1.3 Культура Закарпаття

Своєрідна краса природи Закарпаття, ще донедавна примітивний побут його населення, складні соціальні і культурні відносини цього краю знайшли відбиток в художній літературі українських і чужих авторів. З закарпатських письменників українською мовою про життя людей свого краю писав Томчаній Михайло Іванович (Томчані) (16 липня 1914 — 19 січня 1975) Збірка оповідань «Шовкова трава» (1950), «Оповідання» (1955), «На кордоні» (1962); повісті «Наша сім'я» (1953), «Терезка» (1957), „Готель «Солома»“ (1960), оповідання і повість «Скрипка — його молодість» (1968), романи «Жменяки» (1964), «Тихе містечко» (1969), «Брати» (1972). З чехів писали на закарпатські сюжети І. Ольбрахт (повість «Микола Шугай»), З. Кудєй («Гуцульська республіка»), з угорців — Д. Морваї («Село під полонинами»). Крім місцевих українських письменників, закарпатські мотиви виступають в О. Олеся, С. Черкасенка, В. Пачовського, В. Бірчака й ін. Після 1945 р. написано низку повістей з закарпатського життя авторами з інших українських земель (А. Турчинська, С. Скляренко) та росіянами (роман М. Тевельова «Свет ты наш, Верховина») й ін.

Багато зусиль приклав до збереження самобутнього історичного центру древнього Ужгорода та утвердженню містобудівельної політики європейського рівня на Закарпатті архітектор-містобудівельник та художник-графік Томчаній Михайло Михайлович (Томчані) (9 листопада 1946). У 1980—1990 роках він був головним архітектором Ужгорода, а в 1990—1991 роках був першим головою створеного ним на Закарпатті «Товариства карпатських русинів» (В 1981 році з-поміж закарпатських архітекторів він вперше став членом Всесоюзної ради головних архітекторів міст та областей).

Вина Закарпаття – одне з головних скарбів області. Грунти, рельєф і клімат Закарпаття чудово підходять для виноградарства і виноробства. Особливо, в найтепліших районах області – на південних схилах передгір’їв Карпат і прилеглих до них ділянок рівнини. Ідеальне місце для вирощування винограду в Закарпатті – неширока смуга передгір’я від Ужгорода до Виноградова.

Середнянський район Закарпатської області – найвідоміший район виноградарства і виноробства. Тут вирощують технічні сорти винограду: Трамінер, Гарс Льовелю, Фурмінт. Виноград Рислінг італійський і Леанка використовуються для виготовлення столових марочних вин «Середнянське» і «Берегівське». Середнянські вина – багаторазові призери міжнародних конкурсів. У селі Середнє розташовані старовинні винні підвали, яким більше 400 років. Вони створюють відмінні умови для витримки вин.

Прекрасними умовами для вирощування винограду та виготовлення вина славиться Мукачівська зона. Місцеві винрадгоспи Кальнікський і Бобовіщанський виробляють столові сухі і марочні вина з Трамінера рожевого, фурмінт, Рислінгу італійського, Мюллер-Тургау, готують з них шампанські виноматеріали.

Родзинкою Мукачівської зони є неєвропейські сорти винограду – Ізабелла і Ноа. З винограду сорту Ноа, вирощеного поблизу села Зубівка, виготовляється вино “Іршавське”.

Берегово – один з кращих регіонів виноробства на Закарпатті. Тут вирощують виноград для виготовлення столових марочних вин (Леанка, Трамінер), десертних марочних вин (Фурмінт, Трамінер), шампанських вин (сорт Серемський зелений).

Назва міста Виноградово говорить саме за себе. Південні схили гір біля містечка славляться найдовшим безморозним періодом (200 днів), тут чудово дозріває виноград пізніх сортів. Часткове висихання ягід на лозі дозволяє винограду накопичити до 27 відсотків цукру. З нього готуються якісні десертні вина Закарпаття.

На Закарпатті панує справжній культ вина. Дуже цікаво побувати на фестивалях вина, які щорічно проводять винороби області. Дуже популярний зимовий фест «Червоне вино», який проводиться в Мукачевому, і березневий фест «Біле вино» у Берегові. У травні проводиться свято вина в Ужгороді, а в червні – фестиваль вина у Виноградово. Один з найпопулярніших осінніх свят вина на Закарпатті – це Ужгородський фестиваль молодого вина «Закарпатське Божоле».

В Ужгороді діють такі театри:

Закарпатський обласний театр ляльок «Бавка». У приміщенні, яке зараз займає театр, у 1920-х роках діяв перший у краї «Руський театр „Просвіта“» під керівництвом видатного українського театрального діяча Миколи Садовського, про що свідчить меморіальна дошка на будівлі.

Закарпатський обласний державний український музично-драматичний театр

Відомими музичними колективами Ужгорода є:

Заслужений академічний Закарпатський народний хор — заснований 25 вересня 1945 року у м. Ужгороді як Закарпатський ансамбль пісні і танцю. У 1947 реорганізований у народний хор. У 1959 році, Указом Президії Верховної Ради УРСР, Закарпатському народному хору присвоєно почесне звання «Заслужений колектив УРСР». Візитками уславленого колективу є відомі хорові твори, такі як «Верховино, світку ти наш», «Ой, на плаю вівці пасуть», «Гей, на високій полонині», хореографічні картинки «Вівчарі на полонині», «Березнянка», «Тропотянка» та багато інших. Заслужений Закарпатський народний хор — єдиний в Україні професійний колектив, який пропагує і збагачує не тільки українську пісенну й хореографічну культуру, а й мистецтво всіх національних меншин Закарпаття.

Камерний хор «Cantus» Створений у 1986 році. У репертуарі колективу духовна музика, музика Ренесансу, українські народні пісні, твори українських та зарубіжних сучасних композиторів, спірічуелсі і джазові композиції. «Cantus» — лауреат міжнародних конкурсів, учасник багатьох національних хорових форумів і фестивалів в Угорщині, Словаччині, Польщі, Словенії, Австрії, Італії, Німеччини, Британії, Франції та Швейцарії. За роки плідної творчої діяльності колективом підготовлено і показаний близько вісімдесяти високохудожніх концертних програм. З 1992 року камерний хор «Cantus» реорганізовано в професійний колектив Управління культури Закарпатської обласної державної адміністрації. Еміль Сокач — організатор і художній керівник камерного хору «Cantus», нині заслужений артист України, в 1983 році закінчив Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського по класу професора, народного артиста України Г.Кречка.

Симфонічний оркестр Закарпатської філармонії — оркестр при Закарпатській філармонії. Заснований в грудні 2005 року. До 2010 року оркестром керували Олена Короленко та Вікторія Свалявчик, з 2010 року — Вікторія Цанько.

Оркестр брав участь у фестивалях «Музичне сузір'я Закарпаття», другий Фестиваль музики Є.Станковича, Міжнародний мистецький конкурс-фестиваль «Гран-прі Карпатського регіону».

Народний одяг Закарпаття (Закарпатський стрій) — традиційне вбрання українців Закарпатської області, яке, зазнаючи угорських, румунських, словацьких, польських та німецьких впливів, зберегло руські риси та остаточно сформувалося у самобутні комплекси наприкінці ХІХ — на початку XX століття. Традиційна ноша Закарпаття включає в себе комплекси вбрання гуцулів, лемків, бойків та долинян Закарпаття.

За сучасними територіальними кордонами закарпатська Гуцульщина охоплює повністю Рахівський район. Незважаючи на однакову культуру та спільні риси в одязі, вишивці, закарпатських гуцулів можна поділити ще і на певні територіальні округи з певними особливостями в оздоблені одягу такі як: ясінський, рахівський, великобичківський та богданівський. Ясінський округ розташований в долині річки Чорна Тиса та її приток. Сюди відносяться села: Чорна Тиса, Лазещина, Ясіня, Стебний, Кваси, Сітний, Тростянець та Білин. Богданський округ розташований в долині Білої Тиси. До нього відносяться: Богдан, Розтоки, Видричка, Луги, Говерла, Тищора, Бребоя. Рахівський округ розташований в долині річки Тиса. До нього входять села: Рахів, Вільховатий, Костилівка, Росішка, Поляна, Луг. До Великобичківського округу входять наступні поселення: Великий Бичків, Стримба, Верхнє Водяне, Кобилецька Поляна та інші поселення румунської частини Гуцульщини.

Складові комплексу вбрання

Вишита сорочка (кошуля) — сорочка «руського крою» була тунікоподібною, з невеличким коміром-стійкою та прямими рукавами на манжетах. Сорочку підперізували крайкою, яку пов'язували на лівому боці. Вишивкою прикрашали: комірець-стійку, пазуху, манжети, вставки. В деяких місцях вишивався також поділ сорочки.

Кожушок (кептар) — традиційний жіночий та чоловічий вид одягу, тобто «цифрофаний» білий кожушок без рукавів.

Сердак — традиційний верхній вид одягу, спільний для усіх гірських мешканців. Сердак в залежності від регіону мав різні кольори і різну вишивку.

Гугля — традиційний верхній одяг, рід плаща-накидки.

Кожух — зимовий вид одягу; короткий кожух з довгими рукавами.

Черес (пояс) — широкий шкіряний ремінь.

Гати, холошні — чоловічий вид одягу, гати — літні штани, холошні — шерстяні зимові штани, які одягалися поверх гатів і були чорного, темно-синього та темно-червоного кольорів. Носили також шкіряні штани (дублені).

Пунчохи (капчурі, капці) — могли бути червоного, чорного та білого кольору, зверху одягали бочкори.

Гуцули носили лляну або конопляну сорочку, довжиною до бедра, без коміра, в більшості по штанях. Сорочка мала розтин з переду та мосяжний ґудзик, на який згори защіпалася. Зверху по сорочці носили білий м'який кожушок без рукавів, розшитий кольоровою шкірою, у вигляді тюльпанів. Спереду кожушок був розшитий двома рядами мідних ґудзиків . До коміра на довгих білих шнурках були пришиті червоні або зелені дармовиси, які закидали на спину. По кептарю носили крашені сердаки та білі гуглі. Як захист від холоду та спеки носили шубу без рукавів, яку вивертали також хутром наверх. Влітку носили білі лляні штани (вбрання), а взимку шерстяні облягаючі холошні : до коліна білі, а від коліна коричневі, а також чорні, сині, червоні. На поясі носили вузький ремінь з мідних пластинок, а зверху шкіряний широкий темно-червоного кольору черес, який використовувався і для збереження грошей, документів, тощо. На ремені носили також велику шкіряну сумку, в яку ховали люльку, тютюн.

На голові носили чорні фільцові капелюхи — кресані, взимку клепані — шапки з вухами. На ногах носили шкіряні постоли а також бочкори — з загостреними носами, які одягали поверху вовняних плетених капчурів (пунчох), білого, чорного, червоного (рідше). Волосся носили довге і змащували його жиром та пивом.

Жіночий одяг

Жінки носили довгі до кісточок сорочки, вишиті на вставках. Сорочки підперізувались плетеними з шерсті крайками, в які додавалась також золота нитка. Замість спідниці носили дві запаски. А також носили постоли, панчохи, цифровані кожушки та зимою кожухи. Запаски ткали з тонкої червоної вовняної нитки, з додаванням зеленої та жовтої, а також металевої срібної чи золотої. Такі запаски відрізнялися відтінками та тканим узором. Вони пов'язувалися так, щоб передня запаска заходила на задню і щоб їхні краї не дуже розходились. Святковим поясним одягом гуцулок були сукні — сині або зелені спідниці обшиті галунами. На шиї носили силянки та мониста з 8-9 ниток. Хустки та білі намітки носили тільки заміжні жінки.

Вбрання долинян Закарпаття

Лейбик — чорна камізелька без рукавів.

Вуйош — коротка куртка білого кольору.

Гуня (петек) — плащ- накидка.

Бунда — шкіряне верхнє вбрання з рукавами або без, білого або червоного кольору, красиво оздоблене стрічками, вишивкою та хутром.

Кожух Жіноча сорочка

Жінки з Тячівського, Хустського та Міжгірського районів до 40-х—50-х років ХХ століття[1] вбиралися в додільну сорочку — «довганю», а також з початку ХХ століття на Міжгірщині і Тячівщині — у короткі сорочки до стану з крамного полотна (їх вбирали до спідниць).

Додільні сорочки у закарпатській долині шили з 4-7 пілок[1] полотна, яке могло бути конопляне, лляне або з суміші конопляних і бавовняних ниток; різного ступеня вибілення.

Жіночі сорочки були оздоблені вишивкою на рукавах, зап'ясниках, «фодрах» (викінчення рукавів у вигляді воланів), на вузенькій обшивці навколо горловини, на передній гладенькій полі або по густому збиранню на грудях. Зазвичай плечовий одяг не закривав вишивку.

Пілки зшивали одна з одною простим швом, мережанням, спеціальними декоративними швами — «бокорками», «розшивками». Поділ сорочки підрублювали рубцем на «стіжку».

Додільні сорочки найчастіше мали рукав без уставки, пришитий до станка. Аби він був ширший, з його внутрішньої сторони вшивали прямокутник полотна завширшки 10-20 см. Рукав викінчували густо збираним вишитим «зап'ясником» і «фодрою», «фидрушами», оз­добленими різними техніками вишивки і обметаними петельним швом по краю.

Сорочка могла мати густе «рямування» (збиранина «шита зайглю») навколо круглої горловини, яку ховали під вузеньку обшивку (ошийник, «шиник»).

Жіночі «довгані» мали розріз — «розпірку» — на спині. Він зав'язувався двома шнурками («ощінки», «щунки»), виплетеними з вовняної або бавовняної нитки.

Найпишніше орнаментували рукави. Залежно від характеру розміщення орнаменту і кольору вишивки сорочки долинянок Закарпаття мали спеціальні назви: «заспулниця» чи «заспульниця», «хрестата», «хрестата заспулниця», «мішана заспулниця», «рукави», «косиця», «білениця», «червонятка», «усядниця», «ромованка». Основними орнаментальними мотивами були «косички» (восьмикутні зірки), ромби, прямі та скісні хрести, квадрати, «кривулі» (ламані і хвилясті лінії). Основними техніками вишивки — «кучерявий стег», низина, вирізування, занизування, коса гладь, виколювання, стебнівка, хрестик. Переважаючі кольори у вишивці — білий, синій, темно-вишневий.

«Заспульницями», «усядницями» називали сорочки, у яких рукав був орнаментований великим прямокутником вишивки або ткання від плеча і до ліктя. Розміри цих прямокутників могли бути різні 16x28 см, 30x32 см, 30x35 см.

На початку ХХ століття прямокутник вишивки «заспульниці» почали ділити на 9-12 менших квадратів і вводити додаткові кольори. Утворені квадрати заповнювали квадратами, ромбами, «косицями». Пізніше поділ стає ще дрібнішим і багатобарвним. Сорочки-«заспульниці» з поліхромною вишивкою називають «мішаними заспульницями». «Заспульниці», вишиті хрестиком — «хрещатими заспульницями». Інколи замість прямокутника на рукаві вишивали хрест, кожен кінець якого закінчувався половинкою «косиці». Сорочки з такою вишивкою називали «косичастий хрест».

У будень носили сорочку «рукави», яка була орнаментована двома поперечними смугами на рукавах: вужчою на плечі і ширшою на рівні ліктя. Така сорочка могла бути і святковою. Тоді смуги були ширшими. У с. Шаян[1] Хустського району до поперечних смуг додавали одну поздовжню з ромбів і «косиць».

Сорочки, вишиті вирізуванням та білою гладдю на рукавах та спереду, називали «білениця» і «ромованка». Таку сорочку вбирала молода на весілля.

Ще один вид закарпатської сорочки — «косиця» — мав у верхній частині рукава вишитий великий ромб. До основного ромба могли додавати поперечну смугу або маленький ромб на рівні ліктя. Контур ромба міг бути вишитим вирізуванням і, цією ж технікою або «кучерявим стегом» такий ромб ділили косим хрестом на чотири менші. Інший варіант контуру — густе вишиття «кучерявим стегом». У 20-х—30-х роках XX століття вишивка сорочки-«косиці» стає поліхромною, ромб ділять на 9-20 дрібних квадратів, контурна смуга стає барвистою, утвореною безліччю дрібних елементів. У селах Синевир, Синевирська Поляна в такій сорочці ромб інколи не мав контурної смуги, його площу розділяв великий скісний хрест («смерічки») на менші ромби, які заповнювали різними завбільшки «косичками».

Більшість долинянських сорочок-«довгань» мають спереду під вузьким «ошийником» прямокутний вишитий елемент. На думку етнографа Євгенії Гайової[1], ця вишивка є не лише прикрасою, а й оберегом.

Чоловічий одяг

Долиняни носили фільцові капелюхи з широкими полями, пояс носили ще ширший ніж верховинці, шуба була довжиною поза коліна, носили також чорні лейбики та вуйоші. Зимою на голові носили клепані або високі мохнаті кучми, а також сірі смушкові шапки. Влітку носили лляні широкі гачі, а взимку вузькі облягаючі шерстяні холошні. На Мармарощині чоловіки носили звичайні сорочки руського крою, але подолки, як міщани, заправляли в штани. Сорочки спереду мали рясування і були добірно вишиті. Сорочки були вишиті бавовною або шерстю на комірі, спереду, інколи був вишитий і поділ, також в деяким місцевостях (біля Ясіня) на плечових вставках. Сорочки защіпались синіми скляними ґудзиками. Чоловіки носили в більшості також чорні лейбики, а по лейбиках вуйоші. Зверху на вуйош одягали гуню з довгими рукавами (чорного, білого, сірого кольору) — без коміра, тільки обшиту біля шиї червоним сукном. Гуню ткали з шерсті таким способом, щоб з виворотньої сторони вона була гладка, а з лицевої залишали витягнуті нитки, подібно на овече руно. На Мармарощині такі гуні носили переважно білі і не нижче колін. По течії р. Боршиви такі гуні були чорні та немохнаті — петек. Гуню як правило носили накинутою, невдягаючи в рукави. Чоловіки частіше ніж жінки носили постоли і рідше чоботи з довгими халявами.

Жіночий одяг

Підкарпатська Русь

По сорочці носять полотняні або бавовняні подолки (спідниці), а по спідниці спереду плато (фартух). По неділях та святах дівчата носили червоні чоботи. На руках носять мосяжні перстені. Гуцульський кептарик заміняється в долинян на лейбик. Жінки носили лейбики, які були красиво розшиті зубчикими, стрічками, тасьмою. Багаті носили бунду — те ж, що і лейбик але з червоної шкіри і прикрашений квітами, шнурівками, гудзиками і обшитий хутром. Такі ж бунди носили ще давніше міщанки. Зверху носили вуйош — коротку білу куртку, обшиту синім сукном. На шиї носили пацьорки, мониста, силянки, гарди. Літом прикрашали голови барвінком або букетиками штучних квітів. На скронях носили прикраси, які звисали до плечей і були прикріплені до вінка. Всі дівчата на видані носили на голові вінці, сплетені з гірлянд в вигляні очіпка. Заміжні жінки носили на голові невеликий чорний очіпок (чепак), прикрашений червоними стрічками та вишивкою. На ногах носили постоли, топанки (черевики), чоботи. На ногах жінки носили куплені чоботи, а також і черевики — топанки. На півночі носили ще постоли на волоках.

Вбрання закарпатських лемків

Крайняни або лемки, які проживають у верхів'ях р. Латориця та р. Ондава мають майже той самий стрій, що і галицькі горняки — лемки з невеликими відмінами. Замість чуги з тороками тут носять білу сукону оторочену бунду або гуньку з широким коміром-вилогою і найчастіше з зашитими рукавами, які вживають замість торби. Такі бунди носять не одягаючи — наопашки. На ногах носять шкіряні бочкори або чоботи — шкірні. Жінки одіті майже так само як і галицькі лемки. Вони носять корсети, кабатки і т. ін.

Вбрання закарпатських бойків

Верховинці, які населяли верхів'я р. Латориці, Нодь-Ага, Ізи, особливо біля галицького кордону носили стрій подібний з галицькими верховинцями. Покрій сорочки був однаковим, її защіпали шпонкою або гарусною стрічкою, зверху одівали хутровий кожушок . Влітку чоловіки носили — гачі, а взимку білі холошні, вужчі ніж носили гуцули та з кантами по боках. По штанах носили широкі череси з пряжками, за які запихали, ніж, виделки і т. і. Через плече перевішували шкіряну торбу чи ташку оздоблену мідними гудзиками. На ногах носили шкіряні бочкори, які завязували волоками. Верхнім одягом був білий або чорний сердак (гуня), гірського крою. Зверху носили чугу або чуганю без рукавів. Таку чугу ткали таким способом, шоб внутрішня сторона була гладкою, а зовнішня була з витягнутих мохрових ниток, які були подібні на руно вівці. Чуга була без коміра, вона була лише обшита червоним сукном і защіпалася на велику шерстяну петлю та на великий вузол — гамбу, яка була замість гудзика. Чуга була довжиною до колін, чорної чи сивої барви, рідше біла. Подібним способом ткали горці і синьо біло-червоні коци, які іноді зимою одівали замість гуглі на плечі, перевязавши шнурком на грудях. Інколи взимку носили кожух без рукавів — губу, яку шили без рукавів, та замість пелерини пришивали руно вівці з ратичками, хутром догори.

Жіночий стрій був подібний на стрій галицьких верховинок, але на нижньому підгір'ю жінки носили корсети та кольорові спідниці, хустки, як міщанки.

Одяг закарпатських міщан

Крім простого народу, в Закарпатті проживало чимало русинів — міщан та дрібної шляхти. На їхній стрій мав вплив угорський стрій. Міщани чоловіки носили коротку сорочку — кошулю з широкими рукавами. Нижнім поясним одягом були обтислі, цифровані білі штани, що носились завжди заправлені в чорні чоботи — чижми. На голові чоловіки носили чорний низький капелюх з широкими закоченими полями. Плечовим одягом був цифрований долман (вишитий шнурком з петлями) і 48 мілкими гудзиками, який шили з того самого сукна, що і штани. Інколи замість долмана носили кепеняк — вид угорської чемерки з багатьма гудзиками та особливою вишивкою. Кепеняк чи долман могли бути опушені чорним каракулем або сивою овчиною, всередині вони були підбиті білою овчиною. Кепеняк носили через ліве плече, неодіваючи в рукава. Молоді хлопці (легіні) запихали в калап страусове пір'я. В будні дні чоловіки носили чорні юхтові чоботи, а в свята угорського крою сапянці.

Верхнім плечовим одягом була бунда — рід пальто з ворсистої купної тканини (баї). Бунда була обшита тесьмою на рукавах, спині на кругом. Бунду частіше носили наопашки. Зимою носили коротні, покриті сукном шуби без стану. Єдиним довгим одягом міщан була губа — короткий коричневий непокритий кожух з красивою вишивкою шовком по швах, рукавах та на полах. Така губа мала стоячий комір, від якого на плечі та на спину йшла велика хутрова пелерина. Губа була по повздовжніх швах оздоблена червоними та зеленими ремінцями з сап'янофої шкіри, на яких були петлі та гудзики, щоб в разі негоди таку губу можна було підняти. Губа також носилася наопашки і защіпалася під шиєю. В руках міщани носили оковану палицю з верхом в вигляді змії чи топорика — келев.

Міщанки носили коротку зі зборами біля шиї та на рукавах кошулю, з невеликим комірцем та завязкою. Поясним одягом міщанок була однобарвна, найчастіше темно-блакитної барви спідниця — кабатик і такий самий фартушок. Зверху по сорочці одягали яскравий корсет зі шнурівками. На шиї носили декілька ниток коралів. Вернім одягом був короткий до колін суконий кепеняк до стану — з коміром-пелериною та гудзиками. Зимою жінки носили менту — коротка шуба, обшита тесьмою. На голові одружені жінки носили чепець або хустку. На ногах носили черевики з високими каблуками, напівчобітки або червоні угорські — чижми. Дівчата заплітали волосся в одну косу і повязували її стрічкою.

Ідея маршруту “Сирний туризм Закарпаття” - знайомство з культурою виробництва традиційної молочної продукції Закарпаття, овечого, коровячого, буйволячого молока.

Принципи сирного туризму Закарпаття дуже прості: спробувати сир лише у місцях його виробництва по усій території Закарпатської області.

У результаті, турист зможе міцно зв’язати в своїй пам’яті і своїй уяві смак, аромат, технологічні особливості, унікальні характеристики, таємниці виробництва, історію, легенди, в залежності від району (низовина, гори), культури (бойківська, лемківська, гуцульська, долинянська, угорська, словацька, румунська та інша).

Сирний туризм — це спеціалізований вид туризму, що має на меті дегустацію, споживання, купівлю сиру безпосередньо у виробника (на фермі, у спеціалізованому магазині, сироварні, дегустаційному залі, ярмарці чи фестивалі).

Сирний туризм Закарпаття включає в себе:

відвідування полонин, пасовищ;

відвідування сироварень;

відвідування ресторанів, що пропонують послуги дегустації традиційного закарпатського сиру;

відвідування тематичних фестивалів;

можливість фотографування на полонинах, пасовищах, місцях виробництва традиційної продукції;

можливість споживання продукції безпосередньо у місці виробництва;

можливість долучитись до процесу виробництва сиру

відвідування інших спеціалізованих заходів. Своєрідна краса природи Закарпаття, ще донедавна примітивний побут його населення, складні соціальні і культурні відносини цього краю знайшли відбиток в художній літературі українських і чужих авторів. З закарпатських письменників українською мовою про життя людей свого краю писав Томчаній Михайло Іванович (Томчані) (16 липня 1914 — 19 січня 1975) Збірка оповідань «Шовкова трава» (1950), «Оповідання» (1955), «На кордоні» (1962); повісті «Наша сім'я» (1953), «Терезка» (1957), „Готель «Солома»“ (1960), оповідання і повість «Скрипка — його молодість» (1968), романи «Жменяки» (1964), «Тихе містечко» (1969), «Брати» (1972). З чехів писали на закарпатські сюжети І. Ольбрахт (повість «Микола Шугай»), З. Кудєй («Гуцульська республіка»), з угорців — Д. Морваї («Село під полонинами»). Крім місцевих українських письменників, закарпатські мотиви виступають в О. Олеся, С. Черкасенка, В. Пачовського, В. Бірчака й ін. Після 1945 р. написано низку повістей з закарпатського життя авторами з інших українських земель (А. Турчинська, С. Скляренко) та росіянами (роман М. Тевельова «Свет ты наш, Верховина») й ін.

Багато зусиль приклав до збереження самобутнього історичного центру древнього Ужгорода та утвердженню містобудівельної політики європейського рівня на Закарпатті архітектор-містобудівельник та художник-графік Томчаній Михайло Михайлович (Томчані) (9 листопада 1946). У 1980—1990 роках він був головним архітектором Ужгорода, а в 1990—1991 роках був першим головою створеного ним на Закарпатті «Товариства карпатських русинів» (В 1981 році з-поміж закарпатських архітекторів він вперше став членом Всесоюзної ради головних архітекторів міст та областей).