Комп'ютерне навчання

Можливості цього виду навчання великі, зокрема подача інформації, управління перебігом навчання, контроль і корекція результатів, виконання тренувальних вправ, накопичення даних про розвиток навчального процесу.

ЕОМ можна ефективно використовувати для підвищення успішності учнів; розвитку загальних когнітивних здібностей (самостійно мислити, володіти комунікативними навичками); автоматизованого тестування, оцінювання та управління педагогічним процесом.

Основою комп'ютерного навчання є створення навчальних програм, виокремлення алгоритмів, системи послідовних дій, які необхідні для повноцінного засвоєння знань і вмінь. Ефективність навчальних програм і комп'ютерного навчання повністю залежить від якості алгоритмів управління розумовою діяльністю. Якісних засобів для комп'ютерного навчання наразі істотно бракує.

У сучасній дидактиці виокремлюють й інші види навчання: контекстне; навчання на основі поетапного формування розумових дій і понять; навчання на основі змістового узагальнення та ін.

У процесі контекстного навчання інформація подається у формі навчальних текстів, а завдання, сконструйовані на їх основі, задають контекст майбутньої професійної діяльності. Предметний і соціальний зміст майбутньої професійної діяльності моделюється в навчальному процесі за допомогою дидактичних засобів, форм і методів.

Теорія поетапного формування розумових дій і понять основана на ідеї про принципову подібність будови внутрішньої і зовнішньої діяльності людини, положенні про те, що будь-яка дія є складною системою, що містить орієнтувальний, виконавський та контрольно-орієнтовний компоненти.

Навчання на основі змістового узагальнення передбачає не тільки передачу конкретних знань, а й удосконалення операцій щодо виділення ознак об'єкта, операції з поняттями і класами, тобто формування знань у формі чітко організованої системи, розвиток когнітивних структур та операцій в межах цієї системи.

Дидактична наука пропонує багато видів, теорій, концепцій навчання, які дають змогу на науковій основі ефективно і якісно навчати учнів. Вибір того чи того виду навчання залежить насамперед від професійної компетентності вчителя, структури змісту навчального матеріалу, домінантних методів і засобів навчання.

36, Диференціація в освіті. Види диференціації

   Епоха універсалізації освіти, енциклопедичних знань відходить у минуле. Темпи сучасного життя потребують більш раннього визначення сфери подальшої професійної підготовки. Таку можливість надає школярам диференціація освіти.

   Диференціація (лат. differentia — відмінність) в освіті — процес та результат створення відмінностей між частинами освітньої системи (підсистем).

   Диференціація може здійснюватись між школами в межах шкільної системи, класами в межах школи, групами учнів та окремими учнями в межах класу з урахуванням одного чи кількох критеріїв — мети, методів, змісту освіти тощо.    Підставами для створення відмінностей в освітньому процесі можуть бути стать, вік, соціальна належність, розумові здібності, успіхи в навчанні, пізнавальні інтереси тощо.    Існує кілька видів диференціації:    1) за здібностями: учнів розподіляють на навчальні групи за загальними чи окремими здібностями. У першому випадку за результатами успішності їх розподіляють по класах А, В, С і навчають за відповідними програмами, маючи можливість переведення з одного класу в інший. У другому випадку учнів групують за здібностями до вивчення певної групи предметів (гуманітарних, природничих, фізико-математичних);     2) за недостатністю здібностей: учнів, які не встигають із певних предметів, групують у класи, в яких ці предмети вивчають за заниженим рівнем і в меншому обсязі;    3) за майбутньою професією: навчання у школах, які формують і розвивають навики майбутньої професії (музичних, художніх, з поглибленим вивченням іноземних мов тощо);    4) за інтересами учнів: навчання в класах чи школах з поглибленим вивченням певних галузей знань (фізики, математики, хімії, інших предметів);    5) за талантами дітей: пошук (проведення різноманітних олімпіад, конкурсів) талановитих дітей і створення умов для їх всебічного розвитку.     Кожен з розглянутих видів диференціювання має свій зміст, методику навчання.

Рівні диференціації

   Диференціація середньої освіти в Україні відбувається як на макро- та мезо-, так і на мікрорівні. Щодо макро- та мезорівня, то йдеться про існування різних типів середніх навчальних закладів: загальноосвітніх шкіл, спеціалізованих шкіл, гімназій, колегіумів, ліцеїв. Ці навчальні заклади мають академічний профіль, призначені для обдарованої молоді, спрямовані на підготовку учнів до вступу у вищі навчальні заклади. Відбір до них є конкурсним, здійснюється відповідно до рівня розвитку певних здібностей та навичок.     Диференціація на мезорівні властива школі-ліцею, школі-гімназії, школі-комплексу, а також звичайній загальноосвітній школі, в якій створені спеціалізовані класи. Ще одним видом диференціації на мезорівні є створення на одній навчальній паралелі класів вирівнювання, в яких учні згруповані на підставі слабкого рівня успішності та на підставі академічних здібностей.    Диференціація на мікрорівні традиційно виявляється в роботі вчителів, передбачає роботу вчителя на уроці з кількома групами дітей відповідно до рівня навчальних навичок.    Диференційоване навчання у практичній діяльності вчителя передбачає, що всі учні одержують однакові завдання, але слабшим надається індивідуальна допомога під час їх виконання або окремі посильні для них завдання. Інколи учням пропонують легше завдання, але згодом ускладнюють додатковим, яке вони виконують відповідно до своїх можливостей. Загалом диференціація завдань за містом може здійснюватися на підставі кількості завдань, за ступенем їх трудності, самостійності виконання. На практиці такий поділ здійснюють на підставі реальних навчальних можливостей учнів.    Відповідно до навчальних можливостей, учнів умовно поділяють на такі групи:    1) учні з дуже високими навчальними можливостями. Вони здатні швидко засвоювати матеріал, вільно вирішувати завдання, з інтересом і самостійно працювати. Потребують завдань підвищеної трудності;    2) учні з високим рівнем навчальних можливостей. Мають міцні знання, володіють навичками самостійної роботи, не поступаються першій групі у засвоєнні матеріалу, але не завжди старанно закріплюють вивчене, бо їм не властива висока працездатність. Потрібна корекція їх роботи, періодичний контроль за їх навчальною діяльністю;    3) учні із середніми навчальними можливостями. Вони можуть непогано вчитися, але їм заважає низька навчальна працездатність;    4) учні з низькими навчальними можливостями. Мають слабку здатність до навчання і низьку навчальну працездатність, вимагають спеціального підходу педагога.    Формуючи такі групи, слід пам'ятати, що учні не повинні здогадуватися про причини їх поділу на групи. У складі групи може бути 4—6 учнів. Група може бути гомогенна (однорідна, учні мають однаковий рівень навчальних можливостей) або гетерогенна (неоднорідна, учні мають різний рівень навчальних можливостей).    Групове навчання сприяє використанню пошукових завдань, створює передумови для використання комплексних розумових дій. Навчальні завдання вирішуються у процесі спілкування учнів у групі, що сприяє вихованню колективізму, формуванню комунікативних якостей. Учитель здійснює розподіл праці між учнями групи, формулює основні та додаткові запитання, розраховує час на їх виконання, здійснює оперативний контроль. При цьому він прогнозує власну педагогічну діяльність на занятті.    На початку XXI ст. диференціація та індивідуалізація навчання і виховання учнів стала основоположним принципом роботи середніх загальноосвітніх навчальних закладів України. Створюється педагогічна система на засадах врахування освітніх потреб, можливостей і пізнавальних інтересів школярів, яка забезпечує як роботу з обдарованими дітьми, так і попередження неуспішності й відставання учнів. Це досягається, зокрема, ефективним поєднанням інваріантної та варіативної складових Базового навчального плану в задоволенні запитів учнів і досягненні ними найкращих освітніх результатів. Такий підхід уможливлює варіативність робочих планів, за якими працюють середні навчальні заклади.

37, Розвивальне навчання – це спосіб організації процесу освіти, в якому основний акцент робиться на потенційні можливості дитини. Метою цього є формування в учнів навичок самостійного пошуку знань і, отже, виховання такої якості, як незалежність, яке можна застосувати і в навколишній дійсності.

Розвивальне навчання бере свої витоки у працях таких відомих педагогів, як Виготський, Рубінштейн , Ушинський і т. д. Детально займалися даною проблемою Занков, Давидова. Ці педагоги розробили навчальні програми, в яких основний акцент робиться на розвиток пізнавальних процесів дітей. Успішно використовуються їхні методи і донині різними вчителями, особливо в початковій школі. Все навчання спирається на “зону найближчого розвитку”, тобто можливості учнів. Універсальним методом є педагогічна вимога.

Основна ідея, на яку спирається розвивальне навчання, криється у тому, що знання дітей діляться на три види. Один з них – це те, про що учні не мають уявлення. Другий вид – знання, які вже є у дітей. А остання частина знаходиться в проміжку між ними. Це і є “зона найближчого розвитку”, про яку говорив Виготський. Іншими словами, це розбіжність між тим, що дитина вміє, і тим, чого він може досягти.

Розвивальне навчання в педагогіці початок застосовуватися з середини минулого сторіччя. Особливо активно його принципи використовувалися в школах Ельконіна і Занкова. Їх програми побудовані з урахуванням декількох особливостей.

перше, Занков зазначав, що розвитку здібностей і самостійності дітей сприяє навчання на більш високому рівні труднощі. Прагнення подолати проблеми активізує розумові здібності учнів.

друге, провідна роль має відводитися теоретичного матеріалу. Дитина не просто вчиться, а знаходить закономірності і зв’язки між певними явищами і процесами. Повторення не є базовою основою. Повернення до старого робиться через призму вивчення нового матеріалу.

Розвивальне навчання передбачає, щоб дитина усвідомлювала, навіщо він отримує знання. Учень повинен розуміти, який для нього найкращий спосіб для запам’ятовування матеріалу, що нового він дізнався, як змінюється його світогляд і т. д.

Основний принцип, на який спирається розвивальне навчання, – індивідуальний підхід. Порівнювати і розділяти дітей педагоги категорично не рекомендують. Кожна дитина – це унікальна особистість, яка вимагає особливого підходу.

Давидов і Ельконін закликають до того, що навчання має спиратися на систему наукових понять. Діяльність на заняттях повинна спиратися на абстрактно-теоретичне мислення дітей. Знання даються від загального до приватного. Педагог повинен використовувати дедуктивний підхід до навчання.

Таким чином, головна ідея навчання – акцентування діяльності дитини з упором на формування теоретичного мислення. Знання потрібно не відтворювати, а застосовувати на практиці. Дуже важлива в процесі такого навчання і особистість учня.

Кожна навчальна технологія спирається на певні теоретичні засади. У цьому випадку ними стали концептуальні положення систем розвивального навчання Л.С.Виготського, Л.В.Занкова, В.В.Давидова, Д.Б.Ельконіна.

Л.С.Виготський обґрунтував можливість навчання, орієнтованого на розвиток дитини як свою головну мету. Най важливішими засобами його визнавав засвоєні знання, уміння, навички. Установив, що розвиток інтелекту учня відбувається через "зону ближнього розвитку", коли після співпраці з наставником учень здатний самостійно виконувати певні дії. Доводив, що тільки те навчання в дитячому віці добре, що випереджає розвиток і веде його за собою. На основі численних досліджень сформулював основний закон розвитку вищих психічних функцій, згідно з яким кожна психічна функція в розвитку дитини з'являється "на сцені" двічі - спочатку як діяльність колективна, соціальна, тобто як функція інтерпсихічна, вдруге - як діяльність індивідуальна, як внутрішній спосіб мислення дитини, як функція інтрапсихічна.

Л.В.Занков в основу своєї дидактичної системи для початкових класів поклав положення Л.С.Виготського про те, що навчання йде попереду розвитку і вибудовується не тільки на завершених циклах розвитку, а насамперед на тих психічних функціях, які ще не дозріли. Структура його системи базується на основі кількох головних принципів:

Перший - принцип навчання на високому рівні труднощів. Йдеться не про просте перевищення "середньої норми" труднощів, а про переборення тих труднощів, які пов'язані з пізнанням сутності об'єкта навчального пізнання, з установленням його внутрішньоструктурних і зовнішніх зв'язків та залежностей. Однак таке навчання супроводжується збереженням міри труднощів, яка має не абсолютний, а відносний характер. Така міра конкретизується в програмах та в підручниках. Досягнення однієї міри труднощів дозволяє учневі переходити до подолання іншої, вищої.

Другий - принцип безперервного руху вперед швидким темпом. Швидке змістове наповнення процесу навчання веде до глибокого осмислення навчального матеріалу.

Третій - принцип провідної ролі теоретичних знань. Учений доводив, що уявлення молодших школярів основуються не тільки на наочних образах, але й мають певні риси узагальнення, що складають елементи понять. Зважаючи на це, Л.В.Занков стверджував, що наочно-образні уявлення не можна визнати провідним компонентом мислення молодшого школяра. Саме прогрес у сфері абстрагування й узагальнення характеризує ті зміни, які відбуваються в мисленні протягом молодшого шкільного віку.

Четвертий - принцип осмислення школярами процесу учіння. Він визначається необхідністю усвідомлення та осмислення школярем усіх складових навчального процесу.

Однак, оцінюючи позитивні якості цієї дидактичної системи, В.В.Давидов звертав увагу на те, що вона не базується на тому психологічному новоутворенні, яке характерне для розвитку молодших школярів. Істинне розвивальне навчання, на його думку, не стільки те, що спрямовується на підвищення рівня загального розумового розвитку, скільки те, яке прямо орієнтує організацію навчального процесу на врахування закономірностей розвитку.

Концепція Д.Б.Ельконіна і В.В.Давидова. Ґрунтується на ідеї розвитку в молодшому шкільному віці посередництвом спеціально організованого навчання здатності до самовдосконалення, саморозвитку та самопізнання. Дитина повинна навчитися "вмінню навчатися". Знання в цій системі не самоціль, а тільки засіб, оскільки, як стверджував Д.Б.Ельконін, позиція учня - не просто "... позиція школяра, який відвідує школу і старанно виконує все, що обумовлює вчитель, а позиція людини, яка самовдосконалюється".

Характерною ж рисою підліткового періоду, згідно з цією концепцією, є осмислення підлітком своєї особистості, народження в нього рефлексії. Психологічною ж передумовою для розвитку рефлексії є розвиток мислення в поняттях. У підлітковому віці вона має системно-змістовий характер, що примушує підлітка дивитися на об'єкт пізнання як на цілісність, що забезпечується єдністю багатьох складових.

38, Домашня робота — самостійне виконання учнями навчальних завдань після уроків.

Їх виконують не тільки вдома, а й у школі, зокрема, в групах подовженого дня. Тому її ще називають самопідготовкою. Необхідність домашніх завдань зумовлена тим, що знання, навички й уміння засвоюються не відразу, а через періодичне повторення. Крім того, лише в домашній роботі учень може якнайкраще виявити, випробувати свої можливості, набути уміння самостійно вчитися, переборювати труднощі.

Домашні завдання — це не лише виучування поясненого на уроці, виконання вправ, розв'язання задач тощо. Вони передбачають і самостійне вивчення нового матеріалу, особливо в середніх і старших класах. Для того, щоб домашня навчальна робота була ефективною, учні повинні бути уважними і спостережливими, вміти запам'ятовувати, користуватися мисленнєвими операціями, цінувати і розподіляти час, фіксувати прочитане, побачене, почуте (тези, конспект, реферат, анотацію, рецензію та ін.), писати твори, виготовляти наочні посібники та ін.

Домашня навчальна робота учнів вимагає передусім чіткого і правильного нормування. Перевантаження шкодить фізичному і розумовому розвитку школярів, негативно впливає на їх навчання і виховання. Визначаючи обсяг домашньої роботи, виходять із загальних положень щодо терміну її виконання: 1 клас — до 1 год.; 2—3 класи — до 1,5 год.; 4—5 класи — до 2 год.; 6—7 класи —до 2,5 год.; 8 клас — до 3 год.; 9—12 класи — до 4 год. Цей обсяг не повинен перевищувати третини від того, що зроблено на уроці у 1—7 класах і половини — у 8—12 класах. Напередодні вихідних і святкових днів домашніх завдань учням не задають.

На практиці використовують різні види домашньої навчальної роботи: робота з текстом підручника (читання, відтворення матеріалу, ознайомлення з новим текстом, виписування незрозумілих виразів, зворотів); виконання письмових і графічних робіт (написання переказів, творів, виготовлення креслення, малюнків, заповнення контурних карт та ін.); виконання усних вправ (підбір прикладів на правила, вивчення хронологічних таблиць та ін.); самостійна практична робота, яка вимагає певних спостережень (за рослинами, тваринами, вивчення рельєфу місцевості, явищ природи, творів мистецтва); виконання різноманітних вправ і розв'язання задач; читання статей, науково-популярних журналів; проведення дослідів; заучування напам'ять правил, цитат, віршів.

Домашні завдання мають бути чітко сплановані, своєчасно повідомлені на уроці (завдання дається при зосередженні уваги всіх учнів). Вчитель повинен визначити зміст домашнього завдання (воно має бути зрозумілим усім учням), провести інструктаж щодо його виконання (що і як робити вдома), систематично перевіряти, оцінювати їх виконання. Він має забезпечувати диференційований підхід до визначення змісту й обсягу домашніх завдань з урахуванням індивідуальних особливостей учнів, їх запитів та інтересів; використовувати творчі завдання, які приваблювали б учнів новизною і цікавістю, стимулювали до пошукової діяльності.

Обов'язок учителів і батьків — створити дитині належні умови для виконання домашніх завдань. Вона повинна мати вдома своє робоче місце, необхідні посібники, старатися виконувати завдання в день, коли отримала.

40. За місцем у навчальному процесі розрізняють попередній, поточний, періодичний, підсумковий види контролю.

Попередній контроль здійснюють переважно з діагностичною метою перед вивченням нової теми або на початку уроку, семестру для з'ясування загального рівня підготовки учнів з предмета, щоб намітити організацію їх навчально-пізнавальної діяльності.

Поточний контроль використовують у повсякденній навчальній роботі" Він полягає в систематичному спостереженні вчителя за навчальною діяльністю учнів на уроці. Метою його є отримання оперативних даних про рівень знань учнів і якість навчальної роботи на уроці, оптимізація управління навчальним процесом.

Періодичний (тематичний) контроль передбачає виявлення й оцінювання засвоєних на кількох попередніх уроках знань, умінь учнів з метою визначення, наскільки успішно вони володіють системою знань, чи відповідають ці знання програмі. Різновидом періодичного є тематичний контроль, що полягає у перевірці та оцінюванні знань учнів з кожної теми і спрямований на те, щоб усі належно засвоїли кожну тему. Така система дає змогу усунути елементи випадковості при виведенні підсумкових оцінок, що трапляється, коли вчитель орієнтується лише на поточний контроль.

За тематичного опитування перед початком вивчення наступної теми учні мають бути ознайомлені з тривалістю її вивчення (кількість занять); кількістю і тематикою обов'язкових робіт і термінами їх проведення; питаннями, що виносяться на атестацію, якщо атестація проводиться в усно-письмовій формі, або орієнтованим завданням (задачами) тощо; терміном і формою проведення тематичної атестації; умовами оцінювання. Якщо темою передбачено виконання учнями практичних, лабораторних робіт та інших обов'язкових практичних завдань, то їхнє виконання є обов'язковою умовою допуску учнів до тематичної атестації.

Перед учнями, які не засвоїли матеріал теми чи отримали низькі бали, ставиться вимога обов'язкового його доопрацювання; їм надається для цього необхідна допомога, визначається термін повторної атестації. Учень має право на переатестацію також для підвищення атестаційного балу.

Підсумковий контроль здійснюється наприкінці семестру або навчального року. Підсумкову оцінку за семестр виставляють за результатами тематичного оцінювання, за рік - на основі семестрових оцінок.

Контроль (франц. controle - перевірна) - виявлення, вимірювання й оцінювання знань та умінь учнів.

У дидактичній літературі поняття "контроль", "перевірка", "оцінювання", "оцінка", "облік" іноді вживають як синоніми, проте їх не можна ототожнювати. Перевірка є компонентом (засобом) контролю і означає виявлення і вимірювання рівня і якості знань, обсягу праці учня. Окрім перевірки, елементами контролю є оцінювання(процес) та оцінка (результат перевірки). Оцінки фіксують у вигляді балів у журналах, табелях успішності, базах даних. Основою для оцінювання успішності учня є результати контролю. Облік успішності передбачає фіксацію результатів контролю у вигляді оцінного судження або числового бала з метою аналізу стану навчального процесу за певний період, причин його неефективного функціонування. Отже, структура контролю складається з перевірки, оцінювання, оцінки та обліку.

Об'єктом контролю у навчанні є знання учнів про основні категорії, принципи, правила, факти, явища у їх тісному взаємозв'язку і взаємозумовленості, їх уміння і навички оперувати цими знаннями. Об'єктом контролю є також діяльність учнів у навчанні, їх уміння застосовувати знання на практиці, самостійно здобувати нові знання. Контроль знань учнів завжди має бути зорієнтований на загальну мету навчання.

Основними засобами контролю є спостереження за діяльністю учня під час занять, вивчення продуктів навчальної праці учня, перевірка знань, умінь та навичок.

До основних принципів контролю знань належать індивідуальний характер перевірки, об'єктивність, систематичність, тематична спрямованість, єдність вимог, оптимальність, усебічність.

Принцип індивідуального характеру контролю передбачає перевірку знань, навичок і вмінь кожного учня, оцінювання успішності з урахуванням його психологічних особливостей.

Принцип об'єктивності вимагає оцінити знання учнів за встановленими нормами та критеріями.

Принцип систематичності - вимога до перевірки та оцінювання успішності учнів, яка передбачає безперервне одержання вчителем інформації про якість засвоєння учнями навчального матеріалу на кожному етапі засвоєння знань (поурочний облік успішності).

Тематична спрямованість - принцип перевірки та оцінювання успішності учнів, який передбачає спрямованість контролю на визначення знань, умінь і навичок з конкретного розділу програми.

Принцип єдності вимог полягає в адекватному порівняльному відображенні якості навчання у різних школах.

Оптимальність - принцип контролю, який передбачає науково обґрунтований вибір найкращого для конкретних умов варіанта завдань, форм і методів контролю та оцінювання результатів навчання за певними критеріями.

Принцип усебічності полягає в урахуванні всіх проявів навчальної діяльності, встановленні зв'язку з усіма видами роботи учнів на уроці.

Контроль результатів навчання відбувається на всіх стадіях процесу навчання. Особливого значення він набуває після вивчення якого-небудь розділу програми чи завершення етапу навчання. Основне завдання перевірки результатів навчання полягає у виявленні рівня засвоєння знань, умінь, компетенцій, які мають відповідати освітньому стандарту. У дидактичній теорії поняття "контроль", "перевірка", "оцінювання", "оцінка", "облік" об'єднуються в ієрархічні залежності і відображають суть педагогічної діагностики як процесу вимірювання рівня засвоєння знань, оброблення й аналізу одержаних даних, узагальнення результатів щодо просування учнів на наступні ступені навчання.

41, Функції контролю знань поділяють на специфічні (контролювальні) та загальні.Специфічні функції полягають у виявленні, вимірюванні й оцінюванні знань. До загальних функцій контролю належать:

- діагностична (визначення рівня та якості знань учнів, виявлення прогалин у знаннях та їх причин);

- освітня (систематизація знань учнів, коригування результатів їхньої навчальної діяльності);

- виховна (формування моральних якостей учнів, виховання адекватної самооцінки, дисциплінованості, самостійності, почуття відповідальності);

- розвивальна (формування самостійності та критичності мислення учня, розвиток пізнавальних процесів);

- стимулювальна (спонукання учнів до систематичної праці, досягання кращих результатів у навчанні, подолання прогалин у знаннях);

- прогностична (визначення шляхів підвищення ефективності роботи вчителя і пізнавальної діяльності учнів);

- оцінювальна (зіставлення виявленого рівня знань, умінь і навичок з вимогами навчальної програми);

- управлінська (коригування роботи учнів і власної діяльності вчителем, удосконалення організації навчання).

Загальні та специфічні функції контролю зумовлені основними завданнями навчання і тісно взаємопов'язані.

Основними засобами контролю є спостереження за діяльністю учня під час занять, вивчення продукті Контроль виконує такі функції: а) освітню (навчальну ), яка є корисною для всього класу. Слухаючи змістовну відповідь товариша, учні звіряють з нею свої знання, ставлять запитання, доповнюють її, що сприяє повторенню та систематизації їхніх знань. Освітнє значення має й те, що учні слухають доповнення вчителем неповних відповідей. Освітня функція виявляється й у тому, що учень, який відповідає перед класом, повторює вивчений матеріал, виконує практичні завдання, закріплюючи знання, вміння і навички, краще усвідомлює навчальний матеріал; б) виховну, оскільки очікування перевірки спонукає учня регулярно готувати уроки. Перевірка й оцінювання знань допомагають учневі самому оцінити свої знання і здібності: одні позбуваються зайвої самовпевненості та самозаспокоєння, інші починають усвідомлювати свої труднощі або відчувають впевненість у власних силах. Все це сприяє формуванню позитивного ставлення учнів до навчання; в) розвиваючу - в процесі навчання в учнів розвивається логічне мислення, зокрема навички аналізу і синтезу, порівняння й узагальнення, абстрагування і конкретизації, класифікації та систематизації, мислительна діяльність, мовлення, пам'ять, уява, увага; г) діагностичну - контроль забезпечує виявлення успіхів і недоліків у знаннях, уміннях і навичках учнів, встановлення причин і шляхів їх усунення, окреслення заходів, спрямованих на поліпшення успішності; ґ) стимулюючу - схвалення успіхів учня сприяє розвитку в нього спонукальних мотивів до навчання; д) оцінювальну - об'єктивна оцінка знань, умінь і навичок учнів сприяє кращому навчанню; е) управлінську - на основі контролю визначається стан успішності учнів, що дає змогу запобігти неуспішності або подолати її. В цьому разі вчитель коригує і власну діяльність - змінює методику викладання, вдосконалює навчальну діяльність учнів.в навчальної праці учня, перевірка знань, умінь та навичок.

42, Слово "оцінка" означає характеристику цінності, рівень значення для людини певних об'єктів, явищ, процесів. У навчальній діяльності оцінка передбачає встановлення ступеня поставлених перед учнями навчальних завдань. Для дотримування об'єктивності під час оцінювання кожна оцінка потребує св ого обґрунтування. Певним чином його потребує й кожна система оцінювання.

Таблиця 3.1. Критерії оцінювання навчальних досягнень учнів

У зарубіжній практиці відомі різні системи оцінок, які різняться як у принципах, так і у виборі способів виставлення. Так, у Німеччині поширена шестирівнева шкала оцінок. Кожній із них відповідає визначена сума балів: відмінно (1)= 15-14-13 балів; добре (2)" 12,11,10 балів; задовільно (3) = 9, 8, 7 балів; нижче задовільного (4) = 6 - 5 - 4 бали; слабко (5) = 3 - 2 - 1 бали; незадовільно (0) = 0 балів.

У Данії в молодшій школі оцінки не виставляються. У середній же охоплює оціночні показники від 0 до 13. Так, якісному показнику "відмінно" відповідають такі кількісні: 13 (надзвичайно незалежна і відмінна відповідь чи робота); 11 (незалежна і відмінна); 10 (відмінна, але не завжди незалежна). Якісний показник "середньо" пов'язується із такими кількісними вимірниками: 9 (відповідь чи робота дещо вища за середню); 8 (середня); 7 (посередня). Показник "склав непевно": 6 (відповідь та робота дещо непевні, але в основному задовільні); 5 (непевні та незадовільні); 4 (дуже непевні та незадовільні). Неприйнятність відповіді чи роботи пов'язується з кількісним показником 0.

У Франції, наприклад, знання ліцеїстів під час складання випускних екзаменів оцінюють 20-бальною шкалою (від 0 до 20). До того ж для кожного предмета встановлюють певний ваговий коефіцієнт, за допомогою якого визначається значення цього предмета для обраної учнем спеціальності, профілю або відділення ліцею. Зважаючи на це, оцінки з профілюючих предметів набувають вищої ваги.

Для встановлення об'єктивності оцінювання в європейських країнах паралельно з внутрішнім використовують зовнішнє оцінювання. Воно дає змогу отримати дані щодо якості знань учнів на регіональному або національному рівнях для своєчасного вжиття заходів щодо поліпшення освітньої справи.

В історії вітчизняної освіти в радянський період в оцінюванні знань учнів спостерігалося кілька поворотних моментів. Наприклад, у травні 1918 року були відмінені бальні оцінки знань і поведінки учнів. У вересні 1935 року було встановлено п'ять словесних оцінок: "дуже погано", "погано", "посередньо", "добре", "відмінно". У січні 1944 року словесну систему оцінки і поведінки замінили цифровою п'ятибальною системою, "одиниця" і "двійка" якої в умовах так званої командно-адміністративної системи стали носіями в основному каральної функції.

Уведена з вересня 2000 року 12-бальна оціночна шкала, побудована за принципом урахування особистих досягнень учнів, націлена на інтегрований результат засвоєння учнями всіх компонентів змісту шкільної освіти: знань, умінь, навичок, досвіду здійснення творчої діяльності, емоційно-ціннісного ставлення до світу - комплекс компетенцій, яких потребує сучасне життя. Основними з них є "...політичні та соціальні, пов'язані зі здатністю брати на себе відповідальність, брати участь у спільному прийнятті рішень, врегулюванні конфліктів ненасильницьким шляхом, брати участь у функціонуванні та розвиткові демократичних інститутів суспільства; ті, що стосуються життя у полі культурному суспільстві, розуміння несхожості людей, взаємоповаги до їхньої мови, релігії, культури тощо; пов'язані з володінням усною і писемною рідною та іншими мовами; пов'язані з потребою добувати та аналізувати й застосовувати інформацію, володіти інформаційними технологіями; щодо бажання й готовності постійно навчатися як у професійному, так і в особистому та суспільному планах" (До підсумкової Колегії Міністерства освіти і науки України// Освіта України. 2000. -16 верес. - Додаток №5 до рішення Колегії Міністерства освіти і науки від 17.08.2000 р.).

Зважаючи на це, об'єктом оцінювання стає інтегрований результат рівня навчальної діяльності учнів, тобто та " критична маса" або емерджентна властивість системи навчання, яка своєю якістю вже не зводиться до суми властивостей її окремих елементів і яка в акмеології освіти на перехідних вікових етапах визначається як глобальна зрілість школяра.