8. Особливості візантійського (східного) християнства та його адаптація у давньоруському суспільстві. Феномен двовір'я.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, поширенню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ "чудотворних" ікон, Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян містився страх перед стихійними силами природи, ворожими і панівними, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

Християнство, однак, справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. З його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за 100 років до врийняття християнства болгарськими просвітителям Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Наголосимо, що до літератури-посередниці давньоруські книжники підходили творчо: редагували тексти, вставляли власні зауваження, цитати тощо. До перекладної літератури належали: богослужебні книги — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих — агіографи, патерики — збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги — пам'ятки церковного права, церковні статути; філософські твори на зразок "Шестодневу"; історичні хроніки; гомілетика — урочисті "слова" на церковні свята.

Під час християнізації слов’ян найпершими були знищені культи вищих богів. У результаті синтезу, коли в народній свідомості злилися язичницькі та християнські уявлення, давні боги слов’ян, змінивши імена, були суміщені із функціями найпопулярніших християнських святих. Але віра та поклоніння нижчим, неіндивідуалізованим міфологічним персонажам (демонологія) в умовах християнства ще довгий час залишалися майже.

Двовір’я у слов’ян після офіційного прийняття християнства.¹ Це особливий етап співіснування християнства та традиційних слов’янських вірувань.

Після офіційного прийняття християнства князівська влада, знищивши культи вищих богів. Таким чином, «низові» рівні традиційних слов’янських вірувань залишилися непідконтрольними державі. Тому нижча міфологія слов’ян залишилася ніби «по той бік» активної боротьби християнства з язичництвом і склала суттєвий компонент феномену двовір’я. Період двовір’я – це не тільки ситуація, коли на рівні країни частина її жителів уже стала християнами, а інша ще перебуває в «мороці» язичництва й християнська церква в союзі з державою активно бореться за повну християнізацію населення. У слов’ян і через кілька століть після хрещення, коли традиційні боги у свідомості давно «померли», двовір’я так і не було подолане. Чаклунство, язичницькі ритуали та свята, переосмислені у світлі християнського вчення (Коляда, Івана Купала), язичницькі духи, перетворені в християнських святих (Перун перетворився у св. Іллю, Велес – у св. Власа, а Ярило – у св. Георгія), народні магічні засоби, що стали фрагментами церковно-християнських текстів і обрядів (наприклад, під час пологів), – ось складові цього феномену двовір’я. Процес успішної «коренізації» християнства у нових умовах був би неможливим без «згоди» на входження в його межі окремих елементів попередніх вірувань, що були невід’ємною рисою повсякденного життя слов’ян. Крім того, переважно землеробський спосіб існування слов’ян також з необхідністю відроджував елементи язичництва у межах народного християнства.