4. Становище культури національних меншин в Україні

На початку 1990-х рр. в межах України, окрім 37,4 млн. українців, проживало 11,3 млн. росіян, 450 тис. євреїв, 400 тис. білорусів, 320 тис. молдован, 130 тис. румун, 220 тис. поляків, 160 тис. угорців. 230 тис. болгар, 250 тис. кримських татар, а також греки, гагаузи, цигани, караїми, німці та ін. Україна у царині здійснення справедливої і толерантної національної політики опікувалася національно-культурними, у тому числі мовними, по­требами усіх народів, представники яких жили на українській землі. Основне завдання етнічної політики полягало у забезпеченні гармо­нійного співіснування громадян України різних національностей. Для цього потрібно було забезпечити їхній вільний етнокультурний роз­виток. Конституція України, Декларація прав національностей Ук­раїни, закони "Про національні меншини в Україні", "Про освіту", "Про мови в Україні", "Про об'єднання громадян", "Основи законо­давства України про культуру" проголосили рівні політичні, соціально-економічні, культурні права всіх громадян, незалежно від їхньої національності, створили необхідні умови для відродження й роз­витку культур національних меншин в Українській державі.

В умовах демократичного ладу, коли були зняті всі заборони на вільний розвиток кожної нації, усі народи, що мешкали в Україні, почали самоорганізовуватися, у них помітно поширилася етнічна самосвідомість, потяг до рідної культури і мови. На 2006 р. в Украї­ні було організовано понад 450 національно-культурних товариств, 39 етнічних спільнот конституювалися як національні меншини і утворили свої національні громадські організації.

Національно-культурні товариства стали провідниками відро­дження мов, традицій та культури своїх народів. З цією метою ви­никли і почали діяти національно-культурні центри, театри, музеї, школи. Мовами національних меншин почали вести передачі на те­лебаченні та радіо. В Україні в 2002/2003 навчальному році діяло понад 2,5 тис. російських, 130 румунських та молдовських, 65 угорсь­ких, 15 кримськотатарських, 6 єврейських, 4 польських школи. На базі багатьох шкіл працювали факультативи й гуртки з вивчення рідної мови. В Україні функціонували російські, циганський, угорсь­кий, єврейський, кримськотатарський театри, діяло 2,5 тис. колек­тивів художньої самодіяльності мовами національних меншин. Мо­вами етнічних спільнот у 2002 р. видавалося понад 1,4 тис. періо­дичних видань, друкувалися підручники, словники, художня та нау­кова література. Одним словом, в незалежній Україні робиться все для збереження міжнаціонального миру та злагоди в суспільстві.

5. Стан освіти

Здобуття незалежності, розбудова демократичної та правової Української держави вимагали докорінної перебудови системи ос­віти в республіці. Освіта мала відповідати новим, пострадянським реаліям українського життя, бути чітко національно зорієнтованою. Нова, постіндустріальна економічна епоха, в яку вступає сучасний світ, - це епоха інформації, отже, роль знань, і, відповідно, освіти на сучасному етапі кардинально зростає.

Намагаючись іти у ногу з часом, у листопаді 1993 р. Кабінет Мі­ністрів України затвердив програму "Освіта" ("Україна XXI століт­тя"). Закладена у цьому документі концепція передбачала докорінну перебудову всієї системи освіти, починаючи від дошкільного вихо­вання і закінчуючи підвищенням фахової кваліфікації дипломованих спеціалістів.

Суть нової програми освіти полягала у докорінному оновленні педагогічного процесу: децентралізації та демократизації управлін­ня освітою, диференціації, гуманізації, індивідуалізації навчально-виховного процесу, безперервності освіти та багатоваріантності нав­чальних планів і програм, переорієнтації всієї сфери освіти на пріо­ритетний розвиток особистості та створення для цього відповідних умов у суспільстві.

Реформування системи освіти у сучасній Україні - надзвичай­но складна і масштабна справа, адже ця система включала більше 48 тис. закладів та установ, у яких навчалося близько 15 млн. учнів та студентів, працювало понад 2 млн. фахівців. Тобто в 1991-2006 рр. кожен третій мешканець України аоо навчався, або навчав.

У перші роки незалежності у сфері освіти з'явилася низка пози­тивних тенденцій: розпочалася деідеологізація та демократизація навчального процесу, більшу увагу стали звертати на національну історію, культуру, традиції, урізноманітнився спектр навчальних зак­ладів, де враховуються інтереси і нахили підростаючого покоління та реальні потреби суспільства, поступово розширювалася сфера вживання української мови і мова інших народів, представники яких компактно проживають в Україні (румун, молдован, угорців, поля­ків, кримських татар та ін.).

З усіх республік СНД Україна найтісніше пов'язана з Росією. Це зумовлено не тільки спільним перебуванням в одній країні протя­гом століть і навіть не тільки спільністю релігії і схожістю культур, а й наслідками тотальної русифікаторської політики центру. Щоб за цих умов Україна не перетворилася на другу Росію, потрібні були законодавчі акти про надання статусу державної лише українській мові. У школах України з 1991/1992 навчального року припинило­ся вивчення історії СРСР, яка насправді була історією Росії. Як вітчизняна почала вивчатися історія України. Більш як тисячолітня історія українського народу - це могутній засіб утвердження націо­нальної ідентичності. Історія згуртовує і підносить націю.

Однак очікуваних кардинальних змін на освітянській ниві не відбулося. Більше того, як і все суспільство, сфера освіти потрапила у зону глибокої кризи.

У 1990-ті рр. посилювався залишковий принцип фінансування освітянських потреб. У 1992 р. частка бюджету на розвиток освіти ста­новила 12,6%, у 1993 р. - 11,7%, у 1994 р. - 9,5%, у 1996 р. - 4,97%, у 1999 р. - 3,85%, у 2002 р. - 4%. Соціальний престиж педагогічної праці падав. Головна причина цього явища - злиденна оплата праці вчителів. У 1997/1998 р. вона пересічно складала 130 гривень, у 2002/2003 р. - 250 грн., але і цю зарплату затримували на кілька місяців.

Ще одна негативна тенденція у розвитку вітчизняної освіти - це необґрунтованість структури підготовки кадрів на сучасному етапі. За даними Міністерства освіти України, в 1991 - 2006 рр. мало місце перевищення випуску над потребою низки інженерних, економіч­них, юридичних професій, але вузи продовжували їх готувати, по­глинаючи бюджетні кошти і збільшуючи кількість безробітних з ви­щою освітою. Подібна ситуація спостерігалася із випускниками деяких спеціальностей в середніх спеціальних навчальних закладах. Настала потреба в закритті або перепрофілюванні низки навчаль­них закладів, але це робити не поспішали. Навпаки, у 1992-2002 рр. більшість інститутів отримали статус університетів або академій без докорінної перебудови їхньої роботи.

Великою проблемою для освітянської галузі в 1991-2006 рр. була невідповідність матеріально-технічної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства. За 1991-2006 рр. кількість зак­ладів освіти, що проводили заняття в 2-3 зміни, зросла майже на 1,5 тис. Не краща ситуація із забезпеченням засобами навчання. Школи були забезпечені підручниками лише на 60% від потреби, методичними посібниками - на 50%, технічними засобами навчан­ня - на 15-20%.

Скорочувалася мережа шкіл. Лише за 1996/1997 р. було закрито понад 100 шкіл, 16 тис. класів, скорочено понад 10 тис. вчителів, пере­важно у малокомплектних сільських школах. Скорочувалася мережа закладів дошкільного та позашкільного виховання. За 1992-2003 рр. 50% підліткових, фізкультурно-оздоровчих, різнопрофільних клубів було переобладнано під склади, офіси, приватні магазини тощо.

У системі вищої школи негативні тенденції проявилися, насам­перед, у втраті наукового потенціалу, недостатньому фінансуванні, фактичній відсутності планового, обов'язкового розподілу випуск­ників вузів державної форми власності.

1991-2003 рр. були важкими для вищої школи. Відбулося ско­рочення професорсько-викладацького корпусу, зросло навантаження на одного викладача без відповідного матеріального заохочення, матеріально-технічна база багатьох вузів перебувала у незадовіль­ному стані.

Але зароки незалежності (1991-2006 рр.) здобули освіту в нав­чальних закладах усіх типів понад 18 млн. молодих людей. Причому для значної їх частини процес навчання у школах, вузах чи інших закладах уже повністю припав на цей період. Відтак Україна отримала потенційно потужний, не обтяжений канонами і стереотипами ми­нулого людський, кадровий ресурс, спроможний взяти на себе відповідальність за долю держави і суспільства у XXI ст.