19. Особливості української архітектури бароко

Період другої половини 17 – 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові “українське бароко”.

Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Такі хрещаті в плані церкви народилися з дерев’яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко.

В цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Зарудний.

Українське бароко 17 ст. нерідко називають “козацьким”. Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори – все це не порожні слова. За ними – величезний духовний досвід 17 – 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або "козацьким" бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало "загальноєвропейське" бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.

“Козацький собор” древніший за саме козацтво. Першу відому п’ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.

Такі хрещаті дерев’яні храми – типове явище в традиційному народному будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного, неймовірного чи небувалого. Його заслуга в тому, що цей, поширений з давніх часів, тип великої дерев’яної церкви, воно вдягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мистецтва.

Перше таке кам’яне диво на Лівобережній Україні з’явилося в столиці найбільшого козацького полку в Ніжині 1668 року. З’явилося не в монастирі, а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Через кілька років подібна споруда з’явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.

Барокова архітектура – стиль, що перетинає українську територію, та частину європейської росії. Характерно для Зх.-укр.земель – розвиток греко-католицької церкви, зосереджений у василенському монастирі; бере функцію модерної освіти; набуття митецьких явищ авторства.; Явище «титарство» - консолідація польської культури. Х-ні риси бароко для всієї Европи: величність та незабутність образу, пов*язана з цим різноманітність творів барокко; масова ідея краси – віддзеркалення раю «небо из земли»

40.Розвиток основних жанрів укр живопису 2-ї пол 19ст.

У худ житті Росії малярство було чи не най більш інтегрованим у масштабах імперії мистецтвом. Всі шляхи до високої майстерності та визнання лежали тут через Петербурзьку Академію мистецтв, навчання за кордоном було рідкістю; споживання творів малярства, осідання їх у музеях та приватних зібраннях теж здійснювалися головним чином через столицю.Якщо повязувати укр. живопис з укр. тематикою, то новий етап у його розвитку слід розпочинати з видання «Живописна Україна» - додатку до журналу « Основа». В цей час вже виходила серія видань»Живописнна Росія» під ред. Семенова –Тянь-Шанського. Задум живописної України належав Т.Г. Шевченкові. Після смерті Шевченка цю ідею вирішив реалізувати художник Л.М. Жемчужников, і 1861-1862 за участю його, Соколова, Трутовського, Верещагіна, Бейдемана та ін.. видано 49 офортів серії під Шевченковою назвою «Живописна Україна». Видання завмерло разом із «Основою», але залишилась ідея – пропагувати «спогади історичні» і картини нородного побуту. Дещо пізніше, в кінці століття, формується свідоме прагнення створити укр. нац. Живопис – нац. За тематикою зображуваного. Пейзажем, історичними реаліями. Загалом у живописі початку XIX ст. переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна - «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В.Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В.Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В.Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію. Зовнішні обставини - заслання, заборона малювати - перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т.Г.Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) – в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. З М.Гоголем, В.Штернбергом, Т.Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І.Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні». Новаторською для пейзажу стала творчість А.Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина - «Ніч на Дніпрі» - викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світло, повітря. Л.М.Жемчужников У своїхстаттях, у власній художній практиці Жемчужников обстоював реалістичне мистецтво,виступав проти академічної умовності, відірваності мистецтва від життя. За роки перебування в Україні він виконав кілька творів на теми поезій Шевченка — «Чумаки в степу», «Лірник у хаті», «Отара овець, що повертається в село» та ін. У цих творах Жемчужников виявив себе хорошим рисувальником, художником, який уміє передати душевний стан людини. Як і Шевченко, Жемчужников високо цінував гравюру, вважав цей вид мистецтва доступним широким колам людей. Кращими його офортами вважаються «Покинута», «За штатом», «Українська дівчина», «Портрет П.А. Федотова». Офорти Жемчужникова відзначаються високою технікою виконання. Однією з характерних рис його творчості є те, що тематику для більшості своїх живописних і графічних робітвін бере з життя України, її народу.Зображенню життя українського народу присвятив свій талант І.І.Соколов. У своїхтворах художник відтворює народні звичаї, костюми, архітектуру. Пейзаж у жанровихтворах Соколова завжди активний, він допомагає глибше розкрити їх зміст. Це відчувається в його картинах «Жінка з дітьми», «На баштані», «Ніч на Івана Купала» та ін. Поетичну красу України оспівали у своїх пейзажах І.К. Айвазовський («Чумацькийобоз», «Весілля на Україні», «Український пейзаж»), М.М. Ге («Місячна ніч. Хутір Іванівський», «Ранок. Хутір Іванівський»), А.І. Куїнджі («Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі», «Українська ніч»), І.М. Крамськой («Місячна ніч», «Русалки» та ін.).Проблеми пореформеного українського села, переживання простої людини-трудівника передавали у своїх творах художники, які були тісно пов’язані з передвижниками:М.Д. Кузнецов («У свято», «На заробітки»), К.К. Костанді («В люди», «У хворого товариша»), М.К. Пимоненко («Збір сіна», «Весілля у Київській губернії» та ін.).

43. загальна характеристика тоталітарної культури.

Мілітарна культура вимагала високой військової техніки і сильної загальної індустріальної та енергетичної бази. Тому промисловість, створювана на базі останіх досягень світової науки і техніки. Не могла спиратися на мало писемну робочу силу. Було зроблено рішучі кроки до введення загального обов’язкового початкового навчання. Школою була охоплена вся молодь україни від 8 до 15 років. В1930 «інститути народної освіти»(ІНО) перетворені на інститути профосвіти, фізико-математичні та інститути соціального виховання( згодом педагогічні інститути), в 1933 відновлено Київ., Одеський та Катиронославський університети.

У міський культурі Укр. технічна, математична та природнича освіта займали важливе місце. В Укр розвивалися технічні науки – матеріалознавство, металургія, машинознавство, електротехніка, теорія иа практика електрозварювання та ін.. розвивалися також математика та природничі науки. Серйозним центром світового значення став Укр фізико- технічний інститут у Харкові (відкриття атомної енергії напередодні війни).Суспільство мало колосальну потребу в кадрах керівників установ та організацій, інженерів, вчителів, лікарів. Цю потребу воно задовольняло недостатньо якісно, але в масовоому порядку. Надаючи можливість людям із соціальних низів за державною підтримкою одержати необхідну освіту. З села, з міського простого люду вийшли наприкінці 30-х інженери, командири-льотчики або танкісти, вчителі, лікарі, а дехто вибився і в партійні керівники чи дерик тори підприємств.

Починаючи з 1935, реабілітовано слово патріотизм, щоправда, поки що у варіанті»радянського патріотизму». Упродовж часу, коли остаточно утверджується в радянському Союзі надзвичайно жорстокої форми комуністичний тоталітаризм, укр. нац. Культура зазнала важких втрат. Майже повністю була винищена та нац. Інтелігенція, яка сформувалася на поч. 20 ст, ростріляна й розсіяна по таборах. Літературу, мистецтво, всю гуманітарну культуру зведено до примітивного рівня. Утвердження тоталітаризму означала ліквідацію вільних літературно-мистецьких обєднань і створення унітарних організацій, повністю підконтрольних партій та державі. Ці орг. Так звані « творчі спілки» відігравали роль міністерств у різних галузях культури.Суспільство, народ уявляється як рівна «народна маса», де не має місця окремому індивіду. Відповідна першонеобхідність такої культури – зробити мистецтво зрозумілим та доступним для кожної людини. Картини- пейзаж, сцени з життя робітників, портрети лідерів (вождів). Музика проста, ритмічна без складних композицій.Особливістю тот культури є «культ боротьби». Тот ідеологія завжди веде боротьбу проти інакомислячих, що позначається на культурі - на офіційних лозунгах, які є неодмінним атрибутом буденного життя громадян тотал держави. Ворогами оголошувалися напрями в науках – генетика, в народних рухах – пацифізм. «тоталітарний герой»- важливий елемент тот культури. Герой як універсальний зразок для побудови життя, герой, що може подолати будь-які перешкоди.Тот культура формується на основі виділення одного стилю, який розвивається з революційною традицією. Мистецтво соціалістичного реалізму – відтворення дійсності, реального + фіксувати її на основі розуміння законів революції. Тема молоді та спорту – тема фізичного руху ( в червоних косинках), зображення оголеної статури. Виробнича тематика – індустріальні райони, колгоспні поля з технікою (якої насправді не було). тот мистецтво –мистецтво соціального оптимізму. Не має зображення людини в побуті, вона не існує в побуті(дома). Сімя є одним з буржуазних пережитків. Дитина має опікуватися колективно. Школа функціонувала до вечора (гуртки, секції) - дитина практично жила вшколі.

42.Рух передвижників в Україні

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX – рух до реалізму – з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І.Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. . Цього часу в образотворчому мистецтві спостерігаються нові тенденції. Відкидаючи гасло «мистецтво для мистецтва», лідери цього руху вважали, що мистецтво повинне слугувати громадянським ідеалам. У 70х роках у межах цих ідей з’являється Товариство пересувних художніх виставок. Ідеї російських та українських демократів, діяльність Товариства, у складі якого було багато й українських художників, обумовили піднесення художнього життя в Україні. Суттєві зміни сталися у галузі художньої освіти. Цього часу засновується Одеська малювальна школа (1865 р.), Харківська малювальна школа М.Д. Раєвської-Іванової (1869 р.), Київська малювальна школа М.І.Мурашка (1875 р.). Ці навчальні заклади відіграли важливу роль у підготовці місцевих художніх кадрів і активізації художнього життя України. Діяльність передвижників, їх щорічні виставки у великих містах стимулювали розвиток українського мистецтва, сприяли виникненню місцевих художніх об’єднань. Виникає Товариство південноруських художників в Одесі (1889), Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки (мистецтва) у Львові та ін.Багато художників-передвижників були родом з України: М.Ге, О.Литовченко, М.Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга - історика М.Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К.Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»). Українська тема знайшла яскраве вираження у творчості видатного російського художника І.Ю. Рєпіна, вихідця з України. Широковідомі його полотна «Українська хата»,«Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Козак у степу. По сліду», «Чорноморська вольниця», портрети Т.Г. Шевченка, С.М. Драгомирової, М.І. Мурашка. З великим захопленням писав видатний митець про українське мистецтво, підтримував творчість українських художників. Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко – автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж+ заснував у Києві художню школу. Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією вперше відбувається в творчості С.І.Васильківського.Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Т.Шевченка). У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М.Самокишем створює альбом «З української старовини» (1900 р)

44. Укр нац.- культурне відродження 1920-х рр.

Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В.Винниченка, С.Черкасенка, Т.Шаповала, Д.Донцова, М.Садовського, О.Олеся). У свою чергу стара інтелігенція, в тому числі і художня, не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом. Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим. Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Улітку 1917 р. у Києві був створений перший Український народний

університет, тому що в діючому університеті не було українських філологів (!?), позначався опір українізації. Такі ж університети були відкриті у Миколаєві, Харкові, Одесі. За клопотанням Центральної Ради, командувач Південно-Західним фронтом генерал А.А.Брусилов демобілізував з діючої армії 13 тис. українських педагогів. Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітянської політики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти, учительські організації, товариство «Просвіта». Перші українські школи відкрилися виключно на громадські й народні кошти. У червні 1917 р. було створено Генеральний секретаріат (міністерство) народної освіти, який узгоджував роботу громадських організацій. 5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві. 7 листопада 1917 р. було відкрито Педагогічну академію в Києві. 22 листопада 1917 було відкрито Академію мистецтв – першу вищу Художню школу в Україні.

21 квітня 1918 р. в Полтаві відбулося відкриття другого Українського Національного університету. Справу Центральної Ради щодо розвитку української освіти продовжив уряд Української Держави гетьмана П.Скоропадського. За Центральної Ради у Києві було три українські гімназії (приватні). У 1918 р. їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. У гімназіях з російською мовою навчання введено як обов’язкові предмети українську мову, історію й географію України та історію української літератури. Предметом особливої уваги М.Василенка, як міністра освіти, була вища школа. 6 жовтня 1918 р. відбулося урочисте відкриття Державного Українського Університету в його власнім помешканні. 22 жовтня 1918 року було відкрито другий Державний Український Університет у Кам’янці-Подільському. У цей же період засновано: Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, фонд якої в кінці 1918 р. складав понад 1 млн. книг. 24 листопада 1918 р. було засновано Українську академію наук, яка мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але він відмовився. Тому першим Президентом академії став 55-річний В.І.Вернадський. Після другого приходу Радянської влади в Україну на початку 1919 року й

утворення Української СРР було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безкоштовність і обов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалася від держави і школа від церкви, скасовувалася плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалася професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху.

ДОПОЛНЕНИЕ

Особливо плідними у справі розвитку української освіти, науки та культури були 20-ті роки. Національно – культурне піднесення першого пореволюційного десятиріччя деякі автори називають Українським ренесансом (відродженням). Це відродження пов’язується з проведенням в Україні ленінської політики «коренізаціі» («українізація»), яка була спрямована на підготовку й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі закладів освіти, культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей. Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім – освіту, науку, літературу, мистецтво. Уже до кінця 20-х років політика українізації принесла свої результати. Зокрема, до 1927 року 78% шкіл, 40% технікумів, 33% вузів працювали з українською мовою викладання; тираж українських газет підвищився у 5 разів і за кількістю назв склав на початку 30-х років 89% від загальної кількості газет. Рідною мовою могли навчатися й національні меншини, які проживали на території України, що сприяло розвиткові різних культур. У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Для покращення складу студентів за соціальним станом при вузах створювалися робітничі факультети. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від оплати. У 1925 р. діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робітфаків. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921–1925 рр.). Він налічував 3 факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велося конспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і в помешканнях професорів. Водночас існувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліцейських переслідувань таємні університет і політехніка вимушені були припинити свою діяльність. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В.Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д.Заболотний, математик М.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов, О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України. Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М.Грушевський, який в 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал "Україна", "Наукові збірники" історичної секції. . У

1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 р. був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Після революції особливим драматизмом і складністю в У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток української Мови. Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М.Куліша «Народний малахій", «Мина Мазайло". Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О.Довженка разом з фільмами «Звенигора", «Арсенал", «Земля". Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф". Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи В.Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали М.Жук, І.Падалка, В.Заузе. У живописі найбільш відомими були полотна К.Костанді, Ф.Кричевського, О.Мурашко, М.Самокиша. Г.Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали "Мистецтво", "Зорі", "Сонце труда". У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І.Трут, О.Монастирський, І.Курплас. Художники, які увійшли до "Асоціації революційного мистецтва України", розвиваючи національні традиції, використовували форми візантійського і староукраїнського живопису. На західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, які входили до "Об'єднання сучасних художників України". На Всеукраїнських художніх виставках експонувалися кращі твори О.Шовкуненка (цикл "Одеський суднобудівний завод"), Ф.Кричевського ("Мати", "Довбуш"),В.Коровчинського ("Селяни"). Київський художній інститут став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається Казимир Малевич - основоположник такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. У 20-х роках, крім Української Академії мистецтва, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв. У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В.Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника Т.Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М.Манізер, пам'ятник якого у 1935 р. встановлений в Харкові, він - автор пам'ятників Т.Шевченку у Києві і Каневі. Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капела під керівництвом О.Кошиця, капела "Думка", які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і Харкові. У цей період проходив процес жанрового збагачення української музики. Це значною мірою пов'язане з творчими пошуками Л.Ревуцького, В.Косенка, Б.Лятошинського, О.Чишка. Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку.В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм - спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва. Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель ("Держпром"), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві).

45.Укр авангардний живопис

Центром малярського руху, що орієнтувався на передвижницькі традиції і відстоював реалістичні засади, була російська спілка АХРР(асоціація художників революції), до якої увійшли художники, які згодом очолили мистецтво соцреалізму – І.бродський, О.Герасимов, І.Греков, Б.Йогансон; на Укр до аналогічної спілки АХЧУ(Асоціація художників червоної Укр) входили І.Їжакевич,Ф.Кричевський, Г.Світлицький, С. Прохоров, М,Самокиш. До авангардистської АРМУ(АСОЦІАЦІЯ революційного мистецтва Укр) ввійшли О.Богомазов, М.Бойчук, В. меллер, К. Гвоздик, В. Седляр та інші. На Всеукраїнських художніх виставках експонувалися кращі твори О.Шовкуненка (цикл "Одеський суднобудівний завод"), Ф.Кричевського ("Мати", "Довбуш"), В.Коровчинського ("Селяни").Київський Художній інститут називали тоді «українським Баугаузом» (мюнхенський Баугауз був центром світового авангарду). Тут працювали й майстри реалістичного живопису, але інститут став притягательним центром не тільки для укр., а й для рос авангарду: сюди переїжджають Малевич, який в Рос не міг знайти роботи(основоположник такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур), Татлін, В.Пальмов. діяла»Аспанфут»(асоціація панфутуристів) М. Семенка), що об’єднувала поетів і художників ультралівого авангарду. Ліві авангардистські художники тяжіли до комуністичного руху - ще в воєнні роки вони оформлювали агітпоїзди та агітпароплави (Екстер), червоноармійські казарми в Києві (Бойчук). Національна демократія більш тяжіла до реалістичних традиційних форм, але охоче зверталася до всього. Де знаходила ознаки специфічного укр. нац. Стилю. Проте всі ці поділи досить умовні. «Бойчукісти» в своїх пошуках відповідної до української пролетарської революції монументальності використовували візантійську стилістику, а на Галичині митрополит Шептицький покровительству вав аналогічному «візантизму» в оформлені греко-катол церков (бойчука розстріляно 1937 як «агента Ватикану»). Починалися нові орієнтації з київського гуртка, що в роки революції збирався навколо Ю. Нарбута; до нього вхдили такі різнопланові митці, як Тичина, Семенко, композитор Козицький, мистецтвознавець Ф. Ернст, М. Зеров, Я. степовий, художник М. Бурачек та ін.. об’єднувала всіх не школа петербурзького «Світу мистецтв», яку пройшов Нарбут, і не колишня політична орієнтація видатного художника (Нарбут і В. Кричевський були авторами зразків грошей, печаток та гербів УНР), а просто висока й нетрадиційна культура нової доби. У 20-х роках, крім Української Академії мистецтва, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв.

46 Характеристика тоталітарного мистецтва та своєрідність його проявів у мистецтві соцреалізму в УРСР

У роки сталінського тоталітарного режиму утвердилась ідеологія культури, яка одержала назву «соціалістичного реалізму». Його вважали «творчим методом» літератури і мистецтва. Але насправді це була певна філософія життя й культури. Соц. Реалізм – продукт духовної еволюції комунізму. Вперше термін соц. Реалізм зявився в «Литературной газете» від 29 травня 1932,а в статуті СРП « метод соціалістичного реалізму, визначено як «правдиве, історично конкретне зображення дійсності в її революційному розвитку». соціалістичний реалізм визначався як реалізм з деякими романтичними додатками: романтична мрія нібито повинна була трішечки піднести бачення світу, зіставляючи реальність із соціалістичною метою, до якої життя прямує. Всі попередні форми реалістичного опису життя оголошено немічними «критичним реалізмом» саме тому, що відсутність бачення соціалістичної мети й партійно-комуністичних методів її досягнення не дозволяли здійснити цього романтичного піднесення. Як і в мистецтві ікони та літописання. В культурі соц. Релізму не твір повинен бути схожим на реальність. Хоч би і з поправками на романтику. А реальність – схожою на твір.Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. Характерні риси соц. Реалізму – ідейність9зображення мирного існування народу та його героїчні та прогресивні вчинки), конкретність ( в зображені дійсності необхідно показувати іст. Процес розвитку) та народність ( герої творів повинні бути виходцями з народу – робітники й селяни). Головна тема соц. Реалізму – звеличення праці, героїзму, досягнення народного господарства. Теорія соцреалізму спиралася на необхідність керуючої ролі соціалістичної держави та комуністичної партії в організації духовного життя в суспільстві.

В архітектурі соцреалізм = конструктивізм та функціоналізм – вираження міцності та потужності держави – монументальність архітектури. Будинки лише задля задоволення утилітарних потреб. Без естетичних надлишків. Монументальні споруди= сталінський ампір ( прийшов на зміну конструктивізму) – характерні риси: ансамблева забудова вулиць та площ, використання архітектурних ордерів, синтез архітектури. Скульптури та живопису, використання мармуру та бронзи. В Києві – Будинок Рад, Хрещатик , будинок Верховної ради, у Дніпропетровську – пр.. Карла Маркса, південна частина вул.. Рабочей. Площа ім.. Леніна. Для скульптури було характерно зображення вождів. Трудящих ся. У музиці – важкі монотонні мелодії, передусім марші, пісні про вождів та перемогах народу. У живописі – новий жанр тоталітарного образотворчого мистецтва – плакатний. Плакати були найрізноманітніші – настанови, програми. Заяви тощо. «Ты записался добровольцем?» чи «Трудовой семестр - на отлично!». У 1920 рр- асоціація художників революції – зображення життя РСЧА. Селян. Діячів революції. 1923 асоціація художників Червоної україни. Основна мета – обєднання митців для активної участі в соц.. будівництві на основі «реалістичного» відтворення революційної дійсності, творчого опанування прогресивних традицій вітчизняного мистецтва, насамперед художників – передвижників (Ф, Кричевський, М. Козик, О. Сиротенко, І. Їжакевич). Характерна риса – все, що зявлялося в культурі проходило через перевірку відповідальних осіб та органів. Строгий контроль за цензурою. А. Сенявський дав таке визначення соцреалізму – напівкласичне напівмистецтво не дуже соціалістичного не реалізму.

47. Культура УРСР пізнього тоталітаризму (1960-80)

1960-80-і роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М.Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «відлига». Свою назву цей час отримав за повістю І.Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Для культури цей хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. У кінці 1950-х років на державному рівні було усвідомлене і визнане відставання Радянського Союзу від провідних західних країн, що вступили до того часу в етап науково-технічної революції. В державній політиці стали приділяти особливої уваги розвитку науки, створювалася безліч нових галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, збільшилася кількість періодичних видань, у великих економічних центрах - Харкові, Львові, Донецьку відкрилися відділення Академії наук УРСР. Розвивалася система освіти. З другою половиною 50-х років пов’язується розгортання науково-технічної революції в СРСР. У цей період радянська наука займала пріоритетну роль у атомній енергетиці та ракетобудуванні, засвоєнні космосу, створенні лазерів, розвитку біохімії і т.д. Відомо, з яким здивуванням сприйняли в усьому світі запуск нашою країною у 1957 р. першого штучного супутника Землі. А політ Юрія Гагаріна у квітні 1961 р. викликав справжній шок у СШАУ 1959 р. обов'язковою стала 8-річна освіта, в 1977 р. - середня. У наступне 20-ти річчя (1961–1980 рр.) основна увага вищої школи України була сконцентрована на тих ланцюгах вищої освіти, які забезпечували науково-технічний прогрес, подальший розвиток культури й добробуту людей. Розпочалася підготовка кадрів з багатьох нових спеціальностей, зокрема, з механізації обліку й обчислювальних робіт, обслуговування приладів точноїмеханіки, електроакустики та звукової техніки, обслуговування електровакуумних машин, оптичних приладів, проектування й експлуатації атомних і енергетичних установок, електричних систем, напівпровідникових матеріалів, з теплофізики, кібернетики, технологій полімерних матеріалів тощо. Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання ім. Є.Б.Патона, який перетворився на науково-виробниче об'єднання, куди входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки. При створенні англо-французького літака «Конкорд» була використана патонівська технологія виплавки сталі особливо високої якості. Київським Інститутом надтвердих матеріалів були розроблені карбоніт, кіборит. Їх промислове виготовлення було налагоджене на Львівському заводі штучних алмазів. Крім того, в Києві створена перша в історії людства «Енциклопедія кібернетики» (видана 1973 р. українською мовою), в Харківському відділенні АН України зразу ж за американськими вченими Чікагського центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком космічної ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок у розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик М.Боголюбов, математик і кібернетик В.Глушков, конструктори космічних апаратів С.Корольов (генеральний конструктор), М.Янгель та В.Глушко, генетик І.Шмальгаузен, офтальмолог В.Філатов, кардіолог М.Амосов, нейрохірург М.Бурденко та інші. На межі 70 – 80-х років загострюється низка проблем у сфері освіти й науки. У керівництві освітою й наукою, як і іншими сферами суспільного життя, збільшувався розрив між словом і ділом. Застійні явища все глибше поражали науку й вищу освіту. Якщо розвинені капіталістичні країни в декілька разів збільшили свої витрати на науку й освіту, здійснили прорив до нових технологій за рахунок потужного розвитку мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, то Радянський Союз топтався на місці, втрачаючи чисельні пріоритети в розвитку науки та освіти. Негативні тенденції характеризували розвиток українського живопису, де насаджувався народницький академічний стиль XIX ст., догматичність, переважала зображувальність над виразністю. Крім того, відповідно до гасла про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим "широким масам трудящих", на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Утой же час продовжували свою творчість такі видатні художники, як О.Шовкуненко, Т.Яблонська, М.Дерегус, В.Касьян. Традиційно значними є досягнення української музики. З'явилися нові опери, балети, симфонії (Г.Майборода, К.Данькевич, Б.Лятошинський, інші). Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени - А.Солов'яненко, Д.Гнатюк, Б.Руденко, Є.Мірошниченко. Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини - фільми С.Параджанова «Тіні забутих предків», Л.Осики «Захар Беркут», Ю.Ільєнка «Білий птах з чорною ознакою», Л.Бикова «В бій ідуть одні старики», І.Миколайчука «Вавілон ХХ». У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика. Швидко зростали міста, вони набували нового вигляду, йшло масове будівництво. Однак, за невеликими винятками, переважало панування типової забудови, втрата багатьох народних традицій, відсутність сучасних будівельних технологій, бідність дизайну характеризували стан архітектури. Таким чином, при значних досягненнях України до середини 1980-х років в культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза.

48.особливості культурного розвитку Укр доби незалежності

Розвиток української культури на сучасному етапі знаходиться в великій залежності від Заходу та Росії. Було зроблено чимало для адаптації сфери культури до нових соціально-економічних умов. З цією метою розроблено й прийнято ряд нових законів для сприяння розвитку окремих сфер культури: «Про музеї й музейну справу», «Про кінематографію», «Про охорону культурної спадщини», «Про вивіз, ввіз і повернення культурних цінностей.Державне фінансування української культури здійснюється за «залишковим принципом». Тому особливо цінною є допомога благодійних фондів і меценатів, що виділяє засоби на проведення широкомасштабних акцій, фестивалів, культурно-художніх проектів, на розвиток тих або інших областей культури. З 1994 року діють Фонд сприяння розвитку мистецтва й фонд «Відродження». В 1995 році почав діяти Міжнародний благодійний фонд «Українська ліга меценатів». Розвиток культури в регіонах, крім великих обласних центрів, довгий час перебував у деякому застої. У рамках державної програми «Повернуті імена» на батьківщину повернулися архіви В. і М.Кричевських, О.Олеся, О.Ольжича, І. Багряного, І. Стравінського й багатьох інших всесвітньо відомих художників, літераторів і діячів науки. На знак доброї волі й дружби братніх народів за рішенням Міністерства культури Росії Санкт-Петербург повернув Києву сім фресок Михайлівського Золотоверхого монастиря. З Нью-Йорка в Україну повернулися вісім відомих художніх творів, серед яких портрети українських гетьманів XVII-XVIII століть, а також бронзовий барельєф гетьмана Павла Скоропадського. Здавна славиться своїм декоративним розписом сіло Петриківка Дніпропетровської області. Петриківські майстри створювали витончені й вигадливі візерунки на лакованих скриньках, блюдах, вишитих рушниках і прикрашали ними житла. Видатними майстрами петриківського розпису були Віра й Ганна Павленко, Віра Клименко, Надія Білоконь, Полина Глушенко, Надія Пікуш. Слід зазначити й Тетяну Пата - одну із самих цікавих і самобутніх майстринь в історії петриківського розпису. У 1991 році заслужений майстер народної творчості України Андрій Пікуш організував підприємство нового типу, де народні вмільці з найманих робітників перетворилися на господарів-співвласників (зараз це підприємство називається «Центр народного мистецтва "Петриківка"»). На жаль, відсутність державної підтримки, податковий тиск привели до того, що фабрика практично припинила роботу. Для образотворчого мистецтва незалежної України характерна наявність цілого спектру різних стилів і художніх напрямків - від реалістичної манери до найсучасніших віянь. Досягнення українських художників і скульпторів представлені на численних виставках і в різних галереях. Національна галерея «Градобанку», Центр мистецтв «Славутич», Центр сучасних мистецтв «Брама» і інші дають можливість поціновувачам мистецтва познайомитися із творчістю талановитих художників (В.Цаглов, М.Кривенко, О.Петрова,, Д.Корсунь, П.Тараненко, Ж.Василевська, Н.Вітковська, О.Балакін, С.Тучинський, С.Алексієв та ін.),. Одним з напрямків сучасного образотворчого мистецтва є дизайн. Ще в 1992 році був створений Союз дизайнерів України, що об'єднав творчих працівників різних напрямків: промислового, графічного, фито- і ландшафтного дизайну, дизайну одягу й навколишнього середовища. в 2001 році Україна вперше взяла участь у престижному Венеціанському бієналлє. Національний Союз художників України (заснований в 1938 р.) — єдина всеукраїнська суспільна творча організація професійних художників і мистецтвознавців. Творчість українських співаків цінувалося в усьому світі. У наш час оперні співаки мають можливість виступати на самих престижних оперних сценах. Один з найвідоміших українських тенорів Володимир Гришко входить до числа провідних оперних співаків миру. Улюбленицею європейського глядача стала українська співачка Вікторія Лукьянець. Вона блискуче виступала на сценах оперних театрів Німеччини й Іспанії. Провідним басом Большого театру у Москві став Тарас Штонда. Його успішні виступи в операх «Хованщина» і «Руслан і Людмила» підтвердили його статус незамінного соліста, без якого Большой театр і справді не може обійтися. Широко відомо й ім'я народного артиста України Романа Майбороди, виконавця оперних партій Яго («Отелло» Верді) та Тоніо («Паяци» Леонкавалло). В 1992 році за підтримкою мецената Р.Штиня вперше відбулося грандіозне шоу «Нова українська хвиля». Це була одна з перших акцій, що ознаменували прихід в Україну цивілізованого шоу-бізнесу. Фестиваль «Таврійські ігри», що вперше пройшов в 1992 році в м. Каховка Херсонської області, був одним із самих помітних подій у поп-культурі, не тільки в Україні, але й на всьому пострадянському просторі. Крім «Таврійських ігор», організатори фестивалю проводять і інші акції:наприклад «Чорноморські ігри».Сьогодні в Україні діє приблизно 131 професійний театр, у тому числі кілька театрів-студій. Три театри країни мають найвищий статус — національних: Національна опера України, Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка, Національний академічний театр російської драми ім. Л.Українки. Академічними театрами є Львівські, Харківські, Одеський театри опери й балету, Львівський драматичний театр ім. М.Заньковецької, Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченко, Харківський російський драматичний театр ім. О.Пушкіна, Кримський російський драматичний театр ім. М. Горького. З'явилися муніципальні, відомчі й приватні театри. Серед видатних діячів театрального мистецтва сучасної України слід назвати провідного актора Київського українського драматичного театру ім. І.Франка, засновника Академії мистецтв України, міністр культури й мистецтва України (1999-2001) Богдана Ступку, режисера-новатора Романа Віктюка та театрального режисера, актора, сценариста, музредактора, лауреата Національної премії України ім. Т.Шевченка та міжнародної премії ім. Л.Курбаса Михайла Мельника. У 1989 році М.Мельник у Дніпропетровську створив театр «Крик», в якому працює одночасно і режисером, і актором, і сценаристом, і музредактором, і костюмером. Сьогодні в Україні працюють п'ять державних кіностудій: Національна кіностудія художніх фільмів ім. О.Довженко, Одеська кіностудія художніх фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематека України, Українська кіностудія анімаційних фільмів і понад двадцять кіностудій недержавної форми власності. Актуальною у сфері культури залишається проблема реформування середньої та вищої освіти. Майже протягом усіх 90-х років становище вищої школи України ще більше погіршувалося. У 1992 р. проведено реорганізацію управління освітянською сферою в Україні: створене єдине Міністерство освіти, функції якого розповсюджувалися на всі навчально-виховні заклади – від дошкільних до після вузівських. До грудня 1992 р. була розроблена державна програма «Освіта. Україна ХХІ століття», виконання якої дозволило б вивести систему освіти в Україні на рівень світових стандартів. Програма була всебічно обговорена й затверджена на І з’їзді педагогічних працівників України, який відбувся в січні 1993 р. в Києві. У відповідності з цією програмою в освітянської сфері вводилося 5 освітянських ступенів: 1. Загальноосвітня підготовка (4 класи). 2. Основна середня освіта (7 класів). 3. Повна середня освіта (11 класів). 4. Базова вища освіта (бакалавр) – 4 роки навчання. 5. Вища освіта (спеціаліст, інженер) – 5-6 років навчання. Передбачалося введення трьох кваліфікаційних ступенів (робітник, молодший спеціаліст, спеціаліст) і трьох наукових (магістр, доктор філософії (кандидат наук), доктор наук). У 1993 році розпочалася акредитація вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. Дуже швидко зростала кількість комерційних вузів, з 1996 року в державних вищих закладах освіти поряд з безплатним (бюджетним) навчанням вводиться платне навчання за рахунок комерційних структур і фізичних осіб. Деякі позитивні зрушення в науково-освітній сфері розпочалися в кінці 1998 року, коли під час святкування 80-річчя Національної Академії Наук України керівництво країни пообіцяло посилити увагу до проблем науки та освіти. Уже в грудні 1998 року були намічені конкретні заходи в цьому напрямку, що, зокрема, отримало відображення в змінах у Законі України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності». На межі тисячоліть дещо покращилися фінансування освітянської сфери, соціальний захист та пенсійне забезпечення наукових і науково-педагогічних працівників, фактично було ліквідовано заборгованості з виплати зарплати педагогічним працівникам, підвищено стипендії студентам і аспірантам, частково розпочалися соціальні виплати, передбачені ст.ст. 57 і 58 Закону України «Про освіту».На початок 2006 року в Україні нараховувалося 970 вузів. Якщо в 1991–1992 рр. у вузах України навчалося 876 тис. студентів, то сьогодні їх кількість складає близько 3,5 млн. Важливим кроком на шляху реформування вищої школи України було приєднання України до Болонського процесу 19 травня 2005 року. Найбільш позитивним аспектом Болонського процесу може стати освітянське зближення та об’єднання держав Європейського союзу й інших країн, що приєднаються до нього в подальшому. Український народ має багату й самобутню культуру. Однак протягом століть її відтісняли на периферію суспільного буття та людської свідомості. Нині ж відбувається складний і суперечливий процес повернення українського суспільства до свого культурного «Я».

34. На Україні були театри кріпацький і професійний, але ці театри обслуговували поміщицькі та урядовські кола і  були зовсім одірвані від українського народного ґрунту. На цих театрах виставлялися, переважно, фантастично-романтичні п'єси польською мовою (на правобережній Україні) або російською (на Україні лівобережній), і лише випадково давалися вистави мовою українською. Зокрема, щодо кріпацького театру, тобто того театру, який утворювали при своїх садибах великі магнати та вельможі, то на Україні він не відіграв такої значної ролі, як, наприклад, в Росії.

Найбільш відомий був театр крупного поміщика Д. Трощинського, в селі Кибинцях, на Полтавщині. В цьому театрі працював як автор і актор В. Гоголь-батько, який написав для нього свою відому комедію «Простак. На Чернігівщині, в селі Буда, відомий був театр поміщика Д. Ширая

В кожному разі український театр XIX ст., який через довге провалля прийшов на зміну шкільному театру і веселою «Наталкою-Полтавкою» почав свою нову добу (1819), не був підготований кріпацьким театром. Він організувався з міських акторів і аматорів і ще довгий час мав епізодичний або аматорський характер. Культивував цей театр ті ж самі жанри, що в той час панували на російській сцені і в Західній Європі: це були – комічна опера, водевіль і мелодрама. Але український театр використовував ці жанри на свій лад: по-перше, він насичував їх селянським побутом, а по-друге, яскраво оздоблював своєрідною українською етнографікою (убрання, спів, танок тощо). Всі ці особливості легко помітити уже в п'єсах І. Котляревського («Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник»); його найближчі наступники продовжували цю традицію і через Г. Квітку-Основ'яненка, Я. Кухаренка, С. Гулака-Артемовського, О. Стороженка й ін. вона доходить до видатних драматургів і театральних діячів другої половини XIX ст. Полтавський театр Котляревський із запалом віддається театральній діяльності. Він бере участь у влаштуванні любительських вистав, виконуючи ряд комічних ролей в популярних тоді п'єсах Княжніна. У 1816p. його було призначено директором Полтавського театру. Зрозумівши, який величезний талант у актора-кріпака Щепкіна, що виступав у складі гастролюючої в Полтаві трупи Штейна, він близько сходиться з ним, допомагає викупити актора з кріпацтва. В цей час Котляревський пише п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які й були з успіхом поставлені в 1819p. Спільна театральна діяльність Котляревського і Щепкіна протягом чотирьох років (1818 — 1821) дає відчутні результати: Полтавський театр стає провідним на Україні, про нього шириться добра слава.

33. 17-18 ст. — час розквіту вертепу. Якщо вистави «Цар Ірод» чи «Цар Максиміліан» з «верхнього світу» належать до трагедійно-драматичного «серйозного» шару дійсності, то «нижній світ» зі своїми непристойними жартами сприймається більш активно, весело, як розвага.

Аналогічний поділ існував і в шкільній драматургії. Поряд із знаменитими трагедіями й драмами, що писалися викладачами Києво-Могилянської академії і присвячувалися або святам, або іншим подіям (скажімо, приїзду визначної особи, ювілею або погребу), писалися і ставилися інтермедії, драматичні твори, що стосувалися «нижнього світу».

Живучість «нижчого поверху» театру тієї доби, його безпосередній зв’язок з сміховою фольклорною культурою і народною мовою давали підставу саме його розглядати як «справді український» театр чи його зародок, протиставляючи «народний» поверх померлому «схоластичному» «верхньому поверхові».

Вертеп ілюстрував також і євангельські сюжети, але ніколи ні Христос, ні Богородиця не були дійовими особами. Саме уявлення про світ як театр не дозволяє виводити на сцену Христа: Ісуса не можна грати, він сам є роль, яку грає Бог у своєму спілкуванні з людьми. В театрі діють уже не подоби вічних сутностей, як у старій естетиці іконопису, а символи, вільно створювані людьми для позначення вищих сил і сутностей. Так, у шкільних драмах всі постаті алегоричні — тому тут поряд із історичними персонажами діють Розум, Фортуна, Віра, Надія, Любов, Заздрощі, Ворожнеча і так далі. І в «нижньому поверсі» Москаль, Дід і Баба, Запорожець тощо не є «типи реального життя» і, тим більше, не об’єкт осміювання, критики та осуду, а символи, що відрізняються від Любові чи Ворожнечі лише приземленим характером і сміховою, а не трагедійною, обстановкою боротьби, поразок і перемог.

«Верхній поверх» театрального дійства був ходульний і неприродний, але саме таким він повинен був бути — без цього не було б життя, як не буває приземленості без піднесеності, буднів без свят.

Музична культура України 17-18 ст.. Продовжувалась традиція сакральної, церковної музичної культури, головним осередком якої була Києво-Печерська лавра. З іншого боку, розвивається світська музика, — не тільки народна пісня, а й активне музичне життя міських центрів.

Найвизначнішими центрами музичного життя на Україні XVIII ст. були Києво-Могилянська академія та василіанська Почаївська лавра. Незважаючи на те, що один із цих центрів був світською православною школою, а другий — церковною уніатською інституцією, їх вплив на музичну культуру України здійснювався в одному напрямі.

Василіанська з початку століття Почаївська лавра була значним музичним центром, але не здійснила якихось новацій в церковній музиці. Проте діяльність Почаївської лаври мала величезне значення для утвердження напівцерковних, напівсвітських музичних творів — псалмів і кантів. Збірник кантів та пісень на релігійні теми — «Богогласник» — видано в Почаївській друкарні 1790 р.

Що ж до Києво-Могилянської академії, то в ній у цю добу існував не тільки прекрасний студентський хор, але й великий інструментальний оркестр, виконувались і свої духовні, і світські, зокрема італійські твори, особливо музика італійського бароко — Палестріна і Скарлатті. Звідси почало поширюватися виконання «побожного» співу в церквах після літургії — в «концертах». Виконувалась тут також італійська вокальна музика. Отже, і через церкву проникає музика не культова, а світська європейська, утворюючи певний додаток до власне сакральної літургійної музики й сприяючи її модернізації.

З другої половини XVIII ст. в літературному, театральному і музичному житті України бачимо нові явища, пов’язані з активною участю українських майстрів в імперському культурному житті. Згадана Співацька капела в Петербурзі не тільки зосереджувала привезених з України виконавців; для полегшення підбору здібних співаків і музикантів для потреб столиці ще граф Рум’янцев створює в Глухові музичну школу. З цієї школи до Петербурга були відправлені хлопчиками Максим Березовський та Дмитро Бортнянський.

31.На при кінці 18 ст на укр землях продовжується розвиватися традиції живопису, при чому більшість майстрів працює у світських жанрах, особливо популярним стає портретний живопис. У працях укр художників помітний вплив народного мистецтва. На жаль багато талановитий укр майстрів переїхали до Росії. Наприклад Левицький та Боровиковський.

Дмитро Левицький (1735 — 1822 рр.), син видатного київського гравера Григорія Левицького-Носа, козака з Полтавщини, поїхав до Петербурга разом з видатним російським художником Антроповим, який працював у Києві над розписами Андріївської церкви і став знаменитим російським майстром парадного і камерного портрета. академіком Імператорської Академії мистецтв. У створеній Левицьким обширної галереї портретів - велична Катерина II , представлена ​​мудрою і освіченої законодавицею, і Дені Дідро французький філософ-енциклопедист , письменник, енергію, творчий неспокій, душевне благородство якого так живо і безпосередньо передав художник, і батько художника, скромний, мудрий і втомлений дід, який свого часу був одним із кращих українських граверів, публіцист, просвітитель і видавець Н. Новіков.

Переїзд іншого художницького сина, Володимира Боровиковського (1757 — 1825 рр.), взагалі символічний. Він учився у своїх батька і дядька вдома на Полтавщині. 1787 р. В.В. Капніст, тоді — миргородський предводитель дворянства, доручив юному Боровиковському написати картини для дому, в якому мала зупинитися імператриця Катерина під час своєї подорожі по Україні. Серед написаних ним полотен виділялися два алегоричного змісту. На одному — Катерина у вигляді богині пояснювала семи грецьким мудрецям зміст своєї «Книги наказів», на другому — Петро І орав плугом землю, Катерина засівала її, а онуки Олександр і Костянтин боронували. Зворушена Катерина веліла забрати художника до Петербурга.

Там розпочалась пора його майстерності в зовсім новому стилі і жанрі. Боровиковський став модним столичним художником європейського класу і загальноімперської культурної приналежності. При цьому він залишився чи не єдиним українсько-російським петербурзьким художником, у якого збереглись певні рештки староукраїнської малярської школи.

Рання творчість Боровиковський зв'язана з традиціями українського живопису 18 століття (портрет полковника П. Я. Руденка)

Великим успіхом користувались його мініатюри й портрети, особливо жіночі (портрети М.І. Лопухіної; В. І. Арсеньєвої). В цих портретах, сповнених елегійного настрою, самітна постать жінки зображається в стані мрійного замислення на фоні «сільського пейзажу».

У великих парадних портретах А. Б. Куракіна і Павла І поєднується живописна майстерність а яскравою та переконливою характеристикою особи. Катерину II Боровиковський намалював звичайною старою жінкою в хатньому одязі на прогулянці в парку.

Боровиковський нерідко звертається до образів простих людей —подвійний портрет служниць архітектора Львова « Дашенька та Лізонька, портрет селянина, названий «Алегорія зими»