23

Розділ VIII. Українська культура у XX столітті План

1. Національно-культурне піднесення 1920-х років в Україні як передумова розбудови освіти і науки.

2. Література й театр на тлі нових соціальних та національ­них реалій.

3. Мистецький авангард та його доля.

4. Українська культурна парадигма другої половини XX сто­ліття.

Література

1. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. - К., 1991.

2. Греченко В., Чорний І., Кушнерук В., Режко В. Історія світової та української культури. – К., 2005.

3. Історія української культури / За ред. І.Крип'якевича. - К., 1994.

4. Історія української літератури: У 2 т. - К., 1988. - Т.2.

5. Історія українського мистецтва: У 6 т. - К., 1967. - Т.5-6.

6. Історія української музики: У 6 т. - К., 1990. - Т.3.

7. Історія української радянської музики: Навч. посіб. - К., 1990.

8. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. // За ред. М.М.Заковича. – К., 2006.

9. Курбас Л.С. Березіль: Із творчої спадщини. - К., 1988.

10. Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920 - 30-х років: соціаль­ний портрет та історична доля. - К., 1993.

11. Касьянов Г. Українська інтелігенція в русі опору 1960 - 80-х років. - К., 1995.

12. Українська художня культура: Навч. посіб. - К., 1996.

Лекція № 16. Національно-культурне піднесення 1920-х років в Україні як передумова розбудови освіти і науки

Що так потужно підживило сплеск нашої вітчизняної культури у те двадцятиліття, що здобуло назву Українського ренесансу? Пере­дусім, звичайно, багато важили стартові умови, які вона мала завдя­ки величезній плідній роботі попереднього покоління української інтелігенції. Живив її, як й інші європейські культури, динамізм соціальних і духовних процесів, властивий світові від першої світо­вої війни, коли й починає, власне, свій лік XX століття. Перетікаюча, динамічна епоха вимагала нових засобів її художнього аналізу. Вона не могла бути пізнаною через бачене і явне, а вимагала препаруван­ня, "розтину", перегрупування.

Культурному піднесенню в Україні сприяла також загальноросійська визвольна боротьба і пожвавлення революційних настроїв на західних землях, що давало надію на швидке розв'язання віковічних національних проблем, відкривало можливість справедливішого соціального устрою. Але найважливішими стали нові історичні ре­алії - хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політика українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни).

Якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка розвитку національ­ної освіти. Вже в березні 1917 р. була відкрита українська гімна­зія в Києві, невдовзі — університет у Катеринославі, консерва­торія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р, розпочав роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі — Український учительський інститут. На осінь 1917 р. було відкрито 53 українські гімназії, сотні початкових шкіл. Робота з організації освіти, очолена І.Стешенком, набула держав­ного характеру. За активної участі видатного вченого і діяча культури І.Огієнка у 1918 р. створився Кам'янецький університет, видавалися підручники, запроваджувалася українська мова. Плід­но працювали П.Холодний, С.Русова, О.Дорошкевич, С.Черкасенко та ін. Тоді ж відкрилася Науково-педагогічна академія. Активізу­валася видавнича справа. За десять пореволюційних років україн­ських періодичних видань виходило більше, ніж за всі 130 попе­редніх років, зокрема, у 1321 р. — 121 часопис, 60 газет.

Влітку 19І8 р, була створена комісія з організації проекту Української академії (УАН) під керівництвом міністра освіти М.Ва-силенка, У вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН став В.Вернадський (1863-1945 рр.), тоді член партії кадетів, визначний вчений та організа­тор науки. До 1928 р. незмінним секретарем Української Академії був А.Кримський (1871 — 1942 рр.). вчений зі світовим ім'ям, схо­дознавець, славіст, письменник, тонкий український лірик, кот­рий знав понад §0 мов.

Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д.Багалій, П.Тутковський, Є.Тимченко, М.Петров, М.Туган-Барановський, С.Єфремов, Ст.Смаль-Стоцький, М.Сумцов, М.Біляшевський, М.Холодний. У складі УАН у різні періоди пра­цювали Д.Граве, М.Крилов, К.Воблий, М.Птуха, Г.Пфейффер, М.Кащенко, Д.3аболоцький, В.Липський, О.Корчак-Чепурківський, П.Перетц.

Існували й інші наукові організації та студії. Зокрема, у Києві 1918 р, для підготовки дипломатичних і торгових кадрів було засновано Близькосхідний інститут реорганізований 1920 р в Інститут закордонних зв'язків.

У 20-х роках під егідою УАН плідно розвивалася наука При­ділялася увага фундаментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва.

У січні - квітні 1919 р. було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокрем­лювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні шко­ли було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузько­го профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціа­лістів різного фаху. У 1921 р. організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року ви­дано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство "Геть не­письменність". У 1922 р. в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей - піонерську. На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середніх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Українських вчителів замінювали поль­ськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали поль­ською, а половину - українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90-100% українське.

Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було не мож­ливо, і на українських територіях у складі Польщі постійно точила­ся боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські шко­ли. Найбільше опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що від 1926 р. називалося товариством "Рідна школа". Однак воно не мало права діяти на Волині (а лише в Галичині).

Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало до Чехословаччини, то тут українські діти ходили до українських шкіл. Спочатку влада віддавала перевагу так званій русинській мові, але від 1931 р. перемагає чисто українська.

Вища школа в Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 р. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойко­тувала тоді польський університет у Львові, відвідуючи лише таєм­ний або навчаючись за кордоном. Єдиним легальним вищим учбо­вим закладом була Греко-католицька богословська академія у Львові, яку заклав у 1928 р. митрополит Андрій Шептицький і ректором якої був отець Йосиф Сліпий. Ця академія мала два факультети: богословський та філософський.

У 1921 ж р. почав функціонувати Український вільний універ­ситет у Празі (після другої світової війни перейшов до Мюнхена).

Наступного року створена Українська господарська академія у Подебрадах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала українська гімназія.

Щодо стану вищої освіти в радянській Україні на початку 1920-х рр., то, відзначивши як досягнення значне кількісне збільшення підготовки фахівців народногосподарського профілю, не можна не сказати й про певні складнощі. Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживан­ня. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті української науки і освіти, дозволив вузам протриматися у важкі роки.

У найважчому становищі опинилась київська наукова і педаго­гічна громадськість.

Письменник В.Домонтович змалював жахливу картину вмиран­ня Києва і його інтелігенції у 1920 і 1921 роках.

Коло науковців тануло; дехто виїхав за кордон, дехто, маючи зв'язки з селом або меншими містами, подався з Києва. Інші відклали книжки і перейшли на фізичну працю, щоб якось прожити. Професор мате­матики Б.Вукреєв возив ручним возиком дрова з пристані. Видат­ний знавець античного мистецтва С.Піляров ходив по домівках ру­бати дрова. Академік Ф.Шмідт, знавець світового мистецтва і блискучий лектор, сам ходив з відерцем крохмалю й наклеював на парканах оголошення про свої прилюдні лекції - а потім розповідав аудиторії про Франциска Ассізького, про мистецтво Візантії чи Еллади.

У приміщеннях інститутів - холодних, неопалюваних - у шап­ках, шарфах, пальтах сиділи вчені і писали на шматках пакувально­го паперу, на зворотнім боці конверта, розігріваючи диханням чор­нила. Платні не видавали по кілька місяців, а коли видавали, на неї вже нічого не можна було купити. В аудиторіях, де було холодніше, ніж надворі, професори, не знімаючи рукавиць, читали лекції студен­там, здебільшого таким же голодним, як вони самі.

Всеоб'єднуючим науковим осередком лишалася Українська Ака­демія наук. Ще восени 1918 р. ініціативна група видатних уче­них розробила проект статуту Української Академії наук. У люто­му 1919 р. відбулися Загальні збори вчених - засновників Ака­демії. Першим її президентом став академік В.Вернадський. Три відділи - історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-економічних наук - об'єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій та комітетів. При фізико-математичному відділі створено Інститут технічної механіки, який надалі став родоначальником ряду інших технічних інститутів.

З Академією в перші роки її існування пов'язана діяльність та­ких відомих вчених, як природознавець В.Вернадський, історик Д.Багалій, економісти К.Воблий, М.Птуха, математики Д.Граве, М.Крилов, Г.Пфейфер, геолог П.Тутковський, хімік В.Шапошников, біолог М.Кащенко, мікробіолог і епідеміолог Д.Заболотний, ботаніки Є.Потчал, О.Фомін, В.Липський, гігієніст та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, філологи В.Перетц, А.Кримський, археолог і етнограф М.Біляшівський, зоолог О.Нікольський та ін. Тим часом кошти, на які існували всі установи Академії, були такими жалюгідними, що академік М.Грушевський, який приїхав у 1924 р. з-за кордону, характеризував матеріальний стан ВУАН як катастрофічний. Кіль­кість штатних наукових працівників у ній з 1921 по 1924 рік (606 чоловік) зменшилася в десять раз. Та в комісіях Академії працюва­ли на громадських засадах чимало людей. Академік А.Кримський писав в одному із звітів про роботу Академії: "Здебільшого нештатні співробітники працювали цілком безплатно, ще й пожертви робили від себе в академію науковими речами, книжками тощо". Кількість їх доходила до 1000 чоловік. Серед них були і старі професори універ­ситетів та духовної академії з відомими в науці іменами, й початкуючі науковці, які засвоювали методи дослідження під керівництвом ста­рих фахівців. Всіх їх об'єднувало прагнення працювати для своєї укра­їнської культури, єднало те піднесення, яке й спричинило справжній ренесанс української науки.

Як приклад плідної роботи в ці скрутні часи можна назвати історико-філологічний відділ Академії наук, де працювали не тільки такі метри науки, як академік Д.Багалій. До різних комісій входили молоді поети-неокласики і науковці М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара. Всі вони мали відношення до "Комісії для складання біогра­фічного словника українських діячів". Нею керував з 1920 р. - від часу заснування - академік М.Василенко, пізніше академік С.Єфремов (згодом репресований).

З іменами цих та інших (О.Гермайзе, М.Кравчук і ще дехто) вче­них пов'язаний і такий епізод з культурної розбудови України 1920-х рр., як боротьба за українські університети. У 1920 р. на інсти­тути народної освіти (ІНО) було перетворено всі вищі навчальні зак­лади і передусім університети - в тому числі і старий Київський університет св. Володимира, який на цей час називався Вищим інсти­тутом народної освіти ім. Михайла Драгоманова. І на найближче десятиліття історія університету - це історія запеклої боротьби двох академічних концепцій вузу - університетської й педагогічної. Схема народної освіти, яка панувала в цей час, прагнула всю освітянську справу підпорядкувати засадам "єдиної трудової школи" з глибоким впровадженням професіоналізації. Цей принцип був прийнятий і в РСФРР, але там не зачіпали старі університети - і як вищі навчальні заклади, і як осередки науково-дослідної роботи.

Та хоча боротьба за відновлення університету виявилася безрезуль­татною, ліквідація університетської системи в УСРР загубила б уні­верситетську освіту взагалі. Бо якщо не вдалося (аж до 1933 р.) відновити організаційно університетську систему, то принаймні можна було зберегти структуру і зміст університетської освіти. Молоді київ­ські професори того часу, коли університет конав у холоді й голоді, шукали засобів зберегти сам університетський рівень академічного життя. Важливою проблемою було й введення до складу професури молодих українських науковців. Це ускладнювалось тим, що багато претендентів були пов'язані з визвольним і національним рухом, що робило їх автоматично персоною "нон грата". Приміром, восени 1922 р. надійшло розпорядження про усунення від професури всіх ко­лишніх міністрів УНР. Так втратили професуру у вищій школі М.Василенко, С.Єфремов, В.Лехівський, С.Остапенко. І все ж, незважа­ючи на все, боротьба за університет не залишилась безплідною. Бо, зрештою, для майбутнього української освіти головним тоді було збереження університетської науки - її духу, її змісту, її традицій - і то науки української. Викладачів підтримувало студентство, яке широкою лавою рушило до вищої школи, шукаючи там не лише вузько-педагогічної професіоналізації, а різнобічної освіченості, гли­боких наукових знань.

Навернення народу до української мови і писемності прово­дилося передусім саможертовною працею членів товариства "Про­світа", що масово поширювалося в Україні від 1917 р. В умовах соціальних потрясінь "Просвіти", які діяли у великих містах, міс­течках і селах, брались за відбудову шкіл, хат-читалень, на свої кошти наймали вчителів, допомагали стипендіями бідним учням, влаштовували лекції та вистави. Наприклад, товариство "Просві­та" с.Харківці, що на Полтавщині, лише 1920—1921 рр. відкрило курси лікнепу для дорослих, курси українознавства, організувало в селі хор і оркестр народних інструментів, Шевченкові рокови­ни, влаштувало народні гуляння на Різдво, поставило у селі 15 вистав і концертів.

Про зростання авторитету "Просвіт" на Чернігівщині після громадянської війни засвідчують такі факти: "всього в губернії "Просвіт" — 326, ними відкрито: народних будинків — десять, народних сільськогосподарських університетів — п'ять, бібліотек-читалень — 253, шкіл і курсів для дорослих — 186. Так було в усій Україні. Скажімо, на червень 1921 р. працювало 3963 "Просві­ти", 4227 — хат-читалень, 1917 — клубів і Народних домів, 1393 — народних театрів. Зауважимо, що культурницька робота "Просвіт" проводилося за принципом демократичного самоврядування і розгорталася у роки війни і голоду 1921 — 1922 рр. Досвід роботи "Просвіти" визначався спочатку як позитивний навіть органами радянської влади. Наприклад, серед архівних документів є багато відгуків про роботу "Просвіти" такого змісту: "Незважаючи на голод і труднощі сівби, діяльність культурно-просвітницьких ор­ганізацій не послабилася. Особливо треба відзначити роботу Павлівського товариства "Просвіта" Запорізького повіту за 1920 р., яке сприяє припиненню хуліганства та пияцтва на селі. Натомість селяни набули розумної розваги в клубі".

Процеси навернення до української культури відбувалися також на території Російської Федерації — там, де компактно жили ук­раїнці.

Берестейський договір 9 лютого 1918 р. передбачав приєднати до Української Народної Республіки Нижнє Подоння, а також Ку­бань, представники яких висували це питання ще з квітня 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі. У буремні роки гро­мадянської війни в краї, де переважало українське населення, станом на 1919 р. українці мали 1391 початкову, 180 — неповно-середніх, 151 — середню школу, дві українські семінарії, 124 ін­женерно-професійні школи, педінститут, політехніку і дещо пі і-ніше — крайовий державний драматичний театр. Проте генерал білогвардійської армії Денікін нагаями, репресіями і розстрілами загнав українське відродження на Північному Кавказі в підпілля ліквідуючи як провідників, так і свідомих його носив, особливо вчителів. Школи були скасовані, бібліотеки спалені .

Прихід більшовицької влади сприяв певному тимчасовому послабленню антиукраїнської політики, але воно тривало недовго і, врешті, обернулося повною забороною українського культурного розвитку, ліквідацією його осередків, учасників. А що такі були, засвідчує створення часописів, видання книг. У 1923 р. на Північ­ному Кавказі виникла організація українських кубанських пись­менників "Кубфільгарт" на чолі з молодим поетом Іваном Дорожним. Був утворений Північно-Кавказький науково-дослідний ін­ститут.

Подібні процеси українського відродження відбувалися скрізь у Російській Федерації, де компактно проживали українці: у Курській і Воронезькій губерніях (1704000 українців), у Поволзь­кому краї (понад 600000), на Далекому Сході тощо.

Проте більшовицька влада розглядала діяльність "Просвіти", як і всі культурні явища, крізь призму "совєтизації". Вимагалася перереєстрація статутів з вимогою організувати роботу не на національному, а на класовому підході. Там, де зміни не прово­дилися, товариств не реєстрували. Запроваджувалася цензура. Навіть святкування Шевченкових роковин з 1921 р. дозволялося лише за затвердженим "згори" сценарієм. Вилучалися книги М.Грушевського, М.Драгоманова, Г.Хоткевича та ін. У Харкові — тоді столиці України — 2 лютого 1922 р. ЦК КП(б) України провів Всеукраїнську нараду, де, зокрема, піддавалися нищівній критиці такі "Просвіти", які, на думку комуністів, "є вогнищами "націо­нальної культури", бойовими організаціями войовничого націона­лізму". Це мовилося тоді, коли у 20-х роках серед інтелігентів в Україні лише одиниці були членами більшовицької партії. За даними партійного перепису 1925 р., у складі КП(б)У спеціалісти з вищою та середньою спеціальною освітою становили менше 9°/_о, у тому числі з вищою — менше 1%. Саме цей "бойовий авангард" компартії взяв під контроль культурне будівництво в Україні, що повинно було прямувати "від українського націоналізму до інтер­націоналізму і соціалізму".

У 1922 р. з "Просвітами" в Радянській Україні було майже покінчено. Почалася боротьба з "просвітянством". З 1922 р розпочалося викриття "буржуазних націоналістів": Р.Кутепова, декана Полтавського інституту народної освіти та С.Грушевського, лектора інституту.

Представники пореволюційної генерації української інтелігенції — вчителі, священики, працівники кооперації, лікарі — вийшли здебі­льшого з "Просвіти" і набули свідомого розуміння стану національної культури. Саме тому українська національна інтелігенція стала го­ловним звинуваченим у політичних процесах 20 —30-х років.

Якщо просвітянська культурна робота творилася природно, так би мовити знизу, то з 1923 р., коли більшовики підпорядкували мережу "Просвіти" до своїх політичних намірів, запровадилося поняття комуністичної коренізації. В Україні воно інтерпретува­лося як політика українізації, в яку щиро повірили деякі україн­ські комуністи і чимало культурно-активних осіб. До них, зокре­ма, належали О.Шумський, М.Скрипник, Г.Гринько, М.Хвильовий, а також В.Винниченко і навіть М.Грушевський.

Більшовицька влада, що діяла методами терору, для свого поширення намагалася привернути симпатії народу через підтрим­ку процесів національного культурного відродження. Водночас хвиля національного пробудження, викликана демократичними ініціативами українських політиків у 1917—1920 рр., набула вели­чезної сили і відразу протистояти їй було б неможливо. Комуні­сти вирішили скористатися народним пожвавленням, схилити його на свій бік формальною підтримкою та очолити з тим, щоб піз­ніше торпедувати. Організацію масової українізації розглядали як потребу "дерусифікації пролетаріату". Українізація також тлума­чилася як створення необхідних умов для всебічного культурного розвитку національних меншин. У 1924—1925 рр. було встановле­но 13 національних районів, у тому числі єврейські, польські, болгарські та німецькі.

Водночас із відродженням української культури підтримували­ся умови для розвитку культур національних меншин в Україні. З цією метою були створені окремі адміністративні райони з про­вадженням справ мовами відповідних меншин. На 1 січня 1927 р. в Україні було запроваджено діловодства з відповідною мовою у 306 російських сільрадах, 228 німецьких, 137 польських, 117 єврейських, 52 молдавських, 47 болгарських, 30 грецьких, 13 чесь­ких, двох білоруських і одній шведській.

Зауважимо, що принцип етнічної рівності був закладений у Конституції Української Народної Республіки і від її імені втілю­вався у життя навіть під час громадянської війни. Наприклад, Іван Огієнко, закладаючи Кам'янець-Подільський університет, домігся, аби від першого дня відкриття з 1918 р. у його структурі діяли дві польські кафедри, дві європейські культури і мови. Врешті, їх ліквідували більшовики.

До наслідків українізації можна віднести, скажімо, те, що на 1930 р. 89% газет виходило українською мовою. На цей час було створено близько 30 тис. пунктів ліквідації неписьменності з кон­тингентом 1,6 млн. осіб. Працювало близько 16000 початкових шкіл і семирічних шкіл, де навчалося 1,5 млн. учнів.

Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше пореволюційне десятиліття було запровадження навчання рідною мо­вою. Рідною мовою могли навчатися і поляки, і євреї, і росіяни, і гре­ки, і болгари, й інші національні меншини на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Але для українців можливість вчитися рідною мовою означала не лише природність навчального процесу, коли не треба "мучитися" незрозумілим, штучно долати свій менталітет, почуватися другорядною людиною через неволодіння офіційною мовою. Українська мова, що зазвучала в школі, в установі, в державних документах і офіційних промовах, повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності, давала імпульс їх сміли­вим життєвим планам.

Ліквідація неписьменності належить до здобутків радянської влади, отриманих на хвилі національно-духовного відродження. Од­нак не можна не зауважити, що навчання письменності більшо­вики розглядали передусім як потужний засіб комуністичної ан­тинаціональної пропаганди і розпалювання класової ворожнечі в українському суспільстві. Через освіту запроваджувалися нові для українського народу слова і значення, що мали на меті утвердити так званий комуністичний світогляд з такими його поняттями, як, скажімо, "буржуй", "куркуль", "контрреволюціонер", "ворог на­роду", "капіталістичний посіпака" та ін. Це була освіта, що надто дорого обійшлася для національних культур у сенсі руйнації тра­диційних життєствердних вартостей, пропонуючи, наприклад, образ Павлика Морозова, який зрадив батька на догоду комуністичній ідеї.

Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагічно. Уже 1926 р. Сталін і його підручні в Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався політичним пере­слідуванням, а далі й фізичним знищенням кращих інтелектуаль­них сил і національної інтелігенції.

Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти усіх рівнів. Могутній плуг соціальних перетворень переорав цілину, збільшивши величезну енергію скутих раніше соці­альним безправ'ям особистостей. У прагненні реалізувати нові мож­ливості щодо освіти, оволодіння професією, селянські діти виявили небачену раніше цілеспрямованість в опануванні знаннями. Пробу­джений революцією народ прискореними темпами йшов до науки, хоча цей процес мав і зворотний бік - поспіхом "проковтнуті" знання часом не мали достатньої глибини. Проте, голодна й роздягнена се­лянська молодь з енергією, гідною подиву, наповнює майже непри­ступні для неї раніше середні й вищі школи і вперто змагається за відповідне місце в житті своєї країни. За десять пореволюційних років в Україні навчилося грамоті понад 2 млн. дорослих.

Кадри української інтелігенції, такі мізерні до революції 1917 р., швидко зростають - і не лише у сфері господарській чи політичній. У 1925-1927 рр. українська селянська молодь, за висловом пись­менника Антоненка-Давидовича, "як на Січ, валом валила в літера­туру".

Велика потреба у друкуванні, що визначалась цим потоком літе­ратурних творів, у перші пореволюційні роки задовольнялась не повні­стю (так само як і наукових публікацій) через брак паперу та пев­ний матеріальний занепад друкарень. Тим часом Україна увійшла в свій культурний ренесанс, маючи не тільки давні традиції високої школи друкування, а й цілком розвинену на початок XX ст. поліграфічну базу.

Перед революцією 1917 р. діяло понад 200 друкарень майже в усіх губернських і повітових містах, з них немало потужних, - та­ких, як типографії С.Кульженка, М.Корчак-Новицького, І.Кушнірьова та К.Є.Фесенка, М.Чоколова, С.Яковлєва, перша артіль дру­карської справи та ін. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліо­тек. Влітку 1914 р. у Лейпцигу відбулася Всесвітня виставка друку, на якій було представлено й кращі видання з України. Мистецтво вітчизняної книги не згасало. Уже з настанням НЕПу справи по­ліпшились. Хоча офіційна сувора цензура, що швидко була встанов­лена, надзвичайно обмежувала книгодрукування - як певною мірою, естетичне мистецтво, - воно досягло доволі високого рівня. Україн­ська книга у 1920-ті рр. була представлена на міжнародних вистав­ках в Кельні, Празі й Парижі.

Таким чином, ми бачимо, що у 1910-20-ті рр. змінилося світовід­чуття європейської людини, зумовлене науковими відкриттями та новими філософськими концепціями, а також соціально-політични­ми реаліями. Для України, що перебувала традиційно "на семи вітрах" доби, до цього приєдналися і власні надподії - проголошення дер­жавності, втрата її, радикальні зміни у соціальному устрої, що приносило з собою і гарячі надії, й гіркі розчарування. Та все ж саме ці особливості часу стали факторами піднесення її національної куль­тури, бо формували впевненість у своїх силах, збуджували енергію і талант народу.