МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Природничо-гуманітарний коледж

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

Пошукова робота

на тему:

Закарпатська область та її обласний центер-Ужгород

Виконв:

студент ТО-31

Тимчак О.Ю.

Ужгород – 2014

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Загальна характеристика Закарпатської області

1.1. Історична довідка про Закарпаття

1.2. Фізико-географічна характеристика Закарпатської області

1.3 Культура Закарпаття

РОЗДІЛ ІІ.Туристичні ресурси Закарпатської області

2.1. Загальна характеристика Ужгородського району

2.2. Природні пам’ятки та туристичні обє'кти Ужгородського району

2.3 Історико-культурні памятки району Ужгородського району

2.4 Рекреаційні зони Ужгородського району

2.5 Сакральне мистецтво та культура Ужгородського району

2.6 Зелений туризм та сільські садиби Ужгородського району

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Закарпатська область розташована на південному заході України. На півночі межує з Львівською, на сході з Івано-Франківською областями України, на півдні з Румунією, на південному заході з Угорщиною, на заході зі Словаччиною, на північному заході з Польщею. Адміністративний центр — місто Ужгород.

У національному складі переважають українці: на північному заході — етнічні групи бойків і лемків, на сході — гуцули. Проживають також угорці, росіяни, румуни, словаки, німці, цигани — всього понад 30 національностей.

Також вона наймолодша область України, як адміністративно-територіальна одиниця перебуває у складі України з 22 січня 1946 року.

Область розташована на південному заході України, займає південно-західну частину Українських Карпат та північно-східну частину Середньодунайської низовини по річці Тиса і її притоках. Її територія становить 128 тис. кв. км, 80% території гори, 20% - низини і тераси річок. На 1 січня 1998 року чисельність населення краю склала 1288,2 тис. чоловік у тому числі 502,7 тис чоловік або 39% міського. За площею Закарпаття займає 2,1% території України, 19 місце серед регіонів за кількістю населення та сьоме (100,6 чоловік на кв. км.) – за густотою.

У складі області 13 регіонів, 295 сільських та 20 селищних Рад, 609 населених пунктів, з яких 20 селищ міського типу, 10 міст, у тому числі Ужгород, Мукачево, Хуст – обласного підпорядкування.

Область знаходиться в межах двох великих фізико-географічних одиниць – Карпатської гірської та Закарпатської низовинної. Відомо, що Закарпатська низовина – частина Середньодунайської рівнини в Закарпатській області. Поверхня плоска, схічаста слабонахилена на південний захід. Складається головним чином з вулканічних порід і моласів, перекритих глинами [5, с.24].

На Закарпатській низовині переважають ландшафти низькотерасних слабодернових рівнин з дерновими спідзоленими, глейовими, лучно-болотними лісами. Взагалі, лісистість становить 10-15%, а майже 50% площі низовини розорана. На Закарпатській низовині розвинуті такі галузі сільського господарства: садівництво, виноградарство, зернове господарство, тваринництво.

Що ж до Українських Карпат, то вони займають 4/5 території області. Вони входять у Карпатську гірську систему, що лежить на території шести країн Європи. Гори простягаються з північного заходу на південний схід, в цьому ж напрямі збільшується їх висота, змінюється вигляд. В північно-західній частині області це типові середньовисотні гори з округленими вершинами, широкими хребтами, рівнобіжними з долинами. В південно-східній частині рельєф високогірний – круті схили, загострені вершини гір, глибокі провальні долини. Це зумовлено тектонічною будовою, складом гірських порід, а також впливом на найвищу частину гір четвертинного зледеніння.

Карпати простягаються у вигляді поздовжніх ланцюгів хребтів та міжгірних долин. Хребти асиметричні: північно-східні круті, а південно-західні – пологі. Середня висота хребтів 700 до 1500 м. Жодна з вершин не досягає снігової лінії.

Найвищими в Українських Карпатах є центральне пасмо гір, яке утворене Полонинським хребтом, масивами Свидовець і Чорногора. Полонинський хребет тягнеться від річки Уж та її притоки Іличка до річки Тересва. Продовженням Полонинського хребта на сході є масив Свидовець з найвищою вершиною Близниця (1883 м).

На південний схід від Свидовця між Чорною Тисою і Білою Тисою лежить Чорногірський масив. Це – найвища частина Закарпаття й України. Тут знаходяться найвищі вершини Українських Карпат – гори Говерла (2061 м), Бребенескул (2032 м), Петрос (2020 м), Піп Іван Чорногірський (2022 м).

Південніше Свидовця і Чорногори лежать Рахівські грои, або Гуцульські Альпи. Для них характерні круті, місцями стрімкі схили, гострі схилясті гребені й вершини, глибокі долини. Амплітуди відносних висот досягають 1000 м. Найвища вершина – гора Піп Іван Мармароський (1936 м).

Такий різноманітний рельєф має значний вплив на життєдіяльність людей. Схили гір вкриті цінними лісами, на вершинах є багато полонин, які служать пасовищами для худоби. В міжгірських долинах і на низовині, захищених від холодних вітрів, розкинулись найбільші поселення, сади, виноградники, поля і заповідники.

Закарпаття – єдина область України, яка розташована за головними Карпатськими хребтами. Це підсилює її транспортну віддаленість від решти території країни, зв’язок з якою можливий лише через перевали. Найбільше значення серед тих мають Ужоцький (абсолютна висота 889 м), Верецький або Ворітський (839 м), Воловецький (1014 м), Яблуницький (931 м).

Відомо, що Закарпатська область є географічним центром Європи: за однієї з версій біля с. Ділове Рахівського району міститься географічний центр Європи.

Географічне положення Закарпаття характеризується ще й такими рисами:

Відстань від західної крайньої точки області до східної сягає 190 км. по прямій, протяжність з півночі та південь – 100 км.

Географічний центр області знаходиться біля гори Кук, що в Поляному хребті, на меті Іршавського та Міжгірського районів.

Область розташована на стику української, угорської і румунської етнічних територій, які становлять відповідно 89%, 10,5% і 0,5% від її площі.

Закарпаття лежить на найкоротших шляхах, що сполучають Україну і країни колишнього СРСР (насамперед Росію) з рядом країн Центральної і Південно-Східної (а далі й Західної та Південної) Європи. Від карпатських перевалів до державного кордону область перетинають 3 залізниці (в тому числі 2 електрофіковані), 4 автодороги, нафтопровід “Дружба”, газопроводи “Братерство”, “Союз”, “Західний Сибір – Західна Європа”, лінії електропередач енергосистеми “Мир”, ЛЕП “Вінниця-Альбертірша”, якими здійснюються міжнародні зв’язки [8, с.243].

Унікальне геополітичне та географічне розташування Закарпатської області можна характеризувати у багатьох вимірах. Але основним з них є безпрецендентна повіть для світової практики позиційна дислокація з чотирма країнами Європи – Польшею, Словаччиною, Угорщиною і Румунією. Тому необхідно розумно використати вигоди географічного розташування області і зберегти екологічний феномен території, в тому числі і при вирощуванні екологічно чистої рослинницької і тваринницької продукції. Майбутня соціально-економічна модель Закарпаття сформується при раціональному і розумному використанні ресурсно-сировинної бази усіх природно-економічних підзон аграрної сфери, лісового і рекреаційного комплексів (продукція побічного користування лісу, лікувально-столові мінеральні води) для потреб харчової і переробної промисловості.

Закарпатська область розташована на крайньому південнному заході України, в самому центрі Європи (на трасі Мукачів-Рахів про це встановлено пам’ятний знак). Вона займає південно-східну частину Східних Карпат та північно-східну частину Середньодунайської низовини, яка заходить сюди по річці Тисі та її притоках. Межує з Румунією, Угорщиною, Словакією, Польшею, а також з Львівською і Івано-Франківською областями. 4/5 території Закарпаття займають гори, більша частина яких вкрита лісами. Найдовшою річкою є Тиса, яка проходить через Угорщину та Югославію і впадає в Дунай. Площа Підкарпатської Русі (ще одна назва краю) - 7 000 кв.м., населення - за останніми даними, 1 млн. 200 тис.. Виконання зазначених завдань дасть змогу перетворити туристичну сферу на вагоме джерело наповнення державного бюджету. Туристичну галузь Закарпаття на місцях представляють обласні, міські, районні структурні підрозділи та безпосередньо туристичні підприємства й організації. Однак між цими організаціями існує слабкий зв'язок, що не дає змоги ефективно використовувати існуючого туристичного потенціалу. Саме дія кластерів на регіональному рівні дасть змогу скоординувати цінову політику підприємств галузей, яка є однією з домінуючих проблем краю. Погоджуючись на співробітництво у кластері, туристичні підприємства мають менше конкурентів і одночасно розвивають внутрішні та зовнішні зв'язки.

Перспективним напрямом є також формування транскордонних туристичних агломерацій місцевого значення, які спроможні підвищити соціально-економічний розвиток ТТК. Такі прикордонні туристичні агломерації пов'язані між собою спільним статусом перетину державного кордону, місцевим прикордонним рухом, їхній туристичний потенціал взаємно доповнюється, тож згодом можна буде сформувати специфічну інфраструктуру обслуговування туристів у прикордонній смузі, одночасно створюючи робочі місця для місцевого населення [8].

Отож, пріоритетними перспективними напрямами розвитку туризму в регіоні в умовах посилення маркетингової складової є:

1. Розвиток регіональних туристичних кластерів та сприяння їх трансформації у транскордонні туристичні кластери.

2. Сприяння формуванню й реалізації масштабних транскордонних проектів у туристичній сфері з метою залучення іноземних інвестицій і розбудови туристичної та маркетингової інфраструктури що було започатковано в рамках проведення ЄВРО-2012.

3. Забезпечення пріоритету внутрішнього туризму й розроблення маркетингової стратегії розвитку туризму Закарпатської області для просування туристичного продукту "Закарпаття".

4. Формування нових туристичних продуктів та картографування нових туристичних маршрутів відповідно до світових та європейських стандартів маркування для поширення такої інформації у ТІЦ та мережі Інтернет.

Розділ і. Загальна характеристика Закарпатської області

1.1. Історична довідка про закарпаття

Найдавніші археологічні знахідки на території Закарпаття походять з неолітичної доби близько 4 000 p. до н. е. Це Буківська культура, що виявляє деяке споріднення з Трипільською культурою центральної України. Вже за часів неоліту із Закарпаття йшов експорт обсидіанових виробів до Галичини. Проміжне географічне положення Закарпаття та його природні багатства здавна притягали на Закарпаття різних завойовників. При цьому первісне населення Буківської культури залишилося на місці як субстратна верства. У бронзову добу ІІ тисячоліття до н.е.) на Закарпатті починається металеве виробництво (мечі, ножі, серпи, сокири), що його пов'язують з приходом фрако-дакийських племен з Семигорода. В останніх віках до Х ст. Закарпаття опанували кельти, що прибули із заходу; вони принесли з собою залізну культуру. Зі східних кочових народів прибули до наддунайської улоговини спершу іранці (скити та сармати-язиґи), а в І тисячолітті н.е. тюрки (гуни, авари) і угро-фінські мадяри — угорці. У 2 ст. сусідня Дакія (Семигород) стала римською провінцією, і через Закарпаття проходили шляхи римських купців. В добу мандрівки народів Закарпаття окупували германські племена; вандали перейшли на Закарпаття з Галичини в кінці 2 ст.; рештки ґотів (гепіди) трималися в сусідньому Семигороді до 10 ст.

Слов'янізація Закарпаття (Болгарське царство, Київська Русь)

Слов'янський колонізаційний процес охопив Закарпаття приблизно від 2 ст. і відбувався через карпатські перевали. Археологічні дослідження виявили, що низинні частини Закарпаття мали у 8—9 ст. досить густе хліборобське населення, яке в той час було радше південними, ніж східними слов'янами та, мабуть, належало до племен білих хорватів, що простяглося обабіч Карпат. Тільки згодом, відірване від південних слов'ян угорцями й румунами, та постійно доповнюване допливом українських поселенців з другого боку Карпат (цей переселенський рух тривав віками аж до 19 ст.), населення Закарпаття було поступово і непомітно інкорпороване до східного слов'янства. Слов'яни басейну Тиси та Семигорода перебували під владою аварів (6—8 ст.), а потім входили до складу Болгарського царства (9—10 ст.). Через занепад болгарської держави Закарпаття перейшло у другій половині 10 ст. до сфери впливів Київської держави. Літопис відзначає участь білих хорватів у війнах київських князів проти Візантії та похід Володимира Великого на білих хорватів у 992 р. З того часу на Закарпатті закріплюється назва «Русь».

Початок Угорського періоду (11 — 15 ст.)

Використовуючи усобиці, що виникли в Київській державі по смерті Володимира Великого (1015), король Стефан І Святий прилучив Закарпаття до Угорщини, а його син Емеріх дістав титул «князя русинів». З того часу до початку 20 століття Закарпаття постійно перебувало у складі угорської держави, становлячи її прикордонну область на півночі. Через Закарпаття проходила оборонна смуга з укріпленнями, т. зв. засіки; залоги оборонців складалися переважно зі слов'яно-руського автохтонного населення («Руська Мархія»). Монгольський наїзд на Угорщину (1241) відбувся через карпатські перевали і дощенту зруйнував Закарпаття.

В 13—14 ст., замість системи засік почали будувати замки, здатні витримати тривалу облогу. У зв'язку з цим поглибився процес феодалізації; з королівських домен утворилися маґнатські лятифундії, що частково існували до 20 століття Одночасно на Закарпаття поширилася комітатська територіяльно-адміністративна організація (див. Жупа (комітат)).

Український елемент становив меншість серед феодальної верстви. Мукачівська домінія була надана за чергою двом зятям угорського короля Бели IV (1235—70), князю Ростиславу Михайловичу чернігівському та князю Леву Даниловичу галицькому. В 1315—20 pp. група маґнатів північної Угорщини, ворожих до Анжуйської династії, зробила спробу покликати на угорський престол князів Андрія або Лева Юрійовичів, що по жіночій лінії походили від Арпадовичів.

В 1393—1414 pp. паном Мукачівської домінії та наджупаном Березького комітету став князь Федір Коріятович зі зукраїнщеного литовського великокняжого роду. Місцева традиція бачила в Коріятовичеві носія української колонізації Закарпаття.

В першій половині 15 століття Мукачівською домінією володіли сербські князі «деспоти» Стефан Лазарович і Юрій Бранкович. Після цього слов'янський і православний елемент зник серед аристократії на Закарпатті. Автохтонне українське населення зведено до кріпацької маси, що з неї вибивалася малочисельна дрібна шляхта і пригнічене духовенство. Дещо полегшив долю кріпаків енергійний угорський король Матвій Корвін (1458—90), і тому про нього збереглася пам'ять в усній словесності.

З половини 13 і до кінця 15 ст. Закарпаття охоплюють два колонізаційні рухи: зі сходу — т. зв. волоський та із заходу — німецько-словацький. Волохами на Закарпаття були не винятково румуни, а румуно-українське пастуше населення, що із Семигорода осідало на закарпатських гірських долинах і тут, як і на північному боці Карпат, заснувало свої оселі (див. Волоське право). Німецька колонізація, що прийшла після татарського нападу, не зупинилася на Спиші, де існував союз 24 самоуправних німецьких гірничо-торговельних міст («Срібна земля»). На самому Закарпатті постав ряд міст за німецьким правом, між ними Пряшів, Бардіїв, Берегове, Севлюш, Хуст й інші. Паралельно йшла хліборобська колонізація за німецьким правом, в якій брали участь і місцеві русини. Рівночасно припливали на схід і словаки, що дало початок поступовій словакізації західного Закарпаття.

Позбавлені політичного самоуправління і привілейованих станів закарпатські українці зберегли свою народність насамперед завдяки релігії. Східне християнство ширилося на Закарпаття, мабуть, ще з часів його приналежності до Болгарії. Але відомості про організовані центри церковного життя походять тільки з пізнішої доби. В 14 ст. між закарпатськими монастирями вирізнялися два: св. Миколая на Чернечій горі біля Мукачева і св. Михаїла в Грушові на Мармарощині. Останній в 1391 р. отримав право ставропігії. З 1491 р. маємо першу документальну відомість про православного єпископа в Мукачеві. Православіє на Угорщині було тільки в становищі толерованої релігії; становище духовенства і монастирів залежало від доброї волі місцевих землевласників.

1500 — 1711 pp.

На початку 16 століття закарпатське населення взяло участь у повстанні семигородського шляхтича Юрія Довжі (1514) проти феодалів. Воно також найбільше зазнало репресій після придушення руху «куруців» (протифеодальна і протиавстрійська партія). Поневолення селян остаточно оформив кодекс Тріпартітум, складений Стефаном з Вербівця (див. Вербовцій Стефан). Цей кодекс залишився основою угорського станового законодавства до 1848 р.

Після угорської поразки під Могачем (1526) і поділу Угорщини між Оттоманською імперією, Австрією і Семигородом історія Закарпаття визначалася, з одного боку, турецьким натиском, а з другого — затяжним суперництвом між Габсбурґами і Семигородом. Рівнинні частини Закарпаття часто терпіли від турецько-татарських наїздів. В боротьбі проти них брало участь переважно населення західного Закарпаття, яке тоді перебувало під зверхністю Габсбурґів (Пряшівщина та Ужгородщина). Східне Закарпаття належало до Семигорода. Через те Закарпаттю припала доля бойовища, на якому в 17 ст. билися дві сили: угорська шляхта під проводом Семигорода і австрійський абсолютизм зі своїми угорськими прихильниками (повстання С. Бочкая 1604—06, військово-політичні акції Ґ. Бетлена, Юрія І і Юрія II Ракоціїв, Вешеленія, І. Текелія і зокрема велике повстання Франца II Ракоція 1703—11). Особливо активну участь брали закарпатські українці у повстанні Франца II Ракоція; вони творили вірну ґвардію князя і заслужили від нього почесне ім'я «найвірнішого народу» (gens fidelissima). Внаслідок безперервних воєн, що проходили на Закарпатті, край зазнав руїни, занепали і німецькі міста. Зате тягар панщини зменшився, а в горах вона навіть не була запроваджена. Це й було причиною припливу нових переселенців з галицького боку, де панщизняний утиск був більший.

Незважаючи на політичну відокремленість, духовні зв'язки Закарпаття з іншими українськими землями були тісні. Тут вживалися богослужбові книги київського чи львівського друку. В 17—18 ст. на Закарпатті розвивалася місцева релігійна література, що своїм характером була частиною української барокової літератури з незначними угорськими та словацькими впливами. Типові жанри цієї літератури — учительні євангелія, леґенди й апокрифи, збірки проповідей, полемічно-апологетичні писання (серед них виділяються твори найцікавішого релігійного полеміста кінця 17 століття М. Андрелли-Росвигівського, названого також «закарпатським Вишенським»), літописні записки (Гукливський літопис, закарпатська хроніка, почата 1660 р. і доведена до 1830 під назвою «Новійшая, яже когда случишася»; подає політичні й церковні події в Угорщині та на Закарпатті, соціально-побутові, опублікований Я. Біленьким «Угорсько-руські літописні записки», «ЗНТШ», CIV).

Закарпатське письменство 17—18 ст. користувалося живою народною мовою. Більшість творів поширювалися в рукописах; перші друковані книги для Закарпаття друкувалися в Тернові на Словаччині. Письменство, як і освіта (монастирські школи), мало наскрізь релігійний характер. Тоді ж розвивалося на Закарпатті будівництво дерев'яних церков, з яких залишилося кілька цінних зразків до нашого часу.

Ужгородська унія (1646)

З половини 17 століття на Закарпатті почалася боротьба між православними та уніятами. Цей конфлікт мав не лише релігійне, але й політичне підґрунтя і був пов'язаний із боротьбою між католицизмом і протестантизмом в Угорщині. Православна церква Закарпаття перебувала в стані занепаду; духовенство було малоосвічене, закріпачене, як і їх вірні; мукачівські єпископи були залежні від угорських кальвінських маґнатів, які намагалися завести реформаційні порядки в правосних парафіях. З другого боку, розпочатий на Угорщині рух проти реформації сприяв також унійним заходам серед православних. Перша невдала спроба заведення унії була зроблена 1612 року перемиським єпископом А. Крупецьким на заході Закарпаття, яке було домінією маґнатів Друґетів, відомих сподвижників Католицької Церкви і династії. Унії сприяли згодом єпископи В. Тарасович та Петро Партеній Ростошинський. Вислідом їх заходів була Ужгородська унія (1646), на якій українське священство західної (королівської) частини Закарпаття прийняло католицизм у східному обряді. Під охороною Ракоціїв в Мукачеві діяв одночасно православний єпископ Й. Зейкан. Багато праці для зміцнення унії поклав єпископ Й. де-Камеліс, родом грек. Твердинею православія до кінця 18 століття залишилася Мармарощина, яка до 1720 політично належала до Семигорода. Зі смертю останнього православного єпископа Доситея в углянському монастирі унія запроваджена по всьому Закарпаттю.

Ужгородська унія не зразу призвела до покращення відносин на церковного відтинку; мукачівські єпископи втратили значення і були зведені до ролі ген. вікаріїв латинських архієпископ Еґеру. Становище покращало, коли за оборону інтересів Греко-католицької церкви на Закарпаття взялася Марія Терезія. 1771 на її домагання папа Климент XIV унезалежнив мукачівську єпархію від Еґеру. Друга пол. 18 ст. заслуговує на назву «золотої доби» в церк. історії Закарпаття В особах єпископів М. Ольшавського, І. Брадача і зокрема А. Бакинського воно мало своїх найкращих церк. і культ. діячів. На той час припадають такі важливі події церковного життя: перенесення осідку єпархії до Ужгороду (1780) і створення там єпархіальної семінарії, виділення нової пряшівської єпархії (1816). Названі єпископи дбали про піднесення матеріального і освітнього стану духовенства та про народну освіту.

В 1711—1847

В противагу до 17 ст., яке було добою майже безперервних воєнних заколотів, 18 ст. і перша половина 19 ст. були часом спокійного розвитку Закарпаття. Панування Марії Терезії і Йосифа II, представників освіченого абсолютизму в Австрії та Угорщині, помітне деякими пільгами для селян та рядом інших реформ; «урбарна регуляція» (1766) обмежила сваволю щодо панщизняних обов'язків та брала під охорону селянські земельні наділи. Йосиф II актом скасування підданства селян на Угорщині (1785) хотів піти далі, але по його смерті повернено старі порядки; відновлене селянське підданство тривало до 1848 р. Угорська шляхта гостро чинила опір ліберальним заходам Відня. Посилена в кінці 18 ст. панщина викликала рух опришків також і на Закарпатті, що був західно-українським відповідником гайдамацьких повстань на Наддніпрянщині.

В кінці 18 і на початку 19 ст. Закарпаття мало ряд висококваліфікованих інтелектуальних сил, що вийшли із закордонних університетів, але не знайшли застосування на своїй вужчій батьківщині й переїхали працювати до Галичини і Росії: П. Лодій і І. Земанчик були професорами львівського «Stadium Ruthemim», а М. Балудянський, І. Орлай, Ю. Гуца-Венелин, К. Павлович, М. Білевич й інші здобули високі службові й академічні становища в Росії і Україні. Порівняно з попередньою добою змінився характер закарпатської літературної творчості, що набрала ознак шкільної вченості. У письменстві, яке віддалилося від народної мови, запанувала латина і церковно-слов'янщина. До літературих діячів цього періоду належали: автор граматики А. Коцак, перший історик Закарпаття Й. Базилович, мовознавець І. Фоґарашій Бережанин, віршописець та доморослий філософ В. Довгович й інші. Найвидатнішою постаттю був мовознавець, історик і церковний діяч М. Лучкай-Поп (1789—1843).

Період 1848 — 1900 років

Революційні події 1848-49 років зрушили частково і Закарпаття. Чимало молодої інтелігенції захопилося гаслами угорської революції; проте шовіністичний характер угорського руху відштовхував слов'янські народи та штовхав їх на союз із Віднем. Серед закарпатців, які поставилися вороже до угорської революції, були такі видатні постаті 19 століття як письменник і невтомний освітній діяч-«пробудитель» о. О. Духнович (1803–1865) та енергійний політик і публіцист Адольф Добрянський (1817—1901). Під впливом Добрянського словацькі учасники Словацького Конгресу в Празі висунули проект, щоб у складі Угорщини була створена автономна словацько-українська область. У квітні 1849 А. Добрянський відстоював перед Головною Руською Радою у Львові програму об'єднання Галичини й Закарпаття в окремий автономний «коронний край» у складі Габсбурзької монархії. Згодом він очолив делегацію від закарпатських українців до цісаря Франца Йосифа І, яка пред'явила у Відні постулят про створення в межах Угорщини «Руського воєводства» з національно-територіяльною і культурною автономією.

Незважаючи на поразку угорської революції, уряд не виконав прохання про виділення Закарпаття в окрему одиницю, тільки А. Добрянський та інші закарпатські діячі отримали високі адміністративні пости в закарпатських комітатах. Закарпатська інтелігенція не використала як слід цієї ситуації, а згодом відносини в Угорщині та на Закарпатті не сприяли політичній організації закарпатських українців. Внаслідок посилення абсолютизму в Австрії та з новим зростанням угорського націоналізму серед закарпатської інтелігенції дедалі виразніше виявляється орієнтація на зовнішні чинники; частина її угорщиться, а серед решти поширюється ідеологія москвофільства. Його фанатичним пропагандистом був священник Іван Раковський, редактор видаваної урядом «Церковної Газети» (1856–1858). Розвиткові москвофільства сприяли традиційні серед закарпатського духовенства думки про потребу всеслов'янської писемної мови; але тепер з церковно-слов'янської мови це переносилося на російську. Глибоку пам'ять залишили також події 1849 p., що виявили перемогу Миколи І над угорською революцією. Як видно з прикладу А. Добрянського, москвофільство на Закарпатті спочатку не перечило льояльності до Габсбурґів, але згодом все дужче зверталося в бік Росії. В протилежність до Галичини, ця течія на Закарпатті довгий час не знаходила противаги в народовецькому таборі і панувала майже неподільно. Москвофільство одночасно призвело до розриву між інтелігенцією і селянством та ніяк не могло перешкодити угорським впливам.

Погодження між Австрією та Угорщиною 1867 року у формі дуалістичної австро-угорської монархії кинуло національні меншості на поталу угорської олігархії. Скромні здобутки, що їх закарпатські українці досягли в 1850-их pp., були негайно ліквідовані. Греко-католицька церква, як єдина національна установа закарпатських українців і їх офіційна репрезентація, стала поволі слухняним знаряддям денаціоналізаційної політики Будапешта. На іменування закарпатських єпископів набув головного впливу угорський уряд, і тому, починаючи від С. Паньковича (1866–1874), що лишив по собі славу ренеґата, Закарпаття одержувало тільки єпископ-мадяронів. Завмирали українські парафіяльні школи, одна по одній зникали газети («Свѣтъ» 1867—71, «Новый Свѣтъ» 1871—73, «Карпатъ» 1873—86, «Листокъ» 1885—1903), занепадала діяльність освітнього товариства «Общество св. Василія В.». Поглиблювалася ізоляція Закарпаття від Галичини. Закарпатські літератори другої половини 19 ст. (О. Павлович, А. Кралицький, І. Сильвай, Є. Фенцик, О. Митрак, Ю. Ставровський-Попрадов й ін.) продовжували писати твори дивовижним жаргоном («язичіє»), що був мішаниною російської, церковно-слов'янської та народної мов. І змістом ця література була далекою від живих громадських, культурних і соціальних інтересів народу.

До цього долучилася ще і господарська катастрофа, що спіткала Закарпаття в кінці 19 ст. Незважаючи на юридичну емансипацію селянства (знесення панщини і підданства 1848 p.), воно далі перебувало у фактичній соціальній та економічній залежності від дідичів. Внаслідок приросту населення та дріблення наділів, при слабому поступі урбанізації та індустріалізації, швидко давав себе відчути земельний голод. Над селом тяжіли алкоголізм, лихварство, неврожаї в 1890-их pp., а звідси голодування населення. В 1898—1902 pp. угорський уряд, на прохання єпископ Ю. Фірцака, розпочав т. зв. «Верховинську акцію», себто ряд соціально-господарських заходів для покращення становища селянства. Хронічні злидні були поштовхом для еміграції до США, яка з 1880-их pp. набрала масового характеру. Еміграція була найінтенсивніша в західному Закарпатті, де здавна існувала традиція сезонових заробітчанських мандрівок. В західних комітатах (Шариш, Земплин, Унґ) еміграція забирала увесь природний приріст населення, а в 1905—07 pp. доходила навіть до 200% природного приросту; ніяка інша слов'янська територія не дала такого порівняно високого відсотка переселенців до Америки.

1900 — 1918 pp.

Період 1900—1914 pp. позначився трьома важливими процесами: посиленням угорського тиску, новою хвилею москвофільської пропаганди і виникненням народовецької (національно-української) течії. Шкільні закони 1902 і 1907 (т. зв. закон Аппоньї) вводили угорську мову до церковних шкіл; у результаті зугорщено все шкільництво. В ділянці церковної політики створено 1912 р. з частини парохій мукачівської і пряшівської єпархій Гайдудорозьку єпархію, де введено угорську богослужбову мову. Пряшівський єпископ С. Новак впровадив григоріянський календар, а міністерство освіти 1918 впровадило до українських публікацій угорську абетку. З 1900-их pp. долею Закарпаття почали більше цікавитися російські слов'янофільські кола в Петербурзі та москвофіли Галичини. За підтримкою панславістичного діяча графа Володимира Бобринського в Петербурзі, почалась агітація за православіє, для чого створювала пригожий ґрунт угорська денаціоналізаційна політика. Угорська влада придушила цей рух, а на процесі в Марморському Сиготі (грудень 1913 — березень 1914) засуджено на кару ув'знення кількадесять селян-неофітів православія на Закарпатті.

Загальний занепад закарпатського населення, з одного боку, і приклад галицького відродження, з другого, спонукали групу молодшої світської і духовної інтелігенції звернутися до народу, працювати разом з ним над його освітнім і соціальним піднесенням. Це т. зв. народовецька течія, яка згодом, серед змінених умов чехо-словацького режиму, вирішально спричинилася до національного відродження Закарпаття. Першим представником модерного українства, що взяв собі до серця долю «зраненого брата», був Михайло Драгоманов; в 1875—76 pp. він двічі побував на Закарпатті. З 1890-их pp. закарпатськими темами зацікавилося кілька галицько-українських вчених: Іван Франко (історія літератури), Володимир Гнатюк (етнографія), Іван Верхратський (діалектологія), Степан Томашівський (історія і статистика). Антропологічні дослідження провадив Федір Вовк. Під їхнім впливом співпрацювали в публікаціях Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) місцеві діячі — Юрій Жаткович (історик) та Стрипський Гіядор (дослідник літератури). На літературно-мовному відтинку розпочав народовецький напрям Чопей Василь, автор «Русько-мадярського словаря» (1883), базованого на живих народних говорах. Видатним освітнім діячем першої половини 20 ст. був о. Августин Волошин, автор «Граматики малоруської мови» (угорською мовою, 1907), що набула на тривалий час нормативного значення. Він також видавав газету «Наука» та склав ряд підручників, календарів і освітніх книжок для народу. Народовецький рух до першої світової війни, хоч не був чисельним, все таки пустив тривале коріння. Коли восени 1918 р. упала стара Угорщина, народовецький рух поставив перед собою вже й політичні завдання.

1918 — 1920 pp.

Значною мірою під впливом актів політичного самовизначення в Галичині на цей шлях ступили і закарпатські українці. По містах і містечках Закарпаття творилися народні ради, які виявляли політичне прагнення щодо майбутньої долі Закарпаття. За приєднання до України висловилися народні з'їзди: в Любовні під проводом о. О. Невицького (8.11.1918), в Сваляві (8.12.1918, гол. М. Комарницький), в Сиготі (18.12.1918) і в Хусті, де 21.1.1919 зібрався «Собор всіх Русинів, жиючих на Угорщині» в кількості 400 делеґатів від 400 000 українського населення. Під керівництвом братів М. і Ю. Бращайків з'їзд виявив свою волю приєднатися до УНР; від Закарпаття було вислано двох делеґатів до УНРади в Станіславові та на Трудовий Конгрес до Києва. Ужгородська народна рада висловила лояльність до Угорщини, а пряшівська (вже в окупованому чеськими військами місті) висловилась за приєднання до Чехо-Словаччини. В 1919 р. територія Закарпаття перебувала під різними владами: східне Закарпаття окупували румуни (за винятком Ясіня з кількома гуцульськими селами, де існувала так звана «Гуцульська республіка»), західну частину — чехи, а Березький комітат залишився за угорцями. Останні намагалися заспокоїти Закарпаття культурно-адміністративною автономією: в грудні 1918 р. угорський уряд видав закон про «Руську Країну», іменував угорськоо губернатора в Мукачеві для Закарпаття і «руського міністра» в Будапешті. Після більшовицького перевороту в Угорщині створено в Мукачеві «Русько-українське народне комісарство». Але ці ефемерні інституції не проіснували довго. 8 травня 1919 зійшлися представники ужгородської, хустської і пряшівської рад і, утворивши Центральну Народну Руську Раду, проголосили об'єднання Закарпаття з Чехо-Словаччиною. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатської еміграції в США, представники якої вели переговори з чехо-словацькими діячами, головно з Томашем Масариком, з метою включення Закарпаття до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних основах. Проведений плебісцит серед закарпатських громад в США дав 2/3 голосів на користь приєднання. Внаслідок цих актів народного волевиявлення та дипломатичних заходів чехо-словацьких політиків Мирова Конференція в Парижі санкціонувала передачу Закарпаття в Сен-Жерменському договорі (10.9.1919), де рівночасно ґарантувався автономний статус Закарпаття.

В складі Чехо-Словаччини (1920 — 1939)

Чеське панування на Закарпаття позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки. З другого боку, проведено низку заходів, які йшли врозріз із прагненням закарпатських українців до самоуправного життя. Політично-культурний розвиток Закарпаття 1920—39 pp. відбувався між чехо-словацьким централізмом і місцевим автономізмом.

Адміністративно-політичну організацію краю визначали статути празького уряду з 1919 і 1920 pp.; вони не здійснювали постанов Сен-Жерменського договору та чехо-словацької конституції про автономію. Закарпаття було виділене в окремий адміністративний край «Підкарпатська Русь», поза його межами лишилося близько 100 000 українців в межах Словаччини; губернатором краю було призначено Г. Жатковича, який після 1921 р. зрікся губернаторства, протестуючи цим проти нездійснення чехами автономії Закарпаття. Другим губернатором став А. Бескид (1923–1933), який однак мав лише номінальну владу, фактична влада перебувала в руках віце-губернатора чеха (А. Розсипал) та очолюваної ним, складеної переважно з чехів, адміністрації. Адміністративна реорганізація 1925 і 1927 р. відбувалася по лінії дальшої централізації; було усунено поділ краю на жупи (комітати), обмежено самоуправу громад, прирівняно в цілому «Підкарпатську Русь» до чотирьох інших провінцій держави. Щойно в 1937 р. за губернатора К. Грабаря (1935–1938) здійснено перший етап автономії (створення губернської ради), яку було значно поширено восени 1938 при реорганізації Чехо-Словацької Республіки. Політичне життя виявилося на початку в діяльності двох народних рад — української і русофільської орієнтації. Згодом постав на Закарпатті цілий десяток партій, здебільшого філій чеських партій. Це, з одного боку, активізувало ширші кола в політичному житті, але одночасно розпорошувало місцеві сили в їхній боротьбі за всебічний розвиток краю. Вибори 1924 і 1925 дали перевагу комуністам; тільки 1928 і 1935 було обрано більше некомуністичних послів і сенаторів, все ж таки українці між ними були в меншості. Свідомі українські діячі виявляли себе більше в культурно-громадському, ніж в політичному житті краю. Воно проходило під знаком боротьби між трьома тенденціями: русофільською, автохтонною й українською. Спочатку празький уряд сприяв українській культурній течії на Закарпатті, але згодом, головно з 1930-их pp., коли прийшли більше до слова чеські народні соціалісти, штучно підтримувалося русофільство. Однак, український рух, спираючись на живий зв'язок з народом, ініційований молодшою інтелігенцією, що вийшла переважно з народних низів (учительство, студенти), в противагу до старої інтелігенції й угрофільського священства, здобував помітні успіхи. Діяльність товариства «Просвіти» з сіткою читалень по всьому краю (в 1936 р. — 14 філій і 233 читальні), «Учительської Громади» (в 1935 — 1 650 чл.), національного театру, хору в Ужгороді, Пласту і, зокрема, українське шкільництво та вплив української преси спричинилися до перемоги українського національного руху на Закарпатті. Головно культурними і громадськими діячами цього періоду з-поміж українців на Закарпатті були о. Августин Волошин, брати Бращайки Михайло та Юрій, Ревай Федір та Ревай Юліян, Степан Клочурак, Августин Штефан, о. В. Гаджеґа та інші. Немало сприяли національному відродженню Закарпаття також українці з інших земель, які перебували на Закарпатті, Володимир Бірчак, Іван Панькевич, Андрій Алиськевич, Василь Пачовський, отець Степан Решетило та інші.

Русофільські діячі гуртувалися в «Обществе имени А. Духновича» та навколо православної церкви, яка була організована російськими емігрантами й підтримувана чеським урядом в противагу до Греко-Католицької Церкви, репрезентованої значною кількістю угрофільського священства. В 1936—37 рр. русофіли намагалися опанувати шкільництво організацією т. зв. шкільних плебісцитів у справах мови навчання. Це загострило ще більше відносини між двома культурними таборами й активізувало українську сторону.

За 20 років чеського режиму на Закарпатті немало зроблено в ділянці технічної відбудови та соціальної організації краю (нові шляхи, модернізація міст, будови, лікарні, соціальна допомогова акція на Верховині). Але чехам не вдалося розв'язати проблеми безземелля й безробіття; проведена земельна реформа охопила лише незначну частину великих посілостей (приділено 35 000 га землі безземельним і малоземельним селянам). Хронічне безробіття закарпатського бідного населення збільшилося ще й тим, що ряд місцевих промислових підприємств були закриті, не витримуючи конкуренції з чеською промисловістю. Відхід на сезонові праці, еміграція та фінансування урядом публічних робіт лише частково рятували важке становище мешканців Верховини. Господарська криза початку 1930-их pp. викликала голод на Закарпатті, а масове безробіття відбилося в робітничих заворушеннях; комуністична партія знаходила відповідний ґрунт в цій кризі.

Протичеські настрої посилювалися фактом централістичної політики Праги та наявністю великого числа чехів на Закарпаття (в 1930 р. 30 000), з яких на 70—80% складався урядовий апарат, чеські школи були привілейовані, хоч в більшості їх відвідували єврейські діти. Політична атмосфера кінця 1930-их pp. була досить зрадикалізована; Угорщина провадила ревіндикаційну політику щодо Закарпаття, де їй вторували угорська меншість та деякі русофільські і автохтонні діячі; український національний напрям, головно серед молоді, наголошував політичну програму незалежної України, комуністи проголошували совєтофільські гасла на користь СРСР і УРСР; деякі русофільські кола захопилися ідеями російського фашизму.

В цій ситуації застала Закарпаття політична криза 1938—39 pp. в Чехо-Словаччині. Під впливом міжнародних подій і внутрішнього тиску Прага погодилася в перших днях жовтня 1938 на створення автономного уряду на чолі з Андрієм Бродієм, якого згодом усунено за угрофільство; головою уряду 26.10.1938 став А. Волошин. В той час як русофіли в більшості підтримували угорської ревіндикації, українці виступили за будування автономної Карпато-Української Держави в федеративному зв'язку з чехами і словаками. Новий політико-правовий статус Закарпаття визначив конституційний закон 22.11.1938, за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного карпато-укр. сойму. Після віденського арбітражу 2.11.1938, який приділив Угорщині південну частину Закарпаття з м. Ужгород, Мукачів і Берегове, столицю краю перенесено до Хусту. З великим піднесенням розпочалося будівництво різних ділянок національного життя. 12.2.1939 відбулися вибори до першого сойму Карп. України, які дали значну перемогу Українському Національному Об'єднанню (86,1% з усіх, що мали право голосувати).

Однак міжнароднi події перешкодили нормальному розвиткові автономії Карпатської України. Угорці і поляки вели пропаганду за спільний угорсько-польський кордон коштом Закарпаття та посилали диверсійні групи з метою ширення занепокоєння і неладу. Будапешт і Варшава робили заходи в Берліні з метою одержати згоду Гітлера на окупацію Закарпаття. В той час так само збільшилося напруження між чехами й українцями у зв'язку з призначенням Прагою чеського міністра до Хусту генерала Л. Прхали. 15 березня 1939, одночасно з окупацією Чехії і Моравії, Гітлер доручив Угорщині окупувати Закарпаття. На оборону стали відділи «Карпатської Січі», які не в силі були захистити країну проти вдесятеро переважаючого угорського війська (близько 40 000 солдатів). Ще до окупації Закарпаття, 15 березня 1939, зібрався Сойм Карпатської України, який проголосив незалежність країни, прийняв конституцію і обрав президентом Республіки Августина Волошина. Уряд Карпатської України та багато діячів еміґрували за кордон.

Угорська окупація (1939 — 1944)

Угорська окупація Закарпаття була зв'язана з терором та репресіями проти українських діячів. Замість обіцяної автономії, угорці визнали вузьку самоуправу «Підкарпатському Краєві», проводячи політику угорщення в культурному житті й адміністрації. Будапешт штучно інспірував творення «русинської» мови і культури, толеруючи діяльність русофілів, проте гостро переслідуючи кожну спробу української активності. В цьому плані були допущені і підтримувані урядом деякі установи («Подкарпатське Общество Наук»), деякі видання тощо. Політичні організації були заборонені. Реакція на тяжкий режим поневолення виявилась у масовій втечі закарпатської молоді до УРСР в 1940—41 pp. та у діяльності націоналістичного підпілля. Угорці не зуміли здобути ніяких симпатій серед місцевого населення під час їхнього панування в 1939—44 pp.

Радянський період Закарпаття (1945 — 1991)

Тому прихід радянських військ на Закарпаття восени 1944 розглядався більшістю населення як визволення. Чехо-словацька адміністрація відновилася тільки частково і тимчасово. Закарпаття було швидко совєтизоване, а організований комуністичною партією з'їзд Народних Комітетів Закарпатської України 26 листопада 1944 в Мукачеві висловився за приєднання Закарпаття до УРСР. 29 червня 1945 між Чехо-Словаччиною і СРСР укладено угоду про вихід Закарпаття зі складу Чехо-Словаччини і приєднання його до України. Крайове управління в 1944—45 було в руках Народної Ради Закарпатської України, а з січня 1946 — обласних органів радянського управління. Закарпатська область в кордонах 1938 р. пережила подібний соціальний, господарський і культурний процес, що і решта українських земель в УРСР. Нова влада провела за перші роки націоналізацію підприємств, в 1949—50 — колективізацію сільського господарства. Введено радянську шкільну систему, засновано в 1946 Ужгородський Державний Університет. Греко-католицька церква зазнала переслідувань з боку нового режиму (в т.ч. вбивство єпископа Теодора Ромжі 1947), і в 1949 р. її формально зліквідовано. Закарпаття в повоєнні роки було, подібно як і сусідні галицькі області, тереном дії українських повстанців.