XIX століття

Перші театральні трупи народилися на Наддніпрянщині у XVIII ст. Пізніше в Києві (1806), Одесі (1809), Полтаві (1810), з'являються перші театральні будівлі. Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами І. Котляревського, який очолив театр у Полтаві і Квітки-Основ'яненка — основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурклеск і експресивність, поряд з мальовничістю і гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні. У другій половині XIX ст. в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери М. Старицький, М. Кропивницький та Іван Карпенко-Карий.

Заслуга швидкого розвитку театру належить також видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен з них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Дороговказною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

48. «Театр корифеїв» у часовій ретроспективі та перспективі.

В кінці 70-х років українське акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню національної свідомості народу. Цей театр прийнято називати театром корифеїв.

Слово "корифей" — грецьке. У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва. Підвалини нового українського театру заклав М. Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталановиту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів.

М. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську — впливу на глядачів, учив проникати у внутрішній світ героїв, перевтілюватися у них. Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сценічного мистецтва, їхній театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості українського театру, забороняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних творів, дозволяв виключно розважально-комічні. Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевченка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності.

Їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами. У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ хоч трохи легалізув Український театр.

У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: М. Кропивницький зі своїми акторами відокремився від М. Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.

Авторитет театру корифеїв був значно більший, ніж того на початку творчого шляху могли очікувати самі актори. Під час перебування на гастролях у Москві українські артисти були тепло зустрінуті передовою громадськістю. Художник І. Рєпін подарував М. Кропивницькому картину, на якій керівник трупи в козацькому вбранні керував човном серед бурхливого моря. У Петербурзі український театр сміливо конкурував з імператорським театром, про який драматург О. Островський писав, що цей заклад перетворився в місце "пустої забави", через що глядач "лавиною сунув в український театр, де показувалося мужицьке життя". Робота в театральних трупах вимагала повної самовіддачі, зречення всіх благ.

Творчі колективи М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського часто пішки мандрували з місця на місце, недоїдали, хворіли, ставали подібними до циганських таборів через мандрівний спосіб життя. Проте саме ці колективи з провідними акторами творили славу українського театру. Про гастролі корифеїв гаряче відгукнувся І. Франко, назвавши вистави у Петербурзі тріумфом українського мистецтва, а засновник МХАТу К. Станіславський у 1911 році писав: "Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва..."

49. Режисерська та акторська школи Леся Курбаса, їхнє знач для подальшого розвитку вітчизняної театральної культури.

.Театр «Березіль» був у 20—30-х pp. XX століття найбільш сміливим, оригінальним і цікавим. Його директор і художній керівник Олександр Степанович Курбас формував колектив творчої динамічної думки, високої сценічної культури, волі й пошуку.

Лесь Курбас — митець європейської освіченості, знав вісім мов, вивчав історію і теорію світового театрального мистецтва, розвивав кращі традиції українського театру корифеїв, прагнув зберегти при таманну йому національну самобутність. Він також спирався на до свід режисерів-новаторів К. Станіславського, Б. Брехта та ін.

Творча програма Леся Курбаса відзначилася історичною далекоглядністю. Митець уперше в історії українського професійного театру розробив комплексну програму театральної реформи, що включала виховання нового актора — громадянина, нового типу режисера — ідей ного і творчого інтерпретатора п'єси, вистави, розвиток принципу стадійності, втілення на практиці естетичних засад діяльності театрального колективу.

Лесь Курбас був закоханий в Україну і створив свій театр на рів ні кращих театрів Європи. У 1922 році діячі «Молодого театру» створюють у Києві творче мистецьке об'єднання — модерний український театр «Березіль». Це було ціле об'єднання, яке мало шість майстерень-лабораторій, де проводилися дослідження з технології сцени. Робота цехів мала два напрямки: студійне навчання і практичну діяльність.

Втіленням творчих пошуків театру стали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному, на родного гротеску, імресіоністичному. Етапною у творчості українсько го театру стала вистава «Гайдамаки» Т. Шевченка. У 1926—1933 рр. театр «Березіль» працює в Харкові. До його скла ду входять видатні митці — М. Крушельницький, А. Бучма, Н. Ужвій, І.Мар'яненко, Й. Гірняк, Н. Титаренко, О. Добровольська та інші. Найближчим помічником Леся Курбаса в модернізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах знайшли відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу. Гострі дискусії викликали п'єси М. Куліша «Народний Малахій» та «Мина Мазайло», поставлені Лесем Курбасом на сцені «Березіль». Щаслива доля поєднала талановитого драматурга, оригінально го мислячого режисера і цікавого художника.

У 1934 році театр «Березіль» перейменовано на театр імені Т. Шевченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша склалася трагічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 року в Соловецькому таборі особ ливого призначення.