3. Програми радикального оновлення філософії: філософія Маркса й Енгельса, позитивізм, філософія життя

Одним із напрямів некласичної філософії є «наукова філософія». Представники цього напрямку виходили з переконання у тому, що наука в першій половині ХІХ ст. набула такого розвитку, що стала спроможною накреслити нову і чітку картину світобуття. Звідси робився висновок, що за таких умов потреба у філософії як дисципліні відпадає.

Першим із подібними твердженнями виступив позитивізм⁵⁰, що його розробив Огюст Конт, який у першій половині ХІХ сторіччя видав шість томів своєї праці «Курс позитивної філософії», де як вихідне фігурне поняття «позитивного». За Контом воно має такий зміст:

1. Позитивне – це спостережуване, на відміну від не спостережуваного.

2. Реальне, на відміну від химерного, ілюзорного.

3. Корисне, на відміну від шкідливого.

4. Достовірне ,на відміну від сумнівного.

5. Точне, на відміну від непевного.

6. Конструктивне, на відміну від руйнівного.

Виходячи з такого розуміння позитивного, Конт обґрунтовує «закон трьох стадій» у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком:

1. Релігійна: пошуки абсолютних знань про явища, які постають продуктом дії надприродних сил;

2. Метафізична: пошуки абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей;

3. Позитивна (або наукова): відмова від абсолютних знань; зосередження зусиль на виведенні законів (відношень та послідовності) спостережуваних явищ.

Позитивна наука, за О.Кантом, уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце запитання «Чому?» вона ставить запитання «Як»?

У зв’язку з усім спрямуванням своїх думок О.Конт висуває гасло: «Наука сама собі філософія».

При цьому з філософії, вважає О.Кант, слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження.

Як бачимо, О.Кант не вбачає у світоглядному знанні нічого якісно специфічного і ніяк не відгукується на ту нескінченну глибину, яка притаманна людській духовності.

Ідеї О.Конта сприяли підвищенню авторитету науки, очищенню її від справді химерних побудов. Важливе значення мала ідея О.Конта запровадити нову науку «соціологію», яка ґрунтувалася б на наукових засадах.

Вагомий внесок у розвиток ідей позитивізму в XIX ст. внесли англійці Д.Міль (1806 – 1873) та Г.Спенсер (1820 – 1903).

Іншим варіантом розроблення «наукової філософії» став марксизм⁵¹ (заснував К.Маркс (1813 – 1883) та розвинув Ф.Енгельс (1820 – 1896)).

К.Маркс вважав, що в XIX ст. наука сама спроможна давати відповіді на всі найважливіші питання людського буття. Після відкриття закону збереження і перетворення енергії, клітинної будови органічної матерії, створення еволюційної теорії Ч.Дарвіна світ постав єдиним процесом, де все пов’язано з усім і де людину, соціальну історію і духовні процеси розглядали як результат еволюції матерії, що існує вічно, ніким не створена і нікуди не зникає. Джерелом розвитку матерії постають її внутрішні суперечності.

Основні положення діалектичного матеріалізму К.Маркс окреслив лише в загальному плані. Філософія була в центрі уваги К.Маркса тільки на початку 40-х років XIX ст., а надалі він спрямував зусилля на розроблення економічних і соціально-політичних проблем. К.Маркс вважав своєю заслугою створення матеріалістичного розуміння історії, згідно з яким хід історії зумовлюють економічні відносини, і він не залежить від свідомості людей. На таких засадах була розроблена теорія класової боротьби, з якої випливало, що робітничий клас, унаслідок свого становища в суспільстві, покликаний ліквідувати приватну власність й експлуатацію людини людиною, побудувати суспільство вищої соціальної справедливості – комунізм.

Свою теорію К.Маркс розглядав як ідеологію і методологію робітничого руху. Деякі тези К.Маркса (про ганебність експлуатації людини людиною, про необхідність соціальної справедливості та соціального забезпечення, про право людини на всебічну самореалізацію) і по сьогодні звучать привабливо. Але деякі (про доцільність соціального насильства, про диктатуру пролетаріату, про всесвітню соціалістичну революцію, про автоматичну гарантованість робітничому класу моральних чеснот) і самі по собі, і, особливо в їхньому реальному соціальному втіленні, виявились небезпечними і спрямованими проти людини.

Врешті-решт теорія К.Маркса з її претензією на науковість продемонструвала свій граничний соціальний радикалізм, нетерпимість до інших світоглядних позицій, зухвалу впевненість у непохитній істинності своїх тверджень та історичний месіанізм⁵², тобто переконаність у тому, що вона несе світові найповнішу і найпотрібнішу істину. Можна однозначно стверджувати те, що для марксизму були і є характерними спрощені тлумачення деяких аспектів людського буття, процесів соціальної історії, людської духовності, що йому притаманні елементи утопізму⁵³ та соціальної міфотворчості.

Ще одним напрямком розвитку некласичної філософії став ірраціоналізм, який представляла так звана «філософія життя», що позначала систему уявлень про сенс і цінності життя, ставила соціально-етичні, ціннісні питання в центр уваги.

«Філософія життя» формується в середині ХІХ століття і об’єднує таких несхожих і водночас єдиних у своїх антираціоналістичних і міфологічних установках на осягнення світу мислителів як А.Шопенгауер (1788 – 1860), Е.Гартман (1826 – 1906), Ф.Ніцше (1844 – 1900), В.Дільтей (1833 – 1911) та ін. Якщо до цього істину шукали в розумі, то тепер її стали шукати в ірраціональних проявах, підсвідомому, надсвідомому (різноманітних проявах людської душі). Тому на зміну «філософії розуму» прийшла «філософія життя». Життя розуміється як вічний, безперервний потік, рух, творчість. Тому наука не може бути ефективним засобом пізнання життя, воно не піддається раціональному осмисленню. Життя можна зрозуміти завдяки інтуїції, містичним проявам.

Засновує «філософію життя» Артур Шопенгауер, котрий вважає, що розум в житті людини і в світі в цілому відіграє скромну, суто технічну роль. Основні життєво важливі процеси відбуваються без участі інтелекту.

Життєвий світ людини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось упорядковує – це «світова воля», а зовсім не розум. Шопенгауер лише висунув основні ідеї нової філософії, а всебічне розгортання вона отримує у творчості відомого німецького філософа, німецького поета, представника ірраціоналізму Фрідріха Ніцше.

Філософські погляди Ф.Ніцше, розкриті в працях «Так говорив Заратустра», «По той бік добра і зла», «Воля до влади».

Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про «надлюдину». Коли він вживає поняття «надлюдина», то має на увазі не соціальний аспект людського життя, не суспільно-політичну ієрархію. «Надлюдина» – це те, що в філософії Стародавнього Сходу означає «досконаломудрий» – людина, яка осягнула Дао, пізнала чотири священних істини буддизму чи пройнялась складною діалектикою християнської трійці. Бути «надлюдино» – не означає стояти при владі. «Надлюдина» у Ніцше постає як долаючий страждання творець особистого життя, а не як вождь, не як «повелитель людського стада».

Ніцше вважав, що розум не є головною характеристикою людини – це є незначна частина нашої душі. Основою життя є воля, хотіння, прагнення, тобто активність. Справжньою є та людина, яка прагне виявити свою силу, свою активність, яка прагне до самовдосконалення. «Воля до влади» означає самоствердження, самопереборювання, владу над собою, а не над іншими. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Він стверджує: «Хай гинуть слабкі, їм потрібно допомогти в цьому, тому що нема нічого гіршого ніж співчуття».

У творчості Ніцше дається радикальна критика християнських цінностей. Він відкидає християнство, тому що воно завжди було на боці слабшого, низького, потворного, тому, що це релігія співчуття (а співчуття веде до слабкості), заперечує свободу мислення, самостійність дій людини.

Постать Фрідріха Ніцше та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у ХІХ ст. Адже саме він протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людські слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Він назвав мораль засобом боротьби слабких проти сильних та зазначив, що життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути.