1. Особливості розвитку філософії Нового часу

Епоха Нового часу охоплює період із кінця XV ст. до початку ХХ ст. Саме в цей час формуються основи індустріального суспільства, завершується епоха географічних відкриттів. Наука стає провідним чинником життя та життєвих зрушень. З’являється перша завершена та експериментально підтверджена наукова теорія – механіка І.Ньютона. Ідеї та принципи механіки настільки поширились, що врешті виник так званий «механістичний» світогляд.

Відбулись суттєві зрушення в інших сферах духовного життя:

• з’являється мистецтво в його сучасному розумінні (світське);

• народжується як літературний жанр роман, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;

• виникають національні Академії наук, з’являються перші газети та часописи, у тому числі наукові, з’являється міський транспорт.

Все це приводить до того, що один окремо взятий індивід постає основним суб’єктом життєдіяльності, тобто він може сам, на свій розсуд організувати власне життя.

На таких засадах формувався новий світогляд, який зазначав, що:

1. Світ тепер розглядається людиною як об’єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина – як суб’єкт.

2. Світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;

3. Людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його;

4. Природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;

5. Вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.

Відбуваються значні зміни і у розвитку філософії:

1. Філософія починає розвиватися у поєднанні із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв’язку з цим чільне місце у філософських пошуках посідає розроблення правильного методу осягання істини.

2. Філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій: виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами.

3. Розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня його систематизації – утворюються так звані «філософські системи», досить типові для даної епохи.

2. Основні протилежні напрями у філософії Нового часу

У філософії нового часу, насамперед у гносеології, але не тільки в ній, намітилось кілька протилежних течій, підходів, суперництво і взаємодія яких визначила основні риси та закономірності її розвитку.

Визначальними були емпіризм та раціоналізм.

Емпіризм – (грец. – empeirla – досвід) – філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію) (напр., обпекти пальця)

Раціоналізм (лат. – rationalis- розумний) – філософський напрям, який визнає центральну роль в пізнанні розуму, мислення.

Корені їх протистояння сягають реалізму та номіналізму в Середньовіччі.

Не менш принциповим було протистояння ідеалізму та матеріалізму.

Під впливом розвитку науки у філософії XVII ст. виникають проміжні між ідеалізмом та матеріалізмом форми – деїзм, дуалізм, пантеїзм.

Деїзм – релігійно-філософська концепція, яка визнає Бога як творця світу, але заперечує його подальше втручання у хід світових процесів.

Дуалізм – філософська концепція, яка визнає існування двох рівноцінних начал для світу – матеріального та ідеального, доброго та злого.

Пантеїзм – філософське вчення, яке ототожнює Бога з природою, субстанцією (першоосновою)

Крім цього на основі гносеологічного протиставлення суб’єкта та об’єкта формується протилежність натуралізму (об’єктивізму) та суб’єктивізму.

Натуралізм – філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом усього сущого.

Суб’єктивізм – філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб’єкта.

Основними протилежними тенденціями у філософії XVII століття були емпіризм та раціоналізм.