2.3 Історико-культурні памятки району

Ужгород відноситься до категорії міст зі значною архітектурною спадщиною. Збереглися ансамблі, окремі унікальні будинки — пам'ятки архітектури державного та місцевого значення. Історично сформована забудова центральної частини міста — це житлові квартали розчленовані господарськими спорудами на вузькі ділянки. Ця забудова відноситься в основному до XIX століття. Переважна більшість будинків малоповерхові (до трьох поверхів). Якісно іншим етапом містобудівного розвиту міста є забудова 30-х років XX століття. Це яскравий приклад чеського функціоналізму, зразок вдалого використання відкритих просторів у плануванні та формуванні масштабного міського середовища. Післявоєнна забудова міста велася в основному за межами історичної частини міста. Нове будівництво в радянський період велося переважно у південній частині міста. Ця забудова дещо одноманітна, по характеру архітектури та відрізняється іншими підходами в плануванні. Великі за розміром площі, ширина вулиць та типові житлові будинки контрастують з історично сформованим характером забудови міста.

Унікальними пам'ятками архітектури є: Горянська ротонда — храм св. Анни ХІ ст., Ужгородський замок (ХІІ-ХУІІІ ст.) — найстаріший пам'ятник фортифікаційного мистецтва та архітектури, Хрестовоздвиженський собор (1644 р.), оформлений у стилі пізнього барокко, Шелестівська церква Святого Михайла (побудована в 1777 р. без єдиного цвяха), Цегольнянська церква (1802 р.), обласна філармонія — колишня синагога (1902 р.), Покровська церква, побудована російськими емігрантами, як храм-пам'ятник полеглим у І світовій війні (1930 р.).

Ужгородський кафедральний собор головний греко-католицький храм міста Ужгород і резиденція мукачівських єпископів. Храм приурочений Воздвиженню Хреста. Закладка собору відбулася у 1640 році. Його почав будувати ужгородський господар — граф Іван X Другет. У 1644 році будівництво було майже закінчене, але цьому перешкодила війна між Трансільванією та Австрією. Під час війни нові будівлі були пошкоджені, і тільки в 1646 році будівництво собору завершилося, після чого сюди була переведена єзуїтська колегія з міста Гуменного (Словаччина) — родинного маєтку графів Другетів. Собор спочатку слугував як церква для єзуїтського монастиря, який був у будинку резиденції єпископа. Сам собор являє собою цегляну будову, головний фасад якої увінчаний трикутним фронтоном, до нього примикають восьмигранні триярусні вежі з курантами. Важливе місце у загальному вигляді собору посідає чотириколонний портик коринфського ордера. Центральний неф перекритий напівциркульними склепіннями.

Інтер’єр собору оформлений у стилі рококо. Кафедральний собор зазнав значних руйнувань під час Визвольної війни угорського народу в 1703—1711 роках, але вже в 1718 році в ньому велася Служба Божа. У 1773 році Папа Климент XIV скасував орден єзуїтів. Кафедральний собор залишився без господаря. У 1775 році австрійська імператриця Марія-Терезія видає грамоту, за якою будова єзуїтського монастиря і церква при ньому передавалися Мукачівській греко-католицькій єпархії, яку в той час очолював єпископ А. Бачинський.У 1878 році собор був перебудований за проектом Луки Фабрі, де поєдналися риси класицизму і необарочні тенденції.У такому стилі пам’ятка збереглася і до сьогодні. За практикою в соборі хоронили єпископів, останнє захоронення відбулося в листопаді 1947 року після вбивства єпископа (блаженного) Теодора Ромжі. Після цього Радянська влада оголосила про ліквідацію єпархії і передачу майна російській православній церкві, в тому числі - Собор. Після відновлення МГКЄ Собор повернуто єпархії і в ході досліджень підвалів виявлено останки блаженного Теодора, які вже рахували втраченими, як багато інших останків постраждалих за віру, що були знищені радянською владою.

Закарпатський краєзнавчий музей — краєзнавчий музей у м. Ужгороді (Закарпатська область, Україна), найбільше зібрання пам'яток з історії, етнографії і культури в цілому Українського Закарпаття, міститься у приміщенні Ужгородського замку. Музей заснований 1945 року як Народний музей Закарпатської України, від 1946 року прибрав сучасну назву — Закарпатський краєзнавчий музей. Основу його зібрки склали колекції Ужгородського земського музею (заснований 1929 року) та інших музейних осередків краю.

Від 1947 року Закарпатський краєзнавчий музей розміщується в Ужгородському замку — пам'ятці архітектури ХІІІ — XVIII століть.

Починаючи з 1950 року до складу закладу ввійшов Мукачівський музей ім. т.Легоцького.

До структури музею на правах відділень-філій входять: меморіальні будинки–музеї народних художників України Ф.Манайла та А.Коцки.

Від 1991 року при музеї функціонує Центр вивчення народної музичної культури Карпат.

Вже за незалежності України Закарпатському краєзнавчому музею було надано державний статус — відповідно до Постанови КМУ від 2 лютого 2000 року № 209 заклад віднесено до переліку музеїв, в яких зберігаються музейні колекції та музейні предмети, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України, цією ж постановою затверджено структуру закладу: Закарпатський краєзнавчий музей (вул. Капітульна, 33, м. Ужгород 294000)

на правах філіала Закарпатський художній музей імені Й. Бокшая (вул. Жупанатська, 3, м. Ужгород 294000).

Не́вицький замок — напівзруйнований замок біля села Кам'яниця Ужгородського району Закарпатської області.

Замок уперше згадується на початку XIV ст. як опорна база місцевого феодального бунту проти королівської влади Карла Роберта Анжу. У XIV ст. замок переходить до володінь роду графів Другетів, які будують на місці дерев'яного замку кам'яний. У 1644 році під час релігійних воєн трансільванський князь Дьордь ІІ Ракоці зруйнував замок.

Історія Невицького замку починається приблизно у XII столітті. Його будівництво було пов'язане з активною проруською політикою угорських королів, зростанням ролі гірських перевалів і шляхів, які вели через Карпати на північ і схід до Галича та Києва. Тоді замок був земляним городищем невеликих розмірів, укріплення якого складалися з валів, ровів.

У березні 1241 року монголо-татари ввірвалися в Угорщину через Верецький перевал, зруйнували укріплення в Невицькому. В другій половині XIII століття його знову відновили. В 1279 році угорський король Ласло IV (1274—1290) передав усі володіння комітату Унг і його управління трансільванському воєводі Фінті з роду Обо. Після його смерті господарем Ужанщини і Невицького замку став його брат Омодей, який володів замком до 1311 року. В Угорському королівстві почалась епоха міжусобиць, боротьби магнатів за королівський престол. Омодей і його сини брали в ній активну участь. Невицьку фортецю, що була місцем перебування жупана та його помічників, укріплюють. Саме на межі XIII—XIV століть на місці круглої башти будується новий чотирикутний донжон, а біля нього колодязь для збору дощової води завглибшки 4,5 м.

Невицький замок, вежа-донжон (стан на 2006 рік)

На Ужанщині був спокій, поки жив старий Омодей — вірний прихильник Карла Роберта з династії Анжу, котрий у впертій боротьбі завоював угорський королівський престол (1301—1343). Але, коли в 1311 році повсталі кошицькі селяни вбили Омодея, Карл Роберт вирішив зламати владу роду Обо в північно-східній Угорщині. Проте замок у Невицькому й надалі залишився в руках Омодеїв. У 1317 році Ласло, син Омодея, знову повстав проти королівської влади, але зазнав поразки. Невицький замок штурмом взяли королівські війська.

Нова епоха в історії замку розпочинається в 1328 році, коли Карл Роберт передає його спочатку в тимчасове, а з 1333 року в постійне володіння князів Другетів. Дарчу грамоту Другетам у 1343 році підтверджує новий угорський король Людвік I Великий. З того часу і аж до моменту загибелі фортеці в середині XVII століття саме Другети володіли замком.

До середини XV століття Невицький замок тільки номінально вважався центром домінії — володінь Другетів на Ужанщині. Тут вони тримали лише власного каштеляна. Ситуація змінилася, коли 1440 року в Угорщині розпочалася громадянська війна, і Другети знов стали помітними фігурами в політичному житті країни. Постійні військові сутички, поширення вогнепальної зброї змушують князів частково перебудувати і значно укріпити Невицький, єдиний на Ужанщині, замок.

Перебудова була викликана суворою необхідністю, адже археологи знаходять в об'єктах середини XV століття величезні кам'яні гарматні ядра діаметром до 25 см. Поширення вогнепальної зброї вимагало додаткового зміцнення замкових стін, в першу чергу зі східної, найдоступнішої сторони, та побудови додаткової лінії укріплень. Для меншої вразливості від вогнепальної зброї зовнішня кам'яна стіна була зроблена нижчою. Додаткові ускладнення для наступаючого ворога створювала висунута на південь триповерхова вежа, що була з'єднана з центральним замковим двориком двоповерховою критою галереєю завдовжки 35 м. Бійниці південної башти та галереї контролювали дерев'яний міст, який був перекинутий через рів перед другою захисною лінією і вів у другий замковий дворик.

Провідний вчений Інституту карпатознавства Ужгородського національного університету, професор, доктор історичних наук Едуард Балагурі говорить: «Археолого-архітектурні дослідження вказують, що десь на зламі XV—XVI століть замок набуває сучасного вигляду. Дослідженнями вдалося також установити, що зі східної сторони існувала і третя захисна лінія, яка складалася з валів та дерев'яно-глиняних конструкцій. Вали замикали трапецієподібний простір із двома напівкруглими бастіонами. Залишки цих валів добре простежуються і тепер. Між другою та третьою захисними лініями існував невеличкий посад (0,7 га), де проживало і працювало ремісниче населення, яке обслуговувало володарів замку (гончарі, ковалі тощо). В разі штурму замку населення ховалося за надійними замковими мурами. Звичайні підрахунки вказують, що кількість замкових захисників разом із населенням палісаду могла сягати понад півтисячі осіб... Але замок не був непохитною цитаделлю і часто переходив із рук в руки, особливо в кінці XVI — на початку XVII століття, коли між Другетами почалися родинні чвари. Відомо, що у 80-х роках XVI століття королівські війська, вибивши із замку Гашпара Другета, допомогли заволодіти ним Дьордю II Другету».

З 2010 року в Ужгороді з'явилось декілька пам'ятників розміром з людську долоню архітектора Михайла Колодка:

Скульптура Святому Миколаю була встановлена першою з усіх: 2010 року.

Найменша у світі копія статуї Свободи; відкрито 27 липня 2010 року. У лампі, яку тримає статуя, міститься вогник, який запалюється вночі. Модельєр Анна Биковська та керівник Закарпатського туристично-інформаційного центру Олександр Коваль розробили жартівливі костюми для статуї, які присвячені різним святам впродовж року.

Бравий вояк Швейк розташований на перилах, які пробиті кулями воєнного часу. Швейк у правій руці тримає кнедлик і, лівою притримуючи шапку, дивиться вздовж річки Уж. Встановлений навесні 2012 року.

Вузол Кротона — на вигляд перила зв'язані у вузол. Тут планують встановити наступний міні-пам'ятник, що буде присвячений силачу Кротону.

У травні 2012 року неподалік Ужгородської філармонії був встановлений пам'ятник угорському композитору Ференцу Лісту. Неодноразова скульптура зникали, а потім її знаходили.

Восени 2012 встановлено пам'ятник закарпатському художнику Гаврилові Глюку, який зображений в автомобілі ГАЗ-67, на якому він їздив до гір малювати картини.

15 квітня 2013 поряд зі Святим Миколаєм вставлено пам'ятник пароплаву «Карпатія», який першим відгукнувся на сигнали «Титаніка» та врятував перших людей з нього. Всередину скульптуру можна помістити свічку, й ілюмінатори корабля будуть світитись.

У травні 2013 року до тижня чеської культури було встановлено їглавських їжаків (три скульптури), які є символом міста-побратима Ужгорода — Їглави. Скульптури відкрили мери обох міст.

Бронзовий пам’ятник видатного угорського поета-революціонера був відкритий 29 вересня 1990 року при присутності президента Угорської Республіки Арпада Генце (G?ncz ?rp?d) та президента України Леоніда Кравчука. Скульптура знаходиться на низькому постаменті.

Це є п’ята копія оригінального пам’ятника, який виготовив скульптор Ференці Бейні (Ferenczy B?ni).

До сторіччя смерті видатного поета скульптор отримав замовлення від міланської бібліотеки Аброзіана на виготовлення скульптури. Але під час хід робіт Ференці був звільнений з Інституту Прикладного Мистецтва (K?pz?m?v?szeti F?iskola) і гіпсовий варіант скульптури попав у склад Музею Образотворчого Мистецтва (Sz?pm?v?szeti M?zeum).

Перший пам’ятник був встановлений у місті Дюла (Gyula) у 1960 році. Наступний відкрили в Літературному Музеї ім. Петефі (Pet?fi Irodalmi M?zeum). Третій знаходиться у столиці Еквадору, Кіто. Четвертий ми можемо побачити у міланській Бібліотеці Аброзіана.

Пам’ятник в Ужгороді знаходиться на однойменній площі. Саме тут, в постоялому дворі Чорний Орел і поселився видатний революціонер на ніч з 11 на 12 липня 1847 року. На честь цієї події у 1911 року Літературне Товариство ім. Дєндєші (Gy?ngy?sy Irodalmi T?rsas?g) встановила меморіальну дошку на будинку сучасної Ужгородської дитячої школи мистецтва, там де колись з 1780 по 1906 року знаходився постоялий двір.

Щорічно , 15 березня, угорська громада міста саме тут, на пл. Шандора Петефі вшановує пам’ять подій 1848 років, в яких активну участь брав ще тоді молодий, але талановитий поет.

Пам'ятник Августину Івановичу Волошину (1874-1945) - відомому громадському діячеві Закарпаття, священику, президенту невизнаної і проіснувавшої всього один день незалежної держави Карпатська Україна-встановлений в Ужгороді на набережній річки Уж в 2004р. Скульптор-М. Михайлюк.

Пам’ятник Й. Бокшаю та А. Ерделі (бронза) (пл. Жупанатська) – пам’ятка монументального мистецтва (1993 рік) [Постанова Кабінету міністрів України № 1761 від 27.12.2001 р. “Про занесення пам’яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Горя́нська рото́нда — одна з найстаріших архітектурних пам'яток України загальноєвропейського значення. Розташована на останньому пагорбі Карпат на околиці Ужгорода. Походження та вік ротонди невизначені до сьогодні. Дослідження ротонди почалося ще на початку XX століття, коли схожі наукові роз'яснення щодо круглих церков охопили історичні школи Європи. До поля зору дослідників потрапила й церква Св. Анни в Горянах. Саме в цей час Закарпаття входило до складу Австро-Угорської імперії, тому не дивно що першими дослідниками були угорські науковці. Після реставрації церкви, здійсненої у 1911 році, тодішні вчені змогли побачити матеріал, з якого зведено стіни ротонди. Схожість матеріалу побудови із матеріалом замкових романських стін привело їх до одного висновку: Горянська церква відноситься до Х-ХІ ст. Однак з переходом краю до складу Чехословацької республіки, в якій історична школа стояла на висоті завдяки державній підтримці, дослідження ротонди набирають ще більших обертів.

У 1921 році виходить публікація дослідника М.Новаківського, де стверджується про візантійський вплив на архітектурний стиль церкви. Інший історик Ф.Заплетал відносить час побудови до XIV ст., а будівничим на думку дослідника міг бути подільський князь Корятович. Історик І.Крал відносив церкву Св. Анни до архітектурних споруд ІХ ст. Великоморавської держави. Відомий літератор В.Пачовський безапеляційно стверджував, що ротонда збудована в стилі храмів із Галичини, бо відомо, що фундаменти таких же ротонд віднайдені у Галичі, Володимирі-Волинському і Холмі [Джерело?]. Дослідник європейської культури В.Залозецький шукав порівняльний стиль круглих церков на Балканах, де є чимало романських ротонд ХІ-ХІІ ст. Інший відомий дослідник церковної архітектури В.Січинський після узагальнюючих досліджень приходить до висновку, що ротонда відноситься до Х ст. і була збудована слов'янськими будівничими під впливом візантійської архітектурної школи. Треба надати належне Січинському, він чи не вперше звернув увагу на будівельний матеріал і кладку древньої церкви.

Новий етап досліджень розпочався у радянський період. Одним з перших дослідників був Г.Логвин, який відніс час побудови ротонди до ХІІІ ст., і відзначив у своїй праці, що, мабуть, у її будівництві брали участь архітектори з Галичини. А ось відомий закарпатський історик П.Сова доводить нову думку про побудову круглої церкви у період ХІІ ст, монахами ордену Св. Павла. Наприкінці 60-х років угорські дослідники (В.Гервес-Молнар) особливо зацікавилися ротондами Панонії. Вони зробили узагальнюючі дослідження і дійшли до висновку, що Горянська ротонда має близьких «родичів» серед двох ротонд в угорських селах Кісомбор, Корчо. Однакові геометричні форми, будівельний матеріал все це навело на думку об'єднати ці три церкви в один архітектурний ряд і сміливо говорити про дату побудови ХІ ст.

Сьогодні Горянська церва Св. Анни — це шестикутна будова, в товщу стін якої врізано шість навпівкруглих ніш із трьома вікнами, зверху на будові лежить полегшений тамбур із шістьма вікнами. Та чи не найпривабливішим є те, що внутрішні стіни розписані у ХІІІ ст. художниками в стилі італійської проторенесансної школи Джотто. У́жгородська дитя́ча (Мала́ Закарпа́тська) залізни́ця — дитяча залізниця в місті Ужгороді (Закарпатська область). Установа позашкільної освіти дітей, що знайомить їх із залізничними спеціальностями. Одна з найкоротших дитячих залізниць у колишньому СРСР і найкоротша в Україні (її довжина становить всього 1,1 км, у тому числі довжина головної колії — 1 км). Дитяча залізниця була відкрита в серпні 1947 року, в день залізничника. Тупиковий шлях завдовжки 1,1 км простягнувся по берегу річки Уж в центрі міста від колишньої Ужгородської синагоги (тепер органний зал) до східної частини Ужгородського ботанічного саду. На дорозі існували дві станції «Сталінська» і «Парк». Спочатку на залізниці працювали паровоз і два дерев'яні вагони. Трохи пізніше залізниця отримала ще один паровоз, тепловоз ТУ2 і вагони Pafawag.

Після розвінчання культу особи Сталіна станція «Сталінська» була перейменована на «Піонерську». Тоді ж дорогу обладнали напівавтоматичним блокуванням. У кінці 1960-х років на дорогу доставили тепловози ТУ3, вагони ПВ51 і ще один тепловоз ТУ2. Трохи пізніше польські вагони і паровоз були списані.

У 1990-х роках станція «Піонерська» змінила свою назву на «Молодіжну». Приблизно тоді ж були списані тепловоз ТУ3 і один з тепловозів ТУ2. Відтоді на дорозі працюють тепловоз ТУ2-018 і два вагони ПВ51.

Час від часу дорога страждає від повеней, оскільки розташована на березі річки Уж. Саме тому починаючи з 2000-х років неодноразово робляться спроби її закриття.

У 2008 році, за кілька днів до початку сезону, було оголошено про закриття дороги, аргументуючи тим, що на залізниці дуже мала кількість учнів. Однак рухомий склад залишився на дитячій дорозі, і в середині літа 2009 року вона була реконструйована ентузіастами, а 1 серпня того ж року відкрита знову. Станом на 2013 рік залізниця знову не функціонує. Нині робляться спроби відновити її роботу, але цьому заважає бюрократична тяганина між Львівською залізницею та владою Ужгорода.