Джерела адміністративного права

Під цим терміном розуміють офіційно визнані державою правові форми вираження і закріплення адміністративно-правових норм.

Знання джерел для теорії адміністративного права, а також для практики його застосування має надзвичайно важливе значення, оскільки в порівнянні з іншими галузями права (цивільним, трудовим, кримінальним) адміністра­тивне право не має окремої кодифікації. Воно становить збір численних правових приписів, які видаються органами законодавчої, виконавчої влади та виконавчими органами місцевого самоврядування.

У системі джерел права можна виділити певні групи джерел. Беручи до уваги становище органу, який встановлює право, можна виділити такі їх види:

1. Конституція України - має для адміністративного права установчий характер, оскільки містить ряд приписів, які є вихідними для даної галузі права. Так, вони визначають статус Президента, структуру Уряду, закріплюють систему органів державної виконавчої влади тощо.

2. Закони — є найістотнішим джерелом адміністративного права в міру того, наскільки вони містять норми, що стосуються цієї галузі, закріплюють механізм реалізації державної виконавчої влади, інших органів держави. До таких законів можна віднести Закон України "Про державну службу"(1993 р.), "Про міліцію", "Про звернення громадян'''(1996 р.), "Про загальний військовий обов'язок і військову службу"(2000 р.) і т.д. Окремо серед джерел, які мають силу закону, можна виділити кодекси: Кодекс про адміністративні правопорушення, Митний кодекс.

3. Укази і нормативні розпорядження Президента України, наприклад: Указ Президента від 15 грудня 1999 р. "Про систему центральних органів виконавчої влади", "Про склад Кабінету Міністрів", "Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади".

4. Постанови і нормативні розпорядження Кабінету Міністрів України, рішення Ради Міністрів Автономної Республіки Крим. Наприклад:

Постанова Кабінету Міністрів від 15 лютого 2002 р., якою затверджено положення "Порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців".

5. Міжнародні договори і угоди та виконавчі приписи до них.

6. Акти центральних органів виконавчої влади України та АРК: міністерств, державних комітетів, Головних управлінь.

1. Акти місцевих державних адміністрацій.

8. Рішення рад та виконавчих органів місцевого самоврядування.

Суб'єкти адміністративного права

Під су б Актами права як правило, розуміють учасників суспільних відносин, яких юридична норма наділяє правами і обов'язками. Відповідно суб'єктами адміністративного права є учасники відносин, котрих адміністративно-правові норми наділили правами і обов'язками, здатністю вступати в адміністративно-правові відносини.

Всі суб'єкти адміністративного права, залежно від того, чию волю, та чиї інтереси вони виражають, від чийого імені виступають, поділяються на індивідуальні та колективні. До індивідуальних належать: громадяни України, іноземці, Засоби без громадянства, посадові особи, державні службовці. Більш детальна класифікація дає підстави окремо сказати про суб'єкти спеціальних адміністративно-правових статусів(членів адміністра­тивних колективів, суб'єктів адміністративної опіки, жителів територій з особливими режимами, суб'єктів дозвільної системи).

До колективних суб'єктів належать організації (підприємства, органи, установи), трудові колективи, структурні підрозділи організацій, складні організації (залізниця).

Колективні суб'єкти — це організовані, обособлені самоврядні групи, надічені правами вступати у відносини з іншими су об’єктами як єдине ціле. Адміністративна правоздатність і дієздатність цих суб'єктів наступає з моменту реєстрації і припиняється з їх ліквідацією.

Важливе місце серед індивідуальних суб'єктів адміністративного права належить громадянам, їх адміністративно-правовому статусу. Адміністра­тивно-правовий статус громадян є складовою частиною їх загального правового статусу і включає в себе наступні елементи:

• адміністративну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність);

• Справа та обов'язки у сфері державного управління;

• Кадмії(істративно-правові гарантії прав і свобод громадян.

Адміністративна правоздатність - це здатність індивіда бути носієм су б'єктивних прав і обов'язків v сфері державного управління. Вона виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.

Адміністративна правоздатність - це визнана державою спроможність своїми власними діями реалізувати права та набувати нових особистих прав, виконувати обов'язки у сфері державного управління. В повному обсязі вона настає з 18 р., а в окремих випадках - з 16 р. Конкретний обсяг прав і обов'яз­ків перебуває в залежності від ряду факторів: віку, освіти, встану здорова, Астаті. Деякі з них можуть служити причиною повного або часткового обмеження адміністративної правової дієздатності: душевна хвороба, інвалідність позбавляють права на управління транспортними засобами. Особи, які мають судимість, або не мають спеціальної освіти, втрачають можливість займати ряд посад у державному апараті.

Центральним елементом адміністративно-правового статусу громадянина (індивідуального суб'єкта) є його права та обов'язки.

Оскільки адміністративно-правовий статус тісно пов'язаний з консти­туційним, є похідним від останнього, можна виділити загальні права, які належать до конституційних: право на участь в управлінні державними справами', на рівний доступ до державної служби', на оскарження в суду неправомірних актів (дій) державних органів (посадових осіб).

Всі ці права не можуть бути реалізовані без участі органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування (органів публічної влади). Інші права у сфері державного управління розвивають (забезпечують) конституційні права. Так, конституційне право на охорону здоров'я конкретизується в таких правах, що є частиною адміністративно-правового статусу громадян, як право на медико-санітарну та медико-соціальну допомогу, забезпечення ліками, надання ортопедичної і протезної допомоги, дотримання інформації про стан здоров'я.

Разом з правами на громадян покладається і ряд обов'язків. Основним (загальним) обов’язком громадян є обов’язок дотримуватись Конституції України та законів держави. Інші обов'язки є похідними і стосуються різних сфер життєдіяльності людей. Адміністративно-правові норми встановлюють різні правила поведінки і обов'язки громадян їх дотримуватись, наприклад: вправила дорожнього руху і користування громадським транспортом; ^проходити у встановлених випадках обов'язковий медичний огляд і лікування; ^реєструвати транспортний засіб і отримувати дозвіл на зайняття певними видами діяльності.

Слід розрізняти загальний і спеціальний адміністративно-правовий статуси громадян. Першим володіють всі громадяни незалежно від віку, статі, стану здоров'я, місця проживання і т.д. Однак кожна людина в своєму житті може опинятись в різних ситуаціях, певних становищах, що обумовлює наявність спеціальних прав і обов'язків. Особа може виступати суб'єктом так званих спеціальних адміністративно-правових статусів. В теорії адміністративного права розрізняють такі спеціальні адміністративно-правові статуси:

- членів адміністративних колективів - це особовий склад організацій, в яких відносини її членів з адміністрацією регулюються адміністративним правом (органи внутрішніх справ, військові частини, воєнізовані пожежні частини, студентські колективи). У зв'язку з цим виділяють статуси: учнів (студентів, аспірантів, учнів коледжів), мілітаризованих службовців; осіб, свобода яких обмежена в адміністративному порядку (неповнолітні, які за правопорушення знаходяться в спеціальних навчальних закладах; громадяни, які перебувають в центрах тимчасового розташування вимушених переселенців);

- су'б''єктівадміністративноїопіки: а) сироти, одинокі матері, хворі, інваліди, члени багато­дітних сімей; б) безробітні, чорнобильці, учасники бойових дій в Афганістані, біженці, ті, які постраждали від пожеж, повеней, землетрусів, стихійних лих;

- суб'єктів територій з особливими режимами а) особи, що проживають на прикордонній території; б) мешканці гірських територій; в) місцевостей, де оголошено надзвичайний стан;

- субєктів дозвільної системи - особи, що мають зареєстровану зброю, займаються певними видами діяльності, на що потрібен спеціальний дозвіл внутрішніх справ та ін.

Ще одним елементом адміністративно-правового статусу є адміністра­тивно-правові гарантії прав і свобод громадян. До них належать організаційні гарантії (існування і діяльність органів, які здійснюють охорону і захист прав та свобод громадян); право на скаргу (адміністративну і судову). Воно закріплено Законом "Про звернення громадян", а також Цивільно-процесуальним Кодексом.

Суб'єктами адміністративного права є також, іноземні громадяни та особи без громадянства, їх адміністративно-правовий статус визначається ст. 26 Конституції України, та законом України "Про правовий статус іноземців" від 5 березня 1994 р. В цілому обсяг їх адміністративно-правового статусу дещо вужчими, ніж у громадян України. Так, вони не можуть бути державними службовцями, займати посади в державному апараті; не несуть військового обов'язку; не в праві створювати політичні партії. На них покладаються додаткові обов'язки, не властиві для громадян України. Вони зобов'язані зареєструвати свій паспорт, отримати дозвіл для проживання, повідомляти органи внутрішніх справ про переміщення по території держави та ін. Несуть адміністративну відповідальність на рівні з громадянами України.

Основний акцент в оновленні змісту адміністративно-правового статусу громадян необхідно робити на реальний дієвий механізм забезпечення реалізації цих прав, які вже сьогодні закріплені в Конституції та численних законах. Цим механізмом повинні стати норми адміністративно-процесуального законодавства, які врегульовують порядок здійснення різно­манітних адміністративних процедур та процесуальних дій.

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті для практичного виконання завдань і функцій держави. Ці особи с державними службовцями, мають відповідні службові повноваження, займають певні посади і одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Державна служба є головним засобом реалізації функцій соціальної держави.