав такі рубрики: “Люби і пізнай природу”, “Віночок для підкарпатських діточок”, “Чужі люди, чужі краї”, “Трезвість”. Журнал був багатотиражним та добре ілюстрованим. У журналі друкували твори українських класиків, у ньому дебютували і закарпатські автори: В. Гренджа-Донський, Миколая Божук, Юлій Боршош-Кум’ятський, письменники Федір Потушняк, Василь Фенич і багато інших.

Часопис був дуже популярним серед молоді. Впливав на формування їх інтересів, духовного світу, естетичних уподобань. Прибуток від реалізації журналу йшов на благородні цілі. Зокрема для гуртожитку Хустської гімназії, в якому знаходили притулок студенти з бідних сімей. Робив це Маркуш не тому, що жив дуже заможно, а з благородних міркувань. Він був справжнім інтелігентом, відчував потребу в просвіті закарпатської бідноти і робив все для того, щоб вона стала письменною, культурною. За це його любили, цінували, поважали.

Третьою важливою сферою зацікавлень Олександра Маркуша були фольклор та етнографія. З них, власне, і виріс журнал “Наш рідний край”. Крім власних пошуків, письменник мобілізує самих читачів, переважно учнівську молодь, періодично вміщуючи методичні поради щодо збирання та запису усних мовних скарбів.

Окремими виданнями вийшли такі фольклорні збірники О.Маркуша, як “Казки” (1923), “Подкарпатські народні казки” (1941, 1942, 1943), “Старинні замки Подкарпаття” (1943).

О.Маркуш хотів щоб його народ був письменним, культурним , залучав людей до громадської роботи. З його ініціативи пожвавилась діяльність читалень товариства “Просвіта”, організовувались колективи художньої самодіяльності , які ставили в селах Тячівщини та Хустщини п'єси “Наталка –Полтавка” та багато інших. Маркуш був істориком шкіл, дбав щоб були створені драмгуртки для молоді, шкільні дитячі хори, активно співпрацювали у справі виховання дітей батьки і вчителі. Він хотів, щоб стосунки у колективах шкіл були інтелігентними, вимагав від учителів бути поміркованими, стриманими, але водночас вимогливими .

16 березня 1939 року Закарпаття окупувала хортистська Угорщина. Того ж дня закінчується педагогічна діяльність Олександра Маркуша на Тячівщині, бо його заарештовують і кидають до Тячівської в’язниці, потім до концтабору в с. Криві, а звідти переводять у концтабір Варюлопош біля м. Ніредьгази. Лише наприкінці червня після проголошення амністії повернувся додому. Всю багату бібліотеку письменника було знищено, самого його взято під пильний жандармський нагляд і заборонено працювати на державній роботі. Без засобів до існування переїжджає у 1941 році до сина в Хуст і живе певний час на його утриманні. Проте письменника не занепадає духом, його творчість навіть у часи хортиської окупації дає вагомі результати. У першій половині 40-х років О.Маркуш пише кращий свій твір для найменших – повість-казку “Пригоди Вовчка Товчка”.

Повість-казка “Пригоди Вовчка Товчка” побудована на подіях, прив’язаних до Карпатського краю, і оповідає про життя вовчої сімї під полонинами. Автор повісті-казки про Вовчка Товчка творчо підійшов до використання фольклорних сюжетів – казок, притч, легенд, переказів про вовків, які широко побутують не тільки у нашому, а й у німецькому, угорському, румунському, словацькому фольклорі [18, с.75]. Письменник створив захоплюючий твір для дітей на тему природи, у якому відлунюють кращі світові надбання (Е.Сетон-Томсон, В.Бонзельс, К.Ушинський, Л.Толстой).

Отже, наступна сфера діяльності педагога – літературна творчість. Ще у 20-х роках XX століття О.Маркуш стає відомим прозаїком на Закарпатті. Його оповідання друкувалися в журналах “Наш рідний край” (1923,Ч.3; 1924, Ч.6-10), “Пчілка” (1926, ч.1-2), “Подкарпатська Русь” (1931, Ч.1-2), “Зоря” (1941, Ч.1-2), “Літературна неділя” (1942, Ч.11, 19; 1944, Ч.5,7), альманахах “Трембіта” (1926), “Груні-степам” (1930), Альманасі підкарпатських українських письменників” (1936), а в повоєнний період в альманахах “Радянське Закарпаття” (1947, №1; 1948, №1; 1955, №1; 1957, №2), “Карпати” (1959, №1), у збірниках “Вічне братерство” (1959), “Лицем до сонця” (1960), “На Верховині” (1984), журналі “Дружно вперед” (1971, №10) та ін [12, с.426].

Окремими виданнями вийшли збірники оповідань та повістей “Виміряли землю” (1925), “Ірину засватали” (1941), “Юлина” (1942), “Коровку гнали” (1943). У 1956 році О.Маркуш вступив до спілки письменників УРСР. У цей період були надруковані такі книги, як: “Марамороські оповідання” (1956), повість “Мрійники” (1961), “Лист матері” (1963), “Світанок Тисі усміхнувся” (1966), трохи пізніше – “Дорога в Широке” (1978), “Гомін Тиси” (1991).

Головна тема творів О.Маркуша – життя селян. Герої його новел – це вихідці з низів, прості люди . Селянин в оповіданнях Маркуша – розумний, вольовий, кмітливий, стійкий і мужній, завжди з природньою хитринкою . Прозаїк звертає увагу переважно на сімейні, побутові відносини між селянами. В оповіданні “Дроворуби” О.Маркуша образ Федора звучить як заклик не особистої помсти, а й до боротьби проти соціального гніту. Як показує аналіз оповідань “Злочинець” та “Біда і без неї” , “Дараба розбилася”, автор вмів створювати виразний психологічний малюнок, і вся увага зосереджена була на розкритті духовного світу людини, її переживань.

Письменник О.Маркуш володіє “секретом” подавати внутрішні портрети через скупі зовнішні деталі, діалоги, навики. У своїх творах вдало показує моральний розклад міського і сільського панства. Бездушності і внутрішньому убозтву Маркуш протиставляє моральну чистоту, гуманність і мудрість простих людей. Він знаходить у кожній новелі ключ як найповнішого розкриття багатогранності людської душі .У новелі “Баламута із зайцями“ письменник використовує дотепний і мудрий народний гумор . Слід відзначити, що композиція творів письменника своєрідна. Він розкриває перед читачем психологію своїх героїв , сприяє пройнятися настроями героїв

Критик і літературознавець доцент Василь Степанович Поп у дослідженні “Струмки великої ріки” так характеризує творчість Олександра Маркуша: “…Творчість Маркуша пройнята любов׳ю до народу , насичена пахощами сільської природи, подихом верховинського вітру. Вона добре передає побут і колорит Закарпаття... ” [14].

Обдарованість О.Маркуша виявилась і на перекладницькій ниві. Він переклав українською мовою понад три десятки оповідань угорських письменників Гези Гарддонія, Ференца, Герцега, Калмана Міксата та ін.., які під псевдонімом А.Дідик, криптонімами А.М., А.Д. друкувалися в “Літературній неділі” (1942-1943).

У 1960 році за заслуги в розвитку літератури О.Маркуш нагороджений медаллю “За трудову відзнаку”, а в 1970 – медаллю “За доблесну працю”.

Останні десятиріччя свого творчого життя повністю присвятив літературній діяльності. Твори О.Маркуша видаються і перевидаються в Ужгороді, Києві, виходять у перекладі російською, білоруською, молдавською, литовською, угорською, чеською, словацькою, болгарською мовами.

Помер Олександр Іванович Маркуш 27 жовтня 1971 року. Похований в Хусті на Замковій горі.

Уся його педагогічна та культурно-освітня діяльність обумовила йому заслужений авторитет серед народу та нев’янучу пам’ять у духовній скарбниці українського народу.