78. Види правопорушень

   Правопорушення розрізняються за ступенем шкідливості та суспільної небезпеки; за характером санкцій, які настають. За цими критеріями вони поділяються на злочини і проступки.    Злочини — це найбільш шкідливі правопорушення, небезпечні для суспільства і особи, що посягають на суспільний лад, права і свободи особи, інші соціальні цінності. Ознаками злочину є явна суспільна небезпека, протиправність, винність, караність. Як злочинні діяння закріплюються лише кримінальним законом.    Злочини відрізняються максимальним ступенем суспільної небезпеки та шкідливості, зазіхають на найбільш значущі інтереси суспільства. Об’єктами злочинного діяння є суспільний і державний лад, система господарських відносин, різноманітні форми власності, особистість, політичні, трудові, майнові й інші права громадян.    У зв’язку з підвищеною суспільною небезпекою злочину закон передбачає за їхнє скоєння найсуворіше кримінальне покарання. На відміну від інших видів правопорушень, перелік злочинів, передбачених кримінальним законом, вичерпний і розширювальному тлумаченню не підлягає.    Проступки — правопорушення менш небезпечні для суспільства, ніж злочини. Це суспільно шкідливі, винні, протиправні діяння, які характеризуються меншою, ніж злочини, суспільною небезпекою і тягнуть за собою не кримінальне, а адміністративне, дисциплінарне або цивільно-правове покарання.    Залежно від сфери скоєння розрізняють цивільні, адміністративні, дисциплінарні проступки.    Цивільні правопорушення (проступки) відрізняються специфічним об’єктом зазіхання. Це майнові і пов’язані з ними особисті немайнові відносини, регульовані нормами цивільного права, а також деякими нормами трудового та сімейного права. Ці правопорушення виявляються в невиконанні чи неналежному виконанні договірних зобов’язань, у заподіянні майнової шкоди та ін.    Адміністративні правопорушення (проступки) являють собою передбачені нормами адміністративного, фінансового, земельного, процесуального й інших галузей права зазіхання на встановлений порядок державного управління, громадський порядок.    Дисциплінарні правопорушення (проступки) являють собою протиправні діяння, що порушують внутрішній розпорядок діяльності підприємств, установ і організацій. Правопорушник дезорганізує нормальну діяльність трудових колективів, порушує трудову, навчальну, службову, виробничу, військову дисципліну.

79. Юридична відповідальність — це передбачений чинним за­конодавством обов'язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних благ (особистого, майнового або організацій­ного характеру) за вчинене правопорушення.

Юридична відповідальність характеризується певними оз­наками:

1) настає лише за вчинене правопорушення (дія чи бездіяль­ність) у разі встановлення складу правопорушення. Не може бу­ти підставою юридичної відповідальності думки, наміри, пере­конання, почуття, погляди, соціальні або особисті властивості особи, а також діяння хоча зовні і схожі з правопорушенням, але які не є такими в силу своєї суспільної значимості (наприклад, необхідна оборона, крайня необхідність, професійний ризик); 2) спирається на державний примус, який є специфічним впли­вом компетентних державних органів та уповноважених осіб на поведінку людей у визначених законом формах. При цьому не­обхідно відзначити, що державний примус є більш широким по­няттям, ніж юридична відповідальність, оскільки він може здій­снюватися різними способами, які не пов'язані з відповідаль­ністю (наприклад, митний огляд багажу, стягнення аліментів);

3) виражається у настанні негативних юридичних наслідків для правопорушника, що мають особистий, майновий або організа­ційний характер, тобто виникає додатковий обов'язок зазнати певних втрат відповідно до санкції правової норми та рішення правозастосовного органу держави;

4) здійснюється компетентним державним органом відповідно до закону, тобто встановлюються санкцією правової норми вид і міра юридичної відповідальності, які можуть бути застосовані до правопорушника;

5) здійснюється у ході правозастосовної діяльності з обов'яз­ковим дотриманням певного процедурнопроцесуального порядку і форм, встановлених законом. Поза встановленої про­цесуальної форми юридична відповідальність неможлива;

6) пов'язана з осудом суспільством і державою поведінки право­порушника, тобто відносно особи, що вчинила правопорушення, компетентний державний орган приймає відповідний правозастосовний акт. Одночасно особа, порушуючи норму права, порушує і відповідну норму моралі. Тому поряд із юридичною відповідаль­ністю перед державою вона несе і етичну відповідальність перед суспільством, яка виражається у суспільному осуді.

Залежно від того, до якої галузі законодавства належить правова норма, що порушена та який вид правопорушення вчинено розрізня­ють і види юридичної відповідальності:

1) конституційна відповідальність полягає у застосуванні до державних органів, органів місцевого самоврядування, посадо­вих осіб, об'єднання громадян, окремих громадян за порушення норм Конституції наступних санкцій:

відсторонення від посади вищих посадових осіб держави;

відставка посадових осіб чи всього органу;

дострокове припинення повноважень державних органів чи посадових осіб;

визнання неконституційними нормативноправових актів чи окремих їх частин;

призупинення дії актів виконавчих органів влади;

позбавлення громадянства тощо.

Особливістю конституційної відповідальності є те, що вона мо­же застосовуватися за умов, коли норми права взагалі не порушують­ся. У цих випадках відповідальність пов'язується з тими діями, що розцінюються як негативні в політичному плані (наприклад, колекти­вна відповідальність Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України. Притягнення уряду до відповідальності має не юри­дичний, а політичний характер).

Таким чином, конституційна відповідальність має юридичний та політичний характер; настає як у випадку вчинення правопорушення, так і при невиконанні обов'язку; є засобом охорони та захисту Конституції;

2) кримінальна відповідальність полягає у застосуванні до вин­ної осудної фізичної особи, яка вчинила злочин, заходів держав­ного осуду у вигляді позбавлення або обмеження особистого, майнового або іншого характеру (покарання). Кримінальний ко­декс України закріплює вичерпний перелік діянь, що визнаються злочинами, та види покарань, а кримінальнопроцесуальний ко­декс — регламентує порядок притягнення до кримінальної від­повідальності. Повноваженнями притягнення до юридичної від­повідальності в Україні наділений тільки суд. Особливостями цього виду відповідальності є стан судимості пі­сля відбування покарання. Покарання відрізняється від інших приму­сових засобів тим, що виступає як реалізація кримінальноправових відносин між злочинцем і державою.

Таким чином, кримінальна відповідальність — це найбільш су­ворий вид юридичної відповідальності, що призначається тільки су­дом у межах матеріального та процесуального закону;

3) адміністративна відповідальність полягає у застосуванні до винних фізичних, юридичних чи посадових осіб адміністратив­них стягнень за вчинення адміністративного порушення. Засто­совується судом, органами державного управління, державними комісіями, інспекціями, посадовими особами до осіб, які не під­порядковані їм по службі. Адміністративна відповідальність не тягне за собою стану судимості;

4) цивільна відповідальність полягає у застосуванні до фізичних чи юридичних осіб цивільноправових стягнень за порушення договірних зобов'язань, заподіяння позадоговірної майнової шкоди, а також порушення особистих майнових прав. Таким чи­ном, цивільна відповідальність є засобом відновлення та компе­нсації договірних та позадоговірних зобов'язань, що полягає у відшкодуванні правопорушником майнової шкоди та поновленні порушених прав;

5) дисциплінарна відповідальність полягає у застосуванні адмі­ністрацією підприємства, установи, організації заходів дисцип­лінарного впливу на працівника за вчинення ним дисциплінар­ного проступка. Дисциплінарна відповідальність може застосо­вуватися:

відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку;

у порядку підлеглості;

відповідно до спеціальних законів, дисциплінарних статутів і положень, що визначають особливості правового статусу окремих груп працівників (державні службовці, судді, співро­бітники органів внутрішніх справ тощо).

Дисциплінарна відповідальність реалізується винятково у межах службового підпорядкування.

Якщо внаслідок порушення покладених на працівника трудових обов'язків завдано майнову шкоду, то до нього застосовується також матеріальна відповідальність, що полягає в обов'язку повністю або частково відшкодувати завдану шкоду. Матеріальна відповідальність має двосторонній характер, оскільки і працівник, і роботодавець мо­жуть виступати суб'єктами такої відповідальності.

80. Принципи юридичної відповідальності — це положення та ідеї, що мають законодавче закріплення та визначають самостійний і реальний характер відповідальності як засобу гарантування і охорони об'єктивного і суб'єктивного права та суспільного порядку.

Принцип законності забезпечує можливість визнання діяння правопорушенням лише за умови, якщо воно передбачене законом саме як протиправне; якщо цей закон вступив у законну силу та його зміст є обнародуваним. Законність відповідальності виявляється у застосуванні міри відповідальності у межах та формах, встановлених законом; в наявності процесуальних вимог застосування відповідальності; у можливості оскарження і спростування незаконних дій та рішень у процесі покладення відповідальності; у можливості недопущення зловживань і помилок при застосуванні матеріальних та процесуальних норм.

Сутність законності як принципу юридичної відповідальності виявляється у можливості притягнення до відповідальності лише винних осіб шляхом діяльності компетентних органів держави, у межах визначеного на законодавчому рівні порядку та за наявності нормативно закріплених підстав.

Законність виявляється і в можливості покладення відповідальності на дієздатну особу. У зв'язку з цим необхідно зазначити, що за загальним правилом юридична відповідальність у повному обсязі настає після досягнення особою 18 років. Однак за окремі різновиди правопорушень відповідальність настає раніше цього віку: кримінальна — з 14 років, адміністративно- та цивільно-правова — з 16 років. Окрім віку для фізичних осіб, важливим є психічний стан, який безпосередньо впливає на деліктоздатність. Для юридичних осіб відповідальність настає з моменту державної реєстрації.

Важливим принципом відповідальності є відповідність за правопорушення та покарання. Він забезпечує реалізацію положень Міжнародних пактів про заборону жорстоких нелюдських покарань, що принижують людську гідність. Відповідно до нього смертна кара є виключним засобом впливу, а позбавлення волі забезпечує можливість перевиховання та виправлення правопорушника. Змістом цього принципу є необхідність диференціації та узгодженості покарань за різноманітні за ступенем небезпеки правопорушення. Ця вимога забезпечується шляхом чіткого визначення заборон та їх сприйняття суспільством як справедливих; можливістю визнання протиправними лише таких діянь, негативний характер яких може бути доведений засобами юридичного процесу та за які застосовуються засоби державного впливу. Особливо цей принцип є важливим для діяльності спеціальних органів держави, наділених владними повноваженнями. Йдеться насамперед про правоохоронні та судові органи. Занадто м'які санкції до правопорушників можуть призвести до безкараності та зростання злочинності, а занадто тяжкі — до суспільного протесту.

Принцип справедливості забезпечує відповідність права в цілому та передбачених у ньому санкцій рівню соціальної справедливості суспільства. Моральність та справедливість характеризує рівень об'єктивності права, впливає на можливість добровільного виконання суб'єктами його положень, а справедливість санкцій уселяє віру в соціальну цінність юридичної відповідальності як засобу виправлення і перевиховання правопорушників та підтримання суспільного порядку. Справедливість досягається за умови дотримання у процесі покладення та реалізації юридичної відповідальності певних вимог. Досить повно вони визначені проф. О. Шабуровим і полягають у наступному:

— неможливість призначення кримінальної відповідальності за вчинення правопорушення у формі проступку;

— відсутність зворотної сили закону, що встановлює чи посилює відповідальність;

— необхідність поновлення прав та інтересів, порушених внаслідок скоєння правопорушення;

— можливість застосування лише одного покарання за скоєння одного правопорушення;

— покладення відповідальності на винну особу;

— залежність виду відповідальності від ступеня тяжкості скоєного;

— врахування всіх обставин, що обтяжують та пом'якшують відповідальність;

— можливість в окремих, передбачених законом випадках, звільнити особу від несення відповідальності.

Обґрунтованість відповідальності передбачає об'єктивне дослідження обставин справи, збирання та всебічну оцінку доказів, доведення наявності факту правопорушення до ступеня вини конкретної особи, визначення можливості застосування санкції, встановлення певної міри впливу відповідно до санкції норми та з врахуванням конкретних обставин справи і особистості правопорушника. Всі зазначені вище вимоги потребують письмового закріплення з обґрунтуванням особливостей кожної з них.

Принцип змагальності забезпечує справедливість процесу притягнення до відповідальності та захист прав звинуваченого. Його змістом є вимоги встановлення вини правопорушника органом держави; неможливість тиску на осіб; право відмовитись від дачі показань як на себе, так і на родичів, невинуватість особи до тих пір, поки її вина не буде доведена у встановленому законом порядку та рішенням суду; можливість оспорювати як факт правопорушення, так і його правову оцінку. Принцип змагальності забезпечується встановленням рівних прав учасникам процесу. Кожна із сторін процесу по встановленню та призначенню відповідальності мають рівні права на дослідження доказів, викладення власної правової позиції, відвід суддів, визначення та запрошення свідків, оскарження правозастосовчих рішень тощо.

Право на захист є важливим принципом юридичної відповідальності, оскільки закріплює її справедливість шляхом встановлення процесуальних прав притягнутого до відповідальності, які забезпечують можливість знати, у чому полягає звинувачення, оспорювати його, брати участь у дослідженні обставин справи, користуватися допомогою адвоката, оскаржити застосування запобіжних засобів, рішення у справі та порядок його виконання.

Невідворотність відповідальності забезпечує караність кожного факту вчинення правопорушення. Невідворотність відповідальності залежить від ряду факторів. Це і ефективна робота правоохоронних органів, їх компетентність; підготовленість органів, що застосовують санкції; обов'язкова і своєчасна реєстрація факту правопорушення; порушення справ за кожним фактом правопорушення. Важливого значення має наявність досконалого законодавства, що не надає можливостей окремим суб'єктам порушувати чи ігнорувати закон. Якщо за певне діяння повинно настати застосування засобів державного примусу, то без законних підстав ніхто не може бути звільненим від відповідальності та покарання ні за яких умов.

Основними факторами, що забезпечують реальність та ефективність цього принципу, є досконалість процесуального законодавства; компетентність правоохоронних та судових органів; загальна політична ситуація, що сприяє чи, навпаки, створює умови для боротьби з правопорушеннями, а також ступінь довіри населення правоохоронним органам та державі у цілому.

Своєчасність відповідальності означає можливість притягнення правопорушника до відповідальності протягом строку давності. Це певний строк, на протязі якого здійснюється пошук правопорушника з метою його покарання. Якщо ж винний визначається після завершення цього строку, то відповідальність до нього не застосовується. Ця позиція законодавця відповідає основній меті юридичної відповідальності — забезпечення суспільного порядку та злагоди, а не покарання суб'єкта, який уже став на шлях виправлення і не скоїв повторно правопорушення.

Необхідно також зазначити, що в деяких випадках не передбачається строку позовної давності. Це стосується особливо небезпечних злочинів проти людини та людства.

Принцип гуманізму забезпечує можливість повного чи часткового звільнення від застосування санкції у випадку добровільного відшкодування збитків, щиросердного каяття, коли порушник своєю поведінкою довів факт виправлення; у випадку тяжкої хвороби та ін. Засоби впливу, що застосовуються до порушника, не повинні принижувати його гідність та порушувати його права. Цей принцип визначає загальну націленість права на забезпечення суб'єктивних інтересів та засновується на конституційному визнанні прав та інтересів людини вищою соціальною цінністю.

Принцип доцільності виявляється у досягненні мети юридичної відповідальності шляхом відповідності обраної стосовно правопорушника міри впливу, індивідуалізації засобів покарання залежно від ступеня суспільної небезпеки скоєного, особливостей особи правопорушника та обставин скоєння правопорушення. Доцільність виявляється і у наданій законом можливості державному органу обрати з передбаченої санкцією норми найбільш доцільної у конкретних умовах міри впливу.

Індивідуалізація покарання надає можливість забезпечити покладення відповідальності на винну особу та несення цієї відповідальності нею особисто. Реалізація цього принципу зумовлює необхідність персонального визначення суб'єктів правопорушення, нормативне закріплення переліку обставин, що полегшують і обтяжують відповідальність та чітке визначення правового статусу всіх суб'єктів права.

Відповідальність за винні діяння забезпечує врахування ступеня усвідомлення особою неприпустимості своєї поведінки та викликаних нею негативних наслідків. Невинна особа не може бути притягнута до відповідальності. Винність правопорушника доводиться у різних галузях по-різному. Так, у межах кримінального права діючий принцип презумпції невинуватості забезпечує покладення тягаря доказування на спеціальні органи і до доведення цієї вини судовими органами особа вважається невинною. У сфері цивільних правовідносин діє протилежний принцип і особа передбачається винною, доки не доказане зворотне. У цій же галузі діє принцип відповідальності без вини (Наприклад, відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки).

Принцип правової регламентованості забезпечує законність, справедливість та індивідуальність відповідальності. Він здійснюється шляхом чіткого визначення видів, форм та засобів відповідальності у санкціях матеріальних норм; закріплення ознак, складу та різновидів правопорушень нормами галузевого законодавства, нормативне визначення підстав юридичної відповідальності, чітке визначення процедури встановлення правопорушення та розслідування умов його скоєння та закріплення процесу призначення відповідальності, а також її реалізації.

Соціально-політична цінність юридичної відповідальності виявляється у наявності чітко визначеної мети та функціонального призначення.

Функції юридичної відповідальності — це основні напрями впливу на суспільство, завдяки яким досягається мета відповідальності та які визначають її призначення як засобу забезпечення суспільного порядку. Основними функціями юридичної відповідальності є наступні:

Репресивно-каральна (деякі автори називають її штрафною) функція свідчить про те, що юридична відповідальність є уособленням негативної реакції держави на скоєне правопорушення; це акт покарання від імені держави та засіб запобігання нових правопорушень.

Покарання реалізується або шляхом зміни правового статусу порушника завдяки обмеженню його прав та свобод, або ж шляхом покладення на нього доповнюючих обов'язків. Однак, покарання не є самоціллю відповідальності, оскільки вона не повинна принижувати правопорушника чи бути жорстокою. Основним призначенням відповідальності є реалізація функції запобігання (превенції) правопорушень. Вона покликана забезпечити формування у правопорушника мотивів щодо дотримання законів, поваги до прав інших суб'єктів. Застосування відповідальності є доказом невідворотності покарання і тим самим — засобом запобігання можливим правопорушенням як винним суб'єктом, так і оточуючими.

Правопоновлююча функція протистоїть формальному покаранню винного та спрямована на забезпечення порушеного інтересу і поновлення порушених протиправною поведінкою суспільних відносин. Як правило, ця функція характеризує майнову відповідальність. Стягнення збитків з правопорушника компенсує втрати потерпілої сторони та поновлює її майнові права. Ця функція націлена також на примусове виконання невиконаних обов'язків.

Виховна функція спрямована на формування у суб'єктів потреби правомірної поведінки та усвідомленого ставлення до наданих прав і покладених обов'язків. Ця функція сприяє зміцненню у громадян віри у справедливість, у захист належних їм прав і свобод, підвищує рівень правової культури громадян, правову дисципліну та активність у сфері права. Виховна функція має дві форми — загальнопревентивну, що націлена на виховання у громадян поваги до закону, та спеціальнопревентивну, що націлена на перевиховання самого правопорушника.

Деякі автори, окрім традиційних, виокремлюють сигналізаційну (інформативну) функцію, змістом якої є визначення моделі поведінки, що суперечить інтересам суспільства і держави та характеризується як протиправна; аналіз засобів впливу на правопорушників та визначення змісту і особливостей конкретних видів відповідальності.

Обґрунтовується можливість існування організуючої (регулятивної) функції відповідальності. Її змістом є забезпечення регулювання суспільних відносин шляхом запобігання правопорушенням, покарання винних у їх скоєнні осіб та відновлення порушених внаслідок правопорушень прав і законних інтересів.

Наявність мети, функцій юридичної відповідальності, її заснованість на системі принципів свідчить про самостійний характер цієї категорії, яка має теоретико-правовий та практично-правовий характер, забезпечуючи порядок у суспільстві.

81.

Співвідношення матеріального і процесуального права    Норми всіх галузей права спрямовані на регулювання суспільних відносин та на їх захист від протиправних дій. Встановлюючи правові норми, держава одночасно визначає форми їх здійснення. Матеріальні норми містять в собі самі правила поведінки. Але для їх ефективної реалізації необхідні особливі правові норми, що за своїм характером відрізняються від матеріальних розпоряджень й іменуються процесуальними. Процесуальне і матеріальне право співвідносяться як форма і зміст. Процесуальні правові норми служать формою реалізації норм матеріального права.    Особливості процесуального права визначаються потребами технології, організації процесу реалізації норм матеріального права. Своєрідним є предмет правового регулювання процесуальних норм: суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації норм матеріального права. Існує п’ять видів процесів: цивільний, кримінальний, адміністративний, господарський і конституційний. Вони відображають форми і методи здійснення відповідних матеріальних норм.

 84.. Законність - один із основоположних принципів діяльності державних органів, громадських організацій роботи посадових осіб і поведінки громадян. Дотримання законності є найважливішим напрямком формування правової держави. Усі закони держави мають виражати волю й інтереси народу, бути конкретним проявом народовладдя. Здійснення та розвиток демократії, і реального забезпечення прав, інтересів громадян є невід'ємною умовою успішного створення правової держави. Однак сама наявність законів ще не вирішує даних завдань. Законність - це рижим державного суспільного життя, при якому забезпечується повне й неухильне дотримання і виконання законів, під законних актів усіма без винятку органів держави, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами. Суть законності реальності прав в тому, що всі без винятку учасники суспільних відносин керуються принципом суворого дотримання законів й інших нормативних актів, сумлінно виконують покладені на них юридичні обов'язки, безперешкодно і повною мірою використовують свої суб'єктивні права. Тим самим в державі і суспільстві дотримуються встановлені законами та іншими нормативними актами правопорядок, державна і громадська дисципліна. Законність відображає факт відповідності поведінки суб'єктів регульованих правом відношень юридичним правилам (нормам права). Зв'язок законності із державним апаратом, державною владою, політичною системою, правом свідчить про те, що законність пронизує всі інститути державно-правової надбудови І сфери їх дії в суспільстві. Покликана охороняти суспільні відносини, соціальні цінності суспільства, соціальну справедливість. Справжня демократія неможлива без твердої законності. Демократія зі свого боку справляє значний вилив на формування і підтримання режиму законності, виступає як найважливіша гарантія законності. Всебічне забезпечення законності досягається лише в умовах демократичних форм державного і суспільного життя, коли в боротьбі з правопорушеннями беруть участь широкі маси трудящих, коли діяльність державного апарату перебуває під контролем народу, його представницьких органів. Вся діяльність у сфері правового регулювання має бути зорієнтована на принципи законності, їх практичну реалізацію. Принципи законності - це ті основні начала, керівні ідеї і основоположні вимоги, котрі розкривають її сутність, основу її змісту, як обов'язкового режиму державного і суспільного життя. До основних принципів демократичної законності відноситься: нерозривний зв'язок, підпорядкування, зумовленість законності режиму демократії. •    Обов'язковість вимог законності для усіх громадян посадових осіб, державних органів та громадських організацій. •    Забезпечення верховенства закону в системі правових актів. •    Зв'язок законності із загальною та правовою культурою населення, посадових осіб. •    Неприпустимість протиставлення законності й доцільності. •    Єдність законності та справедливості. •    Встановлення дійового контролю і нагляду за дотриманням законності. •    Участь в діяльності по забезпеченню законності. •    Невідворотність відповідальності за правопорушення, будь-які порушення режиму законності. Варто підкреслити, що і сама законність в цілому, і всі без винятку принципи законності мають перед собою одну основну мету. Цією метою є забезпечення і захист прав і свобод громадян, їх правового статусу. Саме на цю висхідну мету зорієнтований режим законності в дійсно демократичному суспільстві, правовій соціальній державі, формування якої є основним глобальним завданням українського суспільства. Реалізація режиму законності в країні базується на системі гарантій, дієвість яких покликана зробити законність реальною. Гарантії законності - це позитивні об'єктивні умови, що сприяють підвищенню рівня розвитку суспільства, добробуту народу, а також спеціальні юридичні засоби і способи, через які забезпечується режим законності в країні. Нажаль, дані об'єктивні умови в кожному суспільстві далекі від ідеальних в плані гарантій законності. Тому їх заміна в позитивний бік - це й питання законності в Україні. До спеціальних юридичних засобів належить: 1. Чіткість і конкретність норм діючого права ефективність санкцій, що захищають ці норми. Дотримання правових норм гарантується можливістю застосування у випадку їх порушення тих або інших форм державного примусу, юридичної відповідальності. В системі українського права, як і праві інших держав, є галузі й інститути права, котрі містять норми, що регулюють саме питання різноманітних форм відповідальності за певні правопорушення. 2. Виконання правосуддя, як спеціальної універсальної форми, здійснюваної на основі права і справедливості, діяльності суддів, котра забезпечує реалізацію діючого права, захист прав і свобод громадян. 3. Здійснення вищого нагляду за точним і однаковим виконанням законів з боку органів прокуратури. 4. Діяльність державних інспекцій та контрольно-ревізійного апарату, котрі в межі своєї компетенції здійснюють роботу по запобіганню, виявленню і припиненню порушень законності в різноманітних сферах державного і суспільного життя. У результаті дотримання режиму законності в суспільстві встановлюється правовий порядок (правопорядок). Останнє слід визначити як систему суспільніх відносин, будь-яких інших дій, що має правове значення, що здійснюється в суспільстві у певній відповідності з вимогою норм права. Законність - це принцип діяльності, режим дій, відносин, правопорядок, це результат реалізації цього принципу, режиму, результат дотримання законності.

85. Співвідношення суспільного порядку, правопорядку та громадського порядку.

Запровадження

Держава поводиться з допомогою різних методів і коштів - економічних, політичних, ідеологічних, організаційних, правових. Серед останніх найважливіше останнє місце посідають законність і правопорядок, без яких не можна забезпечити нормальну життєдіяльність суспільства, своїх громадян. З допомогою однієї сили цього ще нікому не вдавалося.

Закони та дотримання - найдавніший і найбільш цивілізований засіб керування людьми. Нині він загальноприйнято у всіх розвинених демократичних країнах, у світовому співтоваристві. Нічого кращого, більш розумного і раціонального людство доки придумало. Якби законів, будь-яке суспільство занурилося б в пітьму невігластва. Законів був тільки ранніх, незрілих стадіях розвитку історії, коли панували найпростіші, часом примітивні форми гуртожитки.

Ще римські юристи проголосили славнозвісні і нині постулати: "Державою повинен правити закон", "Закон понад усе", "Закон вище будь-якій посаді", "Закон - єдиний бог, якому всі повинні поклонятися", "Нехай впаде світ, але восторжествує закон", "Ми мали бути зацікавленими рабами законів, щоб стати вільними", "Закон повинен панувати з усіх", "Хто живе за закону, той нікому не шкодить", "Закон суворий, але ці закон".

Всі ці вислову сповнені глибокого сенсу, досвіду, мудрості. Сократ говорив: "Що законно, те й справедливо". У законі втілено колективний розум, тому і авторитетний, ставиться понад усе, шанується. По крайнього заходу, повинно бути. Право здавна називали мистецтвом добра, неупередженості і об'єктивності, а законі бачили якесь вище божественне встановлення. Зауважимо, що саме поки що не про недосконалих законах, які явно може бути; закон мислиться як збірний, позитивний образ, як ідеал.

Зрозуміло, закони зобов'язана дотримуватися і самі влада, створює цих законів, почуватися пов'язаної ними. Інакше вона матиме морального права вимагати цього інших і, отже, не зуміє забезпечити належного ладу у суспільстві. Відомий російський юристА.Ф. Коні писав: "Влада неспроможна вимагати шанування закону, коли саме їх поважає, бо громадяни вправі відповідати їхньому вимоги: "Лікар,исцелисьсам".[1] У підпорядкуванні влади власними законами - суть правової держави, бо там, де закінчуються закони, починається сваволю. Натомість, закони мають грунтуватися на ідеях природних правами людини і громадянина, вільного розвитку особи. Ці права таки служать обмежувачем влади, її можливого сваволі.

>Правопорядок і "законність – своєрідні інструменти, дозволяють вирішувати поставлені завдання й досягати мети. Є законність – є договір правопорядок.

>Правопорядок та суспільний лад мають багато спільних рис.Диалектическая взаємозв'язок цих понять у тому, що організувати неможливо встановити односторонню залежність, обумовленість цих явищ. Справді, «стан суспільного ладу обумовлює багато в чому станправопорядка»[2], а й якісне стан останнього є необхідною передумовою належного рівня реалізації громадських відносин, які стосуються галузі суспільної порядку. З урахуванням нинішньої складної взаємозв'язку аналізованих категорій правопорядок часом розглядався як частину суспільного ладу у широкому розумінні. Приміром А.Шляпочников запропонував включити до сфери суспільної порядку «всі громадські відносини, що у результаті дотримання правил… гуртожитки, моральних та правовихзаконов…»[3]. Проте, правові норми, систематизовані в галузях права відповідно до змісту громадських відносин, формулюють модель належного поведінки у галузі суспільної порядку, а й у сферах економіки, політичного життя суспільства, сімейні стосунки тощо. Крім цього, існують правові норми як соціального, а й технічного характеру. Зазначене вище Демшевського не дозволяє розглядати правопорядок як складової частини суспільного ладу. З іншого боку, норми, регулюючі сферу суспільного ладу, не вичерпуються правовими вказівок. Упорядкованість суспільним відносинам у цій сфері надають норми моралі, моральності, звичаї, правила спільного проживання та інші соціальнівнеправовие норми.

Отже, співвідношення правопорядку і порядку у тому, що ці поняття збігаються лише частково у галузі суспільних відносин, врегульованих правовими нормами. У іншому сферу становлять інші, не збіжні друг з одним відносини.

У минулому вітчизняна наука аналізувала законність переважно у аспекті вимоги загального шанування закону і обов'язкового її виконання всі суб'єкти. Забезпечення законності зводилося переважно на роботу контрольно-наглядових правоохоронних органів - виявлення порушників правових розпоряджень та його наступному покаранню. Результатом цього й став обвинувальний ухил у тому діяльності. Таке поняття законності не забезпечує нормально функціонувати суспільства на умовах демократії, не сприяє формуванню і зміцненню правової держави й суспільства. Запропонована тема мною розглядатиметься з позицій таких питань: - поняття, утримання і основні засади законності; - ознаки і структура, форма і функції правопорядку; - система гарантій законності; - правопорядок: поняття, елементи і співвідношення з законністю. Дослідження даних аспектів теми що й визначаю як завдання й мети своєї роботи.

86. Поняття, структура, види правосвідомості.

Правосвідомість — це система відображення правової дійсності в поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль у забезпеченні свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.

Ключовий пункт правосвідомості — усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини й оцінка чинного права з погляду його відповідності загальнолюдським цінностям, закріпленим у міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки відображає у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях, поглядах людей правову дійсність, але й спрямовує суб'єктів права на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

У структурі правосвідомості виділяють такі елементи.

1. Правова психологія — це структурний елемент правосвідомості, що включає правові почуття, настрої, інші емоційні сприйняття правових явищ.

Виникнення й існування правової психології пов'язане з властивістю людей безпосередньо чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні правові явища. При цьому вона відображає право не узагальнено, а конкретизовано.

У структурі правової психології виділяють:

• сталі частини (настрої, почуття, переживання);

• пізнавальні частини (правові емпіричні знання, уявлення, погляди);

• емоційні складові (правові емоції, почуття, настрої);

• регулятивні елементи (правові звички, традиції).

2. Правова ідеологія — це структурний елемент правосвідомості, який охоплює знання, уявлення, поняття про зміст права, що формуються в результаті правового виховання та юридичних наукових досліджень.

Іншими словами, це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображають теоретичне (наукове) відношення суспільства до права, державно-правового розвитку, правових режимів, упорядкування суспільних відносин.

У структурі правової ідеології виділяють такі складові:

• правові ідеї, теорії, переконання;

• правові поняття, правові категорії;

• правові принципи.

На відміну від правової психології, що формується стихійно, правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і сучасного, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права.

Сучасна правова ідеологія включає: концепцію поділу влади, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над інтересами окремих верств суспільства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права, теорію правової держави і громадянського суспільства, принципи демократизму, гуманізму, невідчуження природних прав людини тощо.

3. Правова поведінка — це вольова сторона правосвідомості, яка становить процес перетворення норм права в реальну правову поведінку.

У структурі поведінкової частини правосвідомості виділяють такі елементи:

• мотиви правової поведінки;

• правові установки, які є одним з найбільш складних компонентів правосвідомості. Вони відображають не тільки готовність до певної правової поведінки, а й схильність до певних уявлень, оцінки правових явищ.

Класифікувати правосвідомість можна за різними підставами.

1. 3а суб'єктами (носіями) правосвідомості: індивідуальна; групова та суспільна.

2. За глибиною відображення правової дійсності: повсякденна (буденна, непрофесійна); професійна (практиків-юристів); наукова (теоретична).

87.див. питання -86

88. Правове виховання (ПВ): поняття, способи, методи, ефективнiсть. ПВ- це цілеспрямована, послідовна, систематична діяльність держави і її органів, а також громадських об’єднань і організацій по формуванню певної системи правових знань, вмінь і навичок, правового мислення, правових почуттів почуття права , законності, почуття поваги до права і закону, почуття поваги до тих соціальних цінностей, які регулюються і охороняються правом і законодавством. ПВ здійснюється в певних формах. Їх більше 20, але основними є: 1.Правова освіта - найбільш ефективна і результативна форма, оскільки вона дає певну систему правових знань. Здійснюється в школах, технікумах, вузах, курсах підвищення кваліфікації. 2.Правова пропаганда - розповсюдження певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення - напр. Правові програми по TV( Людина і закон), трансляції по радіо, окремі лекції. 3.Правова агітація - розповсюдження правових ідей, знань серед невеликої кількості населення. - здійснюється, як правило, безпосередньо агітатором. Це можна спостерігати під час виборів, коли агітують не тільки за кандидата, але й за прийняття певного закону тощо. 4.Правова просвіта - дуже тісно пов’язана з правовим навчанням і пропагандою, але має обмежені завдання - дати певні знання з тих чи інших питань права і законодавства, роз’яснити діюче законодавство. 5.Правомірна соціально-активна діяльність чи поведінка - форма ПВ, яка здійснюється практично в процесі реалізації норм права: використання, дотримання, виконання і застосування. Напр. Участь в охороні громадського порядку, чергування. Методи ПВ - це сукупність прийомів або способів, при допомозі яких здійснюється формування правових знань, вмінь і навичок, а також формуються почуття поваги до права, до закону і тих соціальних цінностей, які охороняються і регулюються правом. До методів ПВ відносяться: метод переконання, покарання, позитивного прикладу, наочності, розв’язання юридичних казусів, заохочення, критика і самокритика, метод навіювання, наслідування тощо. ПВ може бути ефективним лише тоді, коли воно здійснюється на основі певних принципів: має певну систему, здійснюється цілеспрямованості безперервно, має послідовність, забезпечено певними засобами і кадрами.