4. Недопустимість погіршення правового становища обвинуваченого в суді апеляційної інстанції

Сутність правила про недопустимість погіршення правового становища обвинуваченого закріплена у ст. 421 КПК та полягає у тому, що суд апеляційної інстанції при перевірці законності, обгрунтованості та вмотивованості судового рішення суду першої інстанції не має права:

- скасувати обвинувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, у зв’язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше покарання за відсутності апеляційних скарг, поданих саме з цих підстав прокурором, потерпілим чи його представником;

- скасувати виправдувальний вирок, ухвалений судом першої інстанції, за відсутності апеляційної скарги прокурора, потерпілого чи його представника, а також за відсутності апеляційної скарги обвинуваченого, його захисника з мотивів і підстав виправдання;

- скасувати ухвалу суду першої інстанції про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру у зв’язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжке діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, та суворіший вид примусових заходів медичного чи виховного характеру за відсутності апеляційної скарги, поданої з цих підстав прокурором, потерпілим чи його представником;

- скасувати ухвалу суду першої інстанції про відмову в застосуванні примусових заходів медичного чи виховного характеру та закриття кримінального провадження щодо неосудного або неповнолітнього з тих мотивів, що вони не вчинили діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, за відсутності поданої з цих підстав апеляційної скарги прокурора, потерпілого чи його представника;

- скасувати будь-яку іншу ухвалу суду першої інстанції та погіршити становище особи, щодо якої вона була постановлена, без наявності поданої з цих підстав апеляційної скарги прокурора, потерпілого чи його представника;

- скасувати необгрунтоване звільнення обвинуваченого від відбування покарання за відсутності апеляційних скарг, поданих саме з цих підстав прокурором, потерпілим чи його представником;

- збільшити суми, які підлягають стягненню, за відсутності апеляційних скарг, поданих саме з цих підстав прокурором, потерпілим чи його представником.

Тобто суд апеляційної інстанції, перевіряючи судове рішення щодо дотримання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, за власного ініціативою має право лише пом’якшити призначене судом першої інстанції покарання, змінити правову кваліфікацію кримінального правопорушення і застосувати статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність про менш тяжке кримінальне правопорушення.

Погіршення становища обвинуваченого можливе лише за умови поданої з цих підстав апеляційної скарги шляхом ухвалення судом апеляційної інстанції власного вироку у таких випадках:

1) при необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення;

2) при необхідності застосування більш суворого покарання;

3) при скасуванні необгрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції;

4) при неправильному звільненні обвинуваченого від відбування покарання.

Ще одним проявом дії правила про недопустимість погіршення правового становища обвинуваченого в суді апеляційної інстанції є положення, яке полягає в такому: розглядаючи справу за апеляційною скаргою, суд апеляційної інстанції не має права, повертаючи її на новий судовий розгляд, в ухвалі давати вказівки, виконання яких призведе до погіршення правового становища особи, стосовно якої здійснюється апеляційне провадження.

При цьому суд першої інстанції під час нового розгляду справи певним чином обмежений у застосуванні закону про більш тяжке кримінальне правопорушення та у можливості посилити покарання. Відповідно до ст. 416 КПК, ухвалюючи обвинувальний вирок за результатами нового розгляду, суд першої інстанції може застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення та посилити покарання лише у випадку, якщо вирок було скасовано за апеляційною скаргою прокурора або потерпілого чи його представника і причиною скасування стала необхідність застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи необхідність посилити покарання. Це правило поширюється також на вирішення судом першої інстанції при новому розгляді питання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру після скасування судом апеляційної інстанції ухвали про їх застосування чи відмову у застосуванні, тобто суд першої інстанції має право кваліфікувати діяння, передбачене законом України про кримінальну відповідальність, як більш тяжке лише за умови, якщо на цій підставі було подано апеляційну скаргу прокурором або потерпілим чи його представником.

Питання реалізації недопустимості погіршення правового становища обвинуваченого в суді апеляційної інстанції тісно пов’язане також і з обсягом перевірки матеріалів кримінального провадження апеляційним судом. Відповідно до ст. 404 КПК суд апеляційної інстанції зобов’язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, лише за наявності клопотань учасників судового провадження та за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

При цьому розглядати обвинувачення, що не було висунуте в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції не має права.

Судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції переглядає у межах апеляційної скарги. За межі апеляційних вимог суд апеляційної інстанції мас право вийти, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого або особи, щодоякої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. Така позиція законодавця вбачається виправданою, оскільки можуть виникати ситуації, коли необхідно перекваліфікувати дії особи на статтю (частину,пункт статті КК), яка передбачає відповідальність за менш тяжке кримінальне правопорушення, а сама особа через власну необізнаність у питаннях кваліфікації, за відсутності захисника, клопоче тільки про пом’якшення призначеного їй покарання.

Крім того, суд апеляційної інстанції не лише має право, але і зобов’язаний прийняти рішення на користь осіб, в інтересах яких апеляційні скарги не надійшли, якщо розгляд апеляційної скарги дає підстави для прийняття такого рішення.

Наведені положення закону надають суду апеляційної інстанції можливість виправити судові помилки, які лежать поза межами апеляційних вимог заінтересованої сторони, і тим самим здійснити судовий захист прав і законних інтересів учасників кримінального провадження.

Ще одним питанням, що тісно пов’язане з дією правила недопустимості погіршення правового становища обвинуваченого в суді апеляційної інстанції, є питання про зміст змін і доповнень до апеляційної скарги. Якщо, за загальним правилом, особа, яка подала апеляційну скаргу, відповідно до ст. 403 КПК до початку апеляційного розгляду має право змінити та/або доповнити її, не змінюючи при цьому її спрямованість, то внесення до апеляційної скарги змін, які тягнуть за собою погіршення правового становища обвинуваченого, за межами строків на апеляційне оскарження не допускається. Не можна також подавати додаткові доводи, які спрямовані на погіршення становища обвинуваченого, або ставити в них питання про скасування вироку щодо засудженого, про якого не йшлося в апеляційній скарзі.

Таким чином, недопустимість погіршення правового становища обвинуваченого в суді апеляційної інстанції - це не тільки важлива гарантія права обвинуваченого на захист та свободи оскарження рішення, але водночас і гарантія правосуд дя, оскільки і є ефективним засобом виявлення і виправлення порушень закону в діяльності органів досудового розслідування і судів першої інстанції.