1.1.Проблема формування моральних якостей молодших школярів у філософській та психолого-педагогічній літературі.

У сучасній педагогічній науці вагоме значення приділяється моральному вихованню як одному з пріоритетних напрямів розвитку нашої держави.

Перші кроки людства в організації суспільного життя були невіддільні від усвідомлення необхідності морального виховання, що зумовлювалося перш за все потребою передати моральний досвід старших поколінь молоді. Разом з тим кожне суспільство через системи виховання, які включають формування у особистості певних моральних якостей, стимулювало спосіб життя своїх членів, котрий відповідає ідеалам цього суспільства, його моральним принципам, нормам і правилам. Виховний процес у своєму історичному поступі завжди певним чином був пов’язаний з філософською проблематикою, яка осмислювала на відповідному світоглядному рівні ставлення людини в світі, сутність культури, вихідні цінності буття людини в світі, співвідношення її свободи і відповідальності, форми й типи людської ментальності. Характер вирішення цієї проблематики визначав і типи виховних процесів, на основі яких формувалась і розвивалась особистість.

Соціальна значущість особистості із прадавніх часів хвилювали філософів, педагогів, природознавців. Ще в давньогрецькій літературі можна натрапити на характеристику особистості (поема Аполлонія Родоського "Аргонавти", поема Гомера "Іліада"), де вихователь міфічних героїв Ясона і Ахіла кентавр Хірон наділяється якостями глибинного мислення, непересічного інтелекту, мужності, хоробрості, правдивості, чесності, естетичними засадами.

В історії педагогіки афінська система виховання залишила слід як провідниця високої духовної культури, форпост формування гармонійної людини, визначальними якостями якої були моральна чистота, духовне багатство та фізична досконалість. Демократичний афінський лад породив образ ідеальної людини, яка уособлювала гармонію фізичного розвитку та розумове, моральне, естетичне і фізичне виховання . Мистецтво періоду розквіту афінської демократії (середина V ст. до н.е.) нерідко давало яскраві зразки, що підтверджували тезу про необхідність морального виховання, одним із результатів якого було вміння розрізняти добро і зло. Так, Софокл у своїй трагедії „Антігона” стверджував: „Недаремно славне мовить прислів'я мудре: Хто лихе вважає добрим, того вже ведуть боги на манівці безтямні,— недовго йому ждать тягарів недолі.”

У Сократа моральне виховання невід’ємно пов'язане з самовихованням, оскільки формування переконань передбачає довгочасну працю над собою. Самовдосконалення особистості філософ розумів як процес, що триває протягом усього свідомого життя. Ксенофонт наводить такі слова Сократа: „Краще за всіх живе, я гадаю, той, хто більше за всіх піклується про те, щоб ставати якомога кращим, а приємніше за всіх — хто більше усвідомлює, що він стає кращим”.

Видатний філософ тих часів Платон, своє бачення системи виховання дітей і молоді в умовах рабовласницького суспільства окреслив у творах "Держава", "Закони" та "Протагор", де викладено багато думок щодо виховання дітей, розширення навчальних програм, створення державної системи виховання, освіти для дорослих членів суспільства і самовдосконалення людини протягом життя .

Аристотель у своєму етичному трактаті „Нікомахова етика” писав, що метою моралі є навчити людину стати моральною, а разом з тим і щасливою.

Згідно з філософсько-педагогічною системою Платона і Аристотеля, виховання має бути орієнтоване на розвиток гармонійної особистості, що естетичне і моральне виховання є свідченням гармонії, реальні вияви якої спостерігаються у спорті, астрономії, математиці та граматиці .

Представники стоїцизму навпаки визнавали нездійсненність морального ідеалу, відображаючи складні суперечливі процеси, властиві суспільству періоду розпаду античного світу.

Посідоній, представник Середньої Стої, розглядав доброчесність як результат засвоєння наук, і як наслідок формування звичок. Діоген Лаертський із цього приводу зазначає: Посідоній не вважає, що для щастя достатньо однієї чесноти, а вважають, що потрібне і здоров'я, і грошові витрати, й сила.” .

Представники Пізньої Стої (Сенека, Епіктет і Марк Аврелій) посилюють індивідуалістичні мотиви, закликають до самоізоляції від світу, який погрузнув у розпусті. ”Люди повсюди шукають утіх,— писав Сенека,— кожний порок б'є через край. Жадоба до розкошів скочується до зажерливості; чесність у забутті; що обіцяє приємну нагороду, того не соромляться...” Отже, для пізнього стоїцизму характерне посилення моралістичного сприйняття світу в цілому.

Необхідність морального самовдосконалення Сенека виводив із факту єдності божественного, природного і людського, мораль при цьому виступає особливою якістю людської природи, яку необхідно зміцнювати й розвивати, щоб виробити в собі здатність протистояти впливові зовнішніх житейських мотивів.

Таке трактування морального самовдосконалення, що набуває релігійного забарвлення, підготували в подальшому синтез етичних і християнських ідей. Значною віхою на цьому шляху було етичне вчення одного з найвідоміших християнських мислителів Августина Аврелія, де людина опору знаходить у Богові.

У християнському світі загальнолюдські вартості були виокремленні у Біблії як заповіді Божі .

Проблеми морального виховання доби Ренесансу висвітлені гуманізмом. Об’єктом вивчення стає людина і все людське, замість середньовічного “божественного”. Основне обґрунтування моралі, моральності та етики, належить Канту. Він визначив, що мораль знаходиться в межах людської свободи, де воля особистості є автономною. Морально-позитивного значення

вона набуває завдяки лише її узгодженості з вищим моральним законом.

На відміну від Канта, Гегель відрізняв і розмежовував поняття моралі і моральності. За Гегелем, мораль — обмеження діяльності сферою духу, а моральність — інша, друга природа людини, її сутність — підпорядкування особистості державним інтересам .

Не обійшли увагою зазначену проблему вітчизняні мислителі, починаючи ще з періоду Київської Русі (літописець Нестор, князі Ярослав Мудрий, Володимир Мономах). Оригінальною пам’яткою ХІ ст. є «Повчання князя Володимира Мономаха своїм дітям». У «Повчанні» вміщені такі поради: любити батьківщину, бути працелюбними, гуманними, чуйними до людей та ін.

Значний крок уперед у розвитку уявлень про суть, мету, принципи й методи морального виховання та самовиховання був зроблений рядом представників педагогічної думки. Визначне місце серед них посідає Я. А. Коменський (1592— 1670). Великий чеський педагог і мислитель належить до тієї історичної епохи, в межах якої відбувався докорінний перелом всіх соціальних і духовних установлень середньовіччя. У всі сфери життя суспільства активно проникав буржуазний устрій. Коменський перший із діячів Відродження спробував вичленити й звести в систему об'єктивні закономірності виховання та навчання. У світогляді вченого домінують ідеї прогресу й гуманізму, що знайшло своє відображення в його педагогічних творах, де він ставив завдання дати дітям цілісну картину світу, визначити місце в ньому людини.

Я. А. Коменський першим із педагогів обґрунтував принцип природовідповідності у вихованні. Додержуючись традиції таких великих попередників Відродження, як Рабле і Монтень, він розглядав людину як автономну природну систему з властивими їй закономірностями. Врахування останніх необхідне в процесі формування моральної особистості. Вважаючи, що природа «мікрокосму» людської істоти наділена самодіяльною й саморушійною силою, філософ-гуманіст сформував як закономірність виховання принцип самостійності вихованця в осмисленні та діяльному пізнанні світу.

Стара система виховання, яку Коменський кардинально реформував, виходила з положення про вирішальну роль у формуванні особистості зовнішніх обставин. Інакше кажучи, воля, активність, розумовий потенціал особистості підлягали законам зазначених обставин. За Коменський же, виховний процес неможливий без урахування волі й діяльності вихованця як складових даного процесу.

В дусі гуманістичних ідей Відродження Коменський проголошує природну рівність людей. Суспільство має бути зацікавленим у якомога повному розумовому й моральному розвитку своїх членів, що принесе йому незаперечну користь. Оскільки цей розвиток філософ розглядав як відповідний ідеалам добра й суспільної користі, особливу увагу він приділяв моральному вихованню. Главу XXIII («Метод звичаїв») своєї основної праці «Велика дидактика» Я. А. Коменський починає такими словами: «Все попереднє не таке суттєве порівняно з головним — моральністю й благочестям» (гуманізмом). У названій главі педагог-реформатор формулює шістнадцять правил мистецтва розвивати моральність.

Ряд цих правил підсумовує ідеї, висловлені мислителями минулого. Насамперед це правила про прищеплення всіх без винятку чеснот юному поколінню: поміркованості, мужності, справедливості, щирості й витривалості в праці, чесності. Важливою умовою формування моральної особистості Коменський вважав виховання у неї звички до праці. Останнє може здійснюватися навіть у забавах. Окремо сформульовано правило, яке стосується значення особистого прикладу в моральному вихованні. «Нехай,— писав Коменський,— постійно сяють перед нами приклади порядного життя батьків, годувальниць, учителів, товаришів» .

Всі ці ідеї не втратили свого значення й сьогодні. Деякі з них визначають розвиток системи принципів морального виховання вже протягом понад трьох століть. Думка про перетворювальну роль виховання, демократизм і гуманізм громадянської позиції Я. А. Коменського продовжують викликати інтерес дослідників до його теоретичної спадщини.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної думки зробив англійський філософ, просвітитель і педагог Д. Локк. Локківська концепція морального виховання спрямовувала на виконання пріоритетного завдання - формування високоморальної людини, громадянина, здатної утверджувати моральні ідеали.

Д. Локк у книзі «Думки про виховання» завданням виховання вважав виховання джентльмена, у становленні якого значну роль відіграє його моральна сфера. Джентльмен, за Джоном Локком, має відрізнятися, насамперед, «витонченістю у поводженні». Таку людину можна виховати тільки гуманними методами.

Ж.Ж. Руссо автор всесвітньо відомих творів «Чи сприяє прогрес наук і мистецтв поліпшенню або погіршенню моральності», «Міркування про походження та причини нерівності між людьми», «Громадський вирок», «Еміль, або Про виховання». У вихованні моралі він пропагував ідею виховання загальнолюдських ідеалів. Руссо сформулював три завдання такого виховання це виховання добрих почуттів, добрих міркувань і доброї волі.

Ґрунтовну розробку процес морального виховання дістав в етиці Дж. Дьюї, яка є осердям його соціальної педагогіки. Вчений виходив насамперед із морального досвіду людського життя. Суть і характер моральних норм, принципів і настанов визначаються їх інструментальною здатністю забезпечувати досягнення бажаної мети.

Опоненти Дж. Дьюї, Л. Кольберг і Р. Мейє, характеризують таку моральну позицію як етичний релятивізм, згідно з яким немає й не може бути загальних моральних цінностей і кожний має керуватися власним розумінням моральних принципів або власним почуттям .

Й.Г. Песталоцці, використовуючи досвід швейцарської народної педагогіки, доводив необхідність врахування принципу природовідповідності в різних напрямах виховання, в тому числі й морального . Основи моральної поведінки дитини, стверджував Й. Песталоцці, закладаються в сімї. У школі ставлення вчителів до дітей має будуватись на грунті їх батьківської любові до них. Моральна поведінка дітей, за його словами, формується не моралізуванням, а через розвиток у них моральних почуттів. Велику роль у моральному вихованні він відводив методу вправ. Дітей необхідно навчати, вправляти в хороших вчинках задля чого необхідно виховувати в них такі вольові якості, як самоволодіння, витримка.

Дитина у школі, на думку Й. Песталоцці, повинна почувати себе природно та вільно. У таких природних умовах зародки, закладені в ній від народження при вільному керівництві вчителя, що застосовує систему різних вправ, дістають чудові умови для розвитку, який слід прискорювати, адже це і є завдання школи і вчителів. Й. Песталоцці висунув проблему поєднання продуктивної праці з навчанням і розглядав трудове виховання у зв'язку з моральним

Обґрунтування ідеалу національної освіти належить К.Д.Ушинському, де важливе місце займають питання виховання, у яких він спирався на ідею гармонійного розвитку особистості. Гармонійно розвинутою він вважав людину, у якої поєднанні розумова зрілість, моральна досконалість, фізична і естетична розвиненість. Головним, К.Д. Ушинський, вважав моральне виховання: „Ми сміливо висловлюємо переконання, що вплив моральний складає головне завдання виховання, більш важливе, ніж розвиток розуму і наповнення голови знаннями.” .

Українська система виховання належить до давніх педагогічних традицій нашого народу. Проблемам морального виховання присвячені праці таких видатних українських педагогів, як Г. Ващенко, А. Макаренко, В. Сухомлинський, О. Духнович .

У своїх працях "Виховний ідеал", "Виховання любові до Батьківщини", "Виховання волі і характеру", "Тіловиховання як виховання волі і характеру", "Виховна роль мистецтва", "Основи естетичного виховання" та ін. Г. Ващенко, зокрема, обґрунтував власну педагогічну систему. В основу виховання української молоді професор Г. Ващенко ставить загальнолюдські й національні цінності, виплекані народом протягом віків Таку здатність людини кваліфікувати свою поведінку відомий педагог Г.Ващенко називав совістю, яка на його думку, є «ідеальною людиною у нас в середині» . Мораль і совість – це «голос Божий в душі людини» .

Принципово важливими в українській педагогічній науці були положення, сформульовані А.Макаренком та В.Сухомлинським.

В педагогічних ідеях А.Макаренка багато уваги приділялося принципові виховання колективу й через колектив. На думку педагога, намагання уникнути конфліктних ситуацій, надмірне обмеження активності самодіяльності, намагання захистити їх від боротьби з труднощами життя, з тим, щоб зробити процес виховання зовні благополучним, чреваті небезпекою одержання негативних результатів .

О.В.Духнович одним з головних принципів у вихованні молоді називав принцип народності. Оскільки на соціальне виховання дитини значний вплив здійснює її оточення та побут. Поряд з принципом народності, велику увагу в своїх працях педагог приділяв принципу природовідповідності. Ці фактори перебувають у тісній взаємозалежності і визначають суспільне та індивідуальне обличчя людини .

Актуальними залишаються і на теперішній час педагогічні погляди видатного українського педагога В. Сухомлинського. Він, продовжуючи розвивати й поглиблювати ідеї А. Макаренка, підкреслював, що шлях від морального поняття до морального переконання ”проходить через єдність моральної звички і моральної свідомості. Далі йде тривалий, складний процес формування особистих моральних переконань. Особисті моральні переконання – це кінцевий результат морального виховання, головний показник, який характеризує духовне обличчя людини, єдність думки і вчинку, слова і діла в її поведінці.

Василь Олександрович казав: «Ніхто не вчить маленьку людину: «Потрібно бути байдужим до людей, ломати дерева, попирати красу, ставити своє особисте більше за все». Уся справа в одній, але дуже важливій закономірності морального виховання. Якщо людину вчать добру – вчать вправно, розумно, наполегливо, вимогливо, то у результаті людина буде добра. Вчать злу (дуже зрідка, але буває й так), то в результаті буде зло. Не вчать ні доброму, ні злому – усе одно буде зло, тому що і людиною її потрібно зробити».

Сухомлинський вважав, що непорушна основа морального переконання закладається у дитинстві та ранньому підлітковому віці, коли добро та зло, пошана та ганьба, справедливість та несправедливість доступні розумінню дитини лише за умови яскравої наочності, очевидності морального змісту того, що вона бачить, робить, спостерігає. Національне оновлення багатогранного життя у вирішенні цілого комплексу політичних, соціально-економічних, культурно-просвітницьких проблем, що виникають у зв’язку з цим, передбачає переосмислення всіх суспільних, індивідуально-особистісних цінностей та формування на цій основі нової системи духовно-світоглядних орієнтацій підростаючого покоління, в основі якого буде соціальний запит на кращі людські виміри – духовність, моральність, честь, гідність, високу освіченість, совість – у цілому, людяність, гуманність.

Достатньо аргументовано обстоював місце традиційних народних впливів на розвиток моральних почуттів дитини І.І. Огієнко. Моральний зміст праці, за І.І. Огієнком, полягає в тому, що коли дитина створила власними руками корисне людям, вона не залишиться байдужою до результатів чужої праці . Він часто звертавсь до народної педагогічної мудрості, до творів фольклору.

Так, М.І.Болдирєв звертає увагу, що специфічною особливістю морального виховання є те, що його неможна відокремити в якийсь спеціальний виховний процес. Формування моральної зовнішності проходить

у процесі многогранної діяльності дітей (ігри, навчання), у тих різнобічних відносинах, в які вони вступають у різних ситуаціях зі своїми ровесниками, з молодшими дітьми та дорослими. Але не зважаючи на це, моральне виховання є цілеспрямованим процесом, який припускає визначену систему змісту, форм, методів та прийомів педагогічних дій .

Логічне продовження і розвиток ідеї морального виховання знайшли в працях сучасних українських вчених.

Розглядаючи систему морального виховання, М.Є.Ковальов, Б.Ф.Райський, М.О.Сорокін розрізняють декілька аспектів:

1. Здійснення узгоджених впливів вчителя та учнівського колективу у вирішенні визначених педагогічних задач, а в середині класу – єдність дій

усіх учнів.

2. Використання прийомів формування навчальної діяльності моральним вихованням.

3. Під системою морального виховання розуміють також взаємозв’язок та взаємовплив моральних якостей, які виховують у дітей на даний момент.

4. Систему морального виховання потрібно розглядати і в послідовності розвитку тих чи інших якостей особистості в міру зростання та розумового дозрівання дітей .

У формуванні особистості молодшого школяра, з точки зору С.Л.Рубінштейна, особливе місце займає питання розвитку моральних якостей, які складають основу поведінки. У цьому віці дитина не тільки пізнає сутність моральних категорій, але і вчиться оцінювати їх знання у вчинках та діях оточуючих, власних вчинках.

І.А. Зязюн вважає, що „ідеал українського національного виховання – це гармонійно і всебічно розвинена особа українця з інтелектуально-творчими, духовно-моральними цінностями” .

Так Н.Є.Щуркова підкреслює, що аналізуючи моральні якості, необхідно враховувати їхні функції в поведінці суб'єкта, їхню взаємодію і здатність до взаємодоповнення і взаємозбагачення .

Автори „Примірного змісту виховання ” вбачають моральну вихованість особистості у наявності таких моральних якостей, як активність, самостійність, ініціативність. І.С. Мар’янко головними показниками вважає сумлінність, дружбу, взаємодопомогу, Н.І. Монахов – повагу до інших, доброту, чесність. Представники діяльнісного підходу І.Д. Бех, В.В. Семенов, О.А. Леонтьєв та ін. вважають, що моральне самопізнання можливе лише через спілкування в процесі моральної діяльності, через самоспостереження,

рефлексію, інтуїцію. Включення особистості у моральну діяльність передбачає оволодіння теоретичними знаннями морального спрямування, найпослідовніше це може бути досягнуто в ситуації практичної дії.

Тому пізнавальна діяльність морального спрямування сприяє підвищенню мотивації до моральної діяльності, моральному розвитку і становленню особистості .

Формування моральності відбувається у школі на всіх уроках. І в цьому

відношенні немає головних та другорядних предметів. Виховує не тільки зміст, методи та організація навчання, вчитель, його особистість, знання, переконання, але і та атмосфера, яка складається на уроці, стиль відносин педагога та дітей, дітей між собою. Виховує себе і сам учень, перетворюючись з об’єкта у суб’єкт виховання.

Для морального виховання дуже важливо організувати навчання як колективну діяльність, яка пронизана високоморальними відносинами. Навчальна діяльність перетворюється на колективну працю, якщо пізнавальна задача ставиться перед дітьми як загальна і для її вирішення потрібен колективний пошук.