5. Матеріали для опрацювання тем.

Тема:

1. Опрацювати ( прочитати, розібрати) теоретичний матеріал.

2. Виконати опорний конспект та записати зразки практичних завдань у зошиті для аудиторних робіт.

3. Дати відповіді на контрольні запитання до теми. Вміти відповідати на запитання усно.

4. Відповісти на тестові завдання.

Тема 1. М. Хвильовий (Фітільов). Життєвий і творчий шлях письменника. Новела «Мати».

13 травня 1933 р. прогримів постріл, що обірвав життя одного з найталановитіших письменників XX ст. Миколи Хвильового. Сталося це ясного ранку в присутності кількох найближчих його соратників, яких покликав на сніданок,— Миколи Куліша, Григорія Епіка, Олеся Досвітнього (Михайла Ялового, першого президента БАПЛІТЕ, напередодні було заарештовано), Грав на якомусь щипковому вірменському інструменті, декламував вірш М. Некрасова «Мужичок с ноготок», потім вийшов до сусідньої кімнати і там вистрілив собі у скроню. На столі залишив передсмертну записку: «Арешт Ялового—це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко, ... ясно. Сьогодні прекрасний соняшний день. Як я люблю життя—ви й не уявляєте, Сьогодні 13, Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична партія». Своєю ранньою трагічною смертю він хотів зупинити лавину репресій, що насувалася. Він - цей маленький чоловічок, так схожий на Чарлі Чапліна. Той, публічний виступ якого щораз перетворювався у справжню сенсацію і збирав величезні аудиторії. Той, до думки якого прислухалися ровесники і кого наслідувала молодь. Ерудиція і вроджений талант лідера притягували до Миколи Хвильового сучасників. Він організував найпотужнішу літературну структуру — ВАПЛІТЕ, першим наважився сказати вголос про те, що давно вже хвилювало багатьох — подальший самостійний європейський шлях розвитку пролетарської літератури — і цим започаткував літературну дискусію 1925—1928 рр., у центрі якої постійно перебував, відчуваючи особисту відповідальність за все, що діялося довкола. «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить, аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий», - так визначив його сутність, а, можливо, і призначення на землі тогочасний марксистський критик В. Коряк.

Хвильовий—це літературний псевдонім Миколи Григоровича Фітільова, ніби такої собі звичайнісінької людини: невеличкої на зріст, худорлявої, смаглявої, чорноокої, в сандаліях на босу ногу... Як згадує Г. Костюк, „говорив він трохи нервовим голосом, швидко. Обличчя мав дуже характерне, виразне. Глибоко всаджені карі очі. Брови—чорні... Як промовець він починав завжди стиха, ніби обережно, та поволі голос його набирав сили, дужчав, і перед слухачами Хвильовий буквально виростав; думки, які він кидав в аудиторію, просто полонили. Це ніколи не були пересічні,  буденні  думки-завжди він гостро бачив, гостро відчував і гостро реагував на все...”

Вся його зріла ерудиція, начитаність, успіхи в письменстві — результат наполегливої самоосвіти і природних здібностей. Але поки що майбутній Микола Хвильовий босякує, заробляє на кусень хліба чорноробом на заводах Донбасу, півдня України, працює і вантажником у порту. Одначе це не набридає, а дедалі більше засмоктує його юну романтичну душу. Так триває аж до мобілізації в царську армію в 1914 р. Потрапляє на діючий фронт—як покарання за недисциплінованість. Зате побував у Західній Україні, в Румунії, Польщі. А це нові світи, люди, враження, тобто життєвий досвід і неабиякий багаж для майбутньої творчості. Вже тоді пробував писати. Тільки наприкінці 1917 р. повернувся в Україну. Тут у розпалі революційні події. Знайомиться з боротьбистом письменником Андрієм Заливчим, якого невдовзі по-звірячому вб'ють денікінці.

У 1919 р. став членом КП(б)У. Боровся проти петлюрівців, денікінців. Врангеля. Які думки, почуття хвилювали його непокірну, екзальтовану вдачу в ті часи - про це можемо хіба що здогадуватися або ж «вичитувати» поміж рядками художніх творів. У 1922 р. був демобілізований і вже відтоді навіки повернувся до того, що найбільше притягувало, - до літератури. В тодішній столиці України Харкові його чекало бурхливе мистецьке життя. Головполітосвіта, Редакційний відділ, видавництво «Червоний шлях», а перегодом і журнал із такою ж назвою - ось далеко неповний перелік місць праці Миколи Хвильового в ті часи.

Тоді ж з'являються і перші його поетичні збірки „Молодість”(1921), «Досвітні симфонії» (1922), які на тлі револю-цншо-пафосної публіцистичної лірики не дуже вирізнялися. Тільки 1931 р. М. Хвильовий знову повернувся до початків свого творчого шляху і впорядкував книжку вибраного ”Старі поезії”.

Чимраз сильніше вабили його прозові жанри, які в нього, однак, не були позбавлені поетичного шалу, розбурханих пристрастей, чуттєво виражальної тональності, безсюжетності — всі ці риси індивідуального стилю буде привнесено звідти —з лірики. Безперечно, поетом Микола Хвильовий залишатиметься впродовж усього життя.

Але в українській літературі 20—30-х рр. він фігуруватиме передусім як автор новел, оповідань, повістей і памфлетів.

Маючи непосидючу, бунтівливу вдачу, він став одним із найактивніших засновників ВАПЛІТЕ, до якої увійшли колишні члени «Гарту», «Жовтня», дехто з «плужан». Керівництво здійснювали М. Хвильовий, М. Яловий (президент) та О. Досвітній.

ВАПЛІТЕ об'єднала найталановитіших митців, які тоді мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Г. Епік, П. Панч та ін.). У статусі та програмі організації йшлося про те, що її члени обирають вільний розвиток усіх течій і стилів, підтримують талановитість і новаторство, високу професійну майстерність, дбають про престиж української літератури. Це на практиці втілювалося в організаційних заходах ваплітян, їхніх художніх творах, що друкувались у збірнику та альманасі «Вапліте», а також в однойменному журналі.

Шлях, обраний ВАПЛІТЕ, суттєво відрізнявся від того, що його пропонувала українському мистецтву більшовицька ідеологія, а тому організація відразу привернула до себе увагу партійного чиновництва. Недарма в пізніші, репресивні та «застійні» роки сама лише належність до неї вже вважалася серйозним обвинуваченням. Час з'яви на літературній арені ВАПЛІТЕ збігся з розгортанням найгстудентишої літературної дискусії 1925—1928 рр., яка мала об'єктивні підвалини —визначення сучасного стану і подальшого шляху розвитку українського мистецтва. Проблеми дискусії хвилювали багатьох митців, їх уже висловлювали, зокрема, «неокласики» і «попутницька» «Ланка», але саме Микола Хвильовий насмілився сказати про них голосно і гостро.

Дискусія, власне, і почалася з його статті «Про "сатану в бочці", або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян"», опублікованої в додатку до газети «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут» 30 квітня 1925 р. у відповідь на виступ автора-початківця Г. Яковенка «Про критику і критиків у літературі». Статті й памфлети М. Хвильового були спрямовані проти масовізму і «червоної просвіти», що культивувалися організацією «Плуг» на чолі з С. Пилішенком, проти хуторянської обмеженості та провінційності української літератури, сліпого наслідування нею літератури російської, засилля в ній графоманства і ремісництва у вигляді агіток, партійно-ідеологічної заангажованості. Саме М. Хвильовий категорично поставив питання «Європа чи просвіта?», маючи на увазі рішучий поворот рідної літератури на самостійний, вільний від будь-яких зовнішніх втручань і тиску, високопрофесійний шлях розвитку, її орієнтацію на «психологічну Європу», тобто «Європу грандіозної цивілізації», яку будували Гете, Байрон, Дарвін, Маркс... Миколу Хвильового та його прибічників, які над усе хотіли витруїти рабський дух із свідомості українського народу, вабили висока художня майстерність, розкутість у висловленні авторського «Я», а ще більше—плекання вольової, сильної людини фаустівського типу—риси, органічно притаманні світовій зарубіжній класиці, які могли б послужити благодатним взірцем для тогочасної літературної молоді.

У розпалі  літературної дискусії  з'являються  і  цикли памфлетів Миколи Хвильового «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та стаття «Україна чи Малоросія?», в яких розкривалася, глибоко аргументувалася суть проголошених ним гасел орієнтації на «психологічну Європу», «геть від Москви», «романтики вігаїзму», '(азіатського ренесансу».

Звісно, тогочасна позиція Хвильового була сприйнята загальною масою літераторів, які спрагло потяглися до мистецтва, але - фахово не були підготовленими до нього, насторожено і негативно. Відтак і партійні органи забили на сполох. Зокрема, у відкритому листі Сталіна членам політбюро ЦК КП(б)У рішуче засуджувалися дії М. Хвильового і взагалі ваплітян. Було це у 1926 р.

А в січні 1927 р., щоб урятувати ВАПЛІТЕ, Хвильовий, Яловий і Досвітній виступили у пресі із спокутувальним листом, вийшли зі складу організації (тепер її очолили М. Куліш, Г. Епік). Але це був формальний вихід, про що свідчить подальша поведінка колишніх лідерів - із початково обраного шляху сходити вони і не збиралися. Після самоліквідації 1928 р. ВАПЛ1ТЕ вони утворили організацію Пролітфронт — її гідну наступницю, видавали журнали «Літературний ярмарок» та «Пролітфронт». Дискусія, що починалась як літературна, переросла в політичну, чимало письменників після неї одержали ярлики ідеологічних ворогів, а найперше— Микола Хвильовий. Узимку 1928 р. він поїхав за кордон. Вже 1929 р. сфабрикований процесом СБУ започатковується доба масових репресій.

1933 рік став фатальним для митця. Українськими селами сунув голод. Письменник побував на Полтавщині й на власні очі все побачив. Арештовують колишнього президента ВАПЛІТЕ М. Ялового. Це не оминуло б і його, але він спробував утекти від світу...

Упродовж багатьох десятиліть твори Миколи Хвильового були вилучені з читацького вжитку, не передруковувалися, не згадувалися в радянських історіях української літератури, а ім'я письменника було забороненим.

Новела «Мати». Так споконвіку було: Одні упирались з ганчіркою в руці, другі тягнулись до стяга зорі і йшли за хвостами комет, горіх розкусивши буття. Микола Хвильовий Немає у світі таких ідей, за які можна було б заплатити людським життям — чужим чи власним! Лесь Курбас, Григорій Косинка і Микола Хвильовий... Люди однієї епохи, талановиті письменники, великі майстри художнього слова... Однак у кожного з них (а так буває завжди!) своя доля, свій шлях до визнання, своє світорозуміння та своє світобачення... Закономірність, що не потребує доказів... У центрі уваги обох письменників — людина, здебільшого та, що опинилася на роздоріжжі революції.

Що характерне для Григорія Косинки? Обґрунтую відповідь на запитання, орієнтуючись на новелу «Мати», написану в 1925 році. Головний герой новели — Андрій, сільських хлопець, що має, мабуть, поза політичну позицію. Згадаймо деякі епізоди з новели. їдучи за лікарем, він (Андрій) потрапляєу бойову смуту: поляки мобілізують підводи. Юнак не хоче опинитися серед них, він «пускає коня вподовж переляканого села на всю прить» і ... зустрічає трійку польських кавалеристів. Діалог з поляками підтверджує думку щодо його поза політичних поглядів. У нього є своя мета., як він каже, постанова:' привезти до матері лікаря, а всі ті, з ким він зіткнувся вночі, просто вороги, що заважають йому дістатися до Зеленогаївської лікарні, «що стояла поза арміями».

А ворогів треба знищувати. Уже повертаючись додому, він у немилосердній люті вистрелить, і від того буде «п'яний якоюсь великою радістю перемоги». У душі Андрія — постійна боротьба: добре, що поляки відступають, але ж, відступаючи, вони можуть конфіскувати коня, забрати підводу, хліб, а то й вбити. Юнак нікому не хоче служити: ні полякам, ні гайдамакам, ні Котовському; ним оволоділа лише тривога за матір. Навіть односельчан він майже не згадує, і думки щодо конфіскації більше належать не йому, а селянам, які втомилися від того, що на селі постійно змінюється влада. У цьому коловороті подій важко зрозуміти, хто наїиі, хто ваші, а хто свої. Андрій — типовий представник того селянства, якому нелегко визначитися щодо ідеалів. Однак тривога за матір — не лише тривога за родину. Це й тривога за довкілля, гармонію якого порушено.