1. На що ж спирається тепер індивід у своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя? Перш за все, на свою діяльну активність; гаслом епохи стає теза "За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити". По-друге, індивід спирається тепер на мислення "здорового глузду",

Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:

♦     світ тепер розглядається людиною як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина -як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності;

♦     світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;

♦     людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його

♦     природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;

♦    людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.

Відбуваються відчутні зміни і у розвитку філософії:

♦    філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками. чільне місце у філософських пошуках посідає розроблення правильного методу осягнення істини;

♦    філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів) : виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін.;

*Отже, нарис тих змін, яких зазнало життя в Європі в епоху Нового часу, засвідчує, що це справді була епоха новацій, якісних змін та зрушень в усіх сферах життя; цікаво зазначити й те, що новою себе відчувала та визначала сама ця епоха, тобто це вона сама назвала себе Новим часом.

2. У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI — початок XVII ст.). можна виділити три періоди:

^ гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV- середина XV ст.;

^ платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV - перша третина XVI ст.;

^ натурфілософський період: друга половина XVI - початок XVII ст.

Гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на:

>   обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сущностей;

>    піднесення гідності людини;

>    прирівняння її у чомусь до Бога.

гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.

Одним із перших платоніків Відродження був М.Кузанський (1401 -1464),який вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна.розглядає природу як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Можна читати цю книгу й здобувати знання лише про божественне виявлення, але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Оскільки сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Звідси випливає, що Земля не може бути центром світобудови. Але людина водночас являє собою фокус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимального ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною.

Марсіліо Фічіно , якого більшість дослідників вважає справжнім зачинателем ренесансного платонізму.Згідно з думками Фічіно, людина потенційно здатна до дій, що можуть прирівнювати її до Бога. Філософ вважав, що за наявності належних засобів людина була б спроможна створити небесне склепіння.

Ще один напрям ренесансної філософії - натурфілософія, тобто філософствування спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту:якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об'єктом пізнання та осмислення. Леонардо да Вінчі:.

^ Світ є витвором Бога як великого майстра та винахідника

^ Завдання людини полягає у пізнанні природи

^ Основа пізнання - досвід, а початок - відчуття, серед яких першим є зір ->• На базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами

^ Найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення

3 Для XX ст. Характерні багатоаспектні суперечності. Людство пережило дві винищувальні світові війни, що породило могутні демократичні та національно-визвольні рухи.

науково-технічний прогрес завдяки фундаментальним науковим відкриттям докорінно змінив картину світу,. По-друге, -тиск науково-технічної технології виробництва на природу, загроза екологічної, демографічної та інших катастроф, дали, незалежно від соціальних та духовних чинників, імпульси для філософських висновків про хиткість самих основ існування всього живого на Землі, зокрема життя людини.

Як засвідчують реалії суспільного розвитку, філософські, релігійні, морально-етичні погляди аж ніяк не слід зводити виключно до економічних або політичних вмотивувань. Якби справи виглядали саме так, то тоді зовсім незрозумілим був би феномен загальнолюдських цінностей: чому люди з різними економічними та політичними орієнтаціями додержуються одних і тих самих аморальних норм, форм релігійної свідомості, філософсько-світоглядних орієнтацій? Звичайно, що ті нові процеси, проблеми, які виникали у сфері свідомості та їхньому філософському осмисленні в XX ст., багато в чому деформувалися, змінювалися саме завдяки економічним, політичним інтересам та процесам, але є в них і те, що має самостійний статус. Ось чому спрощення в інтерпретаціях історії, що випливають з «плінтусної методології», яка так заклопотана «базисною» площиною, економічним виміром,— під нього підводить усе: політику і право, релігію й мораль, художньо-естетичне осягнення світу та філософію, утворюючи з цих галузей знань незмінну ієрархію, найвищі духовні поверхи якої виглядають як проста тінь економіки — такі спрощення (а вони панували у нас майже всі 70 років попередньої історії) недопустимі. Звичайно, в історії серед її чинників діють і економічні, і політичні інтереси, але при цьому треба бачити їх у всьому розмаїтті взаємовпливів і зв'язків, враховувати не тільки пряму, а й зворотну («обернену») детермінацію одних чинників іншими.

4.Пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосма) та реалій її буття здійснили софісти - платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. Їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. Теза Протагора (481 -411 pp. до Р. X.) "людина є мірою усіх речей" вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип "все є відносним") у позиції софістів.

Саме проти цих принципів виступив Сократ (469 - 399 pp. до P. X.), який вважав, що:

♦  людина повинна ґрунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними;

♦ мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, адже саме через їх мінливість вони не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини, що втілювала теза "Пізнай себе».

Не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: "Язнаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того".

Сократа вважають уособленням філософії, бо жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти.

5. Емпіризм - напрям у філософії, який вважає основним джерелом пізнання чуттєвий досвід .Бекон був прихильником емпіричних методів пізнання (спостереження, експеримент). Філософію він вважав дослідної наукою, заснованої на спостереженні, а її предметом має бути навколишній світ, включаючи і саму людину.

Раціоналізм - підкреслює автономність розуму від почуттів, обмеженість чуттєвого досвіду і на цій основі пріоритет розуму в пізнанні. Прихильники раціоналізму вважали, що основним джерелом достовірного знання є знання. Декарт - автор виразу "піддавай все сумніву" вважав,що в усьому треба покладатися не на віру, а на достовірні висновки, і ніщо не приймати за остаточну справжню. В теорії пізнання обґрунтував математичний, науковий і всезагальний метод пізнання; розробка всіх наук повинна починатися з відшукання очевидно істинних положень. Основні відмінності:

Емпіризм

1) пов'язаний з номіналізмом;

2) критикує «теорію» вроджених ідей

Раціоналізм

1) пов'язаний з реалізмом;

2) визнає природжені ідеї як основу істинного пізнання;

6. Ф.Ніцше

-представник ірраціоналізму, антропологічного напряму у філософії. три етапи творчості:

І етап — Ф.Ніцше розвиває вчення Шопенгауера та розробляє естетичну проблематику. II етап (1877-1882 рр.) — вивчає проблеми людського пізнання, виявляє інтерес до позитивізму та природничих наук, піддає критиці мораль суспільства («Весела наука»). III етап (1883-1886 рр.) — осмислює метафізичну проблематику, розробляє концепцію «волі до влади» (праці «Так говорив Заратустра»). Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про «надлюдину». «Надлюдина» —означає «досконаломудрий» — людина, яка осягнула Дао. «Надлюдина» у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого життя, а не як вождь, не як «повелитель людського стада». Вважав, що розум не є головною характеристикою людини, це є незначна частина нашої душі. Основою життя взагалі і, зокрема, людського, є воля, хотіння, прагнення, тобто активність. Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, яка прагне до самовдосконалення «Воля до влади» означає самоствержування, Людське щастя в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Він відкидає християнство, тому що це — релігія співчуття (а співчуття веде до слабкості), заперечує свободу мислення, самостійність дій людини. Ніцше відкидає християнську рівність душ перед Богом, називаючи її кривдою. Він є матеріалістом.

21. У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука—це могутня, проте - не всемогутня сила, що багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. Частково інтерес до релігійної філософії у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематичними постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше У зв'язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.

Найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософська концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви.

Визнаними представниками, можна сказати — корифеями неотомізму є французькі філософи Ж. Маритен (1882- 1973), Е. Жільсон (1884 - 1978) та американський філософ Ю. Бохенський (1902 - 1995).

У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність.

# Досить активними неотомісти поставали у політичній діяльності XX ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності. Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія.

Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О. Блаватська, Р. Штайнер), учення "живої етики" (О. Реріх) та російську релігійну філософію (М. Бердяєв, П. Флоренський). Представники теософії ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії усього світу ведуть розмови про одне й те ж - про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку.

Російська релігійна .Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії позитивного буттєвого творення. Особливу роль представники цієї філософії відводили так званій "софійності" світу, виводячи божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христа, майже на рівень особливої божественної іпостасі.

7. Німецька класична філософія - впливовий напрямок філософської думки кінця ХVIII – першої половини ХІХ століть, завершуюча ланка в розвитку новоєвропейського філософського раціоналізму і одночасно той витік, з яким генетично пов’язана сучасна західна філософія.

Суперечність ідеології визвольного руху німецької буржуазії цього періоду відобразилися і у філософії. Проте при всіх обмеженнях і суперечностях німецька духовна культура другої половини ХVIII ст. досягла високого рівня розвитку. Підйом духовної культури пояснювався, наприклад, впливом французької революції, що викликала великий ентузіазм серед німецької буржуазії. Німецька філософія, література і естетика того часу є якоюсь мірою ідеологічним віддзеркаленням цієї революції.

У боротьбі німці не втратили інтересу до ідеології Просвітництва. Письменники і філософи Німеччини використовували теоретичний досвід інших народів. Ця обставина з'явилася також причиною високого духовного підйому в Німеччині.

На початок діяльності видатних німецьких мислителів накопичився багатий фактичний матеріал в різних науках, який вони використовували в своїх працях. Розвиток всіх наук висунув на перший план ідею розвитку як теорію і метод пізнання дійсності.

В німецькій ідеології відобразилися грандіозні революційні події ХVIII ст.

До основоположників німецької класичної філософії відносять І. Канта, Й.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінга,  Г.В.Ф. Гегеля, Л. Фейєрбаха. Німецька класична філософія є єдиним духовним утворенням, яке характеризується наступними загальними рисами:

 Своєрідним розумінням ролі філософії в історії людства, в розвитку світової культури. Класичні німецькі філософи вважали, що філософія покликана бути критичною совістю культури, "душею" культури;

 Досліджувалися не тільки людська історія, але і людська суть. У Канта людина розглядається як етична істота. Фіхте підкреслює активність, дієвість свідомості і самосвідомісті людини. Шеллінг ставить задачу показати взаємозв'язок об'єктивного і суб'єктивного. Гегель розширює межі активності самосвідомості й індивідуальної свідомості: самосвідомість індивіда у нього співвідноситься не тільки із зовнішніми предметами, але й з іншою самосвідомістю, з чого виникають різні суспільні форми. Він глибоко досліджує різні форми суспільної свідомості. Фейєрбах створює нову форму матеріалізму - антропологічний матеріалізм, в центрі якого стоїть реально існуюча людина, яка була суб'єктом для себе і об'єктом для іншої людини. Для Фейєрбаха єдиними реальними речами є природа і людина, як частина природи.

 Всі представники  німецької класичної філософії відносилися до філософії як спеціальної системи філософських дисциплін, категорій, ідей. Кант виділяє як філософські дисципліни, перш за все, гносеологію й етику. Шеллінг - натурфілософію, онтологію. Фіхте виділяє у філософії онтологічний, гносеологічний, соціально-політичний розділи. Гегель виділяє філософію природи, логіку, філософію історії, права, моралі, релігії, держави та ін. Фейєрбах розглядав онтологічні, гносеологічні і етичні проблеми.

 Німецька класична філософія розробляє цілісну концепцію діалектики. Кантівська діалектика - це діалектика меж і можливостей людського пізнання: відчуттів, розуму і людського розуму. Діалектика Фіхте зводиться до дослідження творчої активності "Я", взаємодії "Я" і "Не-Я" як протилежностей, на основі боротьби яких відбувається розвиток самосвідомості людини. Шеллінг вважав, що природа – це дух, що стає, розвивається. Гегель представив природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу. Фейєрбах розглядав зв'язки явищ, їх взаємодії і зміни.

Німецька класична філософія зробила істотний внесок у постановку й розробку проблеми співвідношення суб'єкта й об'єкта, розробила діалектичний метод пізнання та перетворення дійсності.

9. Світо́гляд — сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності.

Світогляд тісно пов'язаний з філософією, хоча це ширше поняття. Філософія визначає себе, як теоретичний світогляд.

Світогляд — це процес чуттєвопрактичного відношення людини до світу.

"основне питання світогляду": "Яка роль волі і свідомості людини у світі, що існує за законами Природи?". Натуралістичний світогляд засновується на ідеї, що роль волі і свідомості людини полягає у тому, щоб пізнавати закони фізичної, біологічної і соціальної природи і узгоджувати з ними життя людей. Інше вирішення "основного питання світогляду" є основою для ненатуралістичного (неприродного) світогляду, користуючись яким людина живе не у злагоді з Природою, порушуючи її закони. Цей світогляд проявляється, зокрема, у різноманітних проявах соціального зла (злочинність, аморальність, гріх, обскурантизм, антинауковість та інші форми свавілля та ілюзій).

8. Важливе значення для розуміння філософії як особливого духовного явища має виявлення її місця в системі культури, її співвідношення з іншими духовими явищами (формами суспільної свідомості) – наукою, мистецтвом, релігією і ін.

Філософія – це наука, одна з наук поряд з математикою, фізикою, хімією і т.д. Однак таке тлумачення філософії не є безперечним..

По перше, що розуміти під "наукою" ? Якщо "все те, чому треба навчатись", філософія – "наука", така ж, як, припустимо, і столярна, гончарна, і ін. Якщо ж під наукою розуміти особливий тип знань, відмінних від буденних, а саме теоретичних (які становлять систему понять) знань про суть речей і процесів дійсності, то співвідношення із ними філософських знань буде не настільки однозначне.

Справді, між філософією і наукою є щось спільне, а саме: і філософія, і наука – теоретичні знання про сутність. Але між ними є і принципові відмінності:

- наукові знання спираються на факти – чуттєві дані про дійсність; вони і логічно виводяться, і підтверджуються, і перевіряються фактами . Філософські ж знання спираються на уявні, ідеальні утворення і фактами, чуттєвим досвітом не можуть бути а ні підтвердженні, а ні спростовані;

- наука прагне пізнати суть конкретних речей і процесів дійсності і виразити їх в істинах, в законах. Наукове знання – це таке знання, яке пояснює . Філософія ж націлена на пошук шляхів досягнення сутності (всього наявного) критичним осмисленням всіх вже досягнутих про нього знань. Те, що для вченого – вершина, для філософа – тільки підніжжя; те, в чому вчений бачить відповідь на питання про сутність того або іншого конкретного явища, філософ вбачає проблему і пропонує інші, альтернативні підходи до пошуку відповіді. При цьому філософ в своїх міркуваннях може спиратися як на дані наук (в цьому випадку є підстава говорити про "наукову філософію" або про філософію як метафізику. В цьому випадку говорять про ірраціоналістичну філософію.

Отже, вірніше буде вважати, що в точному смислі слова філософія – це не наука. Це щось ширше науки – і те, що передує їй ("переднаука"), і те, що підвищується над ній ("постнаука" – метафізика). Без неї була б неможлива наука, не було б розвитку наукової думки.

Не менш розповсюджена думка, згідно якій філософія – це мистецтво. Але знов же – що розуміти під "мистецтвом"? Якщо майстерність, зразкове, творче володіння прийомами і творення чогось нового, то філософія як майстерне оперування думками, поняттями в процесі осмислення дійсності, мистецтво, нітрохи не менше, ніж мистецтво, модельєра, ювеліра, артиста, поета.

Справді, у філософії з мистецтвом багато спільного. Як і мистецтво, філософія займається проблемами добра і зла, прекрасного і потворного, щастя та нещастя і ін. Хоч філософія здебільшого і раціональне духовне явище, вона несе в собі і колосальний емоційно-естетичний заряд, який об'єднує її з мистецтвом. Тому філософські твори, як і твори мистецтва, індивідуальні, неповторні.

Але не можна не бачити і істотних відмінностей між ними. Твори мистецтва потрібно дивитися, слухати. Тут дуже важливий ефект співпереживання. У філософії ідеали, почуття і емоції, що їх супроводжують, відлиті у форми точних логічних будов, музику, емоційно-естетичну чарівність яких можна сприйняти тільки при глибокому її осмисленні. Філософські твори потрібно продумувати, що, до речі, можливо тільки на самоті.

Так що вірніше буде вважати, що філософія – це не мистецтво, хоч і органічно зв'язана з ним. Без філософії неможливе професійне мистецтво, бо тільки певна світоглядна ідея зв'язує в одне ціле художні образи, перетворює окремі епізоди, ситуації, кольори, звуки, лінії в цілісні художні твори.

Філософія і релігія – особливо взаємоподібні форми духовності. Обидві мають своїм предметом внутрішній духовний світ людини, обидві вирішують фактично одні й ті ж світоглядні питання буття людини у світі і світу в людині.

Однак між ними є і істотні відмінності. Релігія базується на Вірі як фундаментальному природному почутті людини. Вони засуджуються церквою як єресь, як боговідступність. Філософія ж заснована на Розумі, на його спроможності до необмеженого вдосконалення. Вона вся – сумнів, пошук, піднесення через омани. Релігія оперує конкретно-наочними образами (бог-людиноподібна істота, яка наділена людськими ж властивостями, зведеними до абсолюту). Філософія, як вже говорилося, оперує абстракціями гранично високої спільності, позбавленими будь якої наочності . Тобто філософія і релігія – дві дуже подібні, взаємозв'язані, але різні форми духовної культури. Релігійний світогляд історично передував філософському.. В наш час сліпа віра в бога, "чиста релігія" практично неможлива. Віра потребує раціонального філософського обгрунтування (теологія).

10. Еллінізм - це період від походів Олександра Македонського до захоплення Єгипту римлянами (з 338 р. - по 30 р. до н.е.).Характеризується індивідуалізмом, водночас фаталізмом – вірою в панування вад людиною невідворотних сил долі. Занадто багато в житті людини тепер залежало від випадковості, дії невідомих сил. Усі ці зміни в суспільному житті знайшли свій прояв у релігії, філософії, мистецтві.

Настає період змін у змісті та основних завданнях філософії. Виникають нові філософські школи, де основна увага зосереджується на проблемах етики, моралі. Серед них особливого поширення набувають вчення стоїків, філософія Епікура, скептицизм.

Засновником стоїцизму був Зенон з Кітіону (336-264 р.р. до н.е.). Головне завдання філософії він вбачав в етиці - знання є лише засіб для надбання мудрості, вміння правильно жити. Щастя полягає у свободі від пристрастей, спокої душі, в гідній покорі долі. Засновником іншої впливової філософської школи періоду еллінізму був Епікур, який розвинув атомістичну теорію: людську долю ототожнював з рухом атома: її життєвий шлях не визначається повністю вироком долі, а й залежить від людської волі.. Ідеал епікуреїзму - споглядальне життя в тиші та спокої, сповнене духовних насолод. Головною перешкодою на шляху до щастя, за Епікуром, є страх перед богами і смертю. Як стоїки, так і Епікур шукали відповідь на запитання, яке є важливим і для нас: як бути щасливим у періоди війн, розбрату, соціальної нестабільності, загибелі всіх попередніх ідеалів. Вони бачили щастя в досягненні людиною глибокого внутрішнього спокою, атараксії, якого не можуть порушити жодні зовнішні події та обставини.

Скептицизм як філософська концепція, що заперечує об’єктивну істинність пізнання, остаточно сформувалась в епоху еллінізму.. Засновником скептицизму був Піррон (360-270 рр. до н.е.). Аналізуючи попередні філософські вчення, скептики прийшли до висновку щодо відносності людського знання. Тому філософ повинен відмовитися від будь-яких суджень: як категоричних, так і проблематичних. Саме таке ставлення до життя забезпечує атараксію (тобто незворушність, спокій). Скептицизм з його принциповою відмовою від пізнання світу був своєрідним негативним результатом розвитку старогрецької філософії, плюралістичності її вчень. скептицизм має й позитивне значення. Він звертає увагу філософів на проблему знання та істини, на необхідність пошуку критерію істини в науковому та філософському знанні. Заперечення об’єктивності й абсолютності істини сприяло подоланню догматизму. Римська філософія виникає в ІІ-І ст. до н.е.. Найпоширенішими в Римі були епікуреїзм та стоїцизм.

Тіт Лукрецій Кар у поемі "Про природу речей" розвинув філософське вчення Епікура. В першій книзі викладена атомістична теорія, в другій - показано, як з вічного руху виникає оточуючий світ. З матеріалістичних позицій розглядаються проблеми душі та пізнання, трактуються різні природні явища. Лукрецій заперечував втручання богів у людські справи.

Серед освічених верств Римської імперії особливо популярним був стоїцизм. Видатним його представником був Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е. - 65 р. н.е.). Він схиляється до проблем практичної філософії, зокрема до проблеми вибору людиною життєвого шляху. Мета людського життя полягає в досягненні мудрості. За Сенекою, філософія повинна загартовувати характер людини, щоб вона могла мужньо протистояти життєвим бурям. Сенека ототожнює бога з природою, Сенека не засуджує людські пристрасті. Він підкреслює, що совість причетна більш до почуттів, ніж до розуму. Стоїстична філософія значно вплинула на розвиток християнської теології.

У ІІІ ст. н.е. виникає остання оригінальна філософська концепція античного світу - неоплатонізм, творцем якої був Плотін (204-269 рр.). Хоча він і вважав свою систему продовженням платонізму, вона увібрала в себе й елементи філософії Аристотеля, стоїцизму. Серцевиною неоплатонізму є вчення про містичну еманацію матеріального світу з духовного першоджерела.. Вчення Плотіна продовжили і розвинули Порфирій, Прокл, Ямвліх.

Неоплатонізм - це повернення до міфології, синтез міфології та філософії. Головне в неоплатонізмі - вчення про потойбічність, надрозумність першооснови, і про містичний екстаз як шлях до Істини.

11. І.Кант — засновник німецької класичної філософії.

І.Кант (1724-1804 рр.) — родоначальник класичної німецької філософії, творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Кант поєднував філософію з дослідженнями у галузі природничих наук.

Він прагнув дати філософське обгрунтування, з одного боку, законів природного процесу, а з іншого — людської гідності та соціальної рівності. У процесі розв'язання цих питань він піддав критиці стару матафізичну філософію.

Творчість Канта можна умовно поділити на два періоди:

1) докритичний (до 60-х рр. XVIII ст.), коли І. Кант виступає як стихійний матеріаліст, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи. Питання про можливості людського пізнання Кант вирішує оптимістично.

2) критичний ( з 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається «критикою розуму» — змінюються його погляди на можливості людського пізнання. В цей час він будує свою систему агностицизму. Крім гносеологічної проблематики розглядає проблеми релігії, етики, естетики. Свою «критичну філософію» І.Кант виклав у трактатах:

«Критика чистого розуму» (вчення про пізнання), «Критика практичного розуму» (розкрито етичні погляди філософа), «Критика можливості судження» (вчення про доцільність у природі, основи кантівської естетики).

Кант ділить філософію на теоретичну і практичну. Він вважав, що вирішенню таких проблем філософії, як проблеми буття, моралі і релігії повинно передувати дослідження можливостей людського пізнання. Предметом теоретичної філософії є дослідження пізнавальної діяльності і законів людського розуму і його меж.

Теоретична філософія, відповідаючи на питання: «що я можу знати?», ділить світ на дві частини:

а) «світ явищ», або чуттєвий світ, де панують закони причинності і необхідності;

б) «світ сутностей», або «світ речей в собі», світ свободи. Ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а таким, яким він перед нами являється. Кант заперечував безмежні можливості людського розуму.

Кант виступає агностиком, оскільки заперечує пізнаваність сутності.

найвищою цінністю Кант проголошує людину, людське щастя і разом з тим гідність, високий моральний обов'язок

12. Екзистенціалізм) — течія в літературі Франції, що виникла напередодні другої світової війни і як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX століття. Серед останніх — французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Голдінг, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф, Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля, Акутагави Рюноске.

Спочатку екзистенціалізм виник як філософська течія. В 1920—1930 роках німецькі філософи М. Гайденгер, К. Ясперс, О. Больнов намагаються створити закінчену філософську систему екзистенціалізму. виникнувши як філософська течія, екзистенціалізм поступово перетворюється на течію літературну. Такий перехід інспірували і здійснили Жан-Поль Сартр і Альберт Камю. В їхніх творах нелегко провести межу між філософським та суто літературним: герої художніх творів екзистенціалістів втілюють настанови свідомості, абсурдний світ філософського твору Камю.Сам екзистенціалізм тяжіє до такого «прикордонного» жанру, як есе.

Фундаментальною рисою екзистенціалізму, є усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини, розглядається як абсолютне. Звідси одна з основних ідей філософії екзистенціалізму — ідея тотожності сутності й існування, що замінила ідею тотожності мислення і буття, характерну для німецької класичної філософії і всієї філософської культури Нового Часу з її гносеологізмом.

Особистість має в екзистенціалістів протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому». Адже всі вони нав'язують особистості свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали. Вищу життєву цінність представники екзистенціалістського напряму вбачають у свободі особистості. Існування людини тлумачиться ними як драма свободи, Людина приречена на вигнання у Всесвіті, на відчуженість під інших людей, на абсурд як «метафізичний стан людини у світі. У кіркеґорівської людини немає ані теперішнього, ані минулого (воно ще не прийшло), ані майбутнього (воно вже минуло). саме в художніх творах найбільш глибоко та переконливо втілюються екзистенціальні філософські принципи

13. У XX ст. наука досить швидко та впевнено перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. У своїй більшості ці напрями всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони отримали назву "сцієнтизму" (з англ. - "Science" - наука) або, точніше, сцієнтичних напрямів.

Сціентичні напрями у філософії XX ст.

"логічний позитивізм" або неопозитивізм

"аналітична" та "лінгвістична" філософія

постпозитивізм

Марбурзька школа неокантіанства

радикальна епістемологія

На початку XX ст. більшість таких напрямів в цілому поділяла ще новоєвропейські переконання, підкріплені у XIX ст. міркування­ми О.Конта, у тому, що справжнє знання може бути тільки науко­вим; Вважалося, що предметом філософії повинно бути науковчення, тобто вчення, яке чітко визначить особливості та сутність науки, буде свідомо розробляти методологію наукового пізнання, а за власними методами філософія не повинна суттєво відрізнятися від інших наук;

Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недосто­вірних видів знань. Це завдання у філософії XX ст. намагалися вико­нати представники так званого "логічного позитивізму" або неопо­зитивізму.

Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітген­штейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А.Тарський). М.Шлік сформу­лював засади процедури під назвою "верифіка­ція" - перевірка на істинність.

Верифікація – суть “у двох словах”:

щоби зробити науку точнішою, треба її перевірити шляхом Співставлення із фактами.

співставленню треба піддавати провідні, а не другорядні положення певної теорії, дотримуючись суворих вимог апарату математичної логіки.

.На початку 20-х років був виданий твір Л.Вітгенштейна "Логіко-філософський трактат", який був сприйнятий Б.Расселом в якості концептуаль­но-теоретичної засади для всієї сцієнтичної філософії. В "Трактаті" ствер­джувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності.

Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності вико­ристання мови. Точна мова - це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки.

Сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому зав­дяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інтелек­туальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дій­сністю, а не як картину дійсності.

Стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елемен­ти, які не можна зіставити із фактами. Це, наприклад:

© ідеалізовані об'єкти (ідеальний газ та ін.),

© певні принципи (наприклад, принцип простоти),

© положення, що фіксують особливості людської інтелектуаль­ної діяльності.

Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні; на початку 70-х років XX ст. виникла течія, 'умовно названа постпозитивізмом. Представники, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично» розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локатос, М.Полені, П.Фейсрабенд та ін.).

Найбільш авторитетними представниками Марбурзької школи неокантіанства були Г.Коген (1842-1918) та Е.Кассірер (1874-1945).. Г.Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: теоретичну (наука) > практичну (етика) > естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е.Кассірер перекон­ливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній. Теорія може змінитися лише тоді, коли будуть помічені суперечності в її внутрішній будові. Тоді виникне потреба усунути ці суперечності шляхом конструювання нових предметних визначень дійсності, але це, врешті, приведе до інакшого бачення і теорії, і реальності. В подальшому ситуація буде повторюватися, але її результатом буде суттєве збагачення того предметного змісту, який ми будемо бачити в дійсності.

Представники "радикальної епістемології" (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.) вважають, що людські знання постають за сут­тю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а у її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає анатомо-фізіологічна будова людини, її потреба у оптимальному функціонуванні. Проте в такому підході вже зни­кає різке розмежування наукового та ненаукового знання. Так, Л.Вітгенштейн врешті по­чав аналізувати буденну мову, стверджуючи, що філософія є ніщо інше, як критика мови.