50.Пошуки укр. Режисури 1990-2000 х у контексті розвитку укр. Театру

Театр – це завжди свято для глядачів. Він є однією з важливих складових  вітчизняного мистецтва, бо саме театр відіграє помітну роль у збереженні національної самобутності, формуванні духовних та естетичних цінностей суспільства.Ключову роль у розвитку сучасного театру грає режисер. Сьогодні він – головна постать у створенні театрального дійства, лідер театрального процесу.

ХХ століття справедливо вважають періодом саме „режисерського театру”, адже режисер набуває деміургічних властивостей і стає головним творцем вистави. Світові стали відомі такі митці як К. Станіславський, В. Мейєрхольд, Є. Вахтангов, Б. Брехт, Ю. Любимов, А. Ефрос, П. Брук, Дж. Стрелер, Е. Някрошюс, Р. Стуруа, Ю. Мільтініс, Є. Гротовський та ін. Кожен з них намагався винайти власну систему  режисури або на основі вже знайдених методик розкрити їх сутність і спрямувати розвиток у правильне річище.  В історії українського театру перші кроки в режисурі почали робити брати Тобілевичі (І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Садовський). Але першовідкривачем у цій галузі став Лесь Курбас. Саме він у першій третині ХХ століття виховав ціле сузір'я молодих режисерів, що роз'їхалися по країні, продовжували його традиції, працювали у передових державних театрах і виховували наступні покоління

51.Сучасний укр. Театр , його традиції та новітні форми.

Початок 2000-х рр. позначився загостренням інтересу глядацької публіки до класичних мистецьких жанрів, зросла державна та філантропічна підтримка закладів культури, зокрема й театрів.

На сьогодні чотири драматичні театри мають звання «національних»: Національний академічний театр росій­ської драми ім. Лесі Українки (Київ), Донецький національний академічний український музично-драматичний театр (Донецьк), Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка (Київ), Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької (Львів).

Поряд із драматичними театрами, в Україні працюють театри музичного спрямування: оперні (у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Дніпропетровську, До­нецьку), музичної комедії (у Харкові та Одесі, а також театр оперети в Києві), дитячий музичний театр у Києві. Багатовікові традиції в Україні має театр ляльок, який за радянських часів традиційно вважався дитячим. Але й він зазнав певних змін. Лялько­вий театр став уже не «казковим» дитячим театром, а звернувся до «дорослої» проблематики. Нині в Україні функціонують близько 30 державних, кому­нальних та декілька приватних лялькових театрів; проводяться по­пулярні міжнародні фестивалі лялькарів: «Інтерлялька» (Ужгород), «Поділь­ська лялька» (Вінниця), «Золотий Телесик» (Львів).

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір.

Талановиті актори українського театру – Б. Ступка, А. Роговцева, А. Хостікоєв, Н. Сумська, Б. Бенюк та ін. з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.

Зараз в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, які підтвердили свій авторитет у Європі: «Київ травневий», «Гоголь-фест» у Києві, «Золотий Лев» та «Drama.Ua» у Львові, «Тернопільські театральні вечори», «Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку.

Вся нинішня культура перебуває в стані рівноважної динамічності: мобільність знання, космополітичність митців, світове обертання грошового капіталу й комп’ютерних технологій. А тому й мистецтво змушене шукати небачених до цього виражальних засобів. Це стосується й театру, котрий завжди чутливо реагував на будь-які соціальні пульсації життя.