51. Живопис 14 – 16 ст.

Високого розвитку в XIV-XV ст. досягло українське малярство. Українські митці поступово відходять від традицій візантійської школи — її статичності та уривчастості. Живопис, крім релігійної тематики, звертається й до світських тем. Художники приділяють більше уваги пейзажам, побутовим та військовим сценам. Набув поширення портретний живопис. Навіть в іконописі за допомогою образів святих передавали тогочасне розуміння краси. Історики бачать у зображеннях святих риси реальних людей (свята Марія — проста українська жінка, жінка-мати та ін.). Не випадково відомий мандрівник Павло Алеппський, побачивши український церковний живопис (образ Божої Матері), зазначив: «Багато дечого бачив я на своєму віку, але не бачив рівного образу. Божа Матір так чудово написана, що здається, і може заговорити, а одяг на ній наче міниться, рухається, лице, уста дивують своєю красою. Так і ждем, що скаже: «Мир божий з вами»». Українські живописці були популярні серед литовських та польських феодалів. Навіть польський король Ягайло запросив їх розмалювати собор у Сандомирі, костьоли під Краковом, спальню в королівському палаці та ін. Роботи українців-живописців мали такий великий успіх, що за малювання костьолів у краківських та сандомирських землях українцям надано особливі привілеї. Однак це не завадило польській владі чинити різноманітні утиски проти українців. Поступово малярство переводилося з вільної професії до цехів. А православних у цехи не приймали. Тому в документах тих часів читаємо: «Майстрів русинів [українців. — Авт.] ремесла малярського вигнали з-поміж себе» чи «такого-то (ім'я) русина до цеху не прийняли». Постійні утиски православ'я не змогли зруйнувати українські мистецькі традиції. Особливо це знайшло відображення в іконописі. Мистецькі образи, які дійшли до нас, якнайкраще передають середньовічну епоху. Наприклад, Юрій Змієборець, зображений у лицарських латах на коні зі списом, святий Микола — покровитель ремісників та мандрівників, Богоматір з дитиною — заступниця знедолених.

Значні зміни характеризують розвиток українського живопису. Поряд з традиційним іконописом, який протягом ХV-ХVІ ст. значно еволюціонує, не переходячи, однак, меж традиційної техніки виготовлення фарб і використання сюжетів, з початку XVII ст. розвивається цілком нова для України форма іконописного живопису. Одним із найяскравіших взірців такого нового іконопису є ікона "Різдво Богородиці", що зберігалася у П'ятницькій церкві Львова. Важко сказати, ким вважав себе невідомий автор - іконописцем чи художником, який змалював типову міщанську обстановку в порівняно заможній львівській родині. Невідомо також, чи використовувалася його робота у церковному вжитку, тобто чи відповідала така форма іконопису тогочасним смакам львів'ян. Можливо, маємо спробу експериментальної або професійно виконаної учнівської стилізації під італійський фресковий живопис другої половини XV -- початку XVI ст. Річ у тім, що тогочасний Львів був центром кількох професійних цехів живописців та іконописців. При цьому старші майстри не тільки давали учням різноманітні завдання, а й самі мали постійно експериментувати в пошуках найбільш конкурентоспроможної форми продукції. Якщо вищезгадана ікона становить швидше виняток, ніж правило, то твір Миколи Петрахновича (1635) відбивав основну тенденцію в еволюції іконописного мистецтва і довгий час прикрашав знадвору вхід до Успенської братської церкви у Львові, від чого його зовнішній вигляд частково зіпсувався. Для іконописців XVII ст. вживання олійної фарби стає поступово нормою, хоча інколи її розбавляли з темперою. Світлотіньове моделювання наближає цей іконопис до портретного живопису. Художники більше звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, але провідне місце у світській творчості посідають портрети. З другої половини XVI ст. формується західноукраїнська портретна школа. Відомі цілком реалістичні й майстерно виконані портрети К. Корнякта дружини турецького султана "Роксолани" (Насті Лісовської), фундаторки православних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишневецької, К. Острозького, дочки старости львівського братства Варвари Лангиш (бл. 1635) та багатьох львівських міщан -- діячів братства. Київські портрети на полотні першої половини XVII ст. до нашого часу не дійшли. Відомі лише фрескові (стінописні) портрети ігумена Красовського 1614 р. з Кирилівської церкви та Петра Могили з фрески у церкві Спаса на Берестові.

Одним з найраніших зразків багатоповерхових барокових іконостасів з пишним різним декором є іконостас церкви Параскеви П'ятниці у Львові. На жаль, про розвиток іконопису та живопису на інших українських землях у період кінця XVI - першої половини XVII ст. судити досить важко. Внаслідок постійних воєн і повстань у цей та наступний періоди з творів мистецтва українських земель дійшла лише мала частка, пов'язана саме з Галичиною. Але оскільки східні простори України саме в цей час посилено освоювалися переважно вихідцями з західних земель, різниця у рівні та якості не могла бути великою. У другій половині XVI ст. у зв'язку з поширенням книгодрукарства виникає граверство на дереві (так званий дереворит), яке змінює графічні мініатюри і розпис манускриптів. Основними центрами розвитку граверства були Львів та Острог. Перші друковані видання І.Федоровича були оздоблені здебільшого багатим ренесансним рослинним орнаментом. Найдавніший зразок образотворчого граверства - дереворит "Ісус

Христос" у Євангелії XVI ст. Перші в історії українського друкарства сюжетні гравюри-ілюстрації впровадив П. Беринда, подавши їх до кожного казання з "Євангелія учительного". З початку XVII ст. виникає новий граверський жанр - так звана народна гравюра, розрахована на поширення серед народу і покликана замінити коштовні ікони. Ці гравюри тиражувалися як листівки-плакати, а їх змістом стали складні алегоричні сюжети раннього бароко ("Чистота яко дівиця...", "Смерть на блідому коні", "Ліствиця райська" та ін.).

53. Мистецтво пізнього палеоліту. На рубежі середнього і пізнього палеоліту (ХL-ХХХV тис. до н.е.) людина починає виражати свої духовні потреби у художній творчості. З того часу мистецтво, будучи однією з форм суспільної свідомості, розвивалось й допомагало первісній людині закріпити нагромаджений досвід, зберегти пам’ять про минуле, зафіксувати емоційну оцінку оточуючого світу. Мистецтво також служило для вираження ранніх релігійних уявлень людського суспільства. Мистецтво пізнього палеоліту поділяється на два періоди: оріньяк-солютрейський і мадленський (за назвами печер у Франції).

Оріньяк-солютрейський період тривав в ХХХV-ХХ тис. до н.е. Перші рисунки тварин були недосконалими: неясно зазначені голова і ноги, пропорції не дотримані зовсім, лінія несмілива, невпевнена. У кінці періоду рисунок значно покращується: можна розрізнити морду тварини, роги, копита, іноді зазначена вовна (рисунок тварини – з печери Санта-Ізабель в Іспанії). Серед рисунків того часу зустрічаються зображення людей у масках. Тваринні маски мисливці одягали, очевидно, для релігійних обрядів, магічних танців і для участі у самому полюванні.

У цей же період створюються пам’ятки круглої скульптури з м’яких порід каменю й кістки, завжди невеликих розмірів – 5-10 см. Крім тварин, у пластиці того часу зустрічаються зображення жінок, відтворених майже завжди за одним і тим самим принципом. Кінцівки у таких фігурок ледь намічені, голова оброблена сумарно без зазначення рис обличчя, але зате різко підкреслені статеві ознаки жінки-матері. Оскільки такі статуетки зустрічаються у багатьох місцях, де мешкала пізньопалеолітична людина, можна припустити, що образ матері-прародительки і в житті, і у творчості епохи матріархату відігравав величезну роль. Незважаючи на малі розміри, всі ці фігурки виповнені внутрішньої сили, вирізняються монументальністю й чіткою побудовою. Зараз відомо більше 150 статуеток «палеолітичних Венер». Найвідомішою є Венера Віллендорфська.

З часом поглиблюється образне пізнання довколишнього світу, особливо уявлення про тваринний світ. Фігура тварини тепер передається більш впевненою лінію, контур стає чіткішим, пропорції більш правильними. З’являється штрихування, що відкрило можливості переходу від площинного контурного рисунку до більш об’ємного зображення (голова лані з печери Кастільо в Іспанії). Також осягаються можливості барвної лінії (печери Фон-де-Гом і Ніо у Франції).

Період Мадлен охоплює ХХ-Х ст. до н е. Це час найвищого розквіту палеолітичного мистецтва. Тварини залишаються головною темою, але зображуються вони майже завжди у різних позах, іноді в русі. Кращі рисунки того часу показують тварин, що пасуться, відпочивають, чвалують, стинаються. Фарбою покривається все зображення повністю, і поступово від однобарвного розпису художник переходить до двох або і трьох кольорів різної тональності та інтенсивності. У ХІІ тис. до н.е. печерне мистецтво досягає вершини розвитку. Живопис передає об’єм, перспективу, колір і пропорції тварин, а також їхні рухи. Тоді ж були створені величезні живописні «полотна», що покривали склепіння і стіни глибоких печер.

Відкрив печерний живопис у 1868 р. іспанський археолог Марселіно Саутуола у печері Альтаміра (Іспанія). На стелі печери намальовано біля двох десятків бізонів, коней і кабанів. Ось, наприклад, одне із зображень бізона. Економними, сміливими, впевненими штрихами у поєднанні з великими плямами фарби передана монолітна, могутня фігура звіра з дивовижно точним відчуттям його анатомії і пропорцій. Зображення є не тільки контурним, але й об’ємним: крутий хребет бізона і всі опуклості його масивного тіла ніби відчутні на дотик. Рисунок повний життя, у ньому відчувається трепет напружених м’язів, пружність коротких, сильних ніг, ніби звір готовий кинутись вперед, наставивши роги й дивлячись з-під лоба очима, налитими кров’ю.

Альтаміра стала першою з багатьох десятків подібних печер, знайдених пізніше на території Франції, Іспанії та Італії: Ла Мут, Ла Мадлен, Труа Фрер, Фон-де-Гом , Санта-Ізабель та ін. Зараз на території тільки однієї Франції відомо близько ста печер із зображеннями первісних часів. Найвідомішою у світі є печера Ласко (Франція), випадково відкрита у 1940 р. й названа «Сікстинською капелою первісного живопису». Це порівняння із фресками Мікеланджело не є перебільшенням, тому що печерний живопис повністю виражав духовні прагнення і творчу волю первісної людини – мисливця, що одночасно і полює на тварин, і поклоняється їм як божествам. Всі тварини в епоху палеоліту, як правило, зображені ізольовано, не пов’язані між собою композиційно. Тільки у кінці періоду Мадлен з’являються спроби згрупувати фігури тварин, об’єднуючи їх в один сюжет (група оленів з печери Лімейль у Франції). Дуже дотепно зображено стадо оленів у гроті біля Тейжа (Франція): художник окреслив силуетом лише перших й останніх тварин, вся ж основна маса дана багато разів повтореними рисками ніг й вигнутими лініями рогів, що добре передає враження руху великого стада. Однак, розвиток композиційного відчуття супроводжувався у мистецтві загальною схематизацією образів, втратою живості й об’ємності.

Вірування первісного суспільства. Згідно сучасних наукових даних, релігія виникла у період пізнього палеоліту, на відносно високому ступені розвитку первісного суспільства. Виникнення релігії пов'язане з таким рівнем розвитку людського інтелекту, коли з’являються початки теоретичного мислення і можливість відриву думки від дійсності: загальне поняття відокремлюється від означуваного ним предмета, перетворюється в особливу «істоту». Ці можливості реалізовуються лише у зв’язку із сукупністю практичної діяльності людини, її суспільних стосунків. На початкових стадіях людської історії релігія є продуктом обмеженості практичного й духовного оволодіння світом. Ранні вірування у фантастичній формі відобразили усвідомлення людиною своєї залежності від природних сил. Не відокремлюючи себе від природи, людина переносить на неї стосунки, що складаються у первісній громаді. Об’єктом релігійного сприйняття стають ті природні явища, з якими людина була пов’язана у своїй повсякденній практичній діяльності і які мали для неї життєво важливе значення.

У науці існує досить чітка і розроблена класифікація ранніх форм вірувань. Слід, однак, зазначити, що вони рідко або й зовсім не зустрічаються у дійсності в чистому вигляді. Фетишизм, анімізм і т.д. – все це, швидше, форми мислення, в яких осягається дійсність і які служать основою для її зрозуміння. Тим не менше, всі ці первісні вірування обов’язково присутні не тільки в історії культури, але й складають суттєвий елемент розвинених релігій.

Дуже рано у первісному суспільстві виник фетишизм – релігійне поклоніння матеріальним предметам-фетишам, яким приписуються надприродні властивості. Фетишами могли бути будь-які предмети: шкаралупа горіха, хвіст тварини, її зуби й кістки, а також певне знаряддя праці, дерево, камінь або спеціально виготовлений культовий предмет. До системи фетишистських вірувань входить звичай носіння амулетів (оберегів), які відіграють роль особистих надприродних захисників, а також віра у талісмани – предмети, що приносять щастя, удачу.

Іншою формою первісних вірувань є анімізм – віра в існування надприродних істот, що містяться в яких-небудь тілах (душі) або діють самостійно (духи). В основі анімізму є усвідомлення людиною специфіки свого внутрішнього духовного світу, який і дістав назву «душа», «дух». Виникають ідеї безсмертя душі й можливості її існування окремо від тіла, звідки випливає уявлення про потойбічне життя – у країні мертвих. Найчастіше посмертне життя душ розумілось як продовження земного існування. В окремих народів замість уявлення про країну мертвих з’явились теорії переселення душ у нові тіла (метемпсихоз). Для розвиненого родоплемінного ладу характерний культ предків — вшановування духів померлих предків (особливо вождів, патріархів), які впливають на життя нащадків.

Тотемізм (від тотем) — одна з первісних форм вірувань, для якої характерна віра у спільне походження і кревну спорідненість між даною групою людей (родом, кланом) і певним видом тварин, рослин, рідше тим чи іншим предметом або явищем природи. Тотемами називали тварин, рослин, предмети, що їх люди вважали своїми родичами і в яких вбачали покровителів роду і племені, захисників й заступників, помічників у розв’язанні всіх конфліктів. Поклоніння, вшановування стосувалось не стільки тварин, рослин і предметів, скільки їх тотемних духів, і проявлялось через молитви, танці, табу, жертвоприношення, виготовлення зображення тотемів, свята. Одним з проявів культу було уподібнення тотемові (одягання шкіри, пір’я, іклів тотемів, фізичне скалічення і т. д.). Убивство і споживання тотемів дозволялось тільки за певними правилами, так, щоб не зашкодити тотемному духові (виконання ритуалів, прохання вибачити, побажання щастя у країні мертвих тощо). Тотемізм найтіснішим чином пов’язаний із родоплемінним устроєм; існує думка, що ця форма вірувань виникла як фантастичне відображення у свідомості людей родоплемінних стосунків, котрі ще перебувають у стані формування.