Англо-германская декларация

Мюнхен, 30 сентября 1938 года.

Мы, германский фюрер и канцлер и английский премьер-министр, провели сегодня еще одну встречу и пришли к согласию о том, что вопрос англо-германских отношений имеет первостепенное значение для обеих стран и для Европы.

Мы рассматриваем подписанное вчера вечером соглашение и англо-германское морское соглашение как символизирующие желание наших двух народов никогда больше не воевать друг с другом.

Мы приняли твердое решение, чтобы метод консультаций стал методом, принятым для рассмотрения всех других вопросов, которые могут касаться наших двух стран, и мы полны решимости продолжать наши усилия по устранению возможных источников разногласий и таким образом содействовать обеспечению мира в Европе.

А.Гитлер

Невиль Чемберлен

Особливе місце займають нерівноправні міжнародні угоди, основною рисою яких є те, що їх положення обмежують суверен тет однієї зі сторін. Обмеження суверенітету держави пов’язано з тим, що нерівноправна угода, всупереч основним принципам міжнародного права, обмежує свободу держави у зовнішніх зносинах, припускає іноземне втручання у питання, що становлять її внутрішню компетенцію, встановлює іноземний контроль над діяльністю її органів. Як правило, нерівноправні угоди нав’язуються державі тим чи іншим шляхом, при цьому формально вони можуть бути основаними на принципі рівності.

Розрізняють наступні види нерівноправних угод:

- нерівноправні угоди про військову допомогу, оборону, взаємне забезпечення безпеки;

- нерівноправні політичні угоди;

- нерівноправні угоди про військові бази;

- торгівельні угоди, що передбачають нееквівалентний обмін;

- нерівноправні угоди про економічну та технічну допомогу та співробітництво;

- нерівноправні фінансові угоди (про позики та кредити).

Загальноприйнятою та дуже зручною формою дипломатичної діяльності є дипломатичні прийоми. Розрізняють наступні види прийомів:

1) офіційний прийом, на який запрошуються виключно посадові особи;

2) неофіційний прийом, на який посадові особи запрошуються разом з супругами;

3) змішаний прийом, де присутні як офіційні посадові особи, так і видатні діячі.

Крім того, прийоми поділяються на денні (менш урочисті) та вечірні (більш урочисті). Денні прийоми влаштовуються з нагоди національного свята, візиту у столицю високопоставленої особи, міжнародного конгресу і т.п..

До денних прийомів відносяться:

- “бокал шампанського”, “бокал вина” (призначають між12-13 год., тривалість - біля 0,5 год.);

- сніданок (призначають між 12-15 год., тривалість - біля 1,5 год.).

До вечірніх прийомів відносяться:

- коктейль (англ.), а ля фуршет (фр.) - без розсадки за столом (призначають між 17-18 год., тривалість - біля 1,5-2 год.);

- чай - як правило, для жінок (призначають між 16-18 год., тривалість - біля 1,5 год.);

- жур фікс - здійснюється від імені офіційної особи або її супруги у один і той же день і час протягом певного, як правило, осінньо-зимового, сезону та іноді приймає форму кінопереглядів, концертних або літературних вечорів;

- обід - найпочеснішій вид прийому, який дається на честь глави держави, глави та членів уряду або членів дипломатичного корпусу (починається у 20-21 год. та триває 2-3 години, причому за обіднім столом - 1-1,5 год.);

- обід-буфет - звичайно організується після концерту, театральної прем’єри, у перервах літературних і танцювальних вечорів, передбачає вільну розсадку гостей за окремими столами по 4-6 чоловік;

- вечеря - дається, як правило, після урочистих вечорів, концертів і вистав (починається у 21 год. та пізніше).

Виключне значення у дипломатичній практиці має церемоніал, який створює у кожній державі нормальні умови для того, щоб відносини між суверенними державами та їх посадовими особами могли розвиватися у мирній і дружній атмосфері. Урочисті церемонії, обмін промовами, подарунками і нагородами демонструють, з яким бажанням обидва уряди прагнуть показати почуття дружби і схильність до співробітництва.

Кодифікація та введення у практику правил церемоніалу і спостереження за їх виконанням здійснюються завдяки протоколу. Дипломатичний протокол - це сукупність правил, згідно яким у кожній державі регулюють порядок дипломатичних церемоній. Основна мета протоколу - створити атмосферу дружелюбності, в якій можуть вестись дипломатичні ділові стосунки. Протоколу додержуються при переговорах, підготовці міжнародних угод, придаючи їм урочистості і пишністю більше значення і більшу повагу.

Протокол регламентує офіційну діяльність органів державної влади та іноземних дипломатичних представників, гарантує усім посадовим особам можливість користуватися своїми правами, розв’язує усі спірні питання старшинства, а також спори, що стосуються дипломатичних привілеїв та імунітетів. Протокол також визначає методи, рамки, поведінку і етикет, правила офіційного та особистого листування, форму одягу - все те, що необхідно для забезпечення кожному місця і поваги у відповідності з його офіційним положенням.

Дипломатичні представники повинні уважно слідкувати за протокольними правилами, що їх стосуються, а також за порушеннями правил, спрямованих як проти них, так і на їх користь. На церемоніях із запрошенням всього дипломатичного корпусу йому надається перше місце. необхідно завжди ставитися з великою повагою до згуртованості дипломатичного корпусу.

Порядок старшинства дипломатичних представництв є наступним:

1) нунціатура (посольство Ватикану) займає перше місце у країнах, які визнають старшинство папи;

2) посольства;

3) місії.

Порядок індивідуального старшинства дипломатичних представників є наступним:

1) папський нунцій;

2) посли та верховні комісари(у країнах Співдружності націй);

3) надзвичайні та повноважні посланники, міністри, акредитовані при главі держави;

4) постійні повірені у справах;

5) тимчасові повірені у справах посольств у відповідності з датою, коли вони вступили у виконання своїх обов’язків;

6) тимчасові повірені у справах місій у відповідності з датою, коли вони вступили у виконання своїх обов’язків;

7) радники посольств;

8) перші секретарі посольств;

9) другі секретарі посольств;

10) інші секретарі, аташе та ін.

У дипломатичному представництві встановлено наступний порядок старшинства:

1) глава дипломатичного представництва;

2) тимчасовий повірений у справах;

3) технічні аташе, старшинство яких визначається у відповідності з датою їх призначення, однак краще старшинство військових аташе;

4) радники, секретарі.

Сутність та структура зовнішньополітичної свідомості.

Відомо, що люди виступають учасниками міжнародної взаємодії лише як громадяни держав (або як апатриди - особи, що втратили громадянство, але все ж знаходяться у певному відношенні до певної держави). А.П.Здесенко справедливо відзначив, що “людини поза державою не існує“. Тим самим формування поглядів та настанов людей стосовно міжнародних відносин відбувається скрізь призму їх громадянської позиції, їх ставлення до зовнішньої політики своєї та інших держав.

Незважаючи на певну кризу державного суверенітету і державної ідентичності, саме держава залишається головною детермінантою формування суспільної свідомості. Тому можна розглядати ту сферу суспільної, політичної свідомості, що стосується міжнародних відносин, як зовнішньополітичну свідомість.

Зовнішньополітичну свідомість можна визначити як всю сукупність існуючих у конкретний історичний момент уявлень людей з питань міжнародних відносин, зовнішньої політики та світового розвитку, взяту в єдності усіх форм вираження цих уявлень та їх історичної еволюції, в її взаємозв’язку та взаємодії з реальною суспільною практикою та з іншими компонентами політичної свідомості.

У зовнішньополітичній свідомості знаходить відбиття суб’єктивна сторона міжнародного життя. Розрізняють елітарну та масову, а також теоретичну, емпіричну та буденну зовнішньополітичну свідомість.

Елітарна зовнішньополітична свідомість формується в умовах кількісних та якісних обмежень доступу до впливу на зовнішньополітичний процес. Вона проявляється насамперед у геополітичній свідомості, яка набуває все більшої значущості по мірі наближення людини до владної верхівки. За визначенням О.Г. Дугіна, “геополітика - це наука правити”.

В основі геополітичної свідомості лежить геополітична картина світу - цілісна система взаємопов’язаних різнорідних та різноманітних геополітичних образів різних рівнів охоплення геополітичної реальності. Особливу роль геополітичні картини світу відіграють у міжнародних переговорах, коли їх створення необхідно для досягнення угоди по якому-небудь великому регіону.

Наприклад, у процесі переговорів по післявоєнному устрою Європи паралельно формувалися дві асиметричні геополітичні картини світу. Умовні критерії, згідно яких проводилося геополітичне районування, мали різну вагу і значення з точки зору партнерів по переговорам. Для СРСР такими критеріями були реальні зони окупації, а для західних держав - німецькі інвестиції та активи.

Нові геополітичні картини світу завжди характеризуються значними зрушеннями, деформаціями традиційних географічних образів та виникненням поруч з ними жорстко прикладних геополітичних образів. Цілісні та складні геополітичні картини світу можуть виникати головним чином саме у переломні історичні епохи.

Масова зовнішньополітична свідомість відбиває обмежений характер знань суспільства про характер міжнародної політики та світового політичного процесу. Вона завжди складається з ідеологем - елементів певних ідеологій, сформованих елітою та впроваджених у суспільну свідомість, де вони прийняли форму ідеологічних стереотипів. Зокрема, кожна ідеологічна конструкція містить розгорнуте уявлення про антипода або противника. Від образу противника багато в чому залежить ступінь інтегрованості групи, суспільства.

В цьому сенсі міжнародна політика становить собою зіткнення різних ідеологічних систем, і це особливо характерно для ХХ ст. - століття, в якому соціалізм, фашизм та лібералізм функціонально виконували минулу геополітичну роль світових релігій, перетворившись на один з визначальних факторів світової політики. Значення ідеологічного контролю в нових умовах суттєво зросло, що дало підстави Гансу Моргентау підкреслити: “боротьбу за уми людей в якості нового виміру міжнародної політики слід додати до міжнародних вимірів дипломатії та війни”.

Як відзначає К.С. Гаджієв, “можливість ідеологічного або системного конфлікту була закладена у самій парадигмальній інфраструктурі євроцентристської (або західоцентристської) цивілізації. Він випливав, зокрема, з аугсбурзького принципу cujus rєgіo, єjus rєlіgіo, тобто принципу, згідно якому в країні панує та віра, якої дотримується її правитель”. У відповідності з ним правлячий клас має право встановити таку ідеологію, яка, на його думку, є найкращою.

Крах “марксизму-ленінізму”, зруйнування минулих ідеологічних міфів створили попервах ілюзію “кінця історії“ та початку нової ери прагматичного лібералізму (“ери грошей”). Під сумнів була поставлена сама можливість або правомірність будь-яких політико-ідеологічних побудов у якості мобілізуючих ідеалів.

В умовах зростаючої космополітизації та універсалізації все більш загострюється відчуття безрідності, відсутності коріннь, свого роду всесвітнього сирітства, як зазначає К.С. Гаджієв. Ідеалом стало гедоністичне масове суспільство, де все підпорядковано задоволенню власних потреб, насолоді. Не дивно, що навіть у Югославії значна частина суспільства вітала закінчення війни на умовах фактичної капітуляції. Поза ідеологією, поза мобілізуючим міфом будь-яке суспільство не матиме майбутнього.

Теоретична зовнішньополітична свідомість становить діалектичну єдність усіх існуючих шкіл, концепцій, ідей, що мають міжнародно-політичний характер, тоді як емпірична свідомість ґрунтується на безпосередній міжнародно-політичній практиці, проявляючись у відчуттях, уявленнях, ілюзіях, переживаннях. Буденна зовнішньополітична свідомість формується безпосередньо буденним життям та насамперед системою засобів масової інформації та пропаганди. Вона відрізняється динамічністю та емоційністю.

Міжнародна пропаганда: сутність, призначення, напрямки, типологія.

“Людина, яка сказала світові перше слово, завжди права”, - проголошував Й. Геббельс, підкреслюючи тим самим виключне значення пропаганди у політиці. Нацистський міністр пропаганди не помилявся. Взагалі пропаганда є універсальним засобом впливу на усі сфери та елементи суспільної свідомості, а через неї - на усю соціальну реальність. Давно була помічена залежність перемог або поразок від духовного стану військ. Навіть Наполеон визнавав, що “чотири газети зможуть завдати ворогові більше зла, ніж стотисячна армія”.

Пропаганда є одним з основних засобів міжнародної політики поруч з силою та дипломатією, який забезпечує поширення необхідних поглядів та цінностей. Багато з того, що сьогодні виглядає як дипломатія, зовсім не дипломатія, а пропаганда.

Л. Фрезер визначає пропаганду як “діяльність або мистецтво схиляти інших вести себе так, як вони б себе без цього не вели”. Це визначення розкриває сутність пропаганди як інструменту владарювання, панування, в тому числі у світовому співтоваристві. ”Уся зовнішня політика, - писав Г.Моргентау, - є боротьбою за уми людей, але пропаганда є такою боротьбою ще й у особливому сенсі, оскільки вона прагне вплинути на уми людей безпосередньо, а не шляхом маніпуляцій інтересами чи шляхом фізичного насильства”.

Оскільки пропаганда у міжнародному середовищі та у міжнародно-політичних цілях є предметом активної діяльності не лише держав, а й інших міжнародних акторів, і відштовхується вона не лише від зовнішньої політики держав, то доцільно визначати її як міжнародну пропаганду.

Міжнародна пропаганда - це цілеспрямована діяльність по використанню засобів масової комунікації з метою забезпечення інтересів суб’єктів, нав’язування норм та принципів міжнародної поведінки, формування і маніпулювання зовнішньополітичною свідомістю громадян власної та зарубіжних держав.

За словами Г. Ласуела, мета пропаганди полягає у економії матеріальних витрат на світове панування. Відомі слова колишнього Президента Фінляндії Урхо К. Кекконена, сказані у 1973 р.: “Інформаційний імперіалізм - ось такий стан справ на міжнародній арені”.

Пропаганда є інструментом ідейно-психологічного впливу на характер міжнародних відносин, від ефективності використання якого залежить здійснення функцій міжнародної політики. Суб’єктами міжнародної пропаганди виступають міжнародні актори та їх інститути, які володіють інформацією та засобами її передавання. Об’єктами її є одержувачі цієї інформації. Стратегічна лінія пропаганди спрямована на те, щоб завоювати широкі кола світової громадськості на підтримку конкретної держави чи блоку, їх політичного курсу, ідеологічної системи та образу життя.

Розрізняють два напрямки пропаганди, наявність яких зумовлена існуванням свідомого і безсвідомого, критичного і догматичного розуміння політичної дійсності:

1) політичне переконання, яке передбачає відверте, пряме звернення до людського розуму;

2) політичне маніпулювання, яке є засобом прихованого соціального управління політичною свідомістю та поведінкою людей з метою примусити їх діяти або бездіяти часто всупереч їх власним інтересам.

За допомогою маніпулювання можна досягти зміни життєвих настанов на двох рівнях впливу: 1) посилення та закріплення існуючих у свідомості людей необхідних настанов, ідеалів, норм, стереотипів; 2) часткові зміни поглядів на певне явище, подію, процес. Кардинальна зміна життєвих настанов (на основі повідомлення драматичних, незвичайних нових даних) вимагає комплексних впливів на свідомість протягом тривалого часу.

Види міжнародної пропаганди:

“війна нервів”, спрямована на підрив моральної стійкості противника;

стратегічна пропаганда - розповсюдження за кордоном аргументації на підтримку перспективних цілей держави або іншого суб’єкту пропаганди;

тактична пропаганда, спрямована на забезпечення підтримки з поточних питань міжнародної політики;

конверсійна пропаганда, спрямована на повну зміну ціннісних орієнтацій людей, переведення їх на інший бік, відмову від лояльності минулим цінностям та керівництву, зраду;

розподілювальна пропаганда, тобто протиставлення одних груп іншим зі ставкою на розбрат, розкол, підрив віри у правоту справи;

консолідаційна пропаганда, яка спрямована на інтеграцію та мобілізацію суспільства перед зовнішньою реальною, потенційною або штучною загрозою;

непряма (“соціологічна”) пропаганда, що здійснюється шляхом зовнішньо ненав’язливого розповсюдження культурних зразків, атрибутів образу життя та систем цінностей.

Пропаганду розділяють також на “білу”, “сіру” та “чорну”. ”Біла” пропаганда поширюється та визнається її джерелом або його офіційним представником. “Сіра” пропаганда не ідентифікує спеціально своє джерело. “Чорна” пропаганда видається за таку, що виходить з іншого джерела, ніж дійсне (наприклад, приписується неіснуючим “опозиційним особам” або “групам опору”).

Техніка міжнародної пропаганди.

Пропагандистська техніка - це методи та прийоми маніпулювання свідомістю людей з метою досягнення їх сприйнятливості до конкретних ідей, ідеалів та цілей.

Мета пропагандиста в тому, щоб зовсім позбавити людину здатності розбиратися у стані справ, критично та розумно мислити. Особлива небезпека таких дій пов’язана з тим, що “на основі засобів масової пропаганди відбувся перехід від маніпулювання свідомістю окремих осіб до маніпулювання свідомістю цілих народів”, - підкреслює філософ та психолог Т. Дічев.

Цей цілеспрямований, свідомо програмований щедро фінансований процес він розглядає як духовно-культурну диверсію, яка призводить до деградації особи, до порушення соціально-економічних процесів та зв’язків, до розпаду та загибелі держав, до інформаційного і психотропного поневолення людей.

Маніпулятивна пропаганда тісно пов’язана з дезінформаційним методом. Дезінформація - це повідомлення, версія, що має на меті свідоме введення людей у оману, нав’язування викривлених уявлень про дійсність. Вона подається за допомогою псевдоподій, сенсацій, стереотипів, чуток, новин та ін.

Псевдоподія - це роздутий факт, підстроєна ситуація. За словами лорда Норткліфа, “недостатньо лише спонтанно реагувати на події. Треба вміти їх створювати”.

Сенсація - яскраво забарвлена або штучно роздута новина - виступає у ролі стимулятора “настанови сприйняття”. Вона є найбільш гострою формою “організації інтересу” громадськості шляхом розповсюдження гіперболізованої або спекулятивної інформації. Процес “організації інтересу” містить три стадії: перша стадія - це привернення уваги, друга - маніпулювання спірними питаннями, а третя - стадія побудження до дії.

Стереотип, за визначенням У. Ліпмана, -це упереджена думка, яка “рішуче керує усіма процесами сприйняття”. Стереотип виникає на основі опосередкованого сприйняття предмету: “нам говорять про світ до того, як ми його побачимо. Ми представляємо багато речей до того, як ми пізнали їх у досвіді”. Стереотипи сприяють функціонуванню традицій та звичаїв, впливають на формування нового досвіду. Стереотип є надзвичайно усталеним, він завжди співвідноситься з груповими цінностями та в решті решт сприяє процесу становлення соціально-психологічної єдності групи. Він узагальнює однорідні явища на основі спрощення та “усереднення” їх характеристик. Він культивує почуття ворожості до “чужих” цінностей. Вплив стереотипів викликає в першу чергу емоційну реакцію або однозначне ставлення до певного предмета чи явища.

Існують ідеологічні, етнічні, релігійні стереотипи. Стереотипи можуть виступати у знаковій формі, наприклад, у вигляді усталених виразів (“червона загроза”, “залізна завіса”) та представляють собою елементи суспільних інформаційних зв’язків. Вони не відірвані від дійсності, а використовують її в якості бази, концентруючись на деяких, часто другорядних її рисах, відбиваючи та викривлюючи, як криве дзеркало. Як правило, вони надзвичайно лаконічні, це стислі поняття, символи, які є ніби то згустком енергії.

Особливу силу мають ієрогліфічні стереотипи. Наприклад, японський вислів “ітіоку гєкусай” (“уся нація загине славетною смертю”) складається з чотирьох ієрогліфів. Перші два мають значення “100 мільйонів” (тобто уся нація). “Гєкусай” (славетна смерть) складається з ієрогліфа “гєку”- коштовний камінь, яшма, що часто використовується у значенні “імператорський”, та ієрогліфу “сай”, який означає “бути розбитим”, “розкрищеним”. Цей стереотип з великою семантичною місткістю та образністю іноді перекладається як “яшма ущент”, але, виграючи у лаконічності, переклад втрачає багато відтінків: пропадає образне “100 мільйонів” та тлумачення метафори “яшма” вимагає підкреслення зв’язку з імператорським домом, що може привести до викривлення загального сенсу.

Однією з особливостей функціонування стереотипів полягає в тому, що вони пов’язані між собою специфічною логікою та утворюють ланцюги. Зокрема, зі стереотипу “оточеної фортеці” неминуче випливає стереотип “залізної завіси”, який виник пізніше та без якого неможливо було казати про “перевагу нового суспільного ладу”. Тобто система стереотипів - це така система, що побудована на принципі самоорганізації.

Засобом відволікання уваги громадської уваги від якої-небудь політичної реальності шляхом широкої кампанії навколо якого-небудь незначного явища є метод барражу. Він застосовується для затьмарення справжнього об’єкту загальної уваги

Серед важливих способів маніпулювання свідомістю - скорочення кількості доступної інформації, навмисне приховування інформації, а також інформаційне перенавантаження, тобто свідоме надання надмірної інформації з метою позбавити можливості адекватно засвоїти і оцінити її.

До прийомів маніпулятивної пропаганди також належать:

- “велика брехня” - відверта омана, яка повторюється до тих пір, доки не буде сприйматися як правда;

- “часткова брехня”, яка приховує те, що більше всього обурює;

- “правдоподібна брехня”, коли за констатацією фактів сховується хибний зміст (наприклад, демонстрація по телебаченню кадрів про розстріл у албанському селі у Косово подавалася як розправа над мирними жителями, хоча не видно вбитих жінок, дітей, старих - насправді ж це страта вояків т.зв. “Визвольної Армії Косово”);

- “прикрашена брехня” - проголошення невиконуємих, але бажаних обіцянок;

- “повна, гірка правда”, яка супроводжується різновидами виправдувальної психології (численні виправдування натовських представників після виявлень випадків влучень ракет та бомб у громадянські об’єкти);

- перекладання провини на інших (подібно ствердженню Ратцеля, що у колонізації повинні самі колонізовані народи);

- фальшивка - використання повністю підроблених документів, матеріалів (наприклад, т. зв. “Заповіт Петра Великого”, підроблений Ш. Лезюром, або т.зв. ”Лист Комінтерну” 1924 р.);

- інспірація - передача засобами масової інформації версій з політичною оцінкою подій або намірів сторін з акцентом на те, що найбільш відповідає інтересам джерела (наприклад, подання російським телебаченням результатів переговорів міністрів оборони США та РФ про участь Росії у операції у Косово як про успіх Росії, хоча цілі, які вона ставила напередодні їх - виділення Росії окремого сектору в Косово, - не були досягнуті);

- перенесення - спроба надати пропагандистському повідомленню офіційної санкції поважного авторитету;

- спрощення, тобто зведення предмету пропаганди до форми ясного догматичного ствердження з тим, щоб складні речі зобразити простими і легкими для розуміння (пропагандистські заяви про те, що НАТО веде війну не проти Югославії, а проти однієї особи - Слободана Мілошевича);

- перебільшення та викривлення (наприклад, повідомлення українськими телеканалами під час війни НАТО проти Югославії про те, що РФ нібито направила гуманітарну допомогу сербам, хоча перед цим офіційні посадові особи Росії заявляли, що ця допомога адресована усім постраждалим від війни);

- “оркестровка” - повторення певної теми усіма органами пропаганди у найрізноманітніших формах;

- підміна понять та стереотипів (наприклад, у “нас” - “союзники”, а у “них” - “сателіти”, “наш” патріотизм - “їхній” шовінізм, “наші” розвідники - “їхні” шпигуни).

Сучасна пропаганда стала можливою та дієвою в умовах сучасного масового суспільства, в якому традиційні зв’язки та переконання слабшають, людина стає все більш індиферентним споживачем і одночасно продуктом конвеєру, що виробляє для неї товари та погляди. “Масова газета” породжує “масового читача”, який в свою чергу відтворює “масову газету” своєю зміцнілою потребою в ній.

Людина як об’єкт маніпулювання вважає, що діє на основі свого власного вибору, але це - ілюзія. Для людини особливо небезпечними є радіо- і телепсихотехнології, що активно використовуються у процесі маніпулювання свідомістю.

Пропаганда - це основний інструмент психологічної війни. “Психологічна війна - це планомірне використання нацією або групою націй пропагандистських або відповідних інформаційних заходів, спрямованих на ворожі, нейтральні або дружні групи з тим, щоб вплинути на точки зору, емоції, позиції та поведінку в інтересах підтримки політики і цілей даної нації або групи націй”, - таким чином визначається психологічна війна у словнику американських військових термінів, виданому у 1953 р..

“Пропаганда може стати дієвим знаряддям психологічної війни, якщо будуть чітко сформульовані її засновки, визначені її завдання, приведені у постійну готовність її засоби, а проведення пропагандистських операцій буде хоча б частково контролюватися на основі наукових методів”, - вважає П. Лайнбарджер.

З другої половини 40-х років ХХ ст. у США ключова увага стала приділятися психологічним операціям. Виникає термін “психологічна стратегія”, під якою розуміється багаторівнева система заходів, спрямована на здійснення прихованого впливу на основного геополітичного противника США - Радянський Союз - для створення міжнародного клімату, що сприяє реалізації цілей “свободного світу” по досягненню світового лідерства в усіх сферах.

У 1951 р. було створено Управління психологічної стратегії, яке проіснувало до 1953 р. та займалося плануванням конкретних психологічних операцій з метою посилення тиску на СРСР. Сюди відносились ті види зовнішньополітичної діяльності, котрі мали на меті вплинути на стан свідомості громадян та соціальних груп на території потенційного противника, їх наміри очікування та уявлення. Ці операції були розраховані як на мирний час, так і на випадок виникнення військових дій.

На випадок дій у воєнних умовах УПС ставило перед собою наступні завдання: акцентувати увагу на змушеному характері вступу США у війну, заохочувати дістанціювання радянського режиму від народів СРСР, переконувати населення у корисності та досяжності поразки комуністів, допомагати релігійним угрупованням у здійсненні опору комуністичному режиму, сприяти деморалізації Збройних Сил СРСР підштовхувати збройні формування до складання зброї, провокувати конспіративний антикомуністичний рух усередині СРСР, підривати радянську промисловість. При цьому органам, відповідальним за зовнішньополітичну пропаганду у США, пропонувалося здійснювати свою місію “у дусі людяності, відвертості та щирості”. Пропаганда повинна бути “простою та доступною” і уникати обіцянок, що не можуть бути виконані.

Відома спеціальна психоенергетична та соціально-психологічна програма “Суперконтроль над розумом”, яка включала в себе вплив, що викликає позбавлення здібностей, дегенерацію особи, її дезінтеграцію, зомбіфікацію та роботизацію, незворотню зміну психіки, мислення та свідомості, включаючи й оккультні методи впливу на мозок та поведінку людини. Як визнав у 1977 р. колишній директор ЦРУ США Тернер, для її здійснення було залучено 44 коледжі і університети, 15 дослідницьких груп, 80 громадянських установ та біля 60 військових фірм. Для проведення експериментів на людях залучили 12 лікарень та 3 виправних дома. Сьогодні розвиток технологій значно збільшив можливості контролювати свідомість. В цих умовах внутрішня організація свідомості - єдиний засіб захисту від її програмування, яке нав’язується нам ззовні.