1.2. Історичні методи і форми організації навчання.

Авторитетний англійський спеціаліст Дж. Брунер звертає увагу на три основні методи навчання молодого покоління: виробляння складових компонентів навичок поведінки в процесі гри, навчання в контексті діяльності, абстрактний метод школи.

Процес гри дітей побудований безпосередньо за зразком поведінки дорослих – гра в полювання, у вождів, торгівлю або домогосподарство, дочки-матері. Дорослі й діти граються, танцюють і співають разом. Окрім того, діти часто беруть участь і в ритуальних обрядах дорослих, які також по суті мають ігрову природу, які потім постійно імітують у своїх іграх.В результаті такого ігрового навчання кожен чоловік знає все, що повинен знати чоловік, кожна жінка – те, що їй потрібно знати для життя в спільноті: господарські навички, обряди, міфи, права та обов’язки[4].

Фiлософи, iсторики, етнографи, психологи педагоги вивчають походження гри, її мiсце в життi дитини, можливостi ефективного використання iгор для вирiшення виховних задач. Гра обумовлена поперед всього обставинами соцiального життя дитини, засвоєння єю досвiду старших поколiнь.

Для дiтей iгри мають виключне значення: гра для них — навчання, праця, форма виховання. В грi, наслiдуючи дii старших вона своєрiдним шляхом приєднується до навколишнього життя[9].

Поруч з ігровим методом навчання в первісних народів великого значення набув і метод навчання в контексті діяльності. Приклад описання такого методу знаходиться в записках Міклухо-Маклая про своєрідність обробітку землі у папуасів. У цьому процесі брало участь усе населення племені. Як знаряддя вони використовували палиці та власні руки. Дорослі чоловіки великими палицями вивертали брили землі, жінки й підлітки меншими палицями розбивали їх на менші грудки, а діти, навіть зовсім маленькі, під керівництвом дорослих розтирали такі грудки на порох. З віком діти поступово переходили з кінця описаного технологічного ланцюга наперед, поступово опонуючи необхідні для відповідної роботи навички[4].

Абстрактний метод школи. З розвитком цивілізації знання і навички, які накопичує культура, значно перебільшують можливості передання їх окремою людиною в безпосередній взаємодії з підростаючими членами спільноти. Як наслідок розвивається економніша техніка навчання молоді, яка спирається на розповідь поза контекстом замість показу в контексті. Такий спосіб є абстрактним у розумінні двох значень. По-перше, способом передання знань у ньому виступає слово, поняття в усній або письмовій формі, яке само по собі вже є абстракцією. По-друге, знання, які повідомляються в такій школі, в силу їхньої ретроспективно-узагальнюючої природи мають тенденцію відриватися від потреб реального життя сучасного їй суспільства і таким чином ставати незатребуваними. При правильній зацікавленій організації навчання такого робу абстрактність може визволити дитину від артефактів безпосереднього впливу буденної дійсності, допомогти їй уникнути засвоєння неперспективних. Хибних тенденцій цієї дійсності. Селекція змісту навчання, побудована на принципі єдності історичного й логічного, дає змогу зосередити увагу на передаванні молодому поколінню ним найсуттєвіших здобутків цивілізації, на повноцінному розвитку його інтелектуальних можливостей[4].

Як процес передавання й засвоювання знань, умінь і навичок будь-який сучасний освітній процес має три основні складові: зміст навчання; діяльність навчання; учіння як діяльність у межах організованого навчального процесу тих, кого навчають.

Найранішими формами організації навчання вважаються індивідуальна та індивідуально-групова. Сутність індивідуально-групової форми навчання можна виразити так: учні під керівництвом учителя (майстра) працюють поруч, але не разом. Тобто кожен учень навчальної групи навчається індивідуально. До того ж не існувало певних вимог щодо програми навчання, необхідного віку й рівня підготовки учня при прийомі до групи. За таких умов навчання могло розтягуватися на невизначений час, а ефективність його була невисока. Індивідуальне навчання (один учень – один учитель) було привілеєм заможної еліти суспільства, а тому в усі часи давало порівняно кращі результати[15].

З часів Нової історії інтенсивний розвиток промислового виробництва породив масову потребу в освіченому робітникові. Такі історичні обставини викликали до життя і досконалішу форму організації навчання – класно-урочну систему, яка давала школі й окремому вчителеві змогу навчати більшу кількість дітей та давати їм кращу освіту. Першим теоретиком такої системи навчання став чеський педагог Я.А. Каменський. Таку форму навчання було вперше запроваджено на землях України й Білорусії ще в

XVI ст. в так званих братських школах.

Різновидом класно-урочної системи навчання стала Белл-Ланкастерська система навчання, яка має іншу назву «система взаємного навчання». Суть її полягала в тому, що з ранку педагог навчав групу старших дітей – моніторів, які після обіду вже самостійно передавали їй знання класові молодших учнів. І хоча результати такого навчання залишали бажати кращого, проте схожу форму організації навчання використовували в свій час і в царській Росії, зокрема, декабристи з метою просвіти солдатів [15].

Ще одна спроба модернізації класно-урочної системи навчання припадає на початок ХХст. Вона пов’язана з розробленням і запровадженням форми індивідуального, або проектного навчання. Така форма організації відома під назвою Дальтон-проект. Автор і активний пропагандист цієї системи О. Паркгерст уперше в рамках реалізації такого пректу скасувала уроки й амінила класи предметними лабораторіями. У їхніх межах учням пропонувались індивідуальні завдання й методичне забезпечення їх виконання. Роль педагога зводилась до консультування й перевірки завдань учнів[8].

У 20-30-ті роки окремі характеристики проектного навчання було відтворено в радянській системі освіти в бригадно-лабораторній формі організації навчання. Наголос робився на організації обов’язкових постійних бригад, загальну ефективність навчальної роботи яких оцінювали за результатами діяльності окремих учнів – бригадирів або інших делегованих відповідати за групу учнів.

На початку 30-х років у системі освіти знову міцно утвердилась класно-урочна форма навчання, аналогом якої у вищій школі залишається лекційно-семінарська система організації навчального процесу[1].

Кожна з наведених історичних форм організації навчання не є ідеальною. Завдання сучасної психолого-педагогічної науки полягає в розробленні комплексної системи форм організації навчання, яка б, з огляду на вікові й індивідуально-типологічні особливості учнівської аудиторії, максимально враховувала переваги існуючих систем навчання, а також тих, які існували раніше, й мінімізувала вади їх застосування в педагогічній практиці.

Оптимальне функціонування системи фізичної підготовки дітей старшого дошкільного віку базується на використанні загально педагогічних принципів і методів навчання [43, 73, 85, 93].

Основним засобом вдосконалення фізичних здібностей є фізичні вправи, виконання яких чергується з відпочинком. Фізичне навантаження диференціюється за обсягом та інтенсивністю, а перерви відпочинку – за показниками ЧСС та тривалістю.

Розрізняють три методи силової підготовки: повторних, максимальних та динамічних зусиль, які при використанні в практиці фізичного виховання дітей старшого дошкільного віку мають свої особливості.

На думку А.А. Бишаєвої [9], Е.С. Вільчковського [16] уже до 6 – 7 років дитина спроможна проявити м’язову силу. Відносна сила м’язів порівняно велика, і вона продовжує зростати в різносторонній руховій діяльності.

При розвитку сили дітей доцільно використовувати два методи – повторних і динамічних зусиль. Не рекомендується в старшому дошкільному віці виконувати вправи, які потребують великої силової напруги та затримки дихання.

Найефективніше силові здібності розвиваються при комплексному розвитку всіх м’язових груп.

Швидкісні здібності розвивають вправи, які виконуються з максимальною інтенсивністю протягом 10 – 15 сек. Вправи на швидкість для дітей 6 – 9 років повинні виконуватися протягом 4 – 6 сек. При цьому необхідно передбачити збільшення кількості рухів за час, яким відводиться від одного до другого заняття на тиждень.

Результати експериментальних досліджень [14, 18] засвідчують, що в старшому дошкільному віці (найбільш сприятливому для виховання швидкості) доцільно використовувати засоби, спрямовані на підвищення частоти рухів.

Результати досліджень більшості авторів [4, 10, 11, 79] щодо чергування навантаження і відпочинку дозволяють зробити висновок, що під час занять із дітьми та підлітками для виховання швидкісних здібностей при повторному виконанні вправ доцільно робити перерви 1 – 2 хв. При цьому інтервали для відпочинку повинні бути активними.

Вправи на швидкість повинні бути простими, за технікою добре засвоєні, а їх тривалість не повинна викликати перевтоми.

Дослідник Г.П. Богданов [11] пропонує з дітьми старшого дошкільного віку приділяти більше уваги розвитку загальної витривалості. Для виконання цього завдання автор пропонує використовувати повільний біг у рівномірному темпі. До такої ж думки приходить і Б. Толкачов [83], який вважає, що повільний біг протягом 8 – 30 хв, а також регбі, футбол 30 – 60 хв з перервами для відпочинку до 1,5 хв, сприяють розвитку витривалості.

На думку А.Н. Мартовського та С.І. Хаустова [60], повторний біг з максимальною інтенсивністю чи повторний біг такої ж спрямованості можна використати для розвитку витривалості в дітей старшого дошкільного віку.

Обсяг та інтенсивність виконання вправ можна регулювати, орієнтуючись на показники ЧСС, величина якого не повинна перевищувати 190 уд.хв. Перерва для відпочинку під час бігу на відстані 30 – 80 м може тривати від 60 до 90 сек. Під час бігу від 150 до 250 м перерва збільшується до 3 – 4 хв.

При виконанні вправ, які сприяють вихованню спритності, В.І.Лях [57, 58] рекомендує: використовувати незвичні вихідні положення; дзеркальне виконання вправ; міняти швидкість та темп рухів; міняти простір, в якому виконуються вправи; міняти способи виконання вправ; ускладнювати вправи додатковими рухами; змінювати протидію під час групових або парних вправ. Перерви для відпочинку повинні бути достатніми для повного відновлення сил.

Отже, основною умовою розвитку спритності є новизна вправ. Вправи на спритність доцільно проводити на початку основної частини тренувального заняття і включати у кожне заняття.

Має свої засоби та методичні особливості виховання гнучкості у процесі занять фізичною культурою. Більше дослідників [15, 20, 21, 77] вважають, що для цього доцільно застосовувати вправи, які впливають на рухливість конкретних суглобів.

Під час розвитку гнучкості хребта рекомендується робити нахили із різних вихідних положень з дозуванням навантаження від 45 до 60 повторень.

Поряд із динамічними вправами рекомендується використовувати і статистичні, при фіксуванні окремих частин тіла протягом 20 – 30 сек.

Що стосується методики виховання фізичних здібностей дітей старшого дошкільного віку, то її ефективність досягається тільки тоді, коли основні компоненти – обсяг та інтенсивність педагогічних дій, тривалість відпочинку та його характер, а також загальний обсяг співпадає з закономірностями розвитку дітей та підлітків відповідного віку, статі, рівня їх фізичної підготовленості та здоров’я.

Оздоровлення, виховання та освіта дошкільнят пов'язані з використанням змісту традиційних і нетрадіціоннних форм, засобів і методів навчання і виховання, спрямованих на створення сприятливих умов для повноцінного розвитку дитини. При цьому використовується цілісна система теорії фізичної культури, творчо збагачена педагогічними колективами й окремими педагогами.

Існуюча система науково-методичного забезпечення овітнього процесу дошкільнят своєму розпорядженні має достатньо аргументовані методики. В процесі дослідження визначені інноваційні методи і засоби, що дозволяють підвищити ефективність навчально-виховного процесу з фізичного виховання в дошкільних установах за рахунок спеціально розроблених оздоровчих, виховних та освітніх напрямків програми.

Реалізація зазначених напрямів програми має необхідне дидактичне забезпечення. Оздоровчий напрям програми забезпечується засобами фізичної культури спрямованими на розвиток компенсаторних функцій дітей, усунення недоліків у фізичному розвитку, підвищення опору організму до несприятливих факторів внутрішнього і зовнішнього середовища. Виховний напрям – характеризується соціальним формуванням особистості. Освітній –забезпечує засвоєння знань, формування рухових умінь і навичок, розвиток фізичних якостей, інтересів і потреби у фізичному розвитку.

Виділення оздоровчого, виховного та освітнього напрямків програми передбачає дифференційований відбір для кожного з них змісту, засобів, методів фізичного виховання.

Реалізація виділених напрямків програми базується на принципах розвивального навчання.