1. Визначити об’єкт і предмет соціології. В чому полягає різниця між макросоціологічним та мікросоціологічним підходами у визначенні об’єкта та предмета соціології?

2. Соціологія в системі суспільних наук: спільне і особливе. Розкрийте роль соціології в сучасному суспільстві транзитного типу.

3. Структура соціологічного знання та основні функції соціології.

4. Поняття соціальної спільноти в соціології. Критерії виокремлення соціальних спільнот. Їх типи.

5. Внесок О.Конта у розвиток соціології. Розкрийте суть соціологічних законів, сформульованих О.Контом. Дайте характеристику позитивізму в соціології.

6. Охарактеризуйте особливості процесу становлення соціології в ХІХ столітті. Назвіть найбільш відомих представників соціологічних шкіл (французької, німецької, американської).

7. Теорія соціальної еволюції Г. Спенсера.

8. Теорія економічного детермінізму К. Маркса.

9. М. Вебер та його внесок у розвиток соціологічної теорії. Чому соціологія, на його думку, повинна бути розуміючою наукою?

10. “Соціологізм” Е. Дюркгейма та його теорія соціальної солідарності.

11. Особливості американської соціологічної школи та її представники.

12. Розвиток української соціологічної думки, її найбільш відомі представники та сучасний стан.

13. Дайте соціологічне визначення поняття “суспільство”. Перелічите ознаки суспільства. Покажіть основні структурні елементи суспільства.

14. Cоціальні інститути та інституціоналізація. Функції соціальних інститутів.

15. Дайте характеристику соціально-класової структури сучасного західного і українського суспільства. Покажіть основні відмінності.

16. Охарактеризуйте динаміку змін в соціальній структурі населення України в сучасних умовах. Які фактори впливають на цю динаміку?

17. Розкрийте суть таких явищ, як соціальна мобільність та маргинальність.

18. Соціальні норми як регулятори соціальної взаємодії. Покажіть спільне і відмінне між правом і мораллю.

19. Поняття та різновиди соціальних змін. Основні теории соціальних змін.

20. Механізми соціальних змін. Поняття соціального прогресу та соціальна стабільність.

21. Дайте характеристику основних історичних типів суспільств. Покажіть взаємозв’язок критеріїв типології.

22. Дайте характеристику соціальної структури суспільства, її елементів. Що таке соціальна стратифікація?

23. Розкрийте зміст основних структурних елементів програми соціологічного дослідження. Яких вимог слід дотримуватись при розробці програми?

24. Дайте характеристику методів збирання даних у соціологічних дослідженнях. Покажіть переваги і недоліки кожного.

25. З’ясуйте специфіку дослідження особистості наукою “соціологія”. Якою є структура особистості?

26. Дайте визначення соціальній типології особистості. Наведіть основні соціальні типи особистості.

27. Розкрийте характер взаємозв’язку між соціальними статусами та ролями. Покажіть причини і наслідки міжрольових та внутрішньорольових конфліктів.

28. Розкрийте сутність та особливості процесу соціалізації особистості, його основних етапів. Характер взаємозв’язку між соціалізацією та соціальною активністю?

29. В чому полягає сутність девіантної поведінки? Якими є прояви соціальних відхилень у суспільному житті, їх причини і наслідки?

30. Інституціоналізація економіки: соціальні прояви, вплив на структуру соціуму.

31. Порівняльний аналіз економічних систем. Соціально-економічні проблеми сучасного українського суспільства.

32. Розкрийте зміст основних теорій управління (Ф. Тейлор, Е. Мейо, Ф. Херцберг, Д. Мак Грегор).

33. Дайте характеристику конфлікту як соціального явища. Якими є причини і наслідки соціальних конфліктів, структурні елементи?

34. Опишіть основні стадії конфлікту та методи вирішення соціальних конфліктів.

35. Дайте характеристику сім’ї як малої соціальної групи і соціального інституту. Функції сім’ї.

36. Охарактеризуйте сучасні тенденції в розвитку сімейних стосунків. Які фактори є визначальними для розвитку сім’ї в Україні?

37. Культура як соціальне явище, її соціальні функції. Культурний детермінізм.

38. Освіта як соціальний інститут. Вплив освіти на соціальні процеси.

39. Релігія як соціальний інститут. Вплив релігійних відносин на соціальні процеси в суспільстві.

40. Соціологія політики та політична соціологія: специфіка соціологічного дослідження політичних процесів, головні вектори впливу політики на суспільство.

41. Громадська думка як об’єкт соціологічного аналізу: поняття, її характеристики, функції. Умови формування громадської думки, канали її вивчення.

42. Вибірка в соціологічних дослідженнях. Види вибірок. Поняття репрезентативності. Аналіз документів як метод збору соціологічної інформації.

43. Соціологічне опитування як метод збору соціологічної інформації. Особливості та проблеми застосування.

44. Анкетування як метод збору соціологічної інформації: особливості, переваги й недоліки, вимоги до складання анкети.

1. Соціологія – це наука про суспільство як єдину цілісну соціальну систему. Вона вивчає соціальні відносини між людьми, а також вплив цих відносин на формування людини, на її свідомість на поведінку. Так, засновник соціології француз О. Конт вважав, що соціологія — це позитивні знання про суспіль­ство.

Як і будь-яку науку, соціологію неможливо уявити без предмета і обєкта свого вивчення.

Обєкт соціології – це елемент навколишньої дійсності, на який спрямовано дослідницький пошук. Це певна соціальна реальність, яка не залежить від дослідника. Загалом, обєктом соціології є : суспільство, соціальні спільноти, людина, соціальні інститути.

Предмет соціології – це сукупність основних теоретичних понять, за допомогою яких вчені описують реальні факти, пояснюють і практично вирішують соціальні проблеми.

Кожному предмету дослідження може відповідати декілька предметів дослідження. Наприклад, людина з точки зору своєї будови та іншими аспектами життя і діяльності може зацікавити лікаря, психолога, письменника.

На думку відомого німецького соціолога М. Вебера, соціоло­гія намагається розтлумачити, зрозуміти соціальну дію, її процес і діяння, а отже, вивчає не що інше, як соціальну поведінку. Соціальна поведінка — це внутрішня і зовнішня позиція людини, орієнтована на вчинок чи утримання від такого.

Соціологія - комплексна наука, що має макро- і мікрорівень. Із самого початку розвитку соціології як науки превалює макросоціологічний теоретичний підхід. Його суть полягає у трактуванні предмета соціології як науки про цілісність і системність суспільства соціального організму й у виділенні таких головних аспектів предметної області, як соціальна структура, культура, соціальні інститути, глобальні соціальні процеси і зміни. При цьому на перший план висувається все те, що притаманне суспільству в цілому, а не окремим індивідам, з яких воно складається.

Мікросоціологічний теоретичний підхід, навпаки, акцентує увагу на сфері людської поведінки і свідомості, ставить у центр своєї уваги людину в її повсякденному житті, особливості взаємодії з іншими людьми. Отут на першому плані – поняття соціальної поведінки індивіда, її механізми, зокрема міжособистісна взаємодія, мотивація, стимули, які спонукують людину до дії.

Таким чином, відмінність між цими підходами полягає в тому, що основними фігурами в них виступає або суспільство в цілому, або людина. Успішно об'єднати ці підходи й уникнути крайнощів кожного з них дозволяє визначення поняття «соціальна спільнота» як основної категорії і ядра предметної області соціології. Це поняття вдало поєднує і загальні форми соціальної організації й індивідуальний компонент соціального – особистість. Воно в даний час виступає ключовим у визначенні предмета соціології.

Отже соціологія - це наука про закономірності становлення, функціонування і розвитку суспільства як сольної системи. Вона вивчає соціальні факти, процеси, відносини, діяльність індивідів, груп, їх ролі, статуси, поведінку, інституційні форми їх.

2. Соціологія розвивається не ізольовано, а в постійному взаємозв'язку з іншими суспільними науками, займаючи при цьому провідну роль у системі суспільних наук. По-перше, соціологія дає іншим суспільним наукам науково обґрунтовану теорію суспільства і його структурних елементів. По-друге, надає іншим наукам техніку і методику вивчення життєдіяльності людини. Це виявляється, зокрема, у тому, що інші суспільні науки "соціологізуються", в результаті чого в їх межах формуються нові напрямки досліджень: соціально-економічні, соціально-психологічні, соціально-політичні, соціально-демографічні й ін.

Основною рисою, яка відрізняє соціологію від інших суспільних наук є те, що вона генералізуюча наука. Історія, на відміну від соціології, - наука індивідуалізуюча, оскільки концентрує свою увагу на вивченні унікальних і неповторних явищ: християнства як визначеної релігії, А. Лінкольна як певного президента, США як певної держави і нації і т.д. Соціологія ж досліджує особливості, характерні, загальні для всіх релігій, усіх держав, усіх націй і т.п.

Однак існують інші генералізуючи науки, наприклад, економіка, політологія, право; чим же вони відрізняються від соціології? Кожна з цих наук має справу лише з однією сферою соціокультурного простору: економіка – з економічними відносинами, політологія – з політичними відносинами. У відповідності з цим, центральним діючим суб’єктом в економічних науках є людина як економічний суб'єкт, у політичних науках – людина як політичний суб'єкт.

Політологія, економіка, право й інші суспільні науки вивчають лише якусь одну сферу життя суспільства, соціологія ж досліджує всі соціальні процеси, незалежно від того, якими вони є.

Вона відрізняється від інших генералізуючих суспільних наук, тому що аналізує суспільство в єдності віх його сторін, галузей, сфер, увесь соціокультурний простір. Більш того, соціологія вивчає і взаємозв'язок між явищами, які стосуються предмета дослідження різних суспільних наук (наприклад, встановлення зв'язку між виробничими циклами (предмет економіки) і циклами розвитку злочинності (предмет правових наук)), чого не робить жодна наука окремо. Соціологів може цікавити вплив економічних криз на підвищення правопорушень, а економічне процвітання на їх зменшення.

Далі, соціологія розглядає людину не з однієї якої-небудь сторони чи характеристики; економічні науки, наприклад, досліджують людину економічну, тобто людину, зайняту в процесі виробництва; політичні науки – людину політичну, яка бере участь у політичних процесах і акціях; релігієзнавство вивчає людину релігійну в його відносинах з Богом. Соціологія ж розглядає людину соціальну як цілісну істоту, що є одночасно й економічною, і політичною, і релігійною і т.п. істотою.

Для приклада можна взяти одну з найбільш гострих проблем людства – проблему самогубства (суїциду). Французський соціолог Е. Дюркгейм, аналізуючи цю проблему, говорить, що її вивчають різні соціальні науки. Історія надає інформацію про конкретні історичні особистості, які добровільно пішли з життя (Сократ випив чашу з цикутою, Сенека перерізав собі вени й ін.). Біологія, медицина і психіатрія шукають причини самогубств у поганому здоров'ї чи психічних розладах, географія – у кліматичних умовах, економіка – в економічних факторах, таких як, бідність, депресії чи банкрутства. Тобто усі ці науки намагаються пояснити явище самогубства за допомогою окремих, не пов'язаних між собою факторів. Усі вони не приділяють увагу визначеному суспільству і культурі в цілому, ігнорують соціальну організацію і культурні феномени.

На думку ж Е. Дюркгейма, рішення проблеми самогубства лежить на шляху цілісного розгляду суспільства і його культури. Соціологія

Таким чином, на відміну від інших соціогуманітарних наук, соціологія є. генералізуючою наукою, яка досліджує суспільство в цілому і людини як соціальної істоти. Соціологія активно співпрацює з іншими сферами наукових знань про соціум і людину, спираючись на досягнення статистики, демографії, психології, економічних, політичних, правових наук і дисциплін.

Роль соціології в розвитку суспільства перехідного типу. Необхідність вивчення соціології визначається насамперед її провідною роллю в сучасних умовах. Це викликано низкою причин:

1. наша країна переживає період глибоких і всеохоплюючих змін і трансформацій усіх сторін життя суспільства. У цих умовах особливо актуальним стає вивчення і використання тенденцій і закономірностей розвитку і функціонування суспільства як цілісного організму. Сьогодні не підлягає сумніву, що якби реформи, які у нас здійснювалися, були б науково (у т.ч. і соціологічно) обґрунтовані, а їхні наслідки і впровадження серйозно сплановані і спрогнозовані, то результати могли б бути іншими, менш гострими і болючими.

2. сучасний етап розвитку нашого й іншого суспільств свідчить про підвищення ролі і значення соціальних факторів і соціальної сфери життя суспільства. Не випадково в останні роки так часто говориться про «сильну соціальну політику», «соціально орієнтовану економіку», «соціальний захист населення», «соціальні наслідки реформ» і т.п. Ігнорування чи недооцінка ролі і значення соціальних факторів і соціальних наслідків проведення реформ ставить під погрозу їхнє успішне здійснення в суспільстві в цілому й в окремих його сферах.

3. Однією з головних і складних задач прогресивного розвитку нашої і багатьох інших країн на сучасному етапі є формування громадянського суспільства. Без цього неможливі ні ефективний розвиток економіки, ні утворення правової держави.

Отже, Реформувати суспільство не можна без соціологічного забезпе­чення та обґрунтування рішень, що їх приймає державна влада, без попереднього вивчення їх соціальної зумовленості, без прогнозуван­ня можливих наслідків та моделювання їх оптимальних варіантів.

3. Складність самого суспільства, різноманітність процесів, явищ, елементів, проблем, що зумовлюють його життєдіяльність, потребують багаторівневої системи соціологічного пізнання соціальної реальності. Відповідно до цього формується багато-рівнева структура соціологічної науки та визначаються її функції.

Більшість учених дотримується думки про трирівневу структуру соціології та виділяє такі рівні системи соціологічного знання: загальнотеоретична соціологія, спеціальні соціологічні теорії та галузеві соціологічні теорії.

Загальнотеоретична соціологія досліджує суспільство в цілому, основні закони його розвитку і функціонування. Виробляє основний понятійний апарат, необхідний для вивчення суспільства.

Порівняно із загальнотеоретичною соціологією, спеціальні та галузеві соціологічні теорії мають вужчі сфери застосування. Вони вивчають певні, відносно автономні, сфери суспільного життя, закономірності і тенденції їх розвитку, механізми дії.

Спеціальні соціологічні теорії досліджують розвиток та відтворення людиною окремих соціальних спільнот, а також суть і основні харктеристики людини соціальної. До спецуіальних соц. теорій належать: соціологія особистості, соц. сімї, соц. Молоді, нації тощо.

Галузеві соціологічні теорії вивчають механізми життєдіяльності та функціонування соціальних спільнот ц певниз сферах суспільног життя, а також професи соціалізації особистості. Серед галузевих соц. теорії можна виділити соціологію культури, політики, вільного часу, праці і управління, освіти, девіантної поведінки, права та ін.

Основним завданням соціології, пов'язаним з теоретико-пізнавальною функцією, є дослідження соціальних явищ і процесів. При цьому кожне явище, кожний процес слід розглядати в комп­лексі, у взаємозв'язку та взаємозалежності з іншими явищами і процесами. Окрім того, соціологія надає конструктивну допомогу в розв'язанні або прогнозуванні розвитку практичних проблем, що виникають у різних царинах суспільного життя: економіко-господарських, політичних, поведінкових тощо. Ця функція назива­ється прикладною, прогностично-перетво-рювальною, або кон­структивною. За радянських часів вітчизняних соціологів не залучали до розробки фундаментальних управлінських рішень. Можна навес­ти багато прикладів, коли масштабні проекти, що ухвалювалися без соціологічної експертизи, виявлялися не тільки нежиттєздат­ними, а навіть шкідливими: організація колгоспів і радгоспів, ви­знання населених пунктів «неперспективними», спроби ліквідації приватних підсобних господарств, побудова палаців культури у невеликих селищах, на дрібних підприємствах, «перекидання» річок, утворення штучних водойм і переселення у зв'язку з цим величезної кількості населення тощо. Крім цього соціологія має й інші можливості впливати на со­ціальне життя суспільства. Одним зі способів поширення соціо­логічних знань є співпраця соціологів-професіоналів з управлін­цями, надання останнім методичної та консультативної допо­моги. Для поширення і популяризації соціологічних знань треба використовувати й засоби масової інформації, видавничу базу, пропагувати соціологічні знання з-поміж усіх верств населення, допомагати людям розв'язувати складні проблеми, визначати оп­тимальні варіанти діяльності. Усе це вже належить до ідеологічної функції соціології, яка орієнтує, мобілізує населення насамперед через освіту, через проникнення соціологічних знань і соціологічного стилю мис­лення в різні царини суспільного життя. Але дехто з учених не визнає ідеологічної функції соціології, мотивуючи це тим, що ідеологія — неодмінно класова за змістом, політично зорієнтова­на система поглядів. Та в ширшому розумінні ідеологія — це су­купність поглядів та уявлень, що орієнтують людей, мобілізують їх для певної суспільно значущої діяльності.

Практична функція соціології виявляється також через специфічні види діяльності, такі як соціальне обслуговування населення (соціальна робота), соціальне консультування (служби сім’ї, телефони довіри і т.п.). Крім того, практична спрямованість соціології виявляється в специфічних напрямках соціальних досліджень, наприклад, маркетинг, опитування суспільної думки й ін.

І останнє: соціологія пояснює, які соціальні умови необхідні для того, щоб людина стала реалізовувати себе як суб'єкт соціальної діяльності, реалізувати свою власну сутність. У цьому виявляється гуманістична функція соціології.

Отже, функцій у соціології багато, але об'єднує їх мета — да­ти об'єктивні знання соціальної реальності, виявити негативні тенденції, передбачити їх наслідки, оптимізувати управлінські рішення. Соціологія має визначити реальні умови для організації ефективної діяльності людей. Надзавданням соціології є перед­бачення, але не суто інтуїтивне, а таке, що спирається на науково обґрунтований аналіз стану суспільства.

4. Соціальна спільнота – це реально існуюча сукупність індивідів, що характеризується відносною цілісністю. Соціальні спільноти виникають у процесі історичного розвитку людства на всіх рівнях і відрізняються розмаїтістю форм і змістовних зв'язків усередині них. Вони є продуктом діяльності людей, що протягом свого життя входять у вже існуючі спільноти і створюють нові. На ранніх етапах розвитку людства люди об’єднувалися в родини і племена на основі споріднених зв'язків, знаходячи в цих первинних спільнотах захист від диких тварин, стихійних сил природи чи зовнішніх ворогів.

Основними детермінантами формування соціальних спільнот є :

• Умови соціальної реальності, які вимагають об’єднання людей

• Спільні інтереси значної кількості індивідів;

• Розвиток державності і виникаючи разом з нею форми організації людей як і різні соціальні інститути;

• Спільна територія, яка передбачає можливість міжособистісних контактів.

Показниками соціальної спільноти як цілісності є :

• Умови життєдіяльності

• Спільні інтереси взаємодіючих індивідуумів

• Прихильність конкретних соціальних інститутів і цінностей

• Соціально-професіональні характеристики індивідів, об’єднаних у спільність

• Приналежність до історично складених територіальних утворень.

Типи спільнот. З яких же спільнот, створених людьми, складається суспільство? Насамперед це спільноти, засновані на родинних зв'язках – родини. Це також соціально-демографічні спільноти: чоловіки, жінки, молодь, пенсіонери і т.п. Це поселенські і територіально-регіональні спільноти: населення міста, села, певного регіону. Це спільноти, засновані на підставі культурно-історичної й етнічної самобутності: народи і нації. Спільноти, що виникли на основі поділу праці і професійної діяльності: класи, соціальні групи, прошарки. Це спільноти і соціальні групи, зв'язані єдністю цілеспрямованої діяльності: прихильники певних політичних ідей, члени релігійних громад і т.п.

Таким чином, різні спільноти, з яких складається суспільство, відрізняються між собою:

• Кількісним складом (від невеликих соціальних груп до суспільства в цілому);

• Часом існування (від декількох годин до столітть);

• Критерієм об'єднання (спільність тих чи інших інтересів, симпатій, цінностей);

• Рівнем згуртованості й організованості (від неформальних груп до об'єднань і партій зі своїми статутами і програмами);

• Характером діяльності (про- чи антигромадської, пасивно-спостережливої чи активно-перетворювальної, спонтанної чи цілеспрямованої діяльності).

5. Родоначальником соціології вважають О. Конта (1789— 1857 р.). Своє навчання він спочатку назвав «соціальною фізикою», у якій виділив основні частини: соціальна статика (вивчення структур суспільства, узятих як би в застиглому виді) і соціальна динаміка (аналіз послідовності соціальних змін). З’ясувавши, що А. Кетле уже використовує цей термін, О. Конт у 1839 р. назвав своє навчання соціологією.

Свої відкриття вона робить за допомогою чотирьох методів: спостереження, експерименту, порівняння й історичного методів. Причому застосовуватися вони повинні об'єктивно і незалежно від оцінних суджень дослідника. Такий підхід з тих пір називають позитивізмом. Сам Конт термін «позитивний» розглядав у п'ятьох значеннях: реальний, корисний, достовірний, точний, організуючий.

О. Конт, використовуючи термін «позитивізм», дотримувався думки, що наука не пояснює, а лише описує явище, відповідаючи не на запитання «чому?», а на запитання «як?», а тому всі її пре­тензії на розкриття причин та суті явищ, що відбуваються, є ціл­ком безпідставними. Конт уважав, що суспільствознавство має ґрунтуватися на фа­ктах, досліджуючи соціальні явища емпірично й аналітично, як це робить природознавство. Завдяки цьому воно зможе відійти від абстрактних структур і стати «позитивним», тобто здатним позитивно вирішувати суспільні проблеми.

О.Конт стверджував, що ми не можемо встановлювати закони розвитку природи і суспільства. Ми можемо дійсно осягти лише різні взаємозв'язки явищ і фактів, але ніколи не зможемо до кінця проникнути в справжні причини їхнього виникнення. Тому справа вченого — спостерігати, реєструвати і систематизувати факти і на основі цієї систематизації виявляти певні закономірності.

Конт і його послідовники-позитивісти були переконані в тім, що такі закони існують, причому вони універсальні як для природи, так і для суспільства. Визнання універсалізму — перший фундаментальний принцип, на який спирається позитивізм. Другим його наріжним каменем є визнання необхідності і доцільності використання у вивченні суспільства тих методів, що затвердилися в природознавстві.

У своїй творчості О. Конт керувався ідеалами прогресу, політичної й економічної волі, надією на те, що за допомогою науки й освіти можна вирішити всі соціальні проблеми. На питання про те, як вилікувати хворе суспільство, він відповідав просто: треба створити таку ж точну й об'єктивну науку про суспільство, яким є природознавство. Відкриті такою наукою закони треба викладати в школах і університетах, щоб навчити людей тому, як правильно і розумно будувати свої взаємини. Точка зору Конта була близька до поглядів просвітителів.

О. Конт у загальній класифікації (чи «ієрархії») наук поставив соціологію на саму вершину — вище математики, фізики і біології, а перетворюючу роль соціології в суспільстві (вона повинна зробити революцію в розумах людей) вважав настільки ж важливою, як і роль релігії.

О. Конт зробив воістину революційний переворот у науках про суспільство, визначивши предмет і метод соціології. На його думку, наука повинна раз і назавжди відмовитися від невирішених питань. До них Конт відносив ті, котрі не можна ні підтвердити, ні спростувати, спираючись на факти. Насамперед, до них відносяться філософські судження, відірвані від життя.

Конт схилявся не тільки перед соціологією, але і перед людським суспільством, яке вона покликана описувати. Для нього окремий індивід — майже ніщо. Суспільство складається не з окремих індивідів, а із соціальних систем. Під суспільством Контом малося на увазі все людство чи якась його частина, пов'язана консенсусом (загальною згодою). Середньою ланкою між індивідом і суспільством виступає сім’я.

Таким чином, О. Конт по праву вважається «батьком» соціології, оскільки він уперше:

• Обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку;

• Визначив соціологію як особливу науку про суспільство, яка ґрунтується на емпіричних дослідженнях, що забезпечує її об'єктивність і неупередженість.

• Розглянув суспільство як систему з її статичними і динамічними закономірностями.

Проте, О. Конт так і не зміг у поясненні суспільства остаточно відійти від аналогій із природничими науками і запозичив багато чого для своїх положень з біології, фізики, надмірно прив'язуючи соціальні явища, процеси до тих, які вивчаються природознавством. Нарешті, людина в його навчанні виступає насамперед біологічною, а не соціальною істотою.

6. На другу половину XIX — початок XX ст. приходиться розквіт теоретичної соціології, розвиток соціологічних теорій, що стали класичними. Даний період — це свого роду соціологічний «осьовий час». Тому увага до нього особливо пильне. Саме в цей час з'являється безліч різних теорій і концепцій, що лягли в основу сучасної соціологічної думки.

Характеризуючи французьку соціологічну школу класичного періоду, виділимо концепції двох дослідників — Е. Дюркгейма (1858—1917 р.) і Г. Тарда (1843— 1904 р.). Між ними розгорнулася суперечка по основному питанню соціології: що є вихідною соціальною реальністю — індивід чи суспільство?

Еміль Дюркгейм (1858-1917). Цей видатний мислитель і вчений є засновником французької соціологічної школи, перший професор соціології у Франції — сформулював принципи соціології, що стали хрестоматійними.

Дюркгейм вважав, що основною задачею соціології є вивчення соціальних фактів, під якими він мав на увазі незалежну від індивідів реальність, що має «примусову силу». Дюркгейм приводить безліч прикладів, які демонструють застосування терміна «примус». Так, по Дюркгейму, примус має місце, коли на зборах чи у натовпі усім внушаєтся яке-небудь почуття чи колективна реакція (наприклад, сміх).

Центральною в науковій творчості Дюркгейма є проблема соціальної солідарності. Він, як і Конт, вважав, що суспільство за своєю природою засновано на консенсусі. Конфлікти не є ні рушійною силою історичного розвитку, ні неминучою ознакою колективного життя, вони — ознака хвороби чи розладу в суспільстві. Дюркгейм відкидав ідею Маркса про революцію як єдиний прийнятний спосіб вирішення соціальних конфліктів.

Він запропонував свою типологію самогубств, яку виводив не з індивідуальних мотивів, оскільки вважав, що вони настільки різноманітні і найчастіше невідомі, що не мають соціологічного значення. Тому він виходив зі специфічних станів суспільної свідомості, що пояснюють хар-р взаємин індивіда і соц. групи.

Г. Тард (1843— 1904 р.) – найбільш відомий представник психологічного напрямку в соціології. Колективну свідомість він вважав функцією, а не фактором індивідуальних свідомостей, саме у психології бачив ключ до соціології, суспільне життя і його процеси пояснював дією простих психічних механізмів, головним з яких є повторення.

Існування суспільства він пояснював як взаємодію двох процесів: перший — індивідуальна творчість, винахід нового (у результаті чого створюються мова, господарство, уряд, релігія і т.д.), а другий — повторення нововведень, що забезпечує їхнє поширення. Мета соціології, за Г. Тардом, відкривати повторюваність соціальних фактів. Допоміжною наукою є статистика, що враховує кількість повторень, викликаних кожним творчим актом. Велику увагу Тард приділяв вивченню «психології натовпу».

При розгляді німецької соціологічної школи виділимо дві основні фігури — К. Маркса (1818 — 1903 р.) і М. Вебера (1864—1920 р.), соціологічні теорії яких зробили без перебільшення величезний вплив на розвиток соціології.

Соціологічна теорія К. Маркса визначається істориками соціології як теорія економічного детермінізму, оскільки головну причину, джерело розвитку суспільного життя в цілому він бачив в економічних відносинах.

Якщо для Конта і Дюркгейма головне — стабілізація суспільства, то для Маркса — знищення такого суспільства і заміна його новим, більш справедливим. Справді, Маркс виступав за революційний шлях зміни суспільства, а всі інші соціологи — за реформістський. Маркс — засновник так званої теорії конфлікту, він визначав протиріччя і конфлікти як найважливіший фактор соціальних змін, як рушійну силу історії.

Принципово інший підхід до пояснення причин і логіки суспільного розвитку використовував М. Вебер (1864-1920), засновник «розуміючої» соціології і теорії соціальної дії.

Говорячи про методи дослідження, Вебер підкреслював, що використовувати тільки соціальну статистику неправильно. Він вважав, що це — перший і далеко не останній крок ученого. Другий і більш важливий крок — пошук мотивів, що можуть розкрити змістовний зв'язок явищ. Статистика і вивчення мотивів людської поведінки (які, по суті, ігнорували Конт, Маркс і Дюркгейм) — взаємодоповнюючі частини соціологічного дослідження.

Період становлення американської соціології був ознаменований пануванням соціал-дарвіністських ідей. Певний вплив на засновників американської соціології Ф. Гіддінгса та Г. Спенсера.

Першою з проблем, до вирішення яких звернувся Гіддінгс, був предмет соціології. В широкому розумінні він бачив соціологію обширною наукою про суспільство, яка вміщує в себе всю галузь спеціальних соціальних наук. Наступною за значимістю для соціолога була проблема визначення поняття "суспільство", під яким Гіддінгс розумів групу (свідомих істот), що природно розвивалась і в якій мають місце певні відносини, що перетворюють цю групу з плином часу на струнку, складну, стійку організацію. Вважаючи за основоположний елемент суспільного життя "свідомість роду" (колективну свідомість, яка забезпечує взаємопорозуміння і комунікацію людей), Гіддінгс використовував дане поняття поряд з терміном "соціальний розум" для характеристики суспільної свідомості. Йому відкрилася істина, що людина не завдяки свідомості, а завдяки діяльності, активності може прискорити або уповільнити хід історичного руху.

Основні ідеї Г. Спенсера: суспільство – частина природи, воно не створено ні штучно, ні з волі людей, ні Богом. Суспільство для Г. Спенсера є соціальним організмом, подібним до біологічних систем

7. Основні ідеї Г. Спенсера: суспільство – частина природи, воно не створено ні штучно, ні з волі людей, ні Богом. Суспільство для Г. Спенсера є соціальним організмом, подібним до біологічних систем, воно розвивається за загальними системними принципами:

• Суспільство, як і біологічний організм, у процесі свого розвитку нарощує масу (чисельність населення, материальні ресурси і т.п.);

• Зростання маси призводить до ускладнення структури (зростання кількості соціальних груп і спільнот, які, у свою чергу, створюють соціальні інститути як форми самоорганізації свого життя; таких соц. інститутів Г. Спенсер налічує п'ять: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійні);

• Ускладнення структури супроводжується диференціацією (розподілом) функцій, що виконуються окремими частинами. Тобто кожен соціальний інститут має свої, властиві тільки йому функції.

• Диференціація функцій призводить до поступового посилення взаємозалежності і взаємодії частин. Це означає чітке розмежування функцій різних соц. інститутів, поділ сфер їхнього впливу і відповідальності. Якщо цей порядок порушується і певний соц. інститут підміняє інший – починається регрес або розпад соціального організму. Г. Спенсер особливо застерігав проти непомірного розширення повноважень і функцій держави, що згодом приводить до порушення стану рівноваги суспільства.

• У біологічному організмі частини підлеглі цілому. У суспільстві ж ціле існує заради частин, тобто суспільство існує для блага своїх членів. Тут Г. Спенсер торкається, але не вирішує проблему співвідношення людини й суспільства.

Він порівнював суспільства з біологічними організмами, а окремі частини суспільства (держава, церква) — з частинами організму (серцем, нервовою системою і т.д.). Кожна частина несе якусь користь цілому і виконує життєво важливу функцію. Економічне життя в суспільстві, стверджував Спенсер, подібна обміну речовин в організмі: уряд аналогічний головному мозку, торгівля виконує функції, подібні до кровообігу і т.д. Зміни суспільства не можуть відбуватися без зміни його частин і функцій: змінилася економіка — міняється соціальна структура суспільства, оскільки виникають нові класи, наприклад, підприємці і наймані працівники. Вважається, що Спенсер першим застосував у соціології поняття структури і функції.

Основний закон соціального розвитку, по Спенсеру, — закон виживання найбільш пристосованих індивідів. Функції природного відбору виконує економічна конкуренція. Уряд не повинний утручатися, на думку Спенсера, у процес природного відбору, а від найменш пристосованих індивідів корисно позбавлятися — така позиція пізніше одержала назву «соціал-дарвінізм». У головній праці «Основи соціології» Спенсер проводить аналогію між біологічним і соціальним організмами і стверджує, що для того й іншого властива боротьба за існування, що є одним з головних принципів соціального буття. Виживають лише найбільш пристосовані до соціального оточення, ті, чий інтелект є переважним. Ті ж, які не пристосувалися знаходяться на шляху вимирання. Тому уряд і держава не повинні потурати непристосованим, розробляючи соц. політику захисту і допомоги хворим, бідним, безробітним і т.п. Спенсер був противником революції, вважаючи її хворобою соціального організму.

Наукове визнання одержала закладена Спенсером теорія соціальної еволюції, зокрема, його ідея про те, що всі суспільства послідовно розвиваються: від простого стану, коли всі частини взаємозамінні, до складного суспільства з зовсім не схожими між собою елементами. Такий розвиток еволюційний за своїм характером і виражає єдність і боротьбу двох взаємозалежних процесів — диференціації й інтеграції. Чим більше розмаїтості між частинами суспільства, тобто чим сильніше їхня диференціація, тим більша дія зустрічного закону інтеграції частин. До об'єднання прагнуть регіони однієї країни, різні країни, нації, народи. Сьогодні ми називаємо такий процес глобалізацією. Але в часи Спенсера цього терміна не існувало, а тому він писав про соціальну інтеграцію.

Спенсер сприяв введенню в науку і широкому поширенню такого важливого соціологічного поняття, як «соціальний інститут», виділивши й описавши його головні різновиди.

Оцінюючи роль Г. Спенсера в становленні соціології, слід зазначити, що він так і залишився в колі ідей про спільність соціальних і природних процесів і явищ, занадто високо оцінював дію природних закономірностей, що зрештою, зменшувало роль людини в суспільному розвитку, робило її залежною від розвитку еволюційних процесів.

8. Соціологічна теорія К. Маркса визначається істориками соціології як теорія економічного детермінізму, оскільки головну причину, джерело розвитку суспільного життя в цілому він бачив в економічних відносинах. Розвиток суспільства він розглядав як природно-історичний, об'єктивний процес зміни суспільно-економічних формацій (традиційна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична).

Економічний детермінізм – ключовий фактор впливу на суспільство. Причиною всіх змін є розвиток економіки.

Марксистська школа соціології — явище в європейській со­ціології екстраординарне. Спираючись на досягнення класичної соціології, марксизм водночас поривав з усіма інтелектуальними традиціями і пропонував свій, ліворадикальний спосіб перебудо­ви суспільства. Економічні відносини К. Маркс розглядав як такі, що найсильніше впливають на всі інші структури. На його думку, усі зміни, що відбуваються в суспільстві, у тім числі зміни суспі­льних відносин, залежать від змін у суспільному виробництві. Проте соціологічну теорію К. Маркса не можна зводити тіль­ки до економічного детермінізму. Він, щоправда, є її базисом, але в теорії К. Маркса наявний і соціальний детермінізм, який пояс­нює механізм взаємодії суспільства й особи. Підхід К. Маркса — іс­торичний. Він полягає в тім, що цей механізм не є раз і назавжди визначеним для всіх часів і народів. На кожному етапі розвитку суспільства є свої особливості взаємодії останнього з особистіс­тю, зумовлені сукупністю соціальних обставин конкретної суспі­льної формації. При цьому К. Маркс розглядав людину не тільки як об'єкт соціальної дії, а і як суб'єкт, здатний активно змінюва­ти навколишнє середовище. Маркс виходив з того, що вивчення суспільного життя слід розпочинати з вивчення соціальної діяльності людей. Лише такий підхід уможливлював вихід за межі емпіризму та ідеалізму, розг­ляд історії суспільства як історії життя і діяльності людей у пев­них умовах, зв'язках, стосунках. Водночас він заперечував сприйняття суспільства як механічної сукупності індивідів, що виникає і змінюється випадково, і стверджував, що кожній фор­мації притаманні її власні закони розвитку та функціонування соціальної системи і її складових. Принципове значення для соціології має теорія Маркса щодо відчуження праці. Дуже цінним було також те, що К. Маркс про­понував вивчати не суспільство взагалі, не людину взагалі, а кон­кретне суспільство, конкретну людину, конкретні соціальні утво­рення, особливо робітничий клас. Значний внесок К. Маркс зробив і в розвиток методики конкрет­них соціологічних досліджень. Його дослідження здійснювалися на основі узагальнення великого фактичного матеріалу з використанням різних соціологічних способів збирання первинної інформації: вивчення документів, соціологічних спостережень, опитувань.

9. Принципово інший підхід до пояснення причин і логіки суспільного розвитку використовував М. Вебер (1864-1920), засновник «розуміючої» соціології і теорії соціальної дії.

Говорячи про методи дослідження, Вебер підкреслював, що використовувати тільки соціальну статистику неправильно. Він вважав, що це — перший і далеко не останній крок ученого. Другий і більш важливий крок — пошук мотивів, що можуть розкрити змістовний зв'язок явищ. Статистика і вивчення мотивів людської поведінки (які, по суті, ігнорували Конт, Маркс і Дюркгейм) — взаємодоповнюючі частини соціологічного дослідження. Це ядро наукового методу, що одержав назву «розуміючої соціології». Вебер виходив з того, що соціологія повинна не тільки і не стільки констатувати, скільки пізнавати ті значення, що люди надають своїм діям. Для цього і вводиться термін «розуміння».

Але як виявити ці мотиви, ці значення поведінки людей? Адже ми їх не бачимо прямо і безпосередньо. Вченому треба уявити себе на місці того, кого він вивчає, і розібратися, чому той вчинив так, а не інакше, що їм керувало, яку мету він переслідував? Спостерігаючи реальну дію, наприклад, страйк, соціолог повинний сконструювати пояснення причин її виникнення на основі внутрішніх мотивів її учасників. Мотиви ж інших людей ми розкриваємо завдяки знанню того, що в схожих ситуаціях більшість людей поводять себе однаково. Так Вебер підійшов до теорії соціальної дії. Це одне з центральних понять веберовской соціології.

Вебер виділяє чотири ідеальних типи соціальної дії:

• Традиційниа (заснована на звичці),

• Афективна ( виявляється через емоції, афекти),

• Цілерационалъна (поведінка, яка спрямована на досягнення певної мети, успіху),

• Ціннісно-раціональна (самоцінність поведінки, узятої як такої, яка не залежить від успіху, кінцевого результату).

Два перших типи поведінки, строго говорячи, не повинні входити в предмет соціології, оскільки людина виконує їх або автоматично, виходячи із традицій, або несвідомо, під впливом почуттів (афектів). Тільки перші два він відносив до соціології і називав їх раціональними (усвідомленими).

Вебер розробив практично всі базисні теорії, що сьогодні складають фундамент соціології. Усі досягнення Вебера просто неможливо перелічити, настільки їх багато. Завдяки теоретичному внеску Вебера, а також його колег Ф.Тьоніса і Г. Зіммеля можна стверджувати, що німецька школа домінувала у світовій соціології аж до Першої світової війни.

10. Еміль Дюркгейм (1858-1917). Цей видатний мислитель і вчений є засновником французької соціологічної школи, перший професор соціології у Франції — сформулював принципи соціології, що стали хрестоматійними. Його теорію дослідження суспільства називають «соціологізмом», оскільки Дюркгейм стверджував і обґрунтовував пріоритет (примат) соціальної реальності над індивідуальною, а також її виняткове значення в детермінації людської свідомості і поведінки.

Дюркгейм вважав, що основною задачею соціології є вивчення соціальних фактів, під якими він мав на увазі незалежну від індивідів реальність, що має «примусову силу». Дюркгейм приводить безліч прикладів, які демонструють застосування терміна «примус». Так, по Дюркгейму, примус має місце, коли на зборах чи у натовпі усім внушаєтся яке-небудь почуття чи колективна реакція (наприклад, сміх). Такий феномен виявляється типово соціальним, оскільки його опорою і суб'єктом виступає група, а не окремий індивід. Так само і мода – це соціальний феномен: кожний вдягається певним чином, тому що так вдягаються інші. Як приклад Дюркгейм бере також суспільну думку, що спонукає до більшої чи меншої народжуваності, до шлюбу, самогубства і т.д. Цю суспільну думку він визначає як стан колективної душі. Нарешті, не можна не назвати інститут виховання, права, вірування, які також відрізняються тим, що вони усім нав'язуються і надаються ззовні.

Таким чином, феномен натовпу, різного роду думки, мораль, виховання, право, вірування – усі ці факти Дюркгейм поєднує на підставі загальної ознаки - це колективні факти, вони впливають на кожного окремо.

Центральною в науковій творчості Дюркгейма є проблема соціальної солідарності. Він, як і Конт, вважав, що суспільство за своєю природою засновано на консенсусі. Конфлікти не є ні рушійною силою історичного розвитку, ні неминучою ознакою колективного життя, вони — ознака хвороби чи розладу в суспільстві. Дюркгейм відкидав ідею Маркса про революцію як єдиний прийнятний спосіб вирішення соціальних конфліктів.

Слідом за Контом він розглядав суспільство як відносини згоди і солідарності. Згідно Дюркгейму, розвиток людського суспільства проходить дві фази:

• механічної солідарності (доиндустриальное і почасти традиційне суспільство);

• органічної солидарності (доиндустриальне, а потім — індустріальне суспільство).

Механічна солідарність притаманна нерозвиненим, архаїчним суспільствам, у яких дії і вчинки людей однорідні, оскільки самі вони схожі один на одного і тому — взаємозамінні. Таке суспільство прагне цілком підкорити собі індивіда, регулювати його свідомість і поведінку. Органічна солідарність ґрунтується на розподілі праці, професійній спеціалізації, економічному взаємозв'язку індивідів. При ній кожен індивід якоюсь мірою незалежний від суспільства, вільний і автономний. Важливою умовою солідарної діяльності людей є відповідність виконуваних ними професійних функцій їх здібностям.

11. На початку XX ст. відбувається поступове переміщення географічного центру соціологічних досліджень із Західної Європи до США, а найбільш знаними у світі соціологами стають американці. Такий процес зумовлений низкою обставин.

Йдеться про могутнє кадрове забезпечення американської соціології за рахунок масової еміграції вчених із країн Західної Європи, де формувалися тоталітарні політичні режими.

Подальшому розвиткові соціології в США сприяв демократичний політичний режим американського суспільства. Соціологам забезпечувалася свобода дій, творчості, вільний вибір тем дослідження, можливість відкритої публікації даних об'єктивних досліджень незалежно від симпатій чи антипатій влади.

В американській соціології розвиток йшов у напрямку послаблення інтересу до загальної соціологічної теорії і переходу до приватних емпіричних досліджень.

Саме на американському континенті емпіричним шляхом підтверджувалася теза про те, що демократія та соціологія - співвідносні поняття. До соціології ставилися як до науки, не вимагаючи від неї виконання невластивих науці функцій - критичності чи апологетичності Щодо влади.

Проведення соціологічних досліджень вимагало значних фінансових витрат. У США - провідної країни капіталізму - уже на початку XX ст. існували сприятливі можливості для цього. На проведення соціологічних досліджень витрачаються кошти як держави, так і приватного бізнесу. На відміну від європейської соціології, американська соціологія відразу набула практичної (емпіричної) спрямованості.

Визначальні риси національної філософії США - прагматизм, утилітаризм і практицизм - повністю відповідали завданням прикладної соціології. Прикладні соціологічні дослідження, викликані соціальним замовленням, стають переважними в Америці. Соціологія, застосовуючи специфічні методи, широко використовується в боротьбі суспільства з негативними явищами: проституцією, алкоголізмом, наркоманією, маргіналь-ністю, порушенням сімейних зв'язків, злочинністю тощо.

Ентоні Гіденс у роботі "Дев'ять тез про майбутнє соціології" (1993 р.) передбачає надалі більш тісний зв'язок теорії та практики соціології, втрату нею теоретичного присмаку минулого й набуття більш практичної спрямованості. Америка дала світу самий довгий ряд видатних мислителів — це Е. Шилз, П. Лазарсфельд, Р. Мертон, П. Блау, Ч. Кулі, Дж. Мід, Р. Парк, І. Гофман, Дж. Александер, Д. Белл, Т. Веблен, А. Гоулднер, Р. Миллс, Д. Рісмен, У. Самнер, А. Смолл, А. Тоффлер, Дж. Хоманс, які багато в чому визначили науковий зміст сучасної соціології.

Якщо в Європі соціологічна думка розвивалася в тісному контакті з філософією, то в Америці серед соціологів одержала широке поширення соціальна психологія. Представники обох культур прагнули пояснити еволюцію і функціонування суспільства, але робили це по-різному: європейці більше тяжіли до глобальних історичних схем, американці — до конкретних моделей і прикладних розробок.

Замість філософської субстанції американці робили акцент на вивченні поведінки і дії. Їх не цікавило те, що приховано усередині розуму і що не піддається точному виміру. Їх цікавило те, що виявляється зовні в так званій відкритій поведінці. Так з'явився біхевіоризм (від англ. Behavior — поведінка), який підкорив собі в першій половині XX століття всі соціальні науки (економіку, психологію, соціологію, політологію).

Важлива роль у розвитку психологічної концепції дзеркального «Я» в америк. соціології належить Ч. Кулі (1864 - 1929). Первинними фактами суспільства є уявлення, які люди мають друг про друга, а особистість – це сума психічних реакцій людини на думки оточуючих людей. Самосвідомість людини включає три головних елементи:

• власне уявлення про те, яким я здаюся іншому;

• уявлення інших про нас;

• ті емоції, які викликає в нас зіставлення нашого уявлення про себе і уявлення про нас інших.

12. Початком української соціологічної науки прийнято вважати діяльність Женевського гуртка українських соціологів, праці яких були надруковані у місцевому журналі "Громада".

Українські вчені, що емігрували з Батьківщини в силу переслідування за політичну та громадську антиімперську діяльність, створили у м. Женева (Швейцарія) осередок української науки та культури. Очевидно, що це стало передумовою появи української соціології, оскільки праці видатних європейських соціологів того часу були більш доступними тут, ніж в Україні, тому представники Женевського гуртка мали змогу бути ознайомлені як з їхнім змістом, так і були безпосередньо знайомі з авторами багатьох з цих праць. З одного боку це вплинуло на характер наукових робіт українських вчених, чиї погляди складались на основі популярних у той час у Європі таких соціологічних течіях як позитивізм, органіцизм, та соціал-дарвінізм, тому дослідження вітчизняних науковців не принесли нічого принципово нового в світову соціологію. Проте, їхні соціологічні ідеї будувалися не тільки на засадах європейської науки, а й під впливом реальної соціальної ситуації в Україні. Тому для наукових концепцій представників Женевського гуртка є характерним поєднання позитивістських, марксистських чи соціал-дарвіністських поглядів з проблемами демократії, національного і культурного відродження України, питання про побудову самостійної Української держави. До того ж представники Женевського гуртка не були так би мовити, "чистими" соціологами. Так, С. Подолинський був економістом, М. Драгоманов — істориком, Ф. Вовк — антропологом, не були чистими соціологами й їхні послідовники — історик М. Грушевський, політолог В. Липинський, юрист Б. Кістяківський. Таким чином, враховуючи усі названі фактори, можна стверджувати, що наукові концепції перших українських соціологів становили собою досить оригінальні трактовки ідей західних учених з включенням до них суто українських і не тільки соціологічних принципів.

Так, у наукових і публіцистичних працях Сергія Подолинського (1850-1891) поєднуються одночасно марксистські і соціал-дарвіністські погляди з теорією соціальної солідарності. Учений доводить, що не перших етапах соціального розвитку домінують елементи боротьби, у тому числі між класами. Одним з джерел такої боротьби є додаткова вартість, а наслідком — соціальна неоднорідність у суспільстві.

Найвидатнішим представником Женевського гуртка, одним із його засновників та редактором журналу "Громада" був відомий український історик, Михайло Драгоманов (1841-1895). Коло його соціологічних інтересів було широким і доволі різноманітним. Так, учений приділяв чимало уваги аналізу соціологічної методології, працював у сфері філософії історії, сприяв розробці теорії соціального прогресу, був одним із фундаторів української політичної соціології, в межах якої вивчав проблеми влади та федералізму. Погляди ученого були близькими до наукових ідей класиків світової соціології — О. Конта, Дж. Мілля, Г. Спенсера, хоча останнього він і критикував за його органі-стичну теорію.

Суспільство у М. Драгоманова виступає системою, що містить в собі три складові — матеріал, до якого входять окремі індивіди та народності; так звані "суспільства" — сім'ю, клас, державний і міждержавний союзи; продукти суспільної діяльності. Одним із головних методів у соціології визначав порівняльно-історичний, за яким порівнював не тільки соціальне значення окремих історичних осіб, а й цілих епох.

Еволюціоністських поглядів дотримувався і відомий український антрополог та етнограф, представник Женевського гуртка Федір Вовк. На його думку соціальні явища як і явища природи розвиваються у безперервному і поступовому русі. Соціальне ж учений вважав продовженням природного.

Соціологія, як гадав Ф. Вовк, - наука про громадське життя, і вона разом з деякими іншими науками, такими як-от археологія чи етнографія становить єдину науку про людину - антропологію.

Одним із фундаторів вітчизняної етносоціології був відомий український історик та етнограф Володимир Антонович (1834-1908), який обґрунтував свої ідеї у праці "Три національні типи народні" (1888). Нацією учений назвав групу людей, "рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепністю, вдатністю, темпераментом" (32). Цікаво, що учений висловив цілком раціональне припущення, що на формування нації впливають не тільки біологічні, а соціальні фактори. Основними соціальними рисами українців Антонович визначив прагнення до рівноправності, волі та справедливості. Важливими критеріями соціального розвитку як нації, так і окремої особи В. Антонович вважає культуру та етику.

Ідеї ї федералізму, та солідарності розвинув у своїх працях видатний український письменник, учений та громадський діяч Іван Франко (1856-1916). Установленні ідей федералізму І. Франка можна виділити два етапи: на першому обґрунтовується концепція громадівського федералізму, у якому вбачав основу свободи як кожного взятого індивіда зокрема, так і громади в цілому; на другому етапі він припускав утворення федерації держав на принципах загальної рівності та соціальної справедливості.

Отже, основний підсумок першого періоду розвитку вітчизняної соціології полягає в тому, що були закладені основи української соціологічної традиції. Виникла гостра потреба вивчати й зрозуміти нові суспільні явища та науково їх пояснити.

13. Суспільство – це сукупність усіх способів взаємодії і форм об'єднання людей, що склалися історично.

Способи взаємодії індивідів у суспільстві можуть бути різними:

безпосередній соціальний зв'язок: зв'язок між людьми, що знаходяться в один час в одному й тому ж місці, тобто сприймають один одного безпосередньо своїми органами почуттів. Найчастіше це — співробітництво (виконання спільної роботи), що має широке поширення і величезну перевагу в житті суспільства. Співробітництво можливе і на ґрунті виконання релігійного ритуалу, гри, політичної дії й ін.

опосередкований зв'язок, тобто зв'язок між людьми, розділеними або географічними, або часовими рамками. Якщо люди розділені лише географічними рамками, але діють у той самий час, то між ними можливе співробітництво, наприклад, на базі поділу праці. Селянин, що виробляє у селі льон, співпрацює з робітником, що переробляє його в місті на пряжу, хоча вони і не бачили один одного ніколи; опосередкований зв'язок можливий в області мистецтва, політичної діяльності й ін.

Особливий тип опосередкованого зв'язку встановлюється між людьми, що живуть у різний час. Такий зв'язок можна було б назвати зв'язком-впливом. Кожне покоління людей у своїй дії пов'язано з поведінкою попередніх поколінь: воно спирається на його культуру, накопичені їм організаційні методи і навички, відштовхується від суми ідей, сукупності вірувань, духовних течій, здобутих минулими поколіннями. Цей зв'язок є дією минулого на сьогодення, в чому і виявляється його специфіка.

Для більш повного і глибокого розуміння сутності суспільства можна виділити деякі його риси (ознаки):

1) спільність території, на якій живуть люди, які взаємодіють і спілкуються між собою;

2) цілісність і стійкість суспільства як єдиного цілого;

3) автономність і самодостатність, самовідтворення, саморегуляція і саморозвиток;

4) певний рівень розвитку культури зі сформованою системою норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв'язків між людьми.

Соціальна структура суспільства - це його внутрішній устрій, що складається з певним чином розташованих, упорядкованих елементів, тобто індивідів, взаємодіючих між собою, що займають певні соціальні позиції (статуси) і виконують певні соціальні функції (ролі) відповідно до діючого системи норм і цінностей. При цьому структура суспільства може розглядатися в різних ракурсах, в залежності від підстави виділення структурних частин (підсистем) суспільства.

Так, важливою підставою для виділення структурних елементів суспільства служать природні фактори, що розділили людей за статтю, віком, расовим ознакам. Тут можна виділити соціально-територіальні спільноти (населення міста, регіону і т.п.), соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь і т.п.), соціально-етнічні (род, плем'я, народність, нація). Також суспільство структуроване і по інших параметрах, які пов'язані з вертикальним розшаруванням людей: у відношенні власності - на заможних і незаможних, у відношенні влади - на керуючих і керованих і т.д.

Кожна особистість займає в суспільстві не одну, а кілька соціальних позицій. Тому неможливо говорити про соціальну структуру в однині. Наприклад, кожен член суспільства повинний мати професію, освіту, місце проживання і т.д. Навіть примітивні племена мають, принаймні, вікову структуру, структуру влади тощо.

Соціальна структура виражає об'єктивний розподіл суспільства на класи, групи, прошарки, указуючи на різне положення людей по відношенню один до одного за численними критеріями.

Соціальні класи - великі групи людей, що розрізняються за своїм місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, відношенню до засобів виробництва, ролі в суспільній організації праці, а отже, за способом одержання і розміром частки суспільного багатства.

Соціальні групи - це відносно стійкі, історично сформовані спільноти людей, що відрізняються по ролі і місцю в системі соціальних зв'язків історично визначеного суспільства.

Становлення соціальної групи - це тривалий і складний процес її соціального дозрівання, що пов'язаний з усвідомленням свого положення, спільності інтересів, цінностей, а також формуванням групової свідомості і норм поведінки. Тобто група стає соціально зрілої, коли вона усвідомлює свої інтереси, цінності, норми, мету і задачі діяльності.

Соціальні прошарки - це соціальні спільноти, які виділяються по одному чи декільком близьким ознакам - доходам, престижу, рівню освіти, культури тощо.

Для соціолога саме цікаве і важливе являє собою аналіз взаємного впливу різних елементів соціальної структури. (Наприклад, залежність рівня освіти від матеріального забезпечення).

14. Соціальний інститут - це насамперед сукупність норм, що регулюють певну сферу суспільних відносин. Вживаючи термін «соціальний інститут», найчастіше мають на увазі всякого роду упорядкування, формалізацію суспільних зв'язків і відносин (процес упорядкування і формалізації соціальних зв'язків і відносин називається институціоналізацією). Умови інституціоналізації:

• постійна і міцна взаємодія між учасниками зв'язків і відносин; • чітке визначення функцій, прав і обов'язків, що забезпечують взаємодію кожного з учасників зв'язку;

• регламентація і контроль за цією взаємодією суб'єктів; • наявність спеціально підготовлених кадрів, що забезпечують функціонування соціальних інститутів тощо.

Соціальні інститути - це могутні інструменти виживання суспільства, які складалися на протязі тисячолітньої культурної еволюції. Для того щоб існувати, суспільство повинне задовольняти свої фундаментальні потреби. Для цього в суспільстві створені певні соціальні інститути: потреба у відтворенні роду (інститут сім’ї і шлюбу); потреба в безпеці і соціальному порядку (політичні інститути, держава); потреба в забезпеченні засобів існування (економічні інститути, виробництво); потреба в передачі знань, соціалізації підростаючого покоління, підготовці кадрів (інститути освіти, науки і культури); потреба в рішенні духовних проблем (інститут релігії). Соціальні інститути виконують наступні функції:1) функція закріплення і відтворення суспільних відносин. Кожен інститут має систему правил і норм поведінки, що закріплюють, стандартизують поведінку своїх членів. Тим самим забезпечується стійкість соціальної структури суспільства; 2) регулятивна функція полягає в тому, що функціонування соціальних інститутів забезпечує регулювання взаємин між членами суспільства шляхом вироблення шаблонів поведінки; 3) інтегративна функція містить у собі процеси взаємозалежності і взаємної відповідальності членів соціальних груп; 4) транслююча функція - передача соціального досвіду новим членам суспільства; 5) комунікативна функція виявляється в поширенні необхідної інформації як всередині даного інституту, так і на інші інститути.

15. Соціально-класова структура сусп-ва сучасних західних українських сус-в мають певні відмінності.Із західних сус-в візьмем на приклад США.США називають суспільством середнього класу.У ньому відокремлюють 4 основних класи:вищий,середній,робітничий і нижчий.Середній клас становить 60% населення,до його складу входять люди з економічною незалежністю, яскраво виражено професійною орієнтацією.Завдяки тому,що сер.клас є найбільш численим, американське суспільство зберігає стабільність.В Україні після подій 80-х і початку 90-х років сформувався вищий клас,який становить 1-3% населення і нижчий клас, рівень життя якого не дотягує навіть до межі бідності(70%),середнього класу в Україні як такого нема.Відтак соц ситуація є напружена.Іще більше погіршується тим,що еліта нині всіляко обмежує доступ не тільки до вищого класу,а навіть і до середнього, приймаючи відповідні закони, встановлює оплату на рівні заледве прожиткового мінімуму.

Сучасні сусп-ва на заході і в Україні є складноструктурними. Більшість укр. учених аналізує суч. сусп-во як систему на таких рівнях

– людство в цілому, що становить засадний рівень формування й організованності сусп-ва; соц. структура сусп-ва;

• соц. інстиути й організації

• окремі індивіди як субєкти й обєкти соц. відносин.

Диференціація у суспільствах відбувається за багатьма ознаками.

Сусп-ва зах країн і України відрізняють :

• за нац.- етнічною ознакою

• за демограф. відмінностями

• професійними

• за рівнем дох.

• за рівнем освіти.

Основу соціальної структури суспільства становлять соціально-класові відносини. Тому серед основних пріоритетів, напрямків соціальної політики одне з основних місць належить соціальній політиці, спрямованій на розвиток та оптимальне функціонування соціально-класових відносин. Цей напрямок є основним у соціальній політиці, мета якої полягає в розвитку соціальної структури суспільства. Згідно з теорією соціальної стратифікації соціальні групи різняться становищем у системі соціальної нерівності певного суспільства; становищем соціальних груп у системі володіння владою; рівнем доходів; престижем особистості чи соціальної групи, її соціальним статусом; рівнем освіти. Більшість представників теорії соціальної стратифікації виходять з того, що соціальне розшарування індивідів у системі соціальних статусів відбувається на основі таких критеріїв соціальної нерівності: різних доходів; престижу професії; доступу до влади; рівня освіти. Отже, основними критеріями соціальної стратифікації є рівень доходів, престиж професії, доступ до влади, обсяг влади і рівень освіти.

Україні до середнього класу можна віднести не більше 9% населення у той час як на Заході до середнього класу належать 50-70% населення. Якщо політичну ситуацію у заможних західних країнах стабілізує потужний середній клас, то в Україні його представники поки що у меншості. До середнього класу себе відносять більше 33% українців. Серед них дослідники вирізняють так званих “нових куркулів”, що після розпаду Радянського Союзу розбудували власний бізнес, “офісний пролетаріат” та “псевдо-рантьє”, тобто тих, хто живе на гроші, які отримує від родичів, що працюють за кордоном. У той таки час, у класичній політології представник середнього класу не тільки має певний рівень доходів та вищу освіту, але й є носієм певних традицій та відчутно впливає на соціальні та політичні процеси у суспільстві. У західних країнах середній клас представляє від 50 до 70% населення. Між українським та “західним” середнім класом є і відмінності у політичних уподобаннях, - якщо у західному розумінні середній клас виступає як стабілізатор політичного життя та консерватор у питаннях культурних та етичних цінностей, то в Україні представники середнього класу є прихильниками полярних політичних сил, а також новаторами у соціальному та культурному житті. Водночас, дослідники твердять, що між українським та класичним середніми класами вже є спільна риса – активна споживацька поведінка, при цьому під споживанням мають на увазі не тільки матеріальні, але й культурні цінності. Серед інших рис, які наближають український середній клас до класичного визначення – більша, ніж у решти населення, повага до приватної власності, краще розуміння важливості свободи слова і значно менша залежність від держави.

16. Соціальна структура суспільства, її динаміка є ключовими те­мами соціології. Під соціальною структурою суспільства розуміють сукуп­ність його соціальних складових і те, що поєднує їх, утримує від розпаду, упорядковує й надає структурі певної конфігурації, зв'язує ці складові. . Існують різні підходи до визначення соціаль­них складових. Провідні українські політологи В. Андрущенко, Н. Горлач визначають сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв'язаних і взаємоді­ючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошарків, груп, а також відносин між ними. Як показали соціологічні дослідження Інституту соціології НАН України, кількісне співвідношення дуже багатих і дуже бідних, що є нині в Україні, виходить далеко за межі безпечної для суспільства соціальної нерівності, про яку вже йшлося. Тому соціальна ситуація є надто напруженою і ще більше погіршується тим, що правляча «еліта» нині всіляко обмежує доступ населенню не тільки до вищого класу, а навіть і до середнього, ухвалюючи відповідні закони, ство­рюючи приватні привілейовані навчальні заклади, недоступні для більшості, установлюючи оплату праці на рівні, нижчому від про­житкового мінімуму, а не справедливої ринкової ціни. Середній клас став тією силою, яка висунула ініціаторів ре­форм і підтримувала їх. Соціальний простір для розвитку середнього класу обмежується бюрократизмом верхів і заздрістю низів. Окрім того, в Україні за умов повільної реанімації вітчизняного виробництва, зростання цін, невиплати зарплат відбувається збіднення більшості насе­лення. Багатство не створюється, а перерозподіляється. У ре­зультаті відбувається розмивання середнього класу. Отже, ієрархічна структура суспільства є дуже динамічною. її основні прошарки можуть кількісно збільшуватися чи зменшува­тися залежно від структурної перебудови економіки, появи нових і відмирання старих професій, зміни політики. Але соціальна структура формується не стихійно. Цей процес цілеспрямовано регулюється державою, яка повинна спрямовувати свої зусилля насамперед на розширення і зміцнення середнього класу.

17. Люди знаходяться в постійному русі, а суспільство - у розвитку. Тому одним з важливих механізмів соціальної стратифікації є соціальна мобільність. Уперше теорія соціальної мобільності була розроблена і введена в науковий оборот відомим російським соціологом П.А.Сорокін.

Соціальна мобільність визначається як зміна індивідом, родиною, соціальною групою місця в соціальній структурі суспільства.

Існують два основних види соціальної мобільності - міжпоколінна і внутрішньопоколінна, і два основних типи - вертикальна і горизонтальна.

Міжпоколінна мобільність припускає, що діти досягають більш високої соціальної позиції або опускаються на більш низьку сходинку, ніж їх батьки. (Наприклад, син робітника стає інженером).

Внутрішньопоколінна мобільність має місце там, де один індивід протягом життя кілька разів змінює соціальні позиції. Інакше вона називається соціальною кар'єрою. (Наприклад, токар стає інженером, потім начальником цеху, директором заводу і т.д.).

Вертикальна мобільність - це переміщення індивідів, соціальних груп з однієї страти (стану, класу, касти) в іншу, при якому істотно міняється їх соціальний стан. Якщо при цьому відбувається підйом по соціальним сходам, має місце восходяща мобільність, якщо ж соціальний спуск - нисходяща мобільність. (Підвищення в посаді - приклад восходящої, а розжалування - нисходящої мобільності).

Горизонтальна мобільність - перехід індивіда чи соціальної групи від однієї соціальної позиції до іншої, що знаходиться на тому ж рівні. (Прикладом може бути перехід з однієї професії в іншу, при якому не відбувається істотна зміна соціального статусу).

Різновидом горизонтальної мобільності служить географічна мобільність. Вона проявляється як просте переміщення з одного місця в інше при збереженні колишнього статусу. Однак якщо до зміни місця додається зміна статусу, то географічна мобільність перетворюється в міграцію. Міграція - зміна місця проживання, переміщення людей на іншу територію (регіон, місто, країна) зі зміною їхнього соціального статусу. Якщо сільський житель приїхав у місто для того, щоб відвідати родичів, то це географічна мобільність. Якщо ж він переселився в місто на постійне місце проживання і знайшов у ньому роботу, то це міграція.

Крім того, розрізняють індивідуальну і групову мобільність. Групова мобільність відбувається там і тоді, де і коли підвищується чи знижується суспільна значимість цілого класу, стану, касти, рангу, категорії. Індивідуальна мобільність має місце тоді, коли переміщення вниз чи нагору відбувається в окремої людини незалежно від інших.

Маргинальність

У перехідні періоди в зв'язку з ростом соціальної мобільності особливу гостроту здобуває проблема маргинальності.

Маргинальність - це стан особистості чи спільноти, що знаходиться на грані різних культур. Це стан тих, хто відірвався від своєї страти, але не адаптувався ще до нової, не прийняв її цінностей, норм. Типовим прикладом є стан тих, хто переїжджає із села в місто, змінює професію, включається в управлінські структури. Вони вже живуть у нових умовах, зазнають впливу від інших факторів, нової професії, міського способу життя, але вони не відразу стають городянами, професіоналами, керівниками. Труднощі адаптації до нового соціокультурного середовища породжують внутрішню напруженість, стресові стани. У зв'язку з цим поведінка маргинала відрізняється нестійкістю, крайніми проявами. Маргінальним може бути і все суспільство, якщо швидко здійснюється перехід до нових соціальних умов його розвитку, руйнуються його підвалини, але продовжують ще діяти старі стереотипи, цінності свідомості, старі норми поведінки.

18. Соціальні норми – це правила, що виражають вимоги суспільства, соціальної групи до поведінки особистості, групи в їхніх взаєминах один з одним, соціальними інститутами, суспільством в цілому.

Регулюючий вплив норм полягає в тому, що вони встановлюють межі, умови, форми поведінки, характер відносин, цілі і способи їх досягнення. Внаслідок того, що норми передбачають і загальні принципи поведінки, і конкретні її параметри, вони можуть давати більш повні моделі, еталони належного, ніж інші цінності.

Норми виникають внаслідок потреби у певній поведінці. Так, наприклад, однією із самих давніх норм була норма чесного відношення до своєї частки в суспільній праці. На зорі людства можна було вижити тільки дотримуючись даної норми. Вона з'явилася в результаті закріплення повторюваних необхідних спільних дій.

Різноманіття соціальної реальності, соціальних потреб породжує і різноманіття норм. Класифікувати норми можна за різними критеріями:

за суб'єктами, носіями норм: загальнолюдські норми, норми суспільства, групові, колективні. У сучасному суспільстві спостерігається складна колізія цих норм.

за об'єктом чи сферою діяльності розмежовуються норми, що діють в окремих видах відносин: політичні, економічні, естетичні, релігійні тощо.

за змістом: норми, що регулюють майнові відносини, спілкування, що забезпечують права і свободи особи, що регламентують діяльність установ, взаємини між державами і т.д.

за місцем в нормативно-ціннісній ієрархії: основні і другорядні, загальні і конкретні.

за формою утворення і фіксації: жорстко фіксовані і гнучкі.

за масштабом застосування: загальні і локальні.

за способом забезпечення: ті, що спираються на внутрішнє переконання, суспільну думку чи на примус, на силу державного апарата.

за функціями: норми оцінки, що орієнтують, контролюючі, регламентуючі, караючі, заохочуючи.

Право і мораль відрізняються:

1 формою вираження волі (воля держави, воля окремих груп)

2 мораль в основному спирається на переконання , а право на примус (різниця є у масштабах примусу і переконання )

3 норми моралі визначають загальні принципи поведінки , а правові норми дозволяють чи забороняють її конкретні форми .

4 вони відмінні за висотою вимог: мораль пред’являє більш високе і більш масштабні вимоги

5 мораль завжди засуджує байдужість а право засуджує крайні її форми .

19. Поняттям "соціальні зміни" позначаються різні зміни, що відбуваються протягом деякого часу в соціальних спільнотах, групах, інститутах, організаціях і суспільствах, у їхніх взаєминах один з одним, а також з індивідами. Інакше кажучи, соціальні зміни - це перехід соціального об'єкта з одного стану в інший, будь-яка модифікація в соціальній організації суспільства, його соціальних інститутах і соціальній структурі, встановлених у ньому зразків поведінки.

Такі зміни можуть здійснюватися на рівні міжособистісних відносин (наприклад, зміни в структурі і функціях сім’ї); на рівні організацій і інститутів (освіта, наука постійно підлягають змінам і в плані їхнього змісту, і в плані їхньої організації); на рівні малих і великих соціальних груп (в Україні зараз змінюється соціальний склад населення); на глобальному рівні (міграційні процеси, економічний і технологічний розвиток одних країн, застій і кризовий стан інших, екологічна і військова погроза існуванню людства й ін.).

Можна виділити чотири види соціальних змін: 1. Зміни, що стосуються структур різних соціальних утворень, чи структурні зміни. Такі, наприклад, зміни в структурі сім’ї (полігамна, моногамна, багатодітна, малодітна), у структурі будь-якої іншої спільноти - малої групи, професійної, територіальної, класу, нації, суспільства в цілому, зміни в структурах влади, в структурах соціокультурних цінностей і ін. 2. Зміни, що торкаються соціальних процесів. Так, ми постійно спостерігаємо зміни, що відбуваються в сфері соціальних взаємодій і взаємин різних спільнот. Це відносини солідарності, напруженості, конфлікту, рівноправності і підпорядкованості, що постійно знаходяться в процесі змін.

3. Зміни, що стосуються функцій різних соціальних систем. Їх можна назвати функціональними соціальними змінами.

4. Зміни в сфері мотивацій індивідуальної і колективної діяльності, чи мотиваційні соціальні зміни. Очевидно, що характер потреб, інтересів, мотивацій поведінки і діяльності не може залишатися незмінним. Не важко помітити, що останнім часом у значних мас населення на перший план виступають мотиви особистого збагачення, прибутку, що впливає на їх поведінку, мислення, свідомість.

Усі ці зміни тісно пов'язані між собою. Зміни одного виду спричиняють зміни інших видів. Однак співвідношення соціальних змін з іншими змінами - культурними, економічними й іншими - має досить складний характер. Зміни в одній сфері суспільства часто ведуть до змін в інших сферах.

Основні теорії соціальних змін

1. Еволюціоністська теорія соціальних змін

Еволюційні соціальні зміни - це поступові, повільні, кількісні перетворення соціальних об'єктів чи відносин, що мають кумулятивний характер. Характер еволюційних соціальних змін являє собою накопичення поступових, повільних, плавних кількісних перетворень, що ведуть до переходу соціального об'єкта чи соціальних відносин у якісно інший стан.

2. Повною протилежністю еволюційної теорії є теорія революційних соціальних змін. Революційні соціальні зміни - це більшою мірою радикальні зміни, що припускають корінну зміну соціального об'єкта, носять загальний характер і спираються на насильство. Вони здійснюються в ході соціальної революції. Соціальна революція (від лат. revolutio - поворот, переворот) - корінний якісний переворот у всій соціальній системі.

3. Більш складною формою соціальних змін є циклічні зміни. Вони включають еволюційні і революційні зміни. Коли говорять про циклічні зміни, то мають на увазі не окремі одиничні акти яких-небудь змін, а певний ряд змін, що у сукупності утворить цикл. Циклами називають сукупність явищ, процесів, послідовність яких являє собою кругообіг, що відбувається протягом якогось проміжку часу. Кінцева крапка циклу як би повторює первісну, але тільки в інших умовах і на іншому рівні. Циклічні соціальні зміни відбуваються відповідно до часів року, але можуть охоплювати кілька років і навіть кілька сторіч.

20. Механізм соціальних змін, на думку Н. Смелзера, включає сім ступіней.

1) процес соціальних змін починається з того, що з'являється деяке почуття незадоволеності економікою, політикою чи їхніми окремими секторами і відчуття необхідності поліпшення положення справ, яке засноване на потенційній можливості використання різних ресурсів.

2) виникають симптоми занепокоєння, з одного боку, у формі невиправданих емоційних реакцій негативного плану, що включають у себе виявлення ворожості й агресії, а з іншого боку, у вигляді нереалістичних сподівань, що виявляються у всякого роду фантазіях, утопіях, спогадах про кращі дні і т.д.

3) починаються спроби врегулювання напруг, що виникли, за рахунок мобілізації мотиваційних ресурсів на основі існуючої системи цінностей.

4) у вищих управлінських сферах виникає доброзичлива терпимість стосовно швидкого поширювання нових ідей. Але ця терпимість поки виявляється в обережних формах - без зв'язку з відповідальністю за пропоновані зміни.

5) починаються спроби уточнити і конкретизувати нові ідеї і пропозиції, тому що вони є об'єктом пильної уваги.

6) здійснюється відповідальне застосування нововведення тими, хто приймає на себе певний ризик. Якщо цей ризик виявляється виправданим, виникає результат, що і є формою винагороди, чи ж випливає покарання в разі невдачі.

7) нововведення стає елементом способу життя і включається в повсякденність.

Під прогресом звичайно розуміється удосконалювання соціального устрою суспільства і культурного життя людини. Передбачається така спрямованість соціального і всього суспільного розвитку, для якого характерний перехід від нижчих форм до вищих, від менш складних до більш складних. Таким чином, соціальний прогрес - це тип розвитку соціальної сфери, при якому вона в цілому чи окремі її елементи переходять на більш високу ступінь, стадію зрілості.

Однак соціальний прогрес має суперечливий характер. До деяких областей соціального життя поняття прогресу не вживається. Сюди відноситься область мистецтва як соціального інституту. Мистецтво не стоїть на місці, воно постійно змінюються. Разом з тим поняття прогресу не використовується, коли розглядається художня, естетична сторона еволюції, розвитку мистецтва. Тут можна говорити лише про певний прогрес технічних засобів створення, збереження і поширення творів мистецтва. Аналогічним чином варто оцінювати й еволюцію деяких інших соціальних інститутів і явищ. Наприклад, релігії. Те ж можна сказати і про фундаментальні філософські системи: їхня еволюція має місце, але поняття прогресу тут недоречно.

Суперечливий характер соціального прогресу виявляється насамперед у тому, що розвиток багатьох соціальних структур і процесів призводить одночасно до їх просування вперед в одних напрямках, до відступу, поверненню назад в інших напрямках, до удосконалювання, поліпшення в них одного і погіршення іншого. Саме такий суперечливий характер мають деякі соціальні зміни.

Під стабільністю розуміється здатність системи функціонувати, зберігаючи незмінною свою структуру і підтримуючи рівновагу. Соціальна стабільність є найважливішою умовою нормального існування будь-якого суспільства.

Оцінку характеру соціальних змін здійснюють по їх результатах.

У соціологічному змісті соціальна стабільність - це відтворення соціальних структур, процесів і відносин у рамках цілісності самого суспільства. Причому це відтворення не є просте повторення попередніх ступіней, а містить у собі різноманітні елементи змін.

У сучасній ситуації найчастіше виникають уявлення про те, що всякі зміни ведуть тільки до погіршення матеріального становища людей, їхнього добробуту і тим самим підривають основу стабільності всього суспільства. В дійсності соціальна стабільність не є синонімом незмінності соціальних систем і відносин. Така нерухомість у суспільстві є ознакою не стабільності, а застою.

Стабільне суспільство – це суспільство, що розвивається й у той же час зберігає свою стійкість. Це суспільство з налагодженим процесом і механізмом соціальних змін, що зберігають його стабільність і виключають таку політичну боротьбу, що веде до розхитування його основ.

21. У сучасному світі існують різні типи суспільств, що розрізняються між собою по багатьом параметрам, як наявним (мова спілкування, культура, географічне положення, розмір і т.п.), так і прихованим (ступінь соціальної інтеграції, рівень стабільності й ін.).

Типологія поділяє всі суспільства на прості і складні. Критерієм виступає рівень управління і ступінь соціальної диференціації (розшарування). Просте суспільство - це суспільство, у якому складові частини однорідні, у ньому немає багатих і бідних, керівників і підлеглих, (первісні племена). Складне суспільство-суспільство із сильно диференційованими структурами і функціями, взаємозалежними один від одного, що обумовлює необхідність їхньої координації.

К. Поппер розрізняє два типи суспільств: закриті і відкриті. Для закритого суспільства характерна обмежена мобільність, несприйнятливість до нововведень, традиціоналізм, авторитарна ідеологія, колективізм. До такого типу суспільств К.Поппер відносив Спарту, Прусію, царську Росію, нацистську Німеччину, Радянський Союз сталінської епохи. Відкрите суспільство характеризується динамічною соціальною структурою, високою мобільністю, здатністю до інновацій, критицизмом, індивідуалізмом і демократичною плюралістичною ідеологією. Зразками відкритих суспільств К.Поппер вважав давні Афіни і сучасні західні демократії.

Стійким і розповсюдженим є розподіл суспільств на традиційні, індустріальні і постіндустріальні, який був запропонований американським соціологом Д.Беллом на підставі зміни технологічного базису - удосконалювання засобів виробництва і знання.

Традиційне (доіндустріалъне) суспільство - суспільство з аграрним укладом, з перевагою натурального господарства, чіткою ієрархією, малорухомими структурами і заснованим на традиції способом социокультурной регуляції. Тут переважають видобувні види господарської діяльності - землеробство, рибальство, видобуток корисних копалин. Переважна більшість населень (приблизно 90%) зайнято в сільському господарстві. Для цього суспільства характерні ручна праця, вкрай низькі темпи розвитку виробництва, що може задовольняти потреби людей лише на мінімальному рівні. У доиндустриальном суспільстві основним виробником є не людина, а природа. Воно вкрай інерційно, тому важко сприймає нововведення. Поведінка індивідів у такому суспільстві регламентується звичаями, нормами, традиціями, що вважаються непорушними, що не допускають навіть думки про їхню зміну.

Індустріальне суспільство - це складне суспільство, із заснованим на промисловості способом господарювання, із гнучкими, динамічними структурами, що модифікуються, способом соціокультурної регуляції, заснованому на поєднанні свободи особи й інтересів суспільства. Для цих суспільств характерно розвинутий поділ праці, масове виробництво товарів, автоматизація виробництва, розвиток засобів масової комунікації, урбанізація і т.д. В індустріальному суспільстві всі сили спрямовані на промислове виробництво, щоб виробити необхідні суспільству товари. Усього лише 5-10 % населення зайнято у сільському господарстві, вони виробляють досить продовольства, щоб прокормити все суспільство. Формування індустріального суспільства пов'язано з поширенням великого машинного виробництва, урбанізацією (відтік населення із сіл у міста), утвердженням ринкової економіки і виникненням соціальних груп підприємців (буржуазія) і найманих робітників (пролетаріат).

Постіндустріальне суспільство (іноді його називають інформаційним) -суспільство, розвинуте на інформаційній основі: видобуток (у традиційних суспільствах) і переробка (в індустріальних суспільствах) продуктів природи змінюються виробництвом і переробкою інформації, а також переважним розвитком (замість сільського господарства в традиційних суспільствах і промисловості в індустріальних) сфери послуг. У результаті міняється структура зайнятості, співвідношення різних професійно-кваліфікаційних груп. Якщо в індустріальному суспільстві масовий клас складали робітники, то в постіндустріальному – службовці, управлінці.

22. Соціальна структура суспільства - це його внутрішній устрій, що складається з певним чином розташованих, упорядкованих елементів, тобто індивідів, взаємодіючих між собою, що займають певні соціальні позиції (статуси) і виконують певні соціальні функції (ролі) відповідно до діючого системи норм і цінностей.

Елементами суспільства як соціальної системи є соціальні інститути й організації, соціальні спільноти і групи, що виробляють певні соціальні цінності і норми.Соціальна структура суспільства - це його внутрішній устрій, що складається з індивідів, взаємодіючих між собою, що займають певні соціальні позиції і виконують певні соціальні функції відповідно до діючого системи норм і цінностей.

Так, важливою підставою для виділення структурних елементів суспільства служать природні фактори, що розділили людей за статтю, віком, расовим ознакам. Тут можна виділити соціально-територіальні спільноти (населення міста, регіону і т.п.), соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь і т.п.), соціально-етнічні (род, плем'я, народність, нація). Також суспільство структуроване і по інших параметрах, які пов'язані з вертикальним розшаруванням людей: у відношенні власності - на заможних і незаможних, у відношенні влади - на керуючих і керованих і т.д.

Соціальна структура виражає об'єктивний розподіл суспільства на класи, групи, прошарки, указуючи на різне положення людей по відношенню один до одного за численними критеріями.

Соціальні класи - великі групи людей, що розрізняються за своїм місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, відношенню до засобів виробництва, ролі в суспільній організації праці, а отже, за способом одержання і розміром частки суспільного багатства.

Соціальні групи - це відносно стійкі, історично сформовані спільноти людей, що відрізняються по ролі і місцю в системі соціальних зв'язків історично визначеного суспільства.

Соціальні прошарки - це соціальні спільноти, які виділяються по одному чи декільком близьким ознакам - доходам, престижу, рівню освіти, культури тощо.

Для соціолога саме цікаве і важливе являє собою аналіз взаємного впливу різних елементів соціальної структури. (Наприклад, залежність рівня освіти від матеріального забезпечення).

Стратифікація — це нашарування груп, що мають різний доступ до соціальних благ через їх положення в соціальній ієрархії.

Можна виділити вертикальний розподіл суспільства і горизонтальний. Вертикальний розподіл — це розподіл по класах (група, певним чином має відношення до засобів виробництва і характеру присвоєння матеріальних благ). Зазвичай соціологи говорять про три основні класи: вищій, середній і нижчий. Приналежність людини до того чи іншого класу залежить від багатьох ознак: род заняття, джерело і розмір доходу, район проживання, тип житла, освіта тощо.

Горизонтальний розподіл суспільства — це розподіл по стратах (сукупність індивідів, які мають однакові або близькі за значенням статусні позиції в соціальному просторі).

Кожне суспільство має свою систему соціальної стратифікації. Існує два її різновиди: відкрита і закрита. Закрита (жорстка) - припускає дуже жорсткі межі страт, заборони переходу з однієї страти в іншу (наприклад, кастовий лад в Індії, касти в країнах Африки). Відкрита - не знає формальних обмежень переходу з однієї страти в іншу, заборони змішаних шлюбів, заборони на заняття тією чи іншою професією тощо.

23. Програма соціологічного дослідження — це документ, що розкриває досліджувану (проблемну) ситуацію і процедуру її вивчення, в якому всебічно обґрунтовуються методологічні підхо­ди й методичні заходи соціологічного дослідження.

Програма міс­тить відповідно дві частини — методологічну й методичну (про­цедурну). Першу присвячено предмету дослідження, другу — його методам Розробка методологічної частини програми передбачає вибір теми й обґрунтування проблеми, формулювання мети і завдань до­слідження, теоретичний аналіз проблеми, висування гіпотез дослі­дження. Під час розробки методичної частини визначається тип вибірки, техніка збору даних, спосіб обробки матеріалу, складаєть­ся робочий план дослідження. Проблема — все те, що потребує вивчення і розв'язання. У найпростішому розу­мінні — це питання, на яке треба відповісти, але знань для відпо­віді бракує. Програма дослідження має чітко окреслити всі суперечності, тобто сформулювати проблему, на розв'язання якої орієнтується дослідження. Відповідно до мети й завдання встановлюють об'єкт і предмет дослідження, а також одиниці обстеження. Мета соціологічного дослідження містить у собі відповідь на питання, для чого воно проводиться, орієнтує на кінцевий результат.

Задачі – формулюють відповіді на питання, які дозволяють реалізувати мету дослідження.

[наприклад, мета – з'ясувати рівень поінформованості населення;

задачі – з'ясувати, як часто люди дивляться ті чи інші телепрограми, слухають радіо, читають пресу]

Об'єкт дослідження — це певна соціальна дійсність, соці­альний процес або соціальні умови, що містять суперечності і породжують проблемну ситуацію, на яку спрямовано процес пі­знання. Предмет соціологічного дослідження — це властивості чи відносини об'єкта, які найбільш рельєфно віддзеркалюють при­ховані в ньому суперечності, проблему, що досліджується. У процесі попереднього аналізу об'єкта й виокремлення най-значущих з погляду розв'язання проблеми факторів формулюють робочі гіпотези. Гіпотеза (від грец. — припущення) — обґрунтоване припущення щодо пояснення будь-яких фактів, явищ, процесів, причин, чинників та тенденцій їх розвитку, яке потребує емпіри­чного підтвердження чи спростування.

Перша вимога — необхідність чіткої, конкретної, аргументованої програми.

Друга вимога — ясність і точність, деталізація програми. Всі її позиції і положення мають бути чіткими, всі елементи продумані відповідно з логікою дослідження і ясно сформульовані. При відсутності ясно вираженої програми учасники дослідження втрачають спільну мову, витрачають час на уточнення, вивірку питань, що не виникли б, будь у них спільна програма.

Третя вимога — логічна послідовність всіх елементів, ланок програми.

Неможна починати вибір плана, не уявляючи мети і завдання дослідження. Бездумно намагатися формулювати окремі гіпотези не уявляючи об'єкту. Програма — чітко і логічно сформульовані мета, завдання, орієнтири, об'єкти, предмети дослідження, способи, методи дослідження тощо.

Четверта вимога — гнучкість програми. Здається, що це суперечить логічності, послідовності вивчення об'єкту. А в дійсності гнучкість програми підкреслює зв'язаність всіх її ланок і елементів в динаміці розвитку процесу дослідження, зобов'язує систематично оглядати всі розділи, а виявивши окремі помилки, негайно ж усувати.

Підготовка програми соціологічного дослідження — справа не проста, вимагає значних затрат часу і зусиль. Практика показує, що розробка формулювання програми забирає більше часу, аніж сам процес її реалізації. Старанно продумана програма соціологічного дослідження — неодмінна умова її успішної реалізації, високий рівеньнауковості.

24. Соціологічне опитування

Серед методів збору первинної соціальної інформації самим популярним є опитування.

Опитування – це спосіб одержання інформації про суб'єктивний світ людей, їх мотивацію, установки і дії ( різновиди інтерв'ю й анкетування)

1)Інтерв'ю – це проведена за планом бесіда, що припускає прямий контакт інтерв'юера з респондентом (документальне,інтерв'ю думок;інтерв'ю з експертами; глибинне інтерв'ю.

На проведення інтерв'ю істотний впливає місце і час, стратегія і тактика його проведення:

- Опитування на робочому місці для багатьох респондентів незручний, тому що відволікає від справ, створює зайву напруженість під час інтерв'ю. На робочому місці людина найчастіше квапиться і не в змозі обмірковувати відповіді. Його можуть відволікати колеги, їхня присутність може перешкодити відвертій відповіді на те чи інше питання.

+ Перевага опитування за місцем проживання респондента полягає в тому, що людина в домашніх умовах тримається непримусово. Відповідає з більшим бажанням, повніше і точніше.

2) Анкетування припускає жорстко фіксований порядок, зміст і форму питань.

Анкета містить у собі: паспортичку (стать, вік, сімейний стан, матеріальне становище) і основні блоки питань, які відповідають меті і задачам дослідження Також різновидами опитування є поштове і телефонне опитування:

Поштове опитування – це метод збору інформації, при якому анкети розсилаються і надходять поштою.

Переваги поштового опитування:відносно низька вартість; простота організації ;дає можливість одночасно провести опитування на великій території, у тому числі у важкодоступних районах;можливість респондента самостійно вибирати зручне для нього час заповнення анкети.

Разом з тим поштове анкетування має чимало недоліків:основний з них - неповне повернення анкет;ще один недолік - зсув вибірки. (Нерідко надходять відповіді не від тих, кому надсилалися анкети. Респондент іноді не сам заповнює анкету, а «перекладає» це на когось із членів родини. Не можна цілком виключити і групове заповнення).

Телефонне опитування теж має свої плюси і мінуси: (+низька вартість; +респондент відповідає самостійно; - у вибірку попадають тільки ті респонденти, у кого є телефон; - немає особистого контакту з респондентом.

Телефонне опитування триває 10-15 хвилин. Його успіх залежить від того, чи вміє інтерв'юер володіти голосом і почувати на відстані настрій респондента.

1. Спостереження зв'язане з прямим і безпосереднім сприйняттям подій.

Воно розвертається одночасно з досліджуваною подією.

! Спостереження вважається достовірним, якщо при його повторенні в тих же умовах і з тим же об'єктом воно дає ті ж результати.

2. Експеримент

Експеримент – це метод збору інформації про факти, що впливають на зміну стану тих чи інших процесів і явищ

5. Аналіз документів Під документом у соціології розуміється будь-яка інформація яким-небудь чином зафіксована і доступна досліднику.Існують різні методи аналізу документів, однак найбільш розповсюдженими є традиційний аналіз і контент-анализ:

1. Під традиційним, класичним аналізом розуміється все різноманіття розумових операцій, спрямованих на інтеграцію інформації, що міститься в документі з точки зору, прийнятої дослідником.

Традиційний аналіз документів дає можливість соціологу проникнути всередину досліджуваних явищ, виявити логічні зв'язки і протиріччя між ними, а також оцінити явища і факти з певних позицій.

Однак слабістю такого аналізу документів є суб'єктивізм (тобто власна інтерпретація дослідника).2)Контент-аналіз – це метод перекладу якісної інформації в кількісні показники. Даний метод знаходить застосування при вивченні ЗМІ: преси, телебачення, радіо. Але найчастіше контент-аналізу піддається зміст періодичної літератури.У тексті виділяються ключові одиниці (окремі поняття чи вирази, імена відомих особ, назви партій і т.д.) і підраховується частота їхнього вживання.

6. Соціометрія – це метод збору інформації, спрямований на кількісний вимір і аналіз соціальної структури міжособистісних відносин.

Його застосовують для дослідження міжособистісних і міжгрупових відносин з метою їхнього поліпшення. Він дає можливість соціологу вивчити склад соціальних груп, особливо в розрізі неофіційних відносин, одержуючи соціологічну інформацію, що іншим шляхом одержати майже неможливо. Таким чином, виявляються лідери, відчужені особистості, малі групи.

Соціометрія допомагає проникнути в невидимі на соціальному рівні, але завжди існуючої структури міжособистісних відносин з метою їхнього вивчення, перебудови і більш ефективного управління.

!!!Переваги та недоліки

25 . • Людина — поняття саме загальне, родове, веде своє походження з моменту виділення homo sapiens (вказує на приналежність до людського роду), служить для характеристики його біосоціальної природи.

• Індивід розуміється як окрема, конкретна людина, як одиничний представник людського роду (від лат. individ — неподільний, кінцевий).

• Індивідуальність можна визначити як сукупність рис, що відрізняють одного індивіда від іншого і як біологічну, і як соціальну істоту. Це неповторні індивідуальні особливості.

• Поняття особистості вводиться для виділення, підкреслення неприродної (надприродної, соціальної) сутності людини й індивіда, тобто акцент робиться на соціальному. Це комплекс якостей, властивостей, що здобуваються під впливом відповідної культури суспільства і конкретних соціальних груп, до яких вона належить.

Формування цих властивостей і якостей багато в чому опосередковано біологічними особливостями індивіда. Однак вирішальна роль у процесі становлення особистості належить соціальному впливу. Чи кожна людина особистість? Так, оскільки через систему своїх соціальних якостей вона виражає риси даного суспільства, соціальних груп і інших соціальних форм. Однак рівень розвитку особистості може бути різним.

Структура особистості:

1. Потреби (це нестача, необхідність у чомусь, що забезпечує її існування, збереження. Потреби показують нам протиріччя між наявним і необхідним). Інтереси – це усвідомлення потреб особистості.

Класифікація потреб за А. Маслоу:

фізіологічні, потреби в безпеці, соціальні потреби, потреби престижу, потреби в самореалізації

2. Цінності і ціннісні орієнтації – це уявлення людини про належне, справедливе, прекрасне, корисне і т.д. Ці уявлення існують у вигляді ідеалів, світоглядних принципів, моральних і правових оцінок, виробляються суспільством, соціальними групами і є готовими, пропонованими, іноді навіть нав'язуються індивіду.

3. Мотиви – характеризують відношення особистості до інтересів, орієнтацій, дають їм оцінку. (раціональні, емоційні)

4. Соціальні норми – загальні правила поведінки в різних соціальних ситуаціях, що поширюються на всіх членів суспільства

26. Соціальний тип особистості – це відображення того, як суспільна система впливає на ціннісні орієнтації людини і через них – на її реальну поведінку. У сучасній соціології одержало широке поширення виділення типів особистості в залежності від їх ціннісних орієнтацій:

1. Традиціоналісти – орієнтовані переважно на цінності порядку, дисципліни, а виразність таких якостей, як креативність, прагнення до самореалізації, самостійність, у цього типу особистості дуже низька.

2. Ідеалісти – навпаки, сильно виражене критичне відношення до традиційних норм, незалежність і зневага авторитетами, установки на саморозвиток.

3. Фрустрований тип особистості – характерні низька самооцінка, пригноблене, подавлене самопочуття, відчуття себе як би викинутим з потоку життя.

4. Реалісти – поєднують у собі прагнення до самореалізації з розвитим почуттям боргу і відповідальності, здоровий скептицизм із самодисципліною і самоконтролем.

5. Гедоністи – орієнтовані в першу чергу на одержання задоволень «тут і зараз», погоня за насолодами.

У соціології прийнято виділяти базисний тип особистості і модальний. Базисний тип – той, що найкраще відповідає потребам сучасного етапу суспільного розвитку. У США, наприклад, це, так званий "стовідсотковий американець", у колишньому СРСР - "радянська людина". Це свого роду ідеальний тип, на який орієнтується суспільство у вихованні молодого покоління. Характеристика базисного типу особистості відповідає на запитання: яким критеріям повинна відповідати особистість, щоб суспільство могло розвиватися з максимальною ефективністю? Якщо взяти ту чи іншу соціальну групу, то в ній неважко виділити особистість з характеристиками, що найбільше повно виражають мету, умови і закономірності функціонування даної групи. Так, у вищому навчальному закладі існують уявлення про те, яким повинний бути студент, в армії - військовослужбовець і т.д.

Модальний тип – той, який реально переважає в даному суспільстві. Після розпаду СРСР деякі соціологи вважали, що найбільш розповсюдженою особистістю в нашій країні була так звана "невротична особистість", тобто людина, яка не знала, що потрібно робити в ситуації, що змінилася. В даний час, поширення одержав тип торгової людини, що робить гроші на різниці цін, чи що наживає їх з допомогою різного роду махінацій. Засоби масової інформації і судові інстанції відзначають факт широкого поширення мафіозного типу особистості, що призводить до певних наслідків для суспільства.

Ідеальний тип особистості – це тип особистості як побажання на майбутнє, наприклад, всебічно і гармонійно розвинута особистість, тип особистості, не прив'язаний до конкретних умов.

27. Соціальний статус - положення індивіда чи групи в соціальній системі, обумовлене виконуваними ними соціальними функціями з правами, що випливають з них, і обов'язками. Кожна людина виконує безліч функцій у системі соціальних зв'язків, оскільки включена у безліч різних соціальних груп. Тому вона має безліч статусів.В залежності від того, займає людина дану позицію завдяки наслідуваним ознакам (раса, етнічна приналежність, соціальне походження) чи завдяки власним зусиллям (освіта, заслуги), розрізняються відповідно запропонований і придбаний статуси. Запропонований статус - це соціальна позиція, що заздалегідь запропонована індивіду суспільством чи групою незалежно від його здібностей чи зусиль. Придбаний (досягнутий) статус - це соціальна позиція, що займається індивідом і закріплюється через його індивідуальний вибір, власні зусилля і конкуренцію з іншими індивідами. Поняття соціального статусу характеризує: місце особистості в системі суспільних відносин;її діяльність в основних сферах життя;оцінку діяльності особистості з боку суспільства, що виражається у певних кількісних і якісних показниках (зарплата, премії, нагороди, звання, привілеї); самооцінку, що може збігатися або не збігатися з оцінкою суспільства чи соціальної групи.

Статус і роль тісно зв'язані. Соціальна роль – це сукупність дій, що повинна виконувати людина, яка займає певний статус у соціальній системі суспільних відносин, тобто це функції особистості, які обумовлені її соціальним статусом. Соціальна роль розглядається в двох аспектах: рольового чекання і рольового виконання. Рольове чекання -це та поведінка, яку чекають від нас навколишні, знаючи наш соціальний статус. Рольове виконання - це фактична, реальна поведінка людини, яка займає ту чи іншу соціальну позицію.

Кожна людина має безліч соціальних статусів, і кожному її статусу відповідає спектр ролей. Сукупність ролей, що відповідають даному статусу, називається рольовим набором. Таким чином, можна констатувати, що кожна людина виконує в суспільстві безліч соціальних ролей. У зв'язку з цим виникає проблема рольового конфлікту.

!Подумать

Рольовий конфлікт - це зіткнення рольових вимог, які пропонуються людині, що викликано одночасним виконанням ролей.

Маючи загальне уявлення про сутність рольових конфліктів, можна провести їхню класифікацію:

1) це конфлікти, викликані розходженнями в розумінні своєї ролі особистістю і оточуючим середовищем. Наприклад, викладач вузу вважає, що він може домогтися глибокого засвоєння програми свого предмета студентами без тиску на них, однак на кафедрі переважає інший методичний підхід.

2) це конфлікт між різними аспектами однієї і тієї ж ролі, викликаний протилежними вимогами до її виконання. Наприклад, від адвоката потрібно прийняття всіх заходів для виправдання підзахисного, але від нього ж як юриста очікують боротьби з правопорушеннями, що підривають основи суспільства,

3)це конфлікт, причиною якого є неможливість поєднання різних ролей Наприклад, від жінки її начальник вимагає високої самовіддачі на роботі, а чоловік - високої самовіддачі вдома,

4)це конфлікт між особистісними якостями індивідів і рольовими вимогами. Не секрет, що є чимало людей, що займають посади, для яких вони не мають необхідних якостей.

Рольові конфлікти породжують рольову напруженість, що виявляється в різних життєвих і службових безладдях. Тому важливо знати деякі способи зниження рольової напруженості. Один з них полягає в тому, що окремі ролі визнаються більш важливими, ніж інші. Так, у деяких випадках варто вибрати, що важливіше: родина чи робота. Для жінок нормальним вважається вибір на користь першого, а для чоловіків - другого. Поділ між двома системами ролей, зокрема родиною і роботою, послабляє рольовий конфлікт.

28. Становлення особистості — складний і тривалий процес залучення особистості до соціального, тобто її соціалізації. Це найбільш широке поняття, що служить для характеристики формування особистості.

Соціалізація визначається як процес засвоєння індивідом протягом життя соціальних норм і культурних цінностей того суспільства, до якого він належить. Соціалізація охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, що дозволяють йому функціонувати як повноправному члену суспільства. Ведучим і визначальним початком соціалізації є цілеспрямований вплив (навчання, виховання). Однак соціалізація включає і стихійні, спонтанні процеси, які так чи інакше впливають на формування особистості.

Процес соціалізації складається з низки етапів.

1. первинна соціалізація, що охоплює період дитинства (засвоєння норм і цінностей дитиною, її входження в дану культуру), засвоєння елементарних соціальних навичок.

2. вторинна соціалізація, етап, що збігається з одержанням формальної освіти, підготовка до активного трудового періоду (школа, ВНЗ, робота). До 18 – 20 років.

3. Соціалізація зрілості – етап перетворення індивіда в самостійного економічного агента і створення їм власної родини, (активний трудовий період до 60 років).

4. Соціалізація старості – етап поступового відходу від активної трудової діяльності і перетворення у своєрідного «утриманця».(60 років і більше)

Виділяють і такі стадії соціалізації:

• дотрудова (охоплює період життя людини до початку трудової діяльності);

• трудова (охоплює період активної участі людини у трудовій діяльності);

• післятрудова (період, що починається з закінченням активної трудової діяльності людини).

Отже, соціалізація не завершується в якийсь момент життя людини, вона продовжується все життя, оскільки людина протягом усього життя здобуває нові цінності, норми, погляди, змінює свою поведінку.

У зміст соціалізації входить засвоєння індивідом мови соціальної спільності, засобів мислення, які властиві даній культурі, форм раціональності і чуттєвості, прийняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків і засобів діяльності тощо. Індивід соціалізується, завдяки включенню у різні форми соціальної діяльності, освоєнню соціальних ролей. У цьому плані соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Однак, людина освоює світ культури вибірково, через свої інтереси, свій світогляд. Освоюючи культуру, людина формує свої здібності, потреби, цінності. Тому немає соціалізації без індивідуалізації.

Основними чинниками соціалізації особистості виступають елементи соціального середовища:

1. по-перше, сукупність ролей і статусів, що суспільство пропонує людині;

2. по-друге, сукупність соціальних інститутів, громадських організацій і соціальних спільнот, у межах яких індивід реалізує певні соціальні ролі і здобуває бажані статуси;

3. по-третє, сукупність цінностей, норм, умінь і навичок, які людина опановує, щоб виконувати відповідні ролі.

Особистість неможлива поза соціальною діяльністю, поза спілкуванням. Тому на різних етапах і стадіях у процесі соціалізації бере участь все оточення індивіда (родина, родичі, однолітки, дошкільні дитячі установи, навчальні заклади, трудові колективи, суспільно-політичні організації, мистецтво, література, ЗМІ тощо).

У процесі соціалізації виділяють дві фази: соціальну адаптацію та інтеріоризацію.

• Соціальна адаптація означає пристосування індивіда до соціального середовища: до рольових функцій, до соціальних норм, до соціальних груп, інститутам, до умов функціонування різних сфер суспільства.

У процесі адаптації індивід погоджує свої потреби зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища.

• Інтеріоризація – це процес перетворення зовнішніх норм у внутрішні правила поведінки. Це процес переходу елементів зовнішнього середовища у внутрішнє «Я». Отже, результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості, неповторність її духовного світу, особливості темпераменту, уяви, інтелекту.

Таким чином, якщо в першій фазі соціалізації особистості відбувається пристосування індивіда до соціального середовища; то в другій фазі – вплив соціальної системи проходить через внутрішнє «Я» людини і виявляється в зміні її поведінки.

Які ж механізми соціалізації?

З.Фрейд виділив основні механізми соціалізації: імітацію й ідентифікацію. Імітація – це спроба копіювати певну модель поведінки, а ідентифікація – це спосіб усвідомлення приналежності до тієї чи іншої спільності. Імітація й ідентифікація є позитивними механізмами, оскільки вони націлені на засвоєння певного типу поведінки. А сором і провина являють собою, на думку Фрейда, негативні механізми, тому що вони придушують чи забороняють деякі зразки поведінки.

Соціальна активність – розкриття і реалізація власної індивідуальності, закладених природою здібностей, нахилів, талантів, підготовка до свідомого вибору місця в житті, формування національної самосвідомості, особистісна самотворчість, удосконалення своєї душі.

29. Девіантна поведінка - це вчинок, діяльність людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам, стереотипам і зразкам поведінки. Як індивідуальний поведінковий акт, девіантна поведінка вивчається психологією, педагогікою і психіатрією.

Девіантна поведінка в соціологічному розумінні далеко не завжди має негативний сенс. Відхилення від норм можуть мати для системи двояке значення: негативне, коли порушується функціонування системи, відбувається дезорганізація і створюються загрози її існуванню; позитивні, коли відбувається удосконалювання системи, підвищення її організованості.

Можна виділити три основні компоненти соціального відхилення (девіації): людина (група), якій властива певна поведінка; очикування чи норма, що є критерієм оцінки девіантної поведінки ;група чи організація, що реагує на поведінку.Класифікація девіантної поведінки також зв'язана з певними труднощами: одні й ті ж самі види поведінки можуть вважатися як девіантними, так і не девіантними не тільки в різних суспільствах, але й у різних шарах того самого суспільства. Насамперед, виділяють первинні і вторинні відхилення (девіації). Первинне відхилення - поведінка, що частково відповідає прийнятим у суспільстві чи групі культурним нормам. Це відхилення незначні і терпимі. Тому індивіди, що роблять їх, не вважаються девіантами (наприклад, курці). Вторинне відхилення - це відхилення від існуючих у групі чи суспільстві норм, що соціально визначаються як девіантні (наприклад, злочинці). Існує кілька пояснювальних моделей причин девіантної поведінки. Усі теорії, що пояснюють девіацію, можна звести в три основні групи: біологічні, психологічні і соціологічні. У біологічних теоріях робиться акцент на вроджену схильність людини до здійснення девіантних вчинків. У психологічних теоріях девіантна поведінка пояснюється різними відхиленнями в психічному розвитку.

Соціологічне пояснення будується на основі соціальних і культурних факторів. Уперше соціологічне пояснення девіації було дано в теорії аномії, яку розробив Е. Дюркгейм. Під категорією "аномія" Дюркгейм розумів "безнормність". Її зміст полягає в тому, що під час криз, радикальних соціальних змін життєвий досвід перестає відповідати ідеалам, втіленим у соціальних нормах, що регулюють поведінку людей у звичайних умовах. Соціальні норми руйнуються, люди втрачають орієнтацію, виникає соціальна дезорганізація, тобто це стан суспільства, коли культурні цінності, норми і соціальні взаємозв'язки відсутні, слабшають чи суперечать один одному. Подальший розвиток теорії аномії зв'язано з ім'ям Р. Мертона. На його думку, причина девіації складається в розриві між культурними цілями суспільства і соціально схвалюваними засобами їхнього досягнення. Наприклад, люди прагнуть до фінансового успіху, але переконуються в тому, що його неможливо досягти за допомогою соціально схвалюваних засобів. В залежності від відношення індивідів до прийнятих в тій чи іншій спільності цілей і засобів їхнього досягнення, Р.Мертон виділив п'ять типів поведінкових реакцій: конформізм, інновація, ритуалізм, ретретизм, заколот.

Конформізм (підпорядкування) означає прийняття цілей і засобів даної соціальної спільності, навіть шляхом відмовлення від власних переконань. Цей вид поведінки найбільш розповсюджений. Якби справа обстояла інакше, стабільність суспільства була б неможлива.

Інновація (нововведення) виражається в прийнятті цілей, але неприйнятті засобів їхнього досягнення.

Ритуалізм (від слова ритуал) виражається в неприйнятті цілей, але прийнятті засобів досягнення цих цілей. Наприклад, службовий психоз бюрократа – він стежить за правильністю заповнення різних паперів, забуваючи про цілі, задля яких вони заповнюються. Ціль відкидається, однак підпорядкування встановленим нормам зберігається.

Ретретизм (відхід) - це вид адаптації індивідів до суспільства, яке вони не сприймають. Ці люди знаходяться в суспільстві, але фактично не належать до нього, що виявляється в повному запереченні цілей і засобів. Відхід із суспільства, але куди? У психічну хворобу, наркоманію, алкоголізм, бродяжництво.

Заколот - це така поведінкова реакція, що виражається в повному запереченні проголошуваних суспільством цілей і засобів і заміні їх на нові цілі і засоби. Це спроба установити новий соціальний порядок.

30. Економіка - це соціальний інститут, що організує виробництво, розподіл і споживання товарів і послуг.

Економіка сучасних країн з високим рівнем доходів – це результат соціальних змін, що відбувалися протягом декількох століть, а саме завдяки технологічним революціям, які не тільки перетворили виробництво, але одночасно змінили й соціальне життя:

1. Сільськогосподарська революція: сільськогосподарська технологія, професійна спеціалізація, осідлий спосіб життя й торгівля перетворили економіку в самостійний соц. інститут.

2. Індустріальна революція: змінила економіку по таких фундаментальних напрямках:

• Нові джерела енергії (паровий двигун, машини й т.п.).

• Зосередження трудових ресурсів на фабриках (праця перестала бути домашнім заняттям, вона перетворилася у фабричне заняття).

• Обробна промисловість і масове виробництво (акцент зміщується на виготовлення із сировини різних товарів).

• Поділ праці

• Наймана праця (праця продається наймачеві).

3) Інформаційна революція: система виробництва заснована на обслуговуванні й високих технологіях.

Ці революції відбивають зміну у співвідношенні між трьома секторами економіки суспільства:

• Первинний - це сировинна галузь економіки. У країнах зі слаборозвиненою індустрією й низьким рівнем доходів населення він містить у собі сільськогосподарське виробництво, рибальство, лісниче господарство і гірничодобувну промисловість. У таких країнах продукція первинного сектора становить 23% усього промислового виробництва, у той час, як у країнах із середніми й високим середньодушовими доходами цей показник відповідно складає 9 і 2%.

• Вторинний сектор - галузі економіки, що переробляють сировину в товари. У нього входять нафтопереробка й металообробна промисловість. Глобалізація економіки означає, що майже у всіх країнах світу значна частина пром. виробництва доводиться саме на вторинний сектор.

• Третинний сектор - галузь економіки, яка пов'язана не з товарами, а з послугами. У країнах з низьким рівнем доходів на його частку доводиться 38% загального виробництва; індустріалізація сприяє приросту цього сектора; у країнах із середнім рівнем доходів і в постіндустріальних суспільствах він домінує й становить 58 і 68% відповідно.

Нові інформаційні технології зближають людей, що проживають у різних куточках землі, і створюють передумови для виникнення глобальної економіки – розширення економічної діяльності поза державними межами. У глобалізації економіки можна виділити 4 основних наслідків:

1. міжнародний поділ праці, у результаті чого різні регіони спеціалізуються на різних секторах економіки. Іншими словами, найбідніші країни спеціалізуються на видобутку сировини і її первинній переробці, а найбільш розвинуті країни - на виробництві різних послуг.

2. Зростає кількість товарів, виробниками яких виступає не одна, а відразу кілька країн.

3. Втрата національними урядами контролю над економ. активністю в межах їх державних кордонів. Фактично уряди навіть не можуть регулювати вартість своїх національних валют, оскільки долари, фунти, євро й ін. валюти продаються й купуються не валютних біржах.

4. Невелике число ТНК контролюють значну частину світової економ. діяльності.

31. У кожній економ. системі є свої міркування щодо справедливості, оскільки саме економіка загалом визначає, хто й за що одержує винагороду. Виділяють дві загальні моделі - капіталістична й соціалістична. Однак немає такого суспільства, де економіка була б винятково тою або іншою; капіталізм і соціалізм являють собою полюси, між якими розташований широкий спектр реально існуючих економічних систем.

Капіталізм – економічна система, при якій природні ресурси й засоби виробництва товарів і послуг перебувають у приватній власності. Як така вона має три відмінні риси:

1. право приватної власності: в кап. суспільстві це право поширюється майже на все.

2. прагнення до особистої вигоди: кап. суспільство націлює на накопичення приватної власності й вважає прагнення до одержання особистої вигоди природним, тому що така «природа бізнесу». Як затверджував А. Сміт, прагнення індивіда до задоволення власних інтересів сприяє процвітанню всього суспільства в цілому.

3. конкуренція й суверенітет споживача: ідеальна кап. економіка – це вільний ринок, позбавлений якогось втручання з боку уряду. На думку А. Сміта, в умовах вільної конкуренції економіка саморегулюється «невидимою рукою» законів, попитом та пропозицією.

А. Сміт вважав, що споживачі регулюють економіку вільного ринку, вибираючи найцінніші для них товари й послуги. Виробники борються за клієнтів, виробляючи для ринку високоякісні товари й послуги за вигідною ціною. З вузького особистого інтересу виростає «величезна користь для величезного числа людей». Разом з тим урядовий контроль над економікою спотворює ринкові механізми, оскільки знижує мотивацію виробника, зменшує кількість товарів, погіршує якість і т.д.

У капіталізмі слово «справедливість» відноситься до вільного ринку, в умовах якого індивід може виробляти, інвестувати й купувати - у відповідності зі своїми особистими інтересами, а також до засобів, що дозволяють це робити. Ціна товарів або працівників визначається співвідношенням попиту та пропозиції.

Соціалізм – економічна система, у якій природні ресурси й засоби виробництва товарів і послуг є колективною власністю. Ця система має свої особливості:

1. колективне володіння власністю: соціалістична економіка обмежує права індивіда на володіння приватною власністю, особливо тої, яка використовується в якості засобу одержання доходу.

2. Прагнення до досягнення колективних цілей: те, що кап-зм вихваляє як підприємницьку жилку, соціалізм засуджує як корисливість. Саме тому в соц. країнах діяльність, що приносить особисту вигоду, вважається протизаконною й називається «чорним ринком».

3. Державний контроль над економікою: соціалізм відмовляється від капіталістичної на користь контрольованої центром, або командної економіки, у якій головна роль належить державі.

У соціалістичному світі «справедливість» означає не стільки вільну конкуренцію й право накопичувати багатство, скільки рівне задоволення основних потреб всіх членів суспільства. З погляду прихильників соціалізму, обмежувати з\п і пільги робітників заради збільшення доходів компанії - значить піклуватися не про людей, а про прибуток, а це несправедливо.

Економічні системи в деяких державах Західної Європи (наприклад, Швеція, Італія й ін.) являють собою сполучення ринкової економіки із програмами широкої соц. підтримки. Аналітики називають цей «третій шлях» - капіталізмом загального добробуту. У таких країнах держава контролює частину найбільших галузей, що виробляють товари й послуги, наприклад, транспорт, ЗМІ й охорона здоров'я, але переважна частина індустрії перебуває в руках приватних власників, але піддається суворому державному регулюванню. Високі податки дозволяють фінансувати різні програми соц. допомоги, зокрема охорону здоров'я й охорону дитинства.

Другий різновид «зрощення» кап-ма й соц-ма – державний кап-зм. – економич. і политич. система, при якій компанії перебувають у приватному володінні, але тісно співробітничають із урядом. Для всіх країн Тихоокеанського басейну характерна саме ця економічна система. Так, і Японія, і Південна Корея, і Сінгапур - кап. країни, але їх уряди працюють разом з великими компаніями, надаючи останнім фінансову допомогу й контролюючи імпорт у країну іноземних товарів, щоб одночасно підтримати конкурентоспроможність нац. продукції на міжнародному ринку.

Критерії ефективності при порівнянні економічних. систем

1. Одним із ключових параметрів, за яким судять про ефективність економіки, виступає продуктивність. Як правило, її критерієм виступає ВВП – загальна вартість всіх товарів і послуг, вироблених економікою країни протягом року на душу населення.

2. Економічна рівність: хар-р розподілу ресурсів між членами суспільства. Кап. система забезпечує більше високий загальний рівень життя населення в цілому, але сприяє більшому економічному розшаруванню.

3. Особиста свобода: кап-зм робить ставку на свободи досягнення особистого інтересу людини. Адже саме існування такого суспільства залежить від вільної взаємодії виробників і споживачів при мінімальному втручанні держави. Рівність - це ціль, що вимагає втручання держави в економіку, що обертається для громадян обмеженням особистого вибору.

Дотепер жодній системі не вдалося запропонувати громадянам і політичної свободи, і економічної рівності. Політична система такої кап. держави, як США, гарантує багато особистих свобод, але вони являють різну цінність для багатого й бідного. Разом з тим громадяни Китаю й Куби перебувають у більш рівному положенні з економічної точки зору, але позбавлені свободи самовираження й не можуть безперешкодно пересуватися усередині своїх країн або виїжджати за кордон.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА. Поляризація населення за рівнем доходу, і відповідно, за рівнем життя, нееквівалентна витратам оплата праці, високий рівень безробіття призводять до поширення в суспільстві бідності. Бідність спричиняє негативні як економічні, так і соціальні наслідки, обумовлює не тільки зниження рівня життя, але й погіршення здоров'я населення, скорочення тривалості життя й т.п. Для людини бідність є фактично позбавленням свободи вибору, перетворює її життя в боротьбу за виживання, що руйнує соціальну сутність особистості. Стан бідності накладає відбиток на всі аспекти існування індивіда або родини: задоволення потреб, доступ до суспільних благ, соціальну активність і т.д. Таке положення веде до наростаючого відставання цих людей у соціальному розвитку, їхньому фактичному виключенню з найбільш розвинених і ефективних форм соціальної, культурної, виробничої активності.

Теоретико-методологічні підходи до вивчення й виміру бідності (а, відповідно, і джерела розбіжності в оцінках її масштабів) виходять із трьох основних концепцій:

• абсолютної, заснованої на формальній відповідності доходів встановленому мінімуму засобів існування;

• відносної, що припускає, що встановлення єдиного мінімального «порога бідності» залежить від середнього рівня життя конкретної країни.

• суб'єктивної, базованої на оцінках власного положення самими людьми;

Багато вчених і політиків доходять висновку, що бідність у сучасному суспільстві повинна розглядатися вже не як абсолютний, а як відносний стан, і, отже, неминуче буде існувати доти, поки існує суспільна нерівність.

Дехто схильні вважати, що бідність - проблема головним чином найменш розвинених країн. У дійсності ж бідність - це глобальне явище, властиве всім регіонам планети, у кожному з яких вона має свою специфіку. Критерій бідності в країнах Західної Європи - 50% середнього доходу. До числа бідних, наприклад, у Португалії належить 30% населення, у Данії, Бельгії, Німеччині - менш 10%, у Швеції - 6% .

У світі прийнято вимірювати рівень бідності по двох показниках: $2,15 або $4,3 у день. Якщо вважати по першому показнику (так звана абсолютна бідність), то кожний третій житель України перебуває за межею бідності. Якщо по другому - більше половини. Особливістю цього явища в нашій країні є те, що до числа бідних попадають люди, що мають роботу, кваліфікацію, освіту, без шкідливих звичок, тобто фізично й соціально повноцінні громадяни.

Нині стає усе більше очевидним, що теза К. Маркса: «Буття визначає свідомість» не діє на пострадянському просторі й в Україні зокрема. Точніше, вона діє з точністю до навпаки. Саме економіка країни обумовлена культурою націй. І поведінка населення в значній мірі (особливо на етапі ринкових перетворень) визначається рівнем його економічної культури. Під ринковою економічною культурою розуміється сукупність таких моделей соціально-економічної поведінки, які є адекватними природі ринкових відносин. Ці моделі є економічно раціональними й здійснюються, як правило, автоматично. Такі моделі соц.-економ. поведінки у всіх цивілізованих країнах, економічних системах виступають невід'ємною рисою ринкової економіки. І на формування цих моделей пішли сторіччя.

Ситуація з вітчизняною економічною культурою зложилася не кращим чином. З одного боку, успадкована від колишнього СРСР адміністративно-командна культура вже не працює. З іншого боку, нова, ринкова, культура ще не сформувалася. Як свідчать численні соц. опитування, більшість населення України дотепер перебуває в полоні стереотипів:

• зрівняльний ідеал матеріальних благ;

• уявлення про незаконність і аморальність нажитого капіталу, кримінальну природу підприємницької діяльності, експлуататорську сутність підприємців;

• покладання відповідальності за матеріальний добробут на державу і офіційну систему соц. захисту без урахування власної економ. активності; і ін.

Формування економ. культури громадян СРСР відбувалось одночасно з викорінюванням ринкових відносин. У свідомості не одного покоління викорінювалися такі цінності, як заповзятливість, прагнення до успіху й статку, повага до чужої власності й т.п.

Майбутнє економ. культури залежить не тільки від змін у свідомості й поведінки людей, але й від інституціональних умов:

1. першою інституціональною умовою є. політична стабільність суспільства.

2. другою інституціональною умовою виступає переорієнтація старих управлінських структур на підтримку ринкових відносин.

3. третьою умовою є створення правових регуляторів, які гарантують захист різних форм власності, безпека нових економ. структур, можливість вкладення капіталу.

4. четвертою умовою є моральне оздоровлення населення.

32. У соціології управління можна виділити два напрямки (школи), що одержали найбільшу популярність і наукову розробку в ХХ столітті:

Класична школа (20-і рр. ХХ століття):

• «школа наукового управління», теорія раціоналізації, «концепція економічної людини» Ф. Тейлора;

• адміністративна школа А. Файоля.

Школа людських відносин (поведінкова школа) (30 – 60 -і рр. ХХ століття): у її основу покладені досягнення психології і соціології як наук про людську поведінку. Тому в рамках цього вчення в процесі управління пропонувалося зосереджувати основну увагу не на працівнику, а не на його завданні.

• Теорія «людських відносин» Э. Мэйо;

• Двофакторна теорія мотивації Ф. Херцберга;

• Теорія стилів керівництва Д. МакГрегора.

Теорія раціоналізації Ф. Тейлора. Найперші дослідження в сфері управління були зроблені класичною школою. Перший великий крок до розгляду управління як науки був зроблений Ф. Тейлором. Він зацікавився ефективністю не людини, а діяльності організації, що і поклало початок розвитку школи наукового управління. Ф. Тейлор розробив цілу низку методів наукової організації праці (нормування праці, стандартизація робочих операцій, впровадив у практику наукові підходи підбора, розміщення кадрів, стимулювання праці робітників).

Теорія Тейлора передбачала однобічний вплив керуючої системи на робітника і беззаперечне його підпорядкування. Цьому сприяло і те, що в отриманому завданні робітнику в деталях розписувався процес праці, який він не міг порушити. Тейлоризм якоюсь мірою ігнорував робітника як особистість. Він розглядав робітника як автоматичного виконавця трудових дій, запропонованих інструкцією. Основними рушійними імпульсами Ф. Тейлор вважав чекання й одержання матеріальної винагороди за працю, зацікавленість в особистій економічній вигоді.

Ф. Тейлор висунув наукові принципи управління:

• Впровадження економічних методів роботи;

• Професійний підбір і навчання кадрів;

• Раціональне розміщення кадрів;

Їхнє впровадження дозволило різко (у 2-3 рази) підвищити продуктивність праці.

Теорія «людських відносин» Е. Мейо. – родоначальник школи людських відносин. Хоторнські експерименти в «Вестерн Електрик Компані» (біля Чикаго, США) у 1927 – 1932 р. ХХ століття: досліджувався вплив умов праці (освітлення, температура, вологість) і соціальних факторів (міжособистісне спілкування, неформальна структура організації) на продуктивність праці. Підсумком досліджень стало твердження, що на продуктивність праці впливають не тільки і не стільки техніко-економічні, скільки соціально-психологічні фактори.

Ця теорія дозволила значно активізувати і повніше використовувати людський фактор. Було, зокрема, виявлено, що на зростання продуктивності праці впливає «груповий дух», міжособистісне спілкування, суб'єктивне відношення працівників до своєї роботи і виробництва в цілому. Ця теорія дозволила з метою виробництва з'єднати формальні і неформальні структури влади.

Двофакторна теорія мотивації Ф. Херцберга. Вона ґрунтується на незалежних факторах, що однаково сильно впливають на поведінку людей в організації.

1. мотиваційні фактори, притаманні самому процесу роботи, зв'язані з тим, що саме людина робить (зміст праці) – досягнення успіху, визнання заслуг, службове просування, можливості для проф. зростання, відповідальність і т.д. Позитивний вплив таких факторів збільшує задоволеність роботою і мотивує в напрямку ще більш активної трудової діяльності.

2. Гігієнічні фактори (умови праці) – політика компанії, техніко-організаційна структура підприємства, форми матеріальної винагороди, соціально-психологічний клімат, методи і стиль управління тощо. Якщо дані фактори мають негативний характер для людини, те це збільшує її незадоволеність роботою.

Ф. Херцберг вважав, що з метою збільшення позитивної мотивації персоналу на підприємствах адміністрація повинна піклуватися про сприятливий вплив не тільки «гігієнічних» факторів, але головним чином, факторів «мотиваційних». Останнього можна досягти шляхом «збагачення» роботи – наділяючи працівників додатковою владою і відповідальністю, надаючи їм більше ініціативи, більш повно використовуючи їхній досвід і здібності, відзначаючи їхньої заслуги просуванням по службовим сходам і т.п.

Херцберг вважав також, що люди, сильно мотивовані самим характером роботи, легше переносять несприятливі «гігієнічні» фактори й одержують задоволення від своєї роботи. «Збагачення» роботи повинне бути постійною функцією управління. На цій основі, на його думку, можна ефективніше використовувати здатності, закладені в людині.

Теорія стилів управління Д. Мак Грегора. (Теорія Х та Y).

Теорія Х – описує риси авторитарного стилю управління: твердий контроль, примус до праці, негативні санкції, акцент на матеріальних стимулах.

Теорія У – характеризує демократичний стиль управління: широке використання творчих здібностей підлеглих, гнучкий контроль, відсутність примуса, самоконтроль, моральні стимули і т.п.

Виділивши два протилежних стилі управління Мак Грегор, власне кажучи, описав минуле і сьогодення менеджменту. Якщо раніш панував стиль Х, то в даний час наступила епоха Y. Особливість концепції мотивації Мак Грегора в тім, що вона не описує реальність і не є моделлю пізнання, а носить рекомендаційний характер і говорить про те, що потрібно робити; вона встановлює залежність між стилем керівництва і поведінкою підлеглого.

Так, у теорії Х – для поведінки підлеглого характерне прагнення ухилитися від праці, тому його необхідно постійно примушувати, контролювати і направляти. Людина хоче, щоб нею керували, прагне уникнути відповідальності, турбується лише про власну безпеку.

У Теорії Y – люди не є від природи пасивними. Вони стали такими в результаті роботи в організації. Людина не тільки приймає на себе відповідальність, але і прагне до неї. Вона не має потреби в контролі з боку керівництва, тому що сама здатна себе контролювати.

33. Соціальна неоднорідність суспільства, розходження в рівні доходів, влади, престижі і т.д. нерідко призводять до конфліктів. Широке поширення цього явища сприяло виникненню спеціальної галузі соціологічного знання – конфліктології.

Соціологія конфлікту — область соціології, що вивчає сутність, обумовленість, наслідки і управління конфліктом як соціальним явищем.

Найчастіше соціологія конфлікту оперує такими категоріями як «конфлікт», «гострота конфлікту», «тривалість конфлікту», «учасники конфлікту», «границі конфлікту». Найчастіше використовується категорія «конфлікт».

Конфлікт – це зіткнення протилежних цілей, позицій, думок, поглядів, при якому одна сторона взаємодії перешкоджає задоволенню потреб і досягненню життєво важливих цілей іншої сторони.

За своєю природою конфлікт - явище соціальне, породжене особливостями суспільного життя, соціальних систем, зіткненням і протиборством суб'єктів соціуму. І стан конфлікту - далеко нерідкісне явище.

Конфлікт є складним за структурою соціальним явищем, елементи якого тісно між собою взаємозалежні. Звичайно виділяють наступні структурні елементи конфлікту:

1. Учасники конфлікту – це ті суб'єкти, що можуть явно чи приховано брати участь у конфлікті. У соціальному конфлікті беруть участь щонайменше дві сторони . Крім них, у конфлікті можуть бути задіяні провокатори, співчуваючи, консультанти, посередники.

2. Джерело або причина конфлікту. Конфлікт виникає лише при наявності предмета суперечки. Кількість причин може бути необмеженою. Іноді вони є відкритими, іноді прихованими, усвідомленими чи, навпаки, неусвідомленими.

3. Уявлення про ситуацію. Кожен з конфліктуючих має власне уявлення про всі обставини, що спровокували і супроводжують конфлікт. А це створює додаткові підстави для непорозумінь.

5. Умови, у яких відбувається конфлікт.

6. Дії. Конфліктна поведінка має певні принципи, стратегію, тактику. Серед головних принципів виділяють концентрацію сил, нанесення удару по самих уразливих сторонах суперника, економію сил і часу. Тактика поведінки в конфліктній ситуації може бути твердою, нейтральною, м'якою. У практичній реалізації вона передбачає:

- фізичне насильство;

- психологічне насильство;

- тиск (накази, погрози, шантаж, компромат, ультиматуми);

- демонстраційні дії (публічні висловлення, скарги, голодування, суіцидальні спроби);

- санкціонування - виникає як вплив на опонента через збільшення робочого навантаження, зниження зарплати, накладення заборон, невиконання розпоряджень і т.п.;

- тактика коаліцій - виявляє себе в створенні союзів, розширенні можливостей протидії;

- фіксація власних позицій - передбачає використання фактів, логічних прийомів для підтвердження позиції, містить критику, прохання, переконання, висування пропозицій;

- дружелюбність (коректне спілкування, демонстрацію готовності вирішувати проблему, надання необхідної інформації, вибачення);

- угоди - передбачає обмін благами, обіцянками, вибаченнями, поступками.

7. Наслідки. Можуть бути як позитивні, так і негативні.

Конфлікти можуть приймати саму різну форму: від сварки двох людей до великого військового чи політичного зіткнення.

Але, незважаючи на численні прояви конфліктних взаємодій у соціальному житті, усі вони мають загальні характеристики:

1. причини конфлікту

2. гострота конфлікту

3. тривалість

4. наслідки

1) – Причини конфлікту

Причин для конфлікту може бути безліч. У конфликтологии виділяють основні групи причин, яким приділяється найбільша увага:

1. наявність протилежних ціннісних орієнтацій, інтересів і цілей.

У кожного індивіда чи соціальної групи мається певний набір ціннісних орієнтацій щодо найбільш значимих сторін соціального життя. Усі вони розрізняються і можуть бути протилежні. Конфлікти через протилежні ціннісні орієнтації дуже різноманітні. Вони можуть виникати через різне відношення до шлюбу, родини, до любові, манери поведінки, мистецтву, спорту тощо.

2. причини конфлікту, що полягають у різних формах нерівності.

Цей тип причин зв'язаний зі значним розходженням у розподілі цінностей (доходів, знань, інформації) між індивідами чи групами.

Нерівність у розподілі цінностей існує всюди, але конфлікт виникає тоді, коли нерівність розцінюється однією із соціальних груп як значна

3. розбіжності між елементами соціальної структури, які обумовлені неузгодженістю цілей і задач різних рівнів організації суспільства (центр— периферія).

4. Соціально-психологічні і морально-етичні причини.

2. – Гострота конфлікту

Гострота конфлікту має на увазі конфлікт із високою інтенсивністю соціальних зіткнень, у результаті яких за короткий проміжок часу витрачається велика кількість психологічних і матеріальних ресурсів.

Для гострого конфлікту характерні в основному відкриті зіткнення, що відбуваються настільки часто, що зливаються в єдине ціле.

Гострота конфлікту обумовлена головним чином внутрішніми психологічними причинами (нетерпіння, лють, ненависть) і тим, що кожна зі сторін прагне поповнювати свої ресурси ззовні.

Гострий конфлікт буває набагато більш короткочасним, ніж конфлікт із менш сильними зіткненнями. Однак гострий конфлікт завжди більш руйнівний.

Найбільш гострими є конфлікти, що “підігріваються” колишніми непримиренними протиріччями, серйозними образами чи засновані на помсті.

2. – Тривалість конфлікту

Кожен індивід у своєму житті неминуче зіштовхується з конфліктами різної тривалості, тобто проходить різний проміжок часу від виникнення конфлікту до його вирішення. (Наприклад, це може бути коротка сутичка між начальником і підлеглим; а може бути і протистояння різних релігійних груп, що триває протягом життя декількох поколінь).

У тривалих конфліктах підвищується імовірність виникнення нового конфлікту через накопичені образи, невідомщених дій і т.д.

4) -- Наслідки

Виділяють 2 типи наслідків конфліктів:

• дезінтегративні наслідки

Вони підсилюють жорстокість, ведуть до руйнувань і відволікають увагу членів групи від насущних проблем;

• інтегративні наслідки

Вони визначають вихід зі складних ситуацій, призводять до вирішення проблем, підсилюють групову згуртованість.