39. Освітня реформа кінця 18 ст і еволюція шкільної освіти в 19 ст.

Упродовж XVIII ст. в українському шкільництві знаходили продовження освітні традиції, вироблені на українських теренах упродовж кількох попередніх століть.  Величезний внесок у розвиток народної освіти, просвітництва в Україні зробили братські, церковні школи разом з протестантськими, єзуїтськими й уніатськими школами. Українському шкільництву як нижчого, так і вищого рівня вдавалося зберігати позастановий статус, хоча в Речі Посполитій, Російській імперії, у сфері впливу яких тривалий час перебувала Україна становість була характерною рисою системи освіти. Початкова освіта однаковою мірою була доступна чоловікам і жінкам. Початкові школи засновувалися здебільшого за ініціативи місцевого населення, при місцевих церквах. Учителями в них могли бути священнослужителі місцевої церкви, але переважно ці обов'язки покладалися на дяків. Звідси їх назви: "дяківки", "церковноприходські". Як правило, утримання вчителів у таких школах брала на себе місцева громада. Колегії – середній тип навчального закладу, непов'язаний з офіційним органом управління, зорієнтовані на Києво-Могилянську академію. У другій половині XVIII ст. з'являються в Україні пансіонати, які утримували іноземці, переважно французи. Призначалися вони для навчання дітей з панівних станів. Козацьку молодь вчили в козацьких, полкових школах. Значну роль відігравали мандрівні дяки. Вершиною такої освіти став знаменитий український філософ – Г.С.Сковорода. Українська молодь вчилася і закордоном. Одним із найбільших ударів по українському традиційному шкільництву у результаті освітніх реформацій кінця XVIII – початку XIX ст. було усунення громади від вирішення шкільних справ. Закріпачений люд вже не обирав вчителя-дяка. У 1802 році Олександр І заснував міністерство народної освіти, якому були підпорядковані головне училищне управління, Академія наук, університети, школи, крім навчальних закладів імператриці Марії та деяких інших відомств, друкарні, бібліотеки, архіви, музеї і цензура газет та журналів. Дальшим кроком реформи Олександра І в галузі освіти був "Статут навчальних закладів, підвідомчих університетів" (1804), за яким була оформлена нова система шкільної освіти в складі навчальних закладів: приходські (з однорічним курсом навчання) училища, повітові (дворічні) училища, гімназії та університети. Перші гімназії засновано в Харкові, Чернігові, Кременці, Катеринославі (1805), Полтаві та Новгород-Сіверському (1808), Києві (1812), Херсоні (1814). Відкривалися жіночі школи ("Інститути шляхетних дівчат"), в Києві (1838 р.), потім у Харкові, Одесі. Після Вітчизняної війни 1812 р. уряд все більше відходив від ліберальних засад 1804 р. і робив усе, щоб використовувати систему народної освіти для поширення серед народу державно-кріпосницької ідеології.

40. Розвиток основних жанрів українського живопису 2 половини 19 століття

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний

ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга — історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»).

У другій половині XIX ст. в українському образотворчому мистецтві поширились

принципи реалізму та народності, їх утвердженню та посиленню демократичних тенденцій у живописі сприяло виникнення 1870 р. у Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого, крім блискучих живописців Росії (В. Перова, В. Васнецова, І. Шишкіна та ін.), входили і талановиті українські художники (М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді та ін.).

Український живопис цієї доби представлений різними жанрами. Пореформена демократизація суспільства сприяла активному розвитку побутового жанру, представниками якого були Л. Жемчужніков, І. Соколов, К. Трутовський, М. Кузнецов, К. Костанді та ін.

Вони не тільки збагатили цей жанр новою тематикою та сюжетами, а, передаючи глибину наростаючих соціальних контрастів, надали йому більшого соціального звучання. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко, пензлю якого належать «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Свати», «Проводи рекрутів», «Жертва фанатизму» та ін. В ці роки художник створює ряд картин з життя українського села. Це - "В чистий четвер", "Жниця", "Збирання сіна на Україні", "Біля річки", "Свати". Художник з етнографічною точністю відобразив українські народні звичаї, пов'язані зі сватанням. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж, заснував у Києві художню школу.

Родом з-під слобідського Чугуєва був художник-реаліст І. Рєпін, автор знаменитої

картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Поєднання мистецтва з

усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С. І. Васильківського: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні

пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т. Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М. Самокишем створює альбом «З української старовини» (1900 р.), коментарі до акварелей Васильківського пише історик Д. Яворницький. Визнанням художньої, наукової цінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію і багато картин С. Васильківський залишив рідному Харкову.

В цей же час відбувається спорудження пам'ятників видатним людям - 1823-1824 - А.Рішельє в Одесі (автор Б.Мартос), 1853 - князю Володимиру - у Києві (автори -В.Демут-Малиновский, П.Клодт, О.Тон).