89. История дип. Этикета.

Первые печатные своды о правилах этикета появились в 15 в. в Испании, откуда довольно быстро распределилась по другим западноевропейским странам. Весьма скромную роль этикет в допетровской России отводил женщине. До Петра 1 женщина показывалась между мужчинами редко, и то на несколько минут. В аристократической Западной Европе строгость придворного этикета приводила подчас к курьёзным ситуациям. Однажды французский король Людовик 13 зашел поговорить о делах к кардиналу Ришелье когда тот болел и не мог подняться с кровати. Тогда Людовик, чьё королевское достоинство не могло позволить ему разговаривать с лежащим подданным сидя или стоя, лёг с ним. А испанский монарх Филипп 3 предпочел угореть перед камином, нежели гасить его самому. Во многих странах придворный этикет был доведён в некоторой своей части до явной нелепости, а иногда превращается в открытую глупость. Ныне забавно читать, например, на какую высоту можно было поднимать женщине подол платья, переступая порог, причём дамы разного ранга имели неодинаковую возможность показать свои ноги. Особенно сложным был церемониал балов, обедов, приветствия царственной особы. В старых хрониках нередко можно было встретить описание ссор и даже возникновения войны из-за нарушения какого-то мелкого правила этикета. Один из распространенных в средневековой Европе сюжетов повествовал о том, как к Ивану Грозному – государю, известному своей жестокостью, явились турецкие послы, которые по своему обычаю не сняли перед ним шапок. Государь решил “укрепить” их обычай и велел им шапки прибить к головам железными гвоздями.

И всё же значительная часть нормального этикета возникла на основе общечеловеческих моральных и эстетических потребностей. Так, умение властвовать собой составляет важнейшую черту этикета.

Правила этикета очень конкретны и направлены на регулирование внешней формы общения, они дают рекомендации поведения в заранее оговоренных ситуациях. Правила этикета определяют, как человек общается с другими людьми, каковы его умение вести себя, жесты, способы приветствий, поведение за столом и т.д.

12.История дип.Протокола.;21 Правова основа дип.Протоколу

Історично правила дипломатичного протоколу виникли у формі звичая ще в глубіні століть, починая зі створення примітивних державних форм, в результаті частого та одноманітного дотримання звичаїв в спілкуванні при однакових ,по суті, подій – оголошення війни, пропозиції миру, заключення договорів.

Професія дипломата – дуже стара.Свідчення про договори о мирі, союзах зустрічаються між стародавніми історичними пам’ятниками.Але протьогом довгого проміжку часу зносини між племенами , а піздніше між феодальними групами , які приймали все більш національний характер, були лише епізодичними. ¹Проходив час. Звичаї розвивалися, ускладнювались.Розроблялися особі правила.

Коренні зміни в відносинах між державами спостерігаються після того, коли уряди вирішили утримувати постійні місії в столицях іноземних держав. Початок цієї практики було покладено в 15 столітті , коли сильні об’єднанні держави прийшли замість невеличким феодальним державам.В Європі така тенденція набула широкого розповсюдження в 17 столітті, після заключення Вестфальських договорів 1648 року, коли розвиток мирних відносин привів до розширення кола питань , які потребували врегулювання.

Теорія “постійних переговорів”,яка була розроблена кардиналом Рішельє , являє собою основу сучасної дипломатії.

Знадобилося багато часу для того щоб були вироблені та стали загальновизнаними також інші сучасні правила протоколу.Так, з питань визнання старшинства між главами дипломатичних представництв були розроблені спеціальні постанови Віденського Конгресу від 19 березня 1815 року та Аахенського Конгресу Священого союзу від 21 листопада 1818 року. Ці дві постанови були покладені в основу міжнародної протокольної практики до 1961 року , проіснував ,таким чином , майже 150 років.

Згідно з цими постановами, були встановленні слідуючі класи дипломатичних представників :

1. Посли та нунції ;

2. Посланики та інтернунції ;

3. Міністри-резиденти ;

4. Постійні повірені в справах ;

Еволюція вищенаведенної класифікації протягом 19 століття і першої половини 20 століття призвела окрім зникнення класу міністрів-резидентів до поступового поєднання таких рангів як посол та посланик, які відзеркалювали нерівність в відносинах між державами.¹

В результаті багаторічної праці з приводу кодифікації посольського права різних комітетів та комісій Ліги Націй , а потім Організаії Об’єднаних Націй 18 квтня 1961 року у Відні була підисана Віденська конвенція про дипломатичні зносини. Ця конвенція в теперішній час регулює багато питань дипломатичної практики , в тому числі і протоколу.

Норми протокола ,що склалися в теперішній час регулюють майже всі зовнішн форми дипломатичної практики. Таким чином, дипломатичний протокол відзеркадює стан політичних відносин між країнами і повністю підпорядкован зовнішній політиці. Протокол являє собою політичний інструмент дипломтії.