Розділ іі.Туристичні ресурси Закарпатської області

Закарпаття розташоване за головним Карпатським хребтом, на стику кордонів України і чо-тирьох сусідніх держав -Польщі, Румунії, Словаччини, Угорщини. Поблизу Рахова встановлено пам'ятний знак, що символізує географічний центр Європи.

Населення області - 1258,1 тис. чол. (2,4% населення країни). В його національному складі переважають українці (77,6%), які представлені етнічними групами лемків (на північному заході) і гуцулів (на сході). Тут живуть також угорці (13%), росіяни (3%), румуни, словаки, німці, євреї, цигани та ін.

Закарпаття лежить у межах Українських Карпат. Це гірська область: 4/5 її території займають гори. В Закарпатті знаходиться найвища вершина України - Говерла (2061 м). Майже половина території області вкрита лісами.

В Закарпатті 152 річки, що належать до басейну Тиси - притоки Дунаю: Боржава, Латориця, Уж та ін. Майже всі вони беруть початок у горах. На території області 137 озер.

В області 415 територій і об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі Карпатський заповідник і природний національний парк Синевир.

Територію Карпатського заповідника складають три розрізнені масиви, на висоті від 200 до 2061 м над рівнем моря. Найбільший з них - Угольсько-Широколужанський, розташований у центральній частині Українських Карпат, на південних схилах Полонинського хребта. Тут зосереджений найбільший у Європі масив букових пралісів.

Чорногірський масив займає південний схил Чорногірського хребта. В ньому виділяються лісовий, субальпійський і альпійський висотні пояси.

Третій масив - Хустський, або Долина нарцисів, де у великій кількості в природних умовах росте ця квітка поруч з іншими рідкісними рослинами: орхідеями, ірисами сибірськими та ін.

Природний національний парк Синевир, створений у 1989 p., розташований у центральній частині Українських Карпат, у верхів'ях Тереблі та Ріки, в Міжгірському районі.

Заказник Зачарована долина - мальовниче міжгір'я у верхів'ях Смерекового потоку, відоме химерними скельними утвореннями.

В області є мальовничі водоспади: Манявський у вузькій ущелині на р. Манява; Скакало в долині р. Синявки; Шипіт, однойменний з назвою річки, який падає з висоти 24 м двома потоками; в Міжгірському районі на потоці Пилипець - каскад водоспаду Шипот.

Різноманітний тваринний світ краю. В річках і озерах водяться цінні види риб - форель і харіус, які також розводяться у спеціальних рибних господарствах.

Закарпаття багате на корисні копалини. Тут великі поклади кам'яної солі, що розроблялися ще в період Римської імперії, але інтенсивно експлуатуватися стали лише у XVIII ст. Значні також запаси високоякісних каолінів, що використовувалися для виготовлення відомої віденської порцеляни.

М'який клімат, мальовничі гірські ландшафти, численні мінеральні джерела, історичні пам'ятки сприяють розвитку рекреації.

Джерела мінеральних вод (Ужоцьке, Міжгірське, Драгівське, Плосківське, Полянське, Новополянське, Сойминське, Квасівське та ін.) зосереджені переважно в гірських районах. Із рівнинних найбільш відомі Ужгородське, Шаянське У Солотвині у вироблених соляних шахтах розмістився комплекс, що спеціалізується на лікуванні алергічних захворювань.

Закарпаття є одним із провідних туристичних районів. Тут діють турбази "Світанок" (Ужгород) із філіалом "Дубовий гай" (с. Кострина), "Невицьке" (с. Кам'яниця), "Нарцис" (м. Хуст), "Полонина" (с. Лумшори), "Форель" (смт. Жденеве), "Плай" (смт. Воловець) із філіалом "Пікуй" (с. Біласовиця), "Карпати" (смт. Міжгір'я) з філіалом "Си-невирське озеро" (с. Синевирська Поляна), "Трембіта" (смт. Кобилецька Поляна), "Ялинка" (смт. Усть-Чорна), "Тиса" (м. Рахів), "Едельвейс" (смт. Ясиня), а також туристський готель "Латориця" (м. Мукачево). На багатьох турбазах і в деяких туристських притулках функціонують підйомники. В Закарпатті є 28 готелів, 2 мотелі.

Закарпаття було заселене з доби пізнього палеоліту (бл. 4 тис. р. до н.е.). Цією територією пройшли племена фракійців, даків, кельтів, скіфів, сарматів, гунів, аварів, в епоху "великого переселення народів" - вандали, готи та ін. Близько II ст. тут з'явилися білі хорвати. На рубежі IX-X ст. цією територією мігрували угорські племена.

З кінця X ст. на Закарпаття поширилася влада київського князя Володимира Святославича, після смерті якого (1015 р.) Іштван І приєднав Закарпаття до Угорського королівства. Його син Імре, що мав титул князя русинів, загинув у 1031 p., і ці землі успадкував племінник Іштвана І Вазул (Ладислав Лисий, одружений із дочкою київського князя Володимира). Але невдовзі Іштван передав цю територію Петеру Орсеоло, який пізніше (в 1038 р.) став угорсь-ким королем. У 1046 p., після скинення Петера угорською знаттю, на престол був запрошений син Вазула Андрій, онук київського князя Володимира, одружений з дочкою Ярослава Мудрого.

Протягом XIII ст. Мукачівською домінією володіли зяті угорського короля Бели IV - спочатку князь Ростислав Михайлович Чернігівський, а пізніше Лев Данилович Галицький, дружиною якого була угорська королівна Констанція. У 1393-1414 pp. ця територія перейшла під владу Федора Коріятовича.

Закарпаття у складі Угорської держави не мало права на самоврядування. Українське населення території не асимілювалося завдяки своїй конфесійній належності. Тут діяли православні монастирі, найбільшими з яких були Миколаївський на Чернечій горі, в околицях Мукачева, і Михайлівський у Грушові.

В 1646 р. Мукачівське єпископство поділилось на уніатів і православних, між якими постійно точилася боротьба.

На Закарпатті поширювались антиугорські настрої, наслідком яких стало звернення до австрійського цісаря з проханням про відокремлення краю від Угорщини і приєднання його до Галичини. Після придушення революції австрійський уряд, враховуючи побажання місцевого населення, виділив в окрему адміністративну одиницю "Руський дистрикт", який управлявся з Ужгорода. Намісником був призначений А. Добрянський, зусиллями якого українці зайняли високі посади, в школах і місцевих установах впроваджена українська мова.

Паралельно з цим військова могутність Росії стала причиною поширення москвофільських тенденцій. Виникло навіть так зване "язичіє" - штучна книжна мова, що являла собою своєрідну суміш російської і церковнослов'янської мов.

У 1867 р. Австрія, розбита Прусією, визнала право Угорщини на самоврядування. Закарпаття знову увійшло до складу Угорщини. В 1868 р. угорським парламентом підтверджено переважні права угорців порівняно з іншими народами, на які поширювалася влада Угорщини: українцями, словаками, сербами, хорватами, румунами. Припинили своє функціонування українські школи, українські газети. На 1914 р. у краї не залишилось жодної школи з українською мовою викладання. На кінець XIX ст. Закарпатська Україна була найбільш занедбаною з усіх українських земель. З 1830-х років почалась масова еміграція місцевого населення за океан.

Після падіння Австро-Угорщини народні з'їзди в Любовні, Сваляві, Хусті, що пройшли в листопаді 1918 - січні 1919 p., висловились за приєднання Закарпаття до України.В 1919 р. східна частина Закарпаття була окупована румунськими військами, західна перебувала під владою Чехії. Березький комітет залишався під Угорщиною. 8 травня 1919 р. представники ужгородської, пряшівської і хустської рад утворили Центральну Руську Раду і проголосили об'єднання цих територій із Чехо-Словаччиною. Мирною конференцією в Парижі 10 вересня 1919 р. закріплено договір про включення Закарпаття до складу Чехо-Словаччини на правах автономії в статусі окремого регіону, що дістав назву Підкарпатської Русі. На практиці ж права автономної території грубо порушувались, існуючи лише номінально: фактична влада належала віце-губернатору, що за походженням був чехом, адміністрація також складалась переважно з чехів. У 1925-1927 pp. Підкарпатська Русь за своїм адміністративним устроєм і характером управління вже нічим не відрізнялась від інших провінцій Чехії. І лише в 1937 р. тут були здійснені перші кроки до реальної автономії. 2 листопада 1938 р. частина Закарпаття, що включала Ужгород, Мукачево, Берегове, була приєднана до Угорщини.

15 березня 1939 р. Сейм Карпатської України проголосив державну незалежність території. В той самий день Угорщина окупувала все Закарпаття, щойно призначений уряд Карпатської України емігрував за кордон.

Прихід радянських військ у 1944 р. більшість населення розглядала як визволення. З'їзд народних комітетів Закарпатської України 26 листопада 1944 в Мукачевому висловився за приєднання до радянської України. 26 червня 1945 р. між Чехо-Словаччиною і Радянським Союзом було укладено угоду про вихід Закарпаття зі складу Чехо-Словаччини. В 1946 р. створено Закарпатську область, до якої увійшла територія Закарпаття за винятком Пряшівщини, яка відійшла до Словаччини. До Закарпатської області було також включено смугу угорської етнічної території уздовж залізничного шляху Чоп-Хуст-Рахів.

В Закарпатській області на державному обліку перебуває 152 пам'ятки архітектури.

В передмісті Ужгорода Горяни зберігся найдавнішій на Закарпатті храм - ротонда, який датується XII-XIII ст. і відомий під назвою костьолу Св. Анни або церкви Св. Миколая. Значну історико-художню цінність мають фрески XIV ст. в інтер'єрі ротонди.

Ужгород відомий з X ст. Міський замок споруджений у XVI ст., а в XVII добудований. Його внутрішній дворик оточений триповерховими житловими приміщеннями з чотирма кутовими баштами.

В Ужгородському замку з 1947 р. відкритий Закарпатський краєзнавчий музей, колекція якого налічує понад 80 тис. експонатів. Його філіал - Закарпатський художній музей, експозиція якого включає роботи майстрів України, Угорщини, Словаччини, Чехії.

Серед фортифікаційних споруд вирізняється Мукачівський замок, споруджений на вершині гори вулканічного походження. Цей комплекс складався упродовж тривалого історичного періоду і являє собою надзвичайно складну оборонну систему, що дозволяє простежити всі етапи розвитку фортифікаційного будівництва в Центральній і Середній Європі. Історики висловлюють припущення, що в IX-XI ст. на цій горі існувало невелике прикордонне укріплення Київської Русі, зруйноване татаро-монголами в 1242 р. Ядро фортеці датують кінцем XIV ст., пов'язуючи його спорудження з ім'ям Ф. Коріатовича, якому Мукачеве дісталося в дарунок від угорського короля Сигізмунда.

В 1663 р. оборонна система замку була суттєво вдосконалена, споруджені нові кам'яні бастіони, що збереглися до наших днів, система підйомних мостів.

У тому вигляді, в якому ми бачимо фортецю сьогодні, вона склалася в 1688 р. Сьогодні це один із найбільших оборонних комплексів на території України.

В Мукачівському замку міститься історичний музей.

Ще один давній комплекс оборонних споруд уцілів у с. Невицьке. Його ядро (виникло в кінці XIII - на початку XIV ст.) наближається до овалу, по периметру якого усередині розташоване приміщення, яке на рубежі XIV-XV ст. було додатково укріплене кам'яним оборонним муром із чотирма баштами. Ще через століття на під'їзді до замку споруджено південну в'їзну башту з довгим дерев'яним мостом на високих кам'яних опорах. Зруйнований у 1644 р. З 1879 р. замок стає туристичним об'єктом. З 1968 р. тут ведуться реставраційні роботи.

Над містом Хуст височить замок, - заснований у XIV ст., він неодноразово піддавався перебудові. В 1766 р. в результаті удару блискавки, який припав на пороховий льох, замок злетів у повітря і після цього вже не відбудовувався.

В місті Берегове, що лежить у долині Тиси, знаходиться пам'ятка архітектури XVII ст. - графське подвір'я.

В селищі Чинадієве в Мукачівському районі збереглися парк, закладений у 1848 p., замок XIV-XVI ст. і палац 1890-1895 pp. (нині - головний корпус санаторію "Карпати").

В області діють 3 музеї з 6 філіалами і відділами. Закарпатський музей народної архітектури і побуту відкрито в Ужгороді у 1970 р. на схилах Замкової гори. В ньому представлені споруди всіх районів області, характерні для українських, румунських і угорських поселень Закарпаття. Будівлі побутового і господарського призначення з хатнім начинням, предметами повсякденного вжитку, знаряддями праці репрезентують матеріальну і духовну культуру населення Закарпаття на історичному відрізку від XVII ст. по 40-і pp. XX ст.

Вступ до маршруту: Походження слова «опришок» неясне; може бути зіставлене з опріч «окремо, осторонь» як назва незалежного від пана чоловіка (теж не зовсім ясним) або оприск «скеля, уламок», оприскливий «нестриманий, дошкульний», пов’язаними з прискати.

Вперше опришки згадуються в документах XVI століття. У зв’язку з посиленням феодально-кріпосницької експлуатації і національного гніту на західноукраїнських землях рух опришків спочатку розгорнувся в Карпатських горах Діяли опришки з ранньої весни до пізньої осені невеликими загонами. Партизанська тактика раптових ударів, сувора конспірація, глибоке співчуття і цілковита підтримка з боку селянства, яке постачало їм зброю і харчі, давали можливість опришкам вести успішну боротьбу проти гнобителів. У XVI-XVII століттях зброєю опришків були луки, списи, сокирки. Пізніше, у 18-19 ст., нею стали рушниці, пістолі, ножі, рогатини. Символом бойової доблесті опришків були топірці (бартки), на яких вони присягалися, коли вступали у загони. За допомогою численних військових частин і каральних загонів австрійському урядові вдалося придушити опришківський рух. Остаточно опришківські прояви в Закарпатті були ліквідовані чеською жандармарією в 20-х роках ХХ століття, а потім в 50-х роках радянською міліцією. Останнім ватажком опришків був Микола Стаєр. Про опришківський рух складено багато народних пісень, легенд, переказів.

Маршрут: Вишка-Берегово-Лісарня-Репинне-Колочава-Хуст-Ясіня.

Опис екскурсоводом стежок за маршрутом:Село Вишка (Великоберезнянський район) – Беца Іван.

Діяв на початку XVIII ст. в долині р. Уж, селянська біднота Перечинщини та Березнянщини на чолі з опришківськими отаманами І. Бецою, Я. Вайдою, В. Довбеєм, Ю. Галаєм, О. Пастеляком, Ф.Ганчаком активно діяла в цих регіонах. У 1704 р. Беца оволодів Ужгородським замком, зокрема 18 серпня в околицях Ужгорода з’явилося кількасот повстанців, яких очолив Іван Беца. Вони захопили Горяни. Брав участь у повстанні Ференца Ракоці II. Командуючим Ужгородським гарнізоном за наказом Ракоці став Іван Беца, та восени 1704 р. князь заарештував Бецу, якого ув’язнив спершу в Ужгороді, а потім перевів до Кошиць, де тримав до 1709 р. І Іван Беца після визвольної війни не склав зброї і продовжив далі діяти як опришок, згодом командування загоном перебрав його син, теж Іван. У селі Вишка В-Березнянського району з його іменем пов’язані печери під назвою «жіванські ями».

Місто Берегово – Томаш Есе.

У 1703-1711 роках закарпатці брали участь у визвольній війні проти Габсбургів. Поштовхом до загального виступу стали події в Березькому комітаті, де незадоволених очолив відважний селянський ватажок, учасник повстання 1697-1698 років Томаш Есе з села Тарпа. Ядро повстанського загону становили селяни з с. Вари Берегівського району і Тарпи (сучасна Угорщина). До них приєдналися загони з Мукачівщини на чолі з Михайлом Папом із Мукачева та Альбертом Кішем із села Баркасова. Серед керівників повстанців були Дьєрдь Біге із села Бені, Янош Мойш та ін. Повстання швидко охопило сусідні села — Вилок, Беню, Мужієво — і поширилося на Березький, Угочанський, Марамороський та Ужанський комітати. На початку червня 1703 року повстанська армія на чолі з Т. Есе зібралася біля села Довге Угочанського комітату, де сподівалася зустріти князя Ференца Ракоці ІІ. Проте 7 червня повстанців тут наздогнало дворянське ополчення на чолі з Шандором Карольї. Зненацька, темної ночі, коли повстанці не чекали, озброєні до зубів ополченці напали на їхній табір. Розпочався кривавий бій. Це була перша битва між повстанцями (куруцами) та прихильниками австрійського імператора (лабанцями) відбулася 7 червня 1703 року біля села Довге, на Іршавщині. Сили були нерівними, і повстанське військо, яким керував Томаш Есе, зазнало поразки від урядових військ. Повстанці відступили до села Завадки, куди 16 червня 1703 року прибув з Польщі Ференц Ракоці ІІ.

Село Село Лісарня (Мукачівський район) – Іван.

В селі Грабово до сьогодні можна побачити видовбану опришками печеру де вони зберігали своє збіжжя. Китра Іван — роки опришкування невідомі. За усним переказом — діяв в Закарпатті. Неподалік на Свалявщині діяв Товканець Федір — опришок, родом з с. Голубиного Свалявського р-ну на Закарпатті, діяв у 20-рр. XX ст.

Село Репинне (Міжгірський район) – Ілько Липей.

Липей Ілько — бунтар, діяв у районі селища Міжгір’я. У 30-х рр. XX ст. разом із побратимом Юрком Кливцем. Загинув у перестрілці з жандармами у 1935 р. На околиці Репинного, воєтив розбійник Ілько Липей. Родом був із сусіднього села, а в хащу утік, бо батько його не наділив землею. Раз його зловили і в темниці сидів, але втік, а потому з Юрком Кливцем із Репинного спізнався, і вже ходили обидва. Мала чеська влада з ними клопоту: розбійники людей простих не кивали, і ті їм нічого не казали. А їсти та курити доносив обом брат Юри Кливця — Іван. Дивний був чоловік Ілько Липей. Раз виспався на нотаревім оборозі, і на другий день там записку найшли, бо виділи, що сіно хтось рушав. А раз у корчмі п’ють два жандарми, що Ілька Липея глядають,— і він там сидить. Але вони його не видять, а за нього говорять. А корчмар лише паленку наливає, нічого не сміє уповісти, бо на другий день забив би його Юрко Кливець — побратим Липеїв. Коли Липей нагулявся — лишив записку: «З тим попиваєте, кого глядаєте». Було сміху в селі! По свадьбах гуляв Ілько Липей — чинив, що де хотів. Усі села довкола Репинного знали Ілька Липея і думали, що він репинський чоловік. Але то неправда. Із Репинного був лише Юра Кливець. Та й то не з самого Репинного, а з присілка Діла. Довго ловили жандарі Ілька Липея, а зловити не могли. Мав колибу в хащі — на горі Грегіт. Там собі жив, як удома. А новинки писали, що аби люди вказали на нього перстом. Але ніхто не відважувався. Та не дурний казав, що перший цімбора — перший ворог. Продав Ілька Липея та Юру Кливця якраз той, що їм їсти та курити носив — Іван Кливець. Злакомився на гроші, що пообіцяли жандарми. Але потім їх і так не дістав, кажуть. А як зловили Ілька Липея? Уночі з суботи на неділю. Вояки, може, їх було й триста, обступили місце, де розбійники спали, бо Іван Кливець їм точно указав. Так вибили їх із гнізда. Розбійники металися сюди-туди, а втікати було нікуди. Кинулись у ріку. Брели водою. Але виходу не виділи. Ілька Липея поранили у воді. Він не хотів датися у руки живим і сам у себе вистрелив. Так його з ріки і витягнули, вже мертвого. Сфотографували, та й готово діло. А Юра Кливець якимось падом утік Також в цьому регіоні діяли: Мисьо — роки діяльності невідомі. За усною традицією діяв у одному з присілків с. Репинного у XVII ст. Метач — роки діяльності невідомі. За усною традицією — засновник населеного пункту Матачова (тепер входить до с. Ізок Міжгірського р-иу на Закарпатті). Ізки, а відтак і Матачів, згадуються вперше в письмових джерелах другої половини XVI ст. Кливець Юрій — побратим Ілька Липея, що діяв у 30-х рр. XX ст. Після загибелі Липея (1935 р.) Кливець пропав безвісти.

Село Колочава (Міжгірський район) – Микола Шугай.

Микола Шугай насправді Микола Петрович Сюгай (3 квітня 1898 Нижня Колочава — 16 серпня 1921 полонина Жалопка) був з однієї точки зору закарпатський народний герой, з іншої точки зору — злочинець, котрий порушував закон. Завдяки книзі Івана Ольбрахта, вперше виданої 1933 року, став легендою. Микола Шугай народився 1898 року в Нижній Колочаві в сім’ї Петра та Гафії Сюгаїв. В 1917 році був призваний в угорську армію. Але на фронт так і не потрапив; втік і до кінця Першої Світової війни переховувався в околицях Колочави. Послідовно був переслідуваний угорською, румунською, а після входження Закарпаття в 1919 році до складу Чехословаччини, чеською поліцією. Певен час Микола Шугай вів спокійний спосіб життя, оженився на Ержіці Драч, із-за котрої втік з армії, але через деякий час знову повертається до розбійницького життя. В 1921 році за захоплення Миколи Шугая була обіцяна винагорода в три тисячі крон. 16 серпня 1921 Шугай (і його брат Юрій) був вбитий трьома своїми колишніми товаришами. В грудні 1921 Ержіка Драч народила доньку Анну, в заміжжі Штаєр. Ержіка через якийсь час вийшла заміж за сусіда Дербака. Померла в 1988 році і похована на цвинтарі в Колочаві. Також в цьому регіоні діяли: Виба — роки діяльності невідомі. За фольклорною традицією діяв в околицях с. Синевирська Поляна на Закарпатті. Це село виникло на початку XVIII ст. Колочавець Михайло Штаєр був керівником групи у складі 6 чоловік. У такій криївці повстанці жили всю зиму, практично не виходячи зі схованки. Внаслідок вдалого маскування, їх 7 років не могли затримати каральні органи НКВС-КДБ. Навіть тепер найти бункер-музей у лісі без провідника дуже складно. 1950-го року шестеро молодиків втікають до лісу від насильної відправки на Донбас; лідером серед втікачів був 22-річний парубок Михайло Штаєр. В лісі скиталися з 1950 по 1957 рік. І невідомо, скільки ще були б там, якби 1957 року не впіймали самого лідера. Один з хлопців здався сам, і його засудили на 25 років. Троє, яких впіймали живими, одержали найвищу міру покарання — розстріл. Так закінчилася історія останніх лісових хлопців з Колочави ХХ століття.

Місто Хуст – Григор Пинтя.

Пинтя Хоробрий (Pintea Viteazul) – Григор Пинтя (Grigore Pintea) (*25.02.1670 – †14.08.1703) – ватажок загону опришків, можливо, румунського походження. Григор Пинтя народився 25 лютого 1670 р., у с. Мигоаджа повіту Клуж, жудець Марамуреш, у небідній родині. 6 травня 1689 р. трансільванським князем Михаєм Апафі I (Mih?ly Apafi I) був привласнений дворянський титул Григор Пинтя де Холломезо (Grigore Pintea de Holl?mez? (M?goaja). Документи свідчать, що Григор Пинтя знав декілька мов і був виучений військовій справі. Пинтя на початку пішов по стопах батька, ступивши на службу до австрійських правителів Габсбургів, але побачивши несправедливість до свого народу приймає рішення боротися з соціальною несправедливістю, в 1695 організував загін і почав грабувати грецьких купців і австрійських багачів, допомагати бідноті. В 1698 – Пинтю було визначено поза законом. Об’єднаний загін опришків (біля 86 осіб) діяв у Коломийському повіті, здобув Косів (тепер Івано-Франківська область). 2 січня 1700 року Пинтя був спійманий в районі міста Сату-Маре, він просидів в місцевій в’язниці близько місяця і був випущений під обіцянку повернути товар грецьким купцям, але не додержав слова продовживши грабувати австрійських і грецьких багачів при цьому щедро ділячись награбованим з простим народом. В 1703 році Григор Пинтя прилучився до боротьби угорців проти австрійського керівництва Габсбургів, яку вів капітан Ференца Ракоці II. Григор Пинтя брав участь у облозі Хустського замку. За одними даними Пинтя загинув від рук своїх колишніх товаришів 14 серпня 1703 р. в місті Бая Маре, за іншими даними 14 серпня він був лише поранений і узятий в полон, а розстріляли Григора Пинтю 22 серпня 1703 року. Популярність Пинті Хороброго була в більшості своїй серед румунських кріпаків і залишається серед простого народу країни. Як і у випадку з Робін Гудом, в багатьох піснях і казках оспівується, те що Пинтя відібрав гроші в багатих і роздав бідним. У церкві св.Миколи Чудотворця сіла Будешті до цих пір зберігається зброя Пинті Хороброго (Сміливого).

Легенди: фолькльор, особливо румунській частині Марамуреша, багатий казками та піснями про Пинтю Хороброго Casandra Maria Hausi “Balada lui Pintea Viteazu” легенди кажуть, що він був зачарований і невразливий для всіх видів зброї, і його можна було убити лише срібною кулею. у горі Гутей (Gut?i), неподалік села Крицешти (Cr?ce?ti), Пинтя Хоробрий та його люди вирили печеру, де зберігали золото і зброю. Говорять, що вхід в печеру, закритий залізними дверима, можна побачити і сьогодні раз на сім років. при штурмі Хустського замку Пинтя Хоробрий зробив гармату з колоди, і з гори (зараз називається Пинтєва студна), яка знаходиться навпроти хустськой Замкової гори Хуста, пострілом пробив дах замку, а другим пострілом його зруйнував.

Також в цьому регіоні діяли: Іван Пискливий – він майже десять років (з 1703 до 1712) справжнім жахом для багатих. Салей —легендарний опришок. Село Салдобош (тепер Стеблівка), заснування якого приписується Салею, у письмових джерелах згадується у 1389 р. Сокирка — роки діяльності невідомі.

Село Сокирниця, заснування якого приписується Сокирці, виникло в середині XIV ст. Кошель — роки діяльності невідомі. Усна традиція робить його засновником с. Кошелевого на Закарпатті, письмова згадка про яке відноситься до початку XV ст.

Селище Ясіня – Олекса Довбуш.

Оле?кса До?вбуш ( 1700, Печеніжин, Коломийський район — 24 серпня 1745, с. Космач, Косівський район) — один з ватажків опришків в Карпатах. В нього був брат Довбуш Іван. Перш ніж розглядати діяльність ватажка опришків, необхідно звернути увагу на саме прізвище «Довбуш», Адже в історичних джерелах, усній народній творчості та інших матеріалах воно звучить по-різному. Ще в 1840 р. К. Вуйціцький писав, що «названий був Добош для того, що його батько мав бути у війську добошем», тобто барабанщиком. Такої думки дотримувалися й інші дослідники, хоч їх припущення не підкріплені жодними фактами. У 1740—1741 рр. Довбуш під натиском шляхетських військ змушений був залишити околиці Печеніжина і Яблунівщини, відступити у Верховину й отаборитися на деякий час на Буковецькій полонині, де дав своім хлопцям відпочинок. Звідси знову почав нападати на шляхетські маєтки в Закарпатті. Загін О. Довбуша налічував від трьох — семи чоловік до п’ятдесяти. Опорним пунктом О. Довбуша була гора Стіг у Чорногорах. Також в цьому регіоні діяли: Загірський Іван — легендарна постать, збірний образ опришка-вихідця із Закарпаття у загоні Олекси Довбуша. син Серичика з Ясині Матвій Цюперяк Гриць Мартущуків Іван з Валені Круцяків