25. Ктиторство як культурне явище в Україні доби бароко.

Найбільш продуктивний період в історії українського бароко пов'язаний з гетьманства Самойловича , Мазепи та Апостола. Його нижню межу позначає зведення Миколаївського собору в Ніжині ( 1668-70 ) , верхню - будівництво Апостолом Спаської церкви у Великих Сорочинцях ( 1733). Всі три гетьмана заохочували храмоздательство не тільки на словах , а й фінансами . Найбільша кількість храмів було зведено завдяки Івану Мазепі , що дозволяє українським мистецтвознавцям говорити не стільки про український бароко , скільки про бароко « мазепинському » Миколаївський собор у Ніжині - один з перших пам'ятників українського бароко, Мгарський монастир біля Лубен Вознесенський собор у Переяславі Богоявленський собор у Братському монастирі Миколаївський військовий собор церква Всіх Святих на Економічній брамі Печерського монастиря Троїцька та Миколаївська церкви в Батурині Петропавлівська церква Густинського монастиря під Прилуками Успенський собор у Глухові Покровська церква в Дігтярях .

Мазепинським будівлям властиві монументальна пишність і вільне розташування частин і деталей споруд , декоративність орнаменту і гра світлотіні , покликані підкреслити переваги величезній площі кам'яних церков.

Іван Мазепа стає фундатором низки кам'яних церков і замовляє срібні Царські врата для собору Бориса й Гліба (в Чернігові) ювелірам протестантської Німеччини.

Сміливістю смаків відрізняються і тогочасні українські меценати з середовища духовенства чи світські.

• Митрополит Петро Могила (православний ієрарх) запросив для реставрації і зміцнення мурів Софії Київської — італійського архітектора католика Октавіана Манчіні.

• Голландський гравер протестант В.Гондіус робить портрет Богдана Хмельницького.

• В Жовкві недовгий час працює німецький архітектор і скульптор Андреас Шлютер

• Микола Василій Потоцький, український магнат і русин за походженням, роками працює з іноземцями архітекторами, художниками і скульпторами, серед яких — Бернард Меретин, Іван Георгій Пінзель, Готфрід Гофман, що посилює виразність українського бароко на західних землях і наближає їх форми і технології до західноєвропейських.

26. Світоглядні орієнтири людини доби бароко.

Зі світоглядної позиції бароко − це перехід від епохи Відродження до нового світосприйняття, мислення, творчості. В історії західноєвропейської культури бароко прийшло на зміну Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття. Світовідчуття і світорозуміння, що живило барокову культуру, стало своєрідною реакцією на ренесансне світобачення, що ґрунтувалося на безмежній вірі у розумність і логічність світу, його гармонійність, у те, що людина є мірою всіх речей. Світобачення XVII ст. пройняте, навпаки, відчуттям трагічної суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне місце, а є розчиненою у його багатоманітності, підпорядкованою середовищу, суспільству, державі.

Серед країн православно-слов'янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На вiдмiну від захiдноєвропейського і російського, українське бароко -- не аристократичний стиль. Якщо і є в ньому певні елiтарнi мотиви, то лише в лiтературi, всi iншi види барокового мистецтва мають безпосередній зв'язок з народною творчістю і народною свiдомiстю.

Специфіка бароко в Україні пов'язана з тим, що твори цього стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей і мотивів.

Дійсність викликає у майстрів бароко як захоплення, так і велику печаль. Звідси — характерні риси барокового світовідчуття: неспокій, поривання, почуття потужності і ніби недовершеності, намагання поєднати протилежності, навіть суперечності. Тому і в мистецтві українського бароко співіснують прагнення неможливого й песимізм; пафос боротьби і перемоги та примирення з думкою, що зло сильніше за добро, а смерть сильніша від життя; звеличування слави і сум, образа за людей, охоплених марнославством, марнотою марнот. За часів бароко Людина постає перед нами слабкою, беззахисною, невпевненою у завтрішньому дні. А саме- нездатність людини побороти зло, її безвихідь.

Українське бароко привнесло нові виміри й нові значення в українську геральдику

У бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представники західних шкіл виробили цілий арсенал тропів -- метафор, символів, гіпербол, літот тощо -- для творів персоналiстського характеру, які через алегорiї підкреслювали певні i важливi риси явищ чи осіб.

Українська свiдомiсть -- в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти -- теж ішла тим самим шляхом, алегорично унаочнюючи риси шановних гетьманів і полковників, дiячiв церкви, працiвникiв на духовній i культурнiї нивах. Українське бароко утверджувало також образи, що характеризували колективні, суспiльнi, нацiональнi риси народу в цілому.

Оригiнальнi асоцiативнi образи знаходимо в українському фольклорі. Антична, вiзантiйська, романська, готична та ренесансна символіка теж своєрiдно пристосовувалась до завдань стилю, що відзначався сильною експресiєю, химерністю, буйною декоративністю, парадоксами сюжету. Природно, що до усталених символів додавались ті, які властиві асоціативному мисленню українців.

В український поезії так звані курйозні вiршi об'єднали рiзноманiтнi словесні емблеми -- від гербових клейнодів і акровiршiв до графічних комбiнацiй слів та окремих літер.