Володимир Діброва
Тепер повернемося до української літератури. Вона й справді у світі майже не відома. Можна, звичайно, казати, що й у себе вдома вона більше схожа на Попелюшку, і що, якби ми самі поважали й плекали її, то і світ би звернув на неї увагу. Може, це й так. Але у зв’язку з цим мені пригадується стаття чеського письменника Мілана Кундери «Три контексти». У ній він твердить, що будь-яка література існує водночас у трьох контекстах. По-перше, у власному, місцевому, вузько національному. По-друге, у регіональному (в його випадку – центрально-європейському чи австро-угорському). А по-третє, у всесвітньому. І проблема з чеською літературою, на його думку, полягає в тому, що вона фактично стала заручницею богемістів, які оголосили на неї свою монополію. Але обмеження будь-якого літературного явища вузько місцевим контекстом неминуче призведе до його спотворенння. Ось чому, каже далі Кундера, ми ніколи не зможемо вповні зрозуміти, наприклад, Божену Нємцову («найбільш чеську з поетес») поза європейським та світовим літературним контекстом ХІХ століття.
У нашому випадку ситуація, як мені здається, ще складніша, і причину «байдужості» світу треба шукати в нас самих. Шевченко, попри свою геніальність, так, мабуть, і не буде адекватно перекладений на інші мови. Ось лише один приклад. За байраком байрак, А там степ і могила, Із могили козак Встає сивий, похилий.
«Зміст» цього вірша із циклу «В казематі» не обмежується тим, що в ньому відбувається (козак серед глупої ночі виходить з могили, а з першими півнями повертається туди, і земля знову накриває його). Він навіть не вичерпується історико-філологічним коментарем. Секрет непозбувного впливу цього твору – у його ритмічній структурі, яка передає вільний плин степової стихії. Без цієї стихії нема України. Але навіть якщо перекладач і зможе відтворити цей ритм, що він означатиме для його аудиторії? В будь-якому разі, не те, що для українців.
Візьмемо інший приклад, з Ліни Костенко — той уривок із «Марусі Чурай», де поетеса засуджує поетів, які «комусь все пишуть на догоду». І чечевиці просять, як Ісав. А хто напише або написав Велику книгу мойого народу?
Засудження продажних митців є річчю універсальною. Але що робити з Ісавом і його чечевицею? Я, наприклад, і гадки не маю, що це за один, але біблійне ім’я і невибагливість їжі й без пояснення роблять цей образ зрозумілим (тут навпаки, що туманніше, то краще). Проблема, хоч як то дивно, виникає саме з «великою книгою мойого народу». Оповідь ведеться він імені легендарної поетеси. Це вона ставить таке риторичне питання. Але з погляду сучасного західного читача (а ми ж хочемо, щоб саме на ці мови переклали Ліну Василівну, так?) не зрозуміло, чому сама Маруся не пише такої книги. Письменство – ж її, так би мовити, парафія. Якщо такої книги не існує, тоді це – прекрасна нагода заповнити порожнечу. Навіщо чекати, доки хтось інший це зробить? Переклад – то не просто перетягування слів із мови в мову. Тут, зокрема, необхідно відтворити той ефект, який цей твір справив і справляє на співвітчизників автора. Але вже з цього прикладу ясно, що ми зіткнулися з різними поглядами на світ, з іншою, як тепер кажуть, ментальністю. Як таке можна донести до іншомовної аудиторії? Універсальних рецептів тут не існує.
Отже, ми хочемо, щоби світ визнав і оцінив нас, але при цьому не хочемо нічого в собі міняти. А так не буває. Тому все, що нам лишається, це замкнутись у своїй самобутності й з неї ображатися на весь світ. Щоб підсолодити цей висновок, скажу лише, що у цьому ми не унікальні. Мені пригадується рецензія на переклад романів В.Ґомбровіча, що з’явилася в літературному додатку до лондонської «Таймс». Рецензент, зокрема, написав, що “Ґомбровіч – це найперший з польських письменників, для кого трагедія того, що він – поляк, є менш важливою, ніж трагікомедія того, що він – людина».
Чи можемо ми назвати таких українських письменників?
