Володимир Діброва. Правдиві історії. — Київ: Факт, 2010

— У нашому літературознавстві є традиція дробити літературний процес за десятиліттями і розташовувати по них тих чи інших письменників, відшуковуючи в них спільні риси, що формують покоління. Не дуже дбаючи про оригінальність, Ваш покірний слуга колись теж грішним ділом відніс Вашу творчість до покоління, що не відбулося. Хотілося б отримати гострокритичні зауваження з цього приводу. Це а). А б) – яке з поколінь, якщо вони для вас мають бодай якийсь цілісний зміст, Вам особисто найближче? — Можна ділити літературний процес на епохи, на стилі, на географічні зони чи, як це заведено у нас, на десятиліття. Чому б і ні? Якщо це допомагає нам зрозуміти щось про письменство і, зрештою, про себе. Будь-яка класифікація – це лише інструмент. Якщо він нам не підійде чи набридне, ми собі вигадаємо щось інше.

Покоління, при всій умовності його параметрів, це дуже важлива й корисна одиниця виміру. Як і кожна окрема людина, будь-яке покоління має якесь наскрізне життєве завдання. Якщо абстрагуватися від деталей, то це завдання є завжди однаковим і завжди нездійсненним. З одного боку, покоління має повністю реалізувати те, що дається йому від народження (іншими словами, своє ДНК), а з іншого – вирватися з цієї самої пастки.

Те покоління, до якого Ви мене цілком справедливо відносите, можна було би назвати повоєнним і (дуже приблизно) визначити дату його народження 1945 – 1955 роками. Період його формування припадає на хрущовську відлигу. Це – перше радянське покоління, яке не зазнало війни, державного терору та голоду. І це – покоління, яке рідна влада успішно отруїла дешевим кріпленим вином. Оце такий його спільний знаменник. Відносно завдань, що стояли перед ним, і, відповідно, вироку («відбулося воно чи не відбулося»), то тут, мабуть, одностайності не буде. У принципі, я з Вами згоден. Бо представників цього покоління ми не бачимо ні при владі, ні в бізнесі, ні в культурі. Ті з них, які подавали найбільші надії, давно вже лежать у сирій землі. І в цьому, звичайно, можна винуватити політбюро, але виглядає так, що вся енергія цього покоління пішла на те, щоби просто виборсатися з котловану. На те, щоб очистися від бруду, прийти до тями і роздивитися, що їм далі робити і куди далі йти. Але на це в них уже не стало сил. Як знати, може, це й було їхнім завданням? Хто може вимагати більшого? Ті, хто прийшов їм на зміну (я кажу лише про літературу), це – добре, як торох-горох. А то ж – повне божевілля. Я не сумніваюся, що існує якесь медичне чи біологічне пояснення для цього явища. Але поки що від того не легше.

В ідеалі під час зміни поколінь мусить відбуватися процес рукоположення. Це коли старші люди через фізичний контакт, поклавши руки на плечі молоді, передають їм естафету життя. Як ветеран «покоління, що не відбулося», мушу зізнатися: замолоду я завжди нарікав на те, що в нас немає вчителів, тобто досвідчених, надійних та гідних віри людей, до яких можна було звернутися за порадою чи зі сповіддю. Може, тому ми змушені були вчитися, імітуючи одне одного як мавпи. Для нас не існувало вертикалі, в кращому разі – горизонталь. Я не знаю — може, це питома українська риса, а, може, лиш ознака часу. Але факт той, що всі мої вчителі були моїми друзями. Стосовно ж письменства це означає, що ми були змушені шукати відповіді та взірці по інших краях.

— Зовсім коротке запитання: що ви думаєте про смерть літератури, яка, кажуть, уже не за горами? — Чи було колись таке, щоб не було літератури? Не думаю. Мінялися форми (усна, писемна), жанри, стилі, технічні засоби, але в людини завжди була потреба усвідомити те, що з нею відбувається, або просто розважитися й випустити пару. Без літератури не існувало б інших форм мистецтва (наприклад, театру, кіно, телебачення). Книжка як фізичний об’єкт нічим не може бути замінена. Якщо загроза походить від комп’ютерів, то я б не дуже переймався цим. Основа комп’ютерного спілкування – ілюзіонізм, обман, фокус. До справжнього це не має ніякого відношення. Підозрюю, що література існуватиме доти, доки є люди.

— Вашому покірному слузі якось доводилося за кордоном читати короткий курс (перепрошую, що цитую Вас і Сталіна) лекцій про українську літературу в одному з європейських університетів. Це був неоднозначний досвід, а найстрашніше в ньому було те, що жодного твору наших письменників місцевою чи англійською мовами я не знайшов, довелося розповідати про художні твори, ілюструючи оповідь на пальцях – жестами. Література наша за кордоном узагалі майже не відома. Був колись в Америці не дуже виразний переклад М.Хвильового, потім (через 60 років!) – Ваша книжка… Останніми роками з’явився певний прорив: перекладають Ю.Андруховича, О.Забужко, С. Жадана… Чи тут є якась закономірність – мовляв, чого не знаю, тим не цікавлюся, чи українській літературі просто нічого запропонувати світу? Чи може, нашу мову дуже важко перекладати? Я, наприклад, знаю одного російського поета, який чесно намагався перекласти «Марусю Чурай» Ліни Костенко — і зазнав цілковитої поразки. Тобто сам визнав, що зазнав поразки. — Почну з української мови. Я викладаю її вісімнадцять років, а користуюся нею ще довше. Так от, за моїм спостереженням, з мовою все гаразд. Проблема – з її так званими носіями. Для значної частини статистичних українців «рідна мова» – це, в кращому разі, експонат, місце якому – на музейній стіні. А для тих, хто вважає себе «охоронцями берегині», мова – це, передусім, «красиві» іменники та прикметники, і що розцяцькованіші – то миліші. Насправді ж, двигуном мови є дієслово, а коробкою передач – той морфологічний механізм, який перемикає слово з недоконаного виду в доконаний. Без цього невпинного руху вона вже давно зацукрилася й розкришилася б. А щодо культу «Слова», який, починаючи з 19 століття є символом віри для всіх професійних українців, то це, на мою думку, є ідолопоклонством. Дуже небезпечна річ.