54.Шістдесятники

Покоління митців «відлиги» не вписувалося у жорсткі ідеологічні межі «будівника комунізму». Згодом це покоління митців отримало назву «шістдесятники» — молоде покоління талановитих лі­тераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Сприйнявши десталінізацію як початок оздоровлення радянського суспільства, вони намагалися зробити якомога більше для оновлення, олюднення всіх сторін суспільного життя.

Провідне місце серед покоління молодих поетів належало В. Симоненку. Основною ідеєю його творчості була безмежна любов до рідної землі. Стрімко увійшла в українську літературу наприкінці 1950-х років Ліна Костенко.

Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, братів Г. та П. Майбородів, Ю. Майтуса, Л. Ревуцького, А. Штогаренка та інших.

Нову хвилю в кінематографі представляли С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика.

Образотворче мистецтво визначалося творами народних майстрів К. Білокур, М. Приймаченко, Г. Василащук. Оригінальні форми й незвичний зміст принесла творчість художників О. Заливахи, А. Горської, В. Кушніра, В. Зарецького. З рухом шістдесятників тісно пов’язане ім’я талановитої художниці Т. Яблон­ської. Разом з В. Зарецьким вона стала основоположником і фун­датором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві.

Багатьох приваблювало мистецтво таких майстрів сцени, як В. Доброволь­ський, Н. Ужвій, Ю. Лавров, Є. Пономаренко, М. Романов, К. Хохлов.

Також до шістдесятників належали І. Драч, М. Осадчий, Є. Свертюк, І. Світличний, М. Горинь, С. Караванський, В. Мороз, М. Лукаш, В. Стус, М. Холодний та ін.

Ідеї шістдесятників приваблювали молодь. У Києві та Львові виникли клуби творчої молоді, що об’єднували молодих інтелектуа­лів. Характерною особливістю їх діяльності був пошук оригінальних форм художнього самовираження, культивування національних культурних традицій і здобутків.

Така діяльність шістдесятників не могла не налякати владні структури. 8 березня 1963 р. після зустрічі М. Хрущова з творчою інтелігенцією, на якій він піддав брутальній критиці митців, розпочалася чергова ідеологічна кампанія проти шістдесятників. Критика доповнювалася адміністративними заходами: забороною друкувати твори, влаштовувати творчі вечори, забороною існування клубів тощо. Під таким тиском частина інтелігенції відійшла від активної громадської діяльності, зосередившись на професійній діяль­ності, не йдучи на конфронтацію з владою і висловлюючи свої ідеї в завуальованій формі. Інша частина — залишилась на своїх позиціях, ставши в опозицію до існуючої влади, тобто дисидентами (незгод­ними).

55.Проголошення Карпатської України самостійною державою

До 1938 року Закарпатська Україна належала до Чехо-Словаччиги і офіційно називалася Підкарпатською Руссю. Після адміністративної реформи 1928 її почали називати Підкарпатським краєм. Назва «Закарпатська Україна» була заборонена, оскільки підтверджувала належність цієї землі до України, що лежала за Карпатами.У 1938 році після Мюнхенської змови почалося членування Чехо-Словаччини. Лідери українофілів, русофілів та локалістів домовилися між собою і звернулися до Праги зі спільною вимогою: надати автономію Підкарпатському карю. Празькй уряд затвердив першу автономію на чолі з русофілом А. Бородієм вона швидко дискредитувала себе надто відвертими зв’язками з Польщею та Угорщиною, тому крайовий уряд очолив Августин Волошин, лідер українофілів, ініціатор створення товариства «Посвіта», священник, викладач, письменник, драматург.У січні 1939 було створеноУкраїнське національне об’єднання – політичну органцізацію закарпатського населення, яка виступала за створення суверенної держави.На 13 лютого 1939 року призначили вибори до парламенту – сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення, з них 92,4% проголосували за Українське національне об’єднання. 85% населення підтримали сувернітет.15 берзня 1939 року на засіданні сейму було проголошено самостійність Карпатської України. Сейм ухвалив закон:

1) Карпатська Україна є незалежна Держава.

2) Карпатська Україна є республікою з президентом, вибраним сеймом.

3) Державна мова Карпатської України – українська.

4) Барви державного прапора Карпатської України – синя та жовта.

5) Герб Карпатської України – тризуб.

6) Національний гімн – «Ще не вмерла Україна».

Президентом Карпатської України став А. Волошин.Але вже 14 березня 1939 року угорські війська вдерлися в Закарпаття. Німеччина дозволила їй анексувати Закарпатську Україну. Тільки після цього правлячі кола Великої Британії заявили про «віроломство» Гітлера, як висловився Чемберлен у промові в Чемберлені 17 березня 1939 року. Тобто саме діяльність на заході України відкрили світовій громадсбкості очі на справжні наміри фашистів. Героїчний опір чинила Карпатська Січ – армія Карпатської України. Ще у вересні 1938 року в Ужгороді було створено Українську національну оборону, яка після Віденського арбітражу вже в Хусті була реорганізована у «Карпатську Січ», очолювану Д. Климпушем. Січові гарнізони було створенов Королевім, Іршаві, Торуні, Ставному, Перечині. Але, не зважаючи на існування сейму та армії, державність Карпатської України не була стійкою. Закарпатська Україна була окупована Угорщиною за підтримки фашистської Німеччини. А. Волошин разом з урядом змушений був емігрувати. У травні 1945 року радянська військова контррозвідка силоміць захопила в Празі А. Волошина і вивезла його до Москви. 70-річний священик не витримав допитів і на 52-й день після арешту помер у Бутирській тюрмі.Проголошення незалежної держави в Закарпатті продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави, але й показало, що за умов політичної ізоляції та важкої міжнародної обстановки ця держава не могла існувати без зовнішньої підтримки.

55. Буковина та Закарпаття у 20-30-х роках ХХ ст. Проголошення Карпатської України.

Закарпаття у складі Чехословаччини

У період революції в Україні, знаходячись під загрозою угорської окупації, жителі Закарпаття добровільно приєдналися до Чехословаччини за умови надання краю автономії. Хоча чехословацький уряд не виконав своїх зобов'язань щодо забезпечення автономії Закарпатської України, корінне населення краю не відчувало такої сильної дискримінації, як у складі Румунії та Польщі. Однак питання про автономію завжди призводило до зростання напруження між Прагою та Закарпаттям. Прагнучи модернізувати всі регіони своєї держави, центральний уряд намагався підняти рівень життя в Закарпатті. У 1920-ті рр. були поділені великі маєтки угорських поміщиків і близько 35 тис. селянських господарств отримали додаткові ділянки, кожний розміром більше двох акрів. Разючим контрастом у порівнянні з Польщею і Румунією була та обставина, що чеський уряд у свої території, населені українцями, вкладав більше коштів, ніж вилучав. Але цих інвестицій було недостатньо, щоб якось поліпшити життя в регіоні. Він за своїм економічним характером залишався суто аграрним і слабо розвинутим у промисловому відношенні. Із точки зору освіти і культури політика Чехословацької республіки сприяла довгоочікуваним змінам після інтенсивної мадяризації. Різко зросла кількість освітніх закладів. Чеський уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний вибір. Такий лібералізм сприяв широкому росту культурних товариств, таких як «Просвіта», «Товариство русофілів ім. Духновича». Організовувались театральні і хорові колективи. Особливістю політичного життя Закарпаття було те, що за відсутності національно-політичних традицій суто української партії, яка б діяла самостійно, тут тривалий час не було. Нечисленні політичні групи Закарпаття змушені були встановлювати зв'язок з близькими їм політичними партіями і діяли під їхньою егідою. В Закарпатті діяли місцеві осередки всіх значних політичних партій Чехословаччини, в тому числі впливових — аграрної, комуністичної, людової (народної), соціал-демократичної. Традиційно сильним було москвофільство, яке ґрунтувалося на переконанні, що карпатські українці — це частина російського народу. Іншою течією було русинство, що проповідувало національну відокремленість корінного населення Закарпаття. Але найбільш впливовою була українофільська течія, яка відстоювала думку про те, що закарпатці є частиною українського народу.