22. Останні спроби старшини щодо збереження автономії Гетьманщини (1727 – 1764). Данило Апостол, Кирило Розумовський.

Після смерті Петра І процес цілковитої ліквідації автономії України було дещо пригальмовано. Готуючись до війни з Туреччиною й намагаючись якось утихомирити українців, російські політики почали прихильніше ставитися до української автономії. В 1727 р. Малоросійську колегію було розпущено, а місцевому населенню дозволили обирати гетьмана. Ним став 70-річний миргородський полковник Данило Апостол (1727—1734). Правове становище Гетьманщини цього часу визначалося т.зв. Рішительними пунктами — царським указом, який обмежував гетьманську владу та політичну автономію Лівобережжя: 1) гетьман міг обиратися тільки за згодою царя і не мав права на дипломатичні зносини; 2) кандидатів на посади генеральної старшини і полковників затверджував цар; 3) до складу Генерального суду поряд із трьома українцями мало ввійти стільки ж росіян; 4) скасовувалася заборона на купівлю землі в Україні росіянами тощо.

Хоч українську автономію було значно обмежено, Д. Апостол все ж шукав можливості для організації державного життя. Він відновив право призначати генеральну старшину та полковників, зменшив кількість росіян в адміністрації, підпорядкував собі Київ, обмежив число російських полків в Україні. Значну увагу приділяв купецько-старшинській верстві, буржуазії, вбачаючи в ній опору української державності, зробив спробу покінчити із землеволодінням російських вельмож і чиновників в Україні. Домігся повернення під гетьманську владу запорожців та заснування в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільна. Захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру Російської імперії.

Після смерті Д. Апостола імператриця Анна Іванівна заборонила вибори гетьмана, а для управління Україною запровадила колегіальний орган під назвою Правління гетьманського уряду (1734— 1750).

У сер. ХУЛІ ст. в Україні було відновлено гетьманство. Це сталося під час царювання Єлизавети Петрівни, яка розпустила "Правління гетьманського уряду" і відновити гетьманат на чолі з Кирилом Розумовським (1750—1764). Новообраному гетьманові вдалося дещо розширити автономію України. Запоріжжя і Київ знову підпорядковувалися гетьманові. Але одночасно законодавчо було ліквідовано кордон між Україною і Росією, припинено функціонування державних митниць у цьому районі, в усій Гетьманщині запроваджено загальноімперську митну систему.

За правління К. Розумовського у Гетьманщині було проведено деякі реформи. Зокрема, у війську запровадили однакову уніформу та озброєння, систематичне військове навчання для козацької молоді. У 1760 р. гетьманський універсал визначив новий порядок судочинства, який, щоправда, відповідав інтересам старшини й шляхти.

Домагався права вести самостійно закордонну політику, обороняв фінансову самостійність Гетьманщини; домігся звільнення українського населення від участі у війнах поза межами України; домігся виведення російських військ з території Лівобережної України; провів адміністративну реформу, поділивши Україну на 20 повітів з власними судами.

10 листопада 1764 р. Катерина II видала Маніфест про ліквідацію гетьманства.

23. Соціальні та національні рухи в українських землях у 18 ст. (опришківство, гайдамаччина).

З поч. XVIII ст. на правобережних землях розгорнулася народна боротьба проти соціального та національного гноблення, відома в історії під назвою гайдамацького руху. Гайдамаки діяли невеликими, але дуже рухливими загонами, які поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою.

Найвищого розвитку гайдамацький рух досяг на Правобережжі в другій пол. ХVІІІ ст., коли переріс у велике визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина. Його основною силою було селянство. Виступ розпочався навесні 1768 р. під керівництвом запорізького козака Максима Залізняка. Вирушивши з урочища Холодний Яр, повстанці визволили частину сіл та міст Київщини і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Магнат С. Потоцький послав проти них великий загін своїх надвірних козаків на чолі з сотником Іваном Ґонтою, які перейшли на бік гайдамаків. Спільними силами уманська фортеця була взята.

У другій пол. травня — на поч. червня 1768 р. повстанці визволили з-під польсько-шляхетської мали Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів та інші населені пункти. Повстання, охопивши Київщину, перекинулося на Поділля і Волинь. У червні - липні на Правобережжі діяло бл. 30 повстанських загонів. Вони контролювали значну територію, створюючи органи самоврядування.

Об´єднаними силами польської шляхти і російського царату Коліївщина була розгромлена, а з учасниками повстання жорстоко розправилися. Багатьох ув´язнених стратили, серед них й І. Ґонту та його найближчих сподвижників. М. Залізняка царський суд після тортур заслав на каторгу в Сибір.

Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольної боротьби в Західній Україні. Галичина, Холмщина і Волинь упродовж століть були під польським поневоленням, тут кріпосницький і національний гніт був ще тяжчий і жорстокіший, ніж на Правобережжі.

У XVIII ст. на західноукраїнських землях боролися проти польської сваволі народні месники — опришки, які продовжили національно-визвольну боротьбу, розпочату ще Б. Хмельницьким. До них приєднувалися селяни, наймити, міська біднота. Найбільшого розмаху рух опришків набрав у 30— 40-х роках XVIII ст., коли його очолив О. Довбуш. Безстрашний ватажок повсталих селян протягом тривалого часу був грозою для польської шляхти і урядовців. Використовуючи тактику партизанської боротьби, невеликі мобільні загони опришків за підтримки місцевого населення десятиліттями воювали проти Речі Посполитої — однієї з наймілітарніших держав тогочасної Європи. Діючи на території майже всього Покуття, на Гуцульщині, Північній Буковині, Закарпатті, сягаючи Перемишля і Кам´янця-Подільського, вони громили шляхту й орендарів, роздавали панське майно бідноті.