14. Платон

У Платона світ речей текучий, минущі. Однак є щось вічне, що визначає матеріальні явища. Це причини, які не можна сприйняти почуттями, але можна осягнути розумом. Ці причини є форми речей. Їх Платон називає ідеями. Ідеї не можна помацати, їх не можна побачити, сприймати дотиком. Ідеї можна «споглядати» тільки розумом. Платон в одиничних речах виокремлює загальне і переносить його в «занебесну» область. Так з'явилося ідеальне, нечувственне і навіть зверхпочуттєве буття.

Платон вперше розділив філософів на дві течії в залежності від вирішення ними питання про природу істинного буття:матеріалістів і ідеалісти.

Сам Платон був ідеалістом. Душа рухає саме себе, Душа і тіло, за Платоном, протилежні. Світ ідей Платона, як піраміда, завершується ідеєю Блага. Ідея для Платона є зразок (парадигма) для речей, загальне поняття, сутність даного класу речей, причина, до якої прагнуть речі. Платон - прихильник телеологічного розуміння світу, Моральність у філософії Платона залежить від якості душі людини, її поведінки.

Платон створює своєрідну утопію про кращому державному устрої. У діалозі «Держава» він ділить людей на три стани. До самим нижчим відносяться селяни, ремісники, торговці, які забезпечують матеріальні потреби людей. Другий стан складають варти (воїни). Управляють ж філософи. Цей вищий стан в утопії Платона. «Ідея» як поняття .

У понятті про «ідеї» у Платона те, що робить «ідею»:

1. причиною, або джерелом буття, їх властивостей і їхніх відносин;

2. зразком, дивлячись на який творять світ речей;

3. метою, до якої, як до верховного блага, прагне все існуюче.

За Платоном «діалектика» є споглядання самих сутностей, а не одних лише тіней сутностей.

19. Кіркегор зміщує центр філософської проблематики з гносеоло­гії до етики. На його думку, передусім необхідно з'ясувати сенс жит­тя для себе.

Вихідним у своїх філософських роздумах С. Керкегор обрав не всезагальні істини, а існування одиниці (одиничної конкретної лю­дини). Він абсолютизує одиницю, ставить її над родом. Засуджуючи загал як зло, як джерело хаосу, спасіння людини він вбачає в усамітненні. Культура, на думку Керкегора, позбавляє людей самобутності. 

Світ, за Шопенгауером, існує тільки для суб'єкта як його уявлен­ня, тобто як предмет свідомості.

Об'єкт, як він даний суб'єкту, зумовлений (в цьому простежується вплив Канта) апріорними формами спо­глядання простору і часу та категорією розсудку причинністю. І хоч «світ як уявлення» упорядкований і систематизований розсудком (в цьому Шопенгауер відводить велику роль причинності, виділяючи чотири її види — фізичну, логічну, математичну і моральну), він є тільки суб'єктивною данністю. , згідно з ученням Шопенгауера, за кожним конкретним фе­номеном «світу уявлень» приховується його «ідея», всезагальне. Але цю «ідею» можна осягнути, лише подолавши зацікавлений, тобто ко­рисливий, продиктований волею підхід до цього феномена (мінералу, пейзажу, тварини, рослини), проникнувши в нього як в такий, що іс­нує поза простором, часом і причинними зв'язками, схопивши його як загальне, ідею. У такий спосіб, на думку Шопенгауера, пізнає світ мистецтво в особі генія. В художньому пізнанні людина проникає в світ ідей і хоча б на деякий час звільняється від марноти і страждання волі. У міркуваннях А.Шопенгауера присутні всі основні характеристики некласичного типу філософствування. Цікаво також відзначити, що етичні висновки Шопенгауера в дечому подібні життєвим настановам буддизму: людина повинна пригасити сліпі пориви волі.

36. "Буття" - гранично загальне поняття філософії та науки. Людина в своєму пізнанні, рухаючись від явища до сутності, від менш загального до більше загального, формулює поняття, що включають у свій обсяг всі явища навколишньої дійсності це поняття: "Космос", "Мир", "Світобудова", "Всесвіт", "Реальність", "Буття". Буття - це все те, що існує, те, що поєднує все існуюче.Буття є дещо реально існуюче.За допомогою категорії "буття" здійснюється інтеграція основних ідей, які виділяються в процесі осягнення світу "як цілого": світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність; природне і духовне, індивіди і суспільство існують у різних формах; їх різне за формою існування — передумова єдності світу; об'єктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед задана свідомості.

15. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831) — видатний німецький філософ. У перший період творчості виступив як послідовник ''критичної філософії'' Канта і Фіхте, але невдовзі під впливом Шеллінга став на позиції об'єктивного ідеалізму і створив оригінальну філософську систему.

Основою всіх явищ природи і суспільства Гегель вважав абсолют, якесь духовне начало, котре він називав по-різному — ''світовим розумом'', ''світовим духом'', ''абсолютною ідеєю'',

тлумачить іудаїзм, античність, християнство як ступені розвитку духу, намагається осмислити специфіку своєї епохи.

Універсальну сферу творчої діяльності духу Гегель називає абсолютною ідеєю, а логіку визначає як науково-теоретичну самосвідомість цієї ідеї.

У ''Феноменології духу'' обґрунтовується принцип абсолютного ідеалізму. Відповідно до цього ''Феноменологію духу'' можна поділити на три розділи. У першому дається тлумачення свідомості, самосвідомості, розуму і розглядається рух індивідуальної свідомості, починаючи з чуттєвої достовірності; у другому дається характеристика духу; в третьому аналізується релігія і «абсолютне» знання, Центральною у ''Феноменології духу'' є багатозначна категорія ''відчуження''. абсолютна ідея розвивається за принципом тріади: ''теза — антитеза — синтез''. У створеній пізніше філософській системі Гегеля абсолютна ідея виступає в трьох формах: у вигляді чистих логічних сутностей; у формі інобуття ідеї — природи; в різних проявах конкретного Гегель запропонував оригінальну концепцію діалектичної логіки як науково-теоретичної самосвідомості абсолютної ідеї. Центральне місце у вченні про сутність займає проблема суперечності. Аналізуючи поняття речі, Гегель дає визначення категорії закону як того, що є тривким, тотожним у розмаїтті явищ. Важливе місце займає тут з'ясування специфіки суттєвого відношення (цілого і частини, сили і виявлення, внутрішнього і зовнішнього). При цьому він піддає аргументованій критиці агностицизм і механістичний матеріалізм.

Вчення про сутність завершується аналізом категорії свободи. Заключна частина ''Науки логіки'' Гегеля — це вчення про поняття., Гегель визначає поняття як абсолютну творчу силу, що породжує все наявне. Незважаючи на містичний характер такого тлумачення поняття, тут має місце і раціональний зміст. Це стосується насамперед розуміння конкретного як органічного взаємозв'язку загального, особливого і одиничного. В цій частині ''Науки логіки'' Гегель дає нову, нетрадиційну класифікацію суджень та умовиводів, характеризуючи їх пізнавальну цінність; піддає критиці формальну логіку; розкриває діалектику цілей і засобів; з'ясовує роль практики в процесі пізнання; характеризує діалектичний метод.

Розділ вчення про суб'єктивний дух складається з антропології, феноменології та психології і загалом присвячене проблемам індивідуальної свідомості. В цьому розділі Гегель розкриває свої погляди на соціально-історичне життя людства. Під абсолютним духом автор розумів те, що зараз називають формами суспільної свідомості. Тут він аналізує мистецтво, релігію і філософію. Окремі ступені розвитку духу детально розкриті у ''Філософії права'', ''Естетиці'', ''Філософії релігії'' та ''Лекціях з історії філософії''.

Філософія Гегеля істотно вплинула на розвиток філософської думки людства.

16. Психологічне вчення Зігмунда Фрейда створює двоїсте враження. З одного боку, Воно - різновид природничо-наукового знання, підтвердженого клінічною практикою лікування психопатологій. З іншого - Воно містить настільки далекі від якої-небудь дослідної перевірки допущення про психічну структуру особистості і її історії, що швидше всього являє собою різновид умоглядного знання, близького до філософського. Творець психоаналізу не вважав експериментальну перевірку пояснюючих припущень своїм основним завданням. Для Зігмунда Фрейда важливіше за все було те, що в процесі бесіди з пацієнтом психоаналітик відтворює смисл неусвідомлених явищ, а не знаходить їх у готовому виді.

Фрейдизм - це філософія, що вбачає обумовленість явищ, творчості, культури та історії в цілому, психологічними факторами, явищами несвідомого.

Фрейдизм представляє культурні, соціальні і політичні явища у вигляді результатів перетворення первинного несвідомого. Такими перетвореннями служать сублімація психосексуальної енергії, компенсація почуття неповноцінностей, інтеграція елементів колективного несвідомого або персоніфікація умов первинної травми народження - відповідно у різних школах фрейдизму.

Фрейдизм, ставши впливовим вченням, послужив філософсько-психологічною основою ряду напрямів сучасної етнографії, антропології, соціальної психології, літературознавства і мистецтва.

17.У філософії Л. Фейербах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Гегеля, він побачив у ній "логізовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейербах дійшов висновку про те, що релігія:

втілює віковічні людські мрії та ідеали;

змальовує досконалий світ;

виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.

Звідси випливає висновок філософа: "Релігія постає як тотожний із сутністю людини погляд на сутність світу та людини. Але не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує над нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає вчасного, особливого змісту".

Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. 

На місце любові до Бога Фейербах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога - віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом.