Лекція 9. Інструменти міжнародної політики

1. Сутність і параметри сили

2. Доктрина балансу сил і «теорія доміно»

3. Сутність, виникнення та розвиток дипломатії

4. Форми дипломатичної діяльності

5. Сутність, напрями і типологія міжнародної пропаганди

6. Техніка міжнародної пропаганди

7. Фінансові інструменти міжнародної політики

Вайолентологія як наука. Філософські підвалини силового підходу.

Вайолентологія - наука про природу сили та насильства, про причини, зміст та форми їх прояву в сфері міжнародних відносин. Питання про силу здобуло такого поширення у міжнародних дослідженнях, що його можна вважати одним з центральних у науці про міжнародні відносини взагалі. Дослідження сили та насильства спираються на вчення Н. Макіавеллі, Ж. Бодена, Т. Гоббса, Б. Спінози, Ф. Ніцше, Р. Нібура, соціальну етологію, фрейдизм та неофрейдизм. Іноді здається, що Фукідід, Макіавеллі та Гоббс не тільки створили цей напрямок дослідження, але й давно зуміли написати все, що можна знати про цей предмет.

В основі вайолентологічних концепцій лежить філософська рефлексія над сутністю людини, схильність якої до застосування сили пояснюється Ії природою. На думку німецького філософа Карла Ясперса, ”в усіх нас міститься то насильство, внаслідок якого ми завжди живемо під загрозою війни, і це наша людська доля”.

Цікавою  думка Ріхарда Куденхове-Калергі про те, що “людина є одночасно і миролюбною, і войовничою. Людина суму за миром, але притягується війною, як метелик світлом свічки, яка його зпалює”. “Війна і мир становлять собою два політичні аспекти первісного дуалізму світу, який проявляється у протилежності часу і простору, сили і форми, енергії та гармонії, чоловіка та жінки “, - зазначає німецький філософ у книзі “ Від вічної війни до великого миру”. Мир - це бажання, війна - це факт, який випливає з невід’ємних властивостей людської натури. Людська історія ніколи не опікувалась людським бажанням і ідеалами, і доки існує людський розвиток, будуть існувати й війни.

Вирішальним фактором збереження миру є сила. Мир - це порядок сили, і у відносинах між народами фактору сили належить головна роль. Як відзначив Герман Раушнінг ,”від сили нікуди не подінешся. Сутність держави - сила. Політика і сила нероздільні. Політика є за своєю суттю політика сили, вона не може бути нічим іншим. Силу не можна ліквідувати. Ії можна у кращому випадку ушляхетнити”.

Без сили, на думку її теоретиків, не може бути ніякої мирної політики. Проблема роззброєння вважається в зв’язку з цим утопічною тому, що сутність проблеми полягає не у знищенні озброєння, а у знищенні насильства, яке супроводжу нас повсюди і яке  фактично людською долею. За словами Рейнхольда Нібура, “постійний мир та братерство можуть бути бажаними, але вони ніколи не здійсняться у реальній історії”.

Міжнародні відносини, з позицій вайолентології, - це відносини сили. Головна ціль міжнародної політики - це боротьба за могутність, за вдосконалення позицій, що Ії обумовлюють, тобто боротьба за силу. Уся всесвітня історія складалася з того, що країни готувалися до війн, брали активну участь у них та відроджувалися зі стану організованого насильства у вигляді війни.

Сила, за визначенням Г.Моргентау,  сукупність усіх можливостей, що ними користується політичний суб’єкт для задоволення своїх інтересів. В цій якості сила є вирішальною умовою могутності як здатності нав’язувати свою волю та викликати поступки у тих, кому її не вистачає.

Фактор сили у міжнародних відносинах  надчасовим, вічним, він коріниться у глибинній сутності людської природи. Німецький етолог К.Лоренц доводить, що насильство випливає з природи людини, “внутрівидова агресія в людей являє собою цілком таке ж довільне інстинктивне прагнення, як і в інших вищих хребетних тварин”. Тобто агресивна поведінка людей виводиться з її біологічної мотивації. На думку М. Левіна, “в усіх випадках, коли агресивність сприяє досягненню бажаних цілей, вона виступає безспірною позитивною цінністю“.

Насильство суть хижацтво, а останнє - один з засобів існування, незалежно від його форм. В основі усіх форм насильства лежить об’єктивна функція перерозподілу життєвих ресурсів у межах соціальних систем, а результатом її здійснення є внутрішня динаміка соціальних систем і в решті решт їх розвиток. Цей перерозподіл завжди свідчить про зв’язок агресії та проблеми кордону.

Агресію як явище О. Г. Дугін визначає як “насильницьке переступання кордонів”. Агресією можна вважати і насильницьке переступання злочинцем кордону соціальної етики, моральної та фізичної цілісності людини, і насильницький злам ідеологами усталених ментальних кліше та стереотипів мислення, і насильницьке порушення збройними силами кордонів противника.

Структура всієї реальності, в тому числі соціальної, ґрунтується на різноманітних кордонах, так що у певному сенсі саме кордон робить кожну річ тим, чим вона є сама по собі, втілюючи у собі диференціацію від інших предметів. У самому загальному сенсі агресія може мати й космічний, універсальний вимір, який проявляється через насильницьке втручання одного у інше.

Соціальні підвалини силової детермінації міжнародних відносин пов’язані з тим, що людство за своєю природою є носім гріховності та зла, а з усіх видів людського зла найбільш небезпечним та домінуючим  інстинктивна та нездоланна воля до влади. Зовнішня політика, як і будь-яка інша, є боротьбою за владу; вона розпочата суверенними державами, що прагнуть до національної зверхності та домінування. Будь-яка політика зводиться до прагнення “зберегти, або збільшити, або продемонструвати силу”, - зазначав Г. Моргентау.

Сутність та параметри сили. Співвідношення понять сили та могутності.

Умови міжнародного життя, коли над суверенними державами нема вищої земної влади, і в зв’язку з цим мораль, яка вимагає вищого авторитету, не може панувати у цій сфері, роблять саме силу головним фактором міжнародних відносин.

Головним обов’язком держави є забезпечення державного інтересу, який досягається насамперед через забезпечення самозбереження. Фундаментальною рисою міжнародної політики є вимога недовіри держав одна до одної, тому кожна з держав прагне до розширення своєї сили. Оскільки усі держави прагнуть до самозбереження та домінування, мир та стабільність у світі забезпечуються балансом сил, у основі якого лежить система союзів.

Сила є остаточним арбітром у міжнародних відносинах. Як володіння потенціалом для здійснення впливу, тиску на інших, сила  багатокомпонентним явищем, що складається з комплексу взаємодіючих факторів.

Елементами національної сили, за Г.Моргентау, є:

1. Географічне положення.

2. Природні ресурси.

3. Виробничий потенціал.

4. Військова підготовленість.

5. Населення.

6. Національний характер.

7. Національна мораль.

8. Дипломатичне мистецтво.

9. Якість уряду.

А.Бакен виділяє наступні параметри сили:

1. Військовий потенціал.

2. Економічна міць.

3. Національна воля, як здатність виділити ресурси для досягнення зовнішньополітичних цілей та готовність бути втягнутими у справи інших держав.

4. Якість дипломатії, тобто здатність своєчасно та гнучко реагувати на ситуацію, що змінюється , правильно співвідносити свої цілі та можливості.

В свою чергу Д.Ніхтерлейн визначає наступні елементи сили держави:

1. Економічна та технологічна сила, оснащеність сучасною зброєю збройних сил, їх здатність до наступальних та оборонних операцій.

2. Технічна підготовленість та рівень освіти населення.

3. Географічне розташування та природне середовище.

4. Доступ до природних ресурсів.

5. Стабільність політичної системи.

6. Ефективність керівництва країною.

Надзвичайно важко визначити співвідносне значення кожного з цих компонентів та остаточний результат їх комбінацій. Для кожної держави характерна власна волюнтаристська система співвідносної значущості основних компонентів його силового потенціалу.

Оскільки наявні сили здійснюють свій вплив переважно без реального їх використання, та уявлення, що складається в умах учасників протистояння та його спостерігачів, про співвідношення сил між суперниками ста важливим фактором впливу на розвиток міжнародних відносин.

Сила незводима як до військового потенціалу, так і до матеріальних факторів взагалі, але саме військова сила, що може бути застосована на практиці або використана як загроза, є найбільш важливим матеріальним компонентом сили, забезпечуючим могутність держав. Визнання зростаючих обмежень на використання воєнної сили не означає заперечення її практичної важливої, фундаментальної ролі у міжнародних відносинах, але у будь-якому випадку силового втручання слід віддавати перевагу швидкому використанню сили, а не поступовій ескалації силових дій.

Військова сила, що використовується, як інструмент настрашки ,за Р.Снайдером , складається з :

а) сили, здатної стримувати противника від військових акцій, оскільки ціна за ризик перевищує будь-які вигоди, що міг би одержати противник;

б) сили, здатної здійснити війну у випадку, коли завдання “а” не спрацювало .

Саме здатність до ведення війни (елемент “б”) робить настрашку значущою та вагомою. Стримання шляхом настрашки передбачає зусилля використати військову силу, за винятком війни, як раціональний інструмент політики. Взаємна настрашка може стримувати дії держав, але тільки ціною згоди суспільства час від часу ризикувати своїм існуванням. Крім того, логіка настрашки не дає відповіді на запитання про те, як боротись з небезпечностями війни, пов’язаними з ірраціональною поведінкою держав або з випадковостями.

Слід усвідомлювати, що сила не може бути ліквідована, тому що людські групи завжди будуть здатні завдавати шкоди одна одній. Тому люди мусять прагнути не до знищення сили, а до управління нею. Але необхідно підкреслити думку М. Вебера про те, що світове співтовариство характеризується відсутністю інстанції, яка б зосереджувала у своїх руках монополію на застосування законної сили. В свою чергу, сила міжнародних організацій та транснаціональних сил завжди менше військової сили суверенних держав.

Все це робить глобальне управління силою можливим лише у вигляді впливу на характер балансу сил. В цьому сенсі у кожний момент світовий політичний процес реєструє співвідношення, що встановлюється через кількість та спрямування тиску з боку кожного з його учасників.

Сила є підвалиною могутності держави, яка встановлюється як результуюча балансу сил у конкретній геополітичній ситуації. Могутність як політичний феномен передбачає здатність примушувати та одержувати бажане шляхом маніпулювання. Вона залежить від здатності держави маніпулювати конфліктними та кооперативними відносинами у світовому співтоваристві. Таким чином, могутність - це результат взаємодії держав, а не їх атрибут або фізична властивість.

Могутність раціональна: держава може мати її тільки в тій мірі, у якій це дозволяють інші міжнародні актори. В сучасних умовах могутність у більшій мірі представляє собою сукупну групову могутність, що є якісно новим явищем, в якому центрального значення набуває зкоординованість зусиль, коаліційна дипломатія.

Раймон Арон розрізняв оборонну могутність як здатність не піддаватися волі інших політичних одиниць, та наступальну могутність як здатність нав’язувати волю іншим політичним одиницям.

Доктрина балансу сил та “теорія доміно”. Баланс сил та силова рівновага.

Ідея балансу сил відома вже у часи Античності, її рецепція відбувається у епоху Відродження (XV-XVІ ст.). Вже французький історик та дипломат Філіп де Комін відмічав, що кожен великий народ та держава мають свою особливу противагу: королівство Францію Бог створив для протистояння англійцям, для Англії він створив шотландців, для Іспанії - португальців, для Австрійського дому - Баварію.

Доктрина балансу сил вперше у Новий час була висунута в Італії ідеологами нового суспільства на противагу середньовічному уявленню про єдиний християнський світ, який передбачав феодальну ієрархію держав. Ії сформулювали Б. Русселен та Ф. Гвічардіні. Ідея підтримання рівноваги у Італії, що була об’єктом боротьби між двома великими державами - Францією та Іспанією, неминуче переросла у ідею балансу сил у Європі.

Теоретичне обґрунтування доктрині балансу сил дав Жан Боден у 1576 р.: слід перешкодити досягненню будь-яким володарем такої могутності, яка дозволила б йому нав’язувати свою волю як закон іншим країнам. Подібні погляди поділяв також, зокрема, Ф. Бекон. Доктрина балансу сил створила політичну перешкоду на шляху об’єднання Європи під владою династії Габсбургів за формулою Ернандо де Асуни: “один монарх, одна імперія, один меч”.

Габсбурзько-католицький табір висунув напередодні Тридцятирічної війни “теорію доміно”. Іспанський перший міністр герцог Оліварес проголошував, що можливий успіх протестантизму в будь-якій частині Землі  зазіханням на життєві інтереси Іспанії. Стосовно тогочасної ситуації ця теорія гласила: “Головна, корінного характеру небезпека загрожу Мілану, Фландрії та Німеччині. Будь-який з цих ударів буде роковим для монархії, бо якщо ми зазнаємо крупних втрат у одному з цих районів, решту чека та же доля, і слідом за Німеччиною паде Італія, слідом за Італією - Фландрія, потім Індія, Неаполь та Сицилія“.

Ця теорія слугувала виправданням імперської політики Іспанії, а потім її взяли на озброєння великі держави, що прийшли їй на зміну. У ХХ ст. найбільш значними підтвердженнями правильності “теорії доміно” були події у Індокитаї (60-70-і роки) та країнах Східної Європи та СРСР (кінець 80-х - початок 90-х років). Випадіння хоча б однієї з ланок цих ”ланцюгів” породжувало подальшу реакцію і руйнує усю систему. Ці та інші прояви ефекту “теорії доміно” є свідченням порушення балансу сил.

Можна виділити основні підходи до розуміння балансу сил:

1) як політики, спрямованої на певний розподіл воєнної сили;

2) як опису будь-якого дійсного стану справ у світовому співтоваристві;

3) як відносно рівний розподіл сили у світовій системі;

4) як будь-який розподіл сили у світовій системі.

Переважно баланс сил розглядається у двох останніх значеннях. Сутність балансу сил як відносно рівного розподілу сили ґрунтується на ідеї про те, що жодна держава не повинна мати достатньо сили, щоб представляти загрозу для іншої, а якщо хтось виривається уперед, усі інші мають заключити союз для відновлення статус-кво. У останньому значенні баланс сил виступає загальним принципом рівноваги системи та притаманний усім історичним її станам. У кожний даний момент він визначає усталеність та рівноважність системи, а його зміни супроводжуються структурними кризами.

Доречним виглядає розведення цих двох значень та визначення відносно рівного розподілу сили як рівноваги сил, а будь-якого розподілу сили - як балансу сил. У такому значенні баланс сил є універсальною рисою будь-якої міжнародної системи, а рівновага сил здійснює наступні функції:

1) перешкоджає перетворенню світової системи як системи держав у дину глобальну імперію;

2) слугує певному захисту незалежних малих держав від домінування великих держав;

3) сприяє збереженню середніх розмірів держав.

Як баланс сил, так і рівновага сил обумовлюють інститути, від яких залежить міжнародний порядок, в тому числі міжнародне право та дипломатію.

А. Тойнбі сформулював закон рівноваги сил: ”Закон рівноваги сил є система політичної динаміки, що вступає в силу кожного разу, коли цивілізація розпадається на ряд взаємно незв’язаних держав. У загальному вигляді він виконує функцію збереження середніх розмірів держави”.

Рівновага сил, що основана на конвенційній зброї, містила в собі потенційну можливість для будь-якої сторони порушити цю рівновагу на свою користь та забезпечити собі переважаюче положення шляхом впровадження нових видів зброї, кращої тактики її застосування, оволодіння якоюсь новою територією, придбання нових союзників. В цих умовах рівновага сил представляла собою динамічний процес постійних змін у співвідношенні сил та постійного відновлення порушуємої рівноваги.

На практиці політика рівноваги сил може іноді призводити до розділу території менш важливого учасника системи, як це було з Польщею у 1770-90-х рр. Вона передбачає постійний процес перевіряння сили за допомогою контрсили шляхом створення неусталених, тимчасових союзів та контрсоюзів. Вона знаходить свій прояв у постійному розпалюванні суперечностей між сторонами, протиставленні одних держав іншими, застосуванні або погрозах застосування сили для досягнення вигідної позиції.

Зі створенням ядерної зброї виникає ситуація “воєнного пату“. Специфіка ядерних сил в сучасну епоху полягає в тому. що ніяка гонка озброєнь не дозволить жодній зі сторін створити вирішальну стратегічну перевагу та захиститись від ризику та наслідків раптового ядерного удару. Наївним анахронізмом є уявлення про те, що для створення рівноваги сил необхідна арифметична рівність ядерних потенціалів. В цих умовах стратегічна ядерна міць виступає не як зброя прямої дії, а як знаряддя настрашки. Самовбивчий характер ядерних засобів боротьби з необхідністю вимагає розвитку нових непрямих засобів ведення війни, враховуючи в той же час, що в епоху рівноваги ядерних сил сфера свободи дій є для обох сторін далеко не безмежною і , навпаки, дуже обмеженою.

Політика з позиції cили.

З природи міжнародних відносин як відносин сили випливає те, що основним та традиційним видом міжнародної політики  політика з позиції сили, яка обумовлю зміну положення або поведінки об’єктів в результаті дій, що фізично відчуваються. Політика з позиції сіли носить вкрай егоцентричний характер та спрямована виключно на забезпечення власних інтересів, зашкоджуючи міжнародній стабільності.

Вона охоплює широке коло форм та різновидів: агресія, інтервенція, окупація, військова присутність, таємні операції, “дипломатія канонерок”, блокада, шантаж, санкції, різноманітне “викручування рук”. Але насамперед політика з позиції сили асоціюється з більш загальним поняттям “війна”.

“Війна є мистецтво організації та використання військової сили для досягнення цілей групи“, - визначав К. Райт. Існує два основних підходи до розуміння сутності війни:

- як до особливого випадку девіантної, ірраціональної поведінки, пов’язаної з реакцією людей на певні загрози;

- як до природного стану, що визначається вродженими інстинктами людської агресивності, які проявляються в умовах фрустрації - психологічної кризи, викликаної масовим порушенням прагнень, ілюзій та сподівань.

К. фон Клаузевіц писав, що “війна є знаряддя політики, вона неминуче має носити характер останньої; її слід міряти політичною мірою - тому ведення війни в своїх головних рисах є сама політика, що змінила перо на меч, але від цього вона не перестала мислити за своїми власними законами”. Якщо б війна була “досконалим, нічим не обмеженим, абсолютним проявом насильства”, то вона, на думку німецького генерала, могла б, слідуючи своїй власній логіці, витіснити політику, “перетворитись у дещо, від неї зовсім незалежне”. Але саме політика не дозволяє безконтрольно проявлятись “стихії-війни”. Клаузевіц відмічав, що “коли політика стає більш грандіозною та міцною, то такою ж стає й війна; це зростання може дійти до такої межі, що війна набуде свого абсолютного обличчя”.

Війни рухають технічний прогрес. Переважна більшість технічних відкрить була зроблена людством з метою вдосконалення методів фізичного насильства, що особливо яскраво проявилось у ХХ ст., яке людство зустріло з кіннотою, а проводжає з військовими супутниками на орбіті Землі, нейтронною бомбою та літаками-невидимками.

За своїм політичним змістом війни поділяються на справедливі та несправедливі, за військово-технічними ознаками - на війні з використанням звичайних озброєнь та засобів масового знищення (обмежена війна та тотальна війна), за масштабом - на світові та локальні, за складом воюючих сторін - на двосторонні та коаліційні.

До справедливих війн належать війни оборонні, визвольні (наприклад, Вітчизняна війна 1812 р., Перша та Друга світові війни для Росії-СРСР), до несправедливих - загарбницькі, агресивні (обидві світові війни для Німеччини, війна США проти В’єтнаму).

Тотальна війна, тобто війна із застосуванням ракетно-ядерної зброї великими державами, є ірраціональним засобом досягнення політичних цілей, вона є, за словами Г. Кіссінджера, “ результатом акту відчаю”, до неї вдаються у абсолютно крайньому випадку, коли існує явна та велика загроза самому існуванню держави.

Альтернативою тотальній війні є обмежена війна, що створює максимальні можливості для ефективного використання військової сили як раціонального знаряддя політики. Обмежена війна, за визначенням Г. Кіссінджера, передбачає обмеження військових дій за цілями, масштабом та засобом ведення, але Б. Броді вважав, що це обмеження здійснюється лише за засобами ведення війни.

Найбільш небезпечною формою війни як прояву політики з позиціі сили є агресія. Згідно резолюціі XІX сесії Генеральної Асомблеї ООН (1974 р.) “агресією є застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканості або політичної незалежності іншої держави або будь-яким іншим чином, несумісним зі Статутом ООН”.

За способом здійснення агресія може бути прямою та непрямою. Обідви форми, як і співучасть в агресії (наприклад, надання своєї території для здійснення агресивних дій), розглядаються як злочини проти міжнародного миру, що тягнуть за собою міжнародну відповідальність. Агресія є постійним та невід’ємним інструментом зовнішньої політики США як міжнародного жандарму: згадаємо численні випадки агресивних дій Вашингтону проти Куби, Гренади, Лівії, Югославії та багатьох інших країн.

Від агресії відрізняється інтервенція, під якою розуміється насильницьке втручання однієї або декількох держав у внутрішні справи іншої держави або її взаємовідносини з третіми державами. Як правило, до інтервенції часто вдаються в умовах, коли країна-об’єкт охоплена громадянською війною, втягнута у гострі внутрішні та міжнародні кризові ситуації. Від агресії вона відрізняється тільки схованим характером, іноді вона може бути ініційована політичними силами держави-об’єкту інтервенції або спиратись на їх підтримку (наприклад, інтервенція країн Антанти у Росію під час Громадянської війни 1918-1922 рр.)

Розрізняють наступні види інтервенції :

1.Збройна інтервенція

- відкрита (військове втручання);

- схована (організація заколотів, переворотів, фінансування, озброєння та навчання підривних груп, засилання терористів, найманців).

2. Ідеологічна інтервенція (психологічна війна, психологічні диверсії).

3. Економічна інтервенція (демпінг, ембарго, кабальні позики).

Однією з форм політики з позиції сили є таємні операції, що являють собою сховану діяльність для здійснення впливу на зарубіжні уряди, події, організації та окремих людей з метoю підтримки зовнішньої політики держави, яка здійснює таємні операції.

Таємні операції приймають форми полувоєнних акцій, тобто проникнення у заборонені райони, саботаж, економічні диверсії, повітряна та морська підтримка, озброєння та навчання невеличких антиурядових армій. Також вони можуть виступати у вигляді неконвенційних війн, тобто диверсійно-терористичних операцій проти союзників і проти третіх країн (наприклад, здійснення плану “Прометей”, що забезпечив становлення у квітні 1967 р. у Греції диктатури “чорних полковників”).

Результатом агресії та інтервенції може бути окупація - тимчасове заняття території однієї суверенної держави збройними силами іншої або інших держав, що також є ще однію формою політики з позиції сили. Під час окупації встановлюється спеціальний окупаційний режим (зокрема, державою-переможницею у війні на території переможеної держави). Так, протягом багатьох років зберігався окупаційний режим США у Японії, особливо на острові Окінава. Дотепер там зберігаються військові бази США, що є формою військової присутності цієї країни.

Одним з розповсюджених методів проведення політики з позиції сили є “дипломатія канонерок”, назва якої походить від застосування в цій політиці кораблів-канонерок, яких сьогодні змінили авіаносці, ракетоносці, атомні підводні човни та ін. “Дипломатія канонерок“ передбачає відправлення військово-морських сил до берегів країн, на які має здійснюватись тиск. Вона є постійним та невід’ємним атрибутом зовнішньої політики США.

Поруч з “дипломатією канонерок” широко застосовується також така форма політики з позиції сили, як “дипломатія долара”, до арсеналу якої входять методи військово-політичного тиску і надання кабальних позик у рамках фінансової “допомоги”, здійснення різноманітних видів фінансового контролю та тиску на суверенні держави. Для цього використовуються такі об’єднання, як МВФ, МБРР, ВТО, ЄБРР, а також такі об’єднання, як Паризький клуб та “Велика сімка”.

Надзвичайно цинічним проявом політики з позиції сили є дипломатія “великого дрючка”, що асоціюється із політикою відкритого шантажу та втручання у справи інших держав. На початку ХХ ст. її прикладами була серія збройних інтервенцій США на територію декількох країн Латинської Америки, а у другій половині ХХ ст. вона знайшла прояв у інтервенції CША в Гватемалі 1954 р., на Кубі 1966 р., у Домініканській Республіці 1965 р., у Гренаді 1983 р. та багатьох інших акціях.

Сутність, виникнення та розвиток дипломатичної діяльності

Дипломатія - це один з головних інструментів міжнародної політики, що полягає у офіційній відкритій або таємній діяльності міжнародних акторів у особі їх органів зовнішніх зносин по здійсненню цілей та завдань міжнародної політики. Дипломатія становить техніку та майстерність, що гармонійно впливають на міжнародні відносини та підпорядковуються певним правилам та звичаям.

У виданому на початку XІX ст. у Франції “Повному курсі дипломатії“ Г.Гарден визначав це поняття наступним чином: “Дипломатія у широкому сенсі цього терміну є наука про зовнішні зносини або інозмені справи, у більш точному сенсі - це наука або мистецтво переговорів”.

Необхідною якістю дипломатичного агента є моральний авторитет. Н. Макіавеллі в інструкціях флорентійському послу при дворі імператора Карла V підкреслював, що посол мусить прагнути того, щоб не створити про себе уявлення як про людину, яка думає одне, а говорить інше. Помиляються ті, хто бачить у інтригах сутність дипломатичної діяльності. якщо дипломат бажає мати успіх, він має прагнути сподобатися. Для того ж, щоб добре впоратися зі своєю місією, йому корисно створити собі позитивну репутацію у суспільстві країни перебування, рахуватися з обставинами, цікавитися громадською думкою, вміти аналізувати та прогнозувати дії та рішення, вміти вичікувати і навіть терпіти несправедливість заради уникнення більш значного лиха.

Хоча дипломатія являє собою мистецтво розв’язання міжнародних суперечностей та розбіжностей мирними засобами, тим не менш сутністю її є примушення, що визначає вирішальне значення в ній застосування стратегії настрашки.

Настрашка - це не стільці війна, скільки дипломатична стратегія, оскільки хоча вона і передбачає здатність забезпечити застосування сили, її головне призначення - загроза застосування сили. Мистецтво, що необхідно для цього, залежить не від якості військової підготовки, а від дипломатичної майстерності. На думку Дж. Спан’єра, “маніпулювання загрозою сили громадянськими особами і є дипломатія”.

Дипломатія та сила взаємозв’язані. Теза про те, що “дипломатія закінчується тоді, коли починають грохотити гармати”, є неправомірною. Більш того, мир може бути визначений як продовження війни іншими засобами. Військова сила як інструмент примушення часто є невід’ємною частиною дипломатії, і особливо це стосується дипломатії великих держав.

Якщо звернення до сили на практиці стане неможливим, то дипломатія, як відзначає Г.Кіссінджер, також втратить свою дієвість. Нездатність використовувати силу не тільки не призведе до зняття напруги, але може увічнити усі спори, якими б незначними вони не були.

Дипломатія має визначати свої цілі у світлі тієї сили, котра дійсно або потенційно є в її розпорядженні для здійснення цих цілей. Дипломатія має оцінювати цілі інших держав і ту силу, котра дійсно або потенційно є в них для здійснення цих цілей. Дипломатія має визначати, в якій мірі ці різні цілі є сумісними одна з одною. Дипломатія має використовувати засоби, придатні для здійснення цих цілей. Мистецтво дипломатії полягає в тому, щоб зробити правильний акцент у кожний конкретний момент на одному з існуючих засобів.

Дипломатія виникає на зорі людської історії. Вже у австралійських аборигенів зустрічається дипломатичний імунітет як перший встановлений принцип міжнародних відносин. Складна система дипломатичних відносин була створена давніми греками вже у V ст. до н.е., а давні римляни зі свого боку багато зробили для внесення порядку у міжнародні відносини створенням, зокрема, так званого “права народів”. Вперше в історії спеціальне урядове відомство для ведення закордонних справ було організовано у Візантійській імперії, його очолював “логофет дрому”. Була також створена спеціальна служба для організації прийомів іноземних послів.

Візантійське дипломатичне мистецтво перейняли венеціанці, які вперше створили завершену систему дипломатичної служби. Але до XVІ ст. посада венеціанського посла приносила мало радощів: посол не міг мати власність у країні перебування, йому не дозволялося брати з собою дружину, прийняття цієї посади було пов’язано з великими видатками, а якщо будь-хто відмовився б від нього, він мав сплатити великий штраф.

Надзвичайне значення, що його приділяли швидкому одержанню новин, було основною причиною встановлення постійних посольств, воно ж прирікало послів на постійне перебування при дворі, подібне до сучасних журналістів та “папарацці”.

Початок практиці функціонування постійних дипломатичних місій було покладено у XV ст.: перше постійне посольство у сучасному сенсі було акредитовано у 1450 р. герцогом Міланським при дворі флорентійського правителя Козімо деі Медічі, а обраним для цього послом був Нікодем деі Понтрамон.

Попервах посли не призначалися з числа шляхти, це були аптекарі, цирульники, купці, цехові майстри. Не вважалося також обов’язковим, щоб посол був вихідцем з країни, яку він представляв, і це породило існування міжнародних професійних дипломатів, що в різний час представляли різних суверенів.

Протягом тривалого часу посли викликали велику підозру у шпигунстві. навіть у 1653 р. швейцарський посланник при Олівері Кромвелі доповідав, що будь-який член парламенту, який вступав у розмову з іноземним послом, ризикував втратою місця. У Туреччині ж до послуг іноземних послів завжди був Семівежний замок.

Основою сучасної дипломатії стала теорія “постійних переговорів”, що була розроблена Арманом Жаном дю Плессі, кардиналом де Ришельє у його “Політичному заповіті”. Він першим прийшов до висновку, що мистецтво переговорів повинно бути предметом постійної діяльності, що метою дипломатії є створення міцних взаємовідносин. Він повчав сучасників, що інтереси держави завжди стоять на першому місці і є непохитними, вони не можуть приноситися у жертву сентиментальним і доктринальним забобонам. Ришельє першим заявив, що ніяка політика не може увінчатися успіхом без підтримки національної громадської думки, він першим встановив для цього систему внутрішньої пропаганди.

Декретом від 11 березня 1626 р. Ришельє поклав усю відповідальність за ведення зовнішніх зносин на одне відомство - Міністерство закордонних справ. Від його приходу до влади до Великої Французької революції французькі методи дипломатії були зразком для всієї Європи. Спираючись на досвід цих методів, у 1716 р. Франсуа де Кальєр написав свою видатну працю “Про ведення переговорів з суверенами”.

Дипломатична професія, як вона склалася на той час, з тих пір суттєво не змінилася, хоча б в силу того, що сутність державних інтересів та природа людських відносин залишаються незмінними. Основними функціями дипломатів як тоді, так і тепер є представництво своїх держав, надання та одержання інформації про стан справ та політичний курс держав, ведення переговорів, захист інтересів своєї держави та її громадян, заохочення дружніх відносин між двома державами. Важливою функцією дипломатів є також знайомство з людьми, у руках яких сконцентрована влада, і на основі цього оцінка ступеню їх впливу, визначення того, яка політика тепер вигідна, а яка - ні.

Як відзначав Демосфен, у владі посла скористатися зручними обставинами і, звідси, у його руках почасти влада над подіями. Більш того, раніше посол був майже єдиним посередником, здатним об’яснити одному уряду цілі й мотиви іншого уряду. Однак у ХХ ст. поруч з дипломатичними та консульськими службами провідні держави створюють великі спеціалізовані організації, діяльність яких має насамперед політичний і фінансовий характер (Інформаційна агенція Сполучених Штатів - ЮСІА, Агенція міжнародного розвитку - АМР, Британська Рада та інші). Такі організації працюють незалежно від посольств.

Характерними рисами старої, традиційної дипломатії були:

а) концепція європоцентризму, згідно якій Європа вважалася найбільш важливим з усіх континентів, і тому європейським справам приділялася центральна увага. Деяких дипломатів хвалили за те, що вони були добрими європейцями, тобто за те, що в їх очах добробут їх власної країни був функцією добробуту Європи;

б) ідея, що великі держави, які складають “європейський концерт”, мають більше значення і несуть більшу відповідальність, ніж малі держави;

в) ідея, що великі держави несуть спільну відповідальність за поведінку малих держав та збереження миру між ними;

г) наявність у кожній державі професійної дипломатичної служби, що використовувала одні й ті ж прийоми професійної техніки;

д) впевненість в тому, що серйозні переговори повинні бути тривалими і конфіденційними, в тому, що в той день, коли перестануть дотримуватися тайни переговорів, припиняться й самі переговори. Отто фон Бісмарк у 1873 р. сказав у прусському ландтазі: “Якщо ви хочете купити коня, то ви не станете повсюди гучно називати вищу ціну, яку ви згодні заплатити; і якщо ви хочете збути з рук свого коня, то ви не станете оголошувати нижчу ціну, за яку ви готові її уступити. Дипломатія повинна слідувати цій елементарній мудрості”.

Причиною переходу від традиційної до нової дипломатії після Першої світової війни стала впевненість у тому, що до міжнародних справ можна застосовувати ті ж ідеї та порядки, що розглядалися як ліберально-демократична основа внутрішньої політики. Цей перехід був пов’язаний з ім’ям Президента США Вудро Вільсона, який був лібералом-ідеалістом і разом з більшістю американців відчував недовіру до дипломатії і був сповнений місіонерською вірою у рівність націй.

В. Вільсон певною мірою був своєрідним західним аналогом Леніна. Перший з відомих “14 пунктів” Вільсона, проголошених 8 січня 1918 р., передбачав, що у майбутньому мають заключатися тільки “відкриті мирні договори, що обговорені відкритим шляхом”, і що “дипломатія буде діяти відверто і на очах усіх”.

На початку ХХ ст. дипломатія зазнала дві важливі зміни:

1) відмова Конгресу США ратифікувати підписаний Президентом Вільсоном Версальський договір завдала тяжкого удару по святості угод і надійності переговорів;

2) посилилось значення міжнародних організацій та постійних конференцій, породжених Лігою Націй, а потім - ООН, які породжують незагнуздані спекуляції, нестямну пропаганду, відрізняються станом невизначеності, проти якої націлений правильний метод дипломатичних зносин;

3) теорія рівності держав призвела до закулісної змови малих країн проти великих держав, що особливо проявилося після розпаду колоніальної системи.

Недоліками сучасного, вільсоніанського дипломатичного методу є також збільшення невизначеності у міжнародних відносинах, відсутність єдиного центру по керівництву зовнішньою політикою держави. Як відзначав на початку ХХ ст. Ж.Камбон, “демократія завжди буде мати послів і посланників, але питання - чи буде вона мати дипломатів”.

Все ж не можна не відзначити й позитивні аспекти, а саме те, що нова дипломатія поступово вводиться у чітко визначені міжнародно-правові рамки, що також характерно саме для ХХ століття. Кодифікація дипломатичних зносин було здійснено Комісією міжнародного права ООН, яка розробила Віденську конвенцію від 18 квітня 1961 р. про дипломатичні зносини.

Виділяються три класи глав дипломатичних представництв:

1) клас послів, нунціїв та інших глав представництв рівного рангу, акредитованих при главах держав;

2) клас посланників-міністрів та інтернунціїв, акредитованих при главах держав;

3) клас повірених у справах, акредитованих при міністрах закордонних справ.

У теперішній час прийнято давати главі дипломатичного представництва першого класу титул Надзвичайного і Повноважного Посла.

Глави дипломатичних представництв, акредитованих при якому-небудь уряді, в сукупності утворюють дипломатичний корпус, який становить єдине ціле та очолюється дуаєном, як правило главою дипломатичного представництва вищого рангу, який вручив вірчі грамоти раніше за інших.

Дипломатичний корпус проникнутий корпоративним, кастовим духом. Він підтримується дружніми відносинами між дипломатами різних країн, викликаними не в останню чергу спільністю образу життя та кар’єри. Дипломатичний корпус колективно здійснює захист своїх членів та їх привілеїв.

Керівництво дипломатичною діяльністю держави здійснює міністерство закордонних справ. Його глава представляє главі держави кандидатури на посади дипломатичних представників, дає їм інструкції, до нього звертаються дипломатичні представники іноземних держав при всіх зносинах з урядом країни перебування. По принципам і особистим якостям міністра закордонних справ звичайно роблять висновки про зовнішньополітичну програму уряду, його призначення або відставка завжди сприймаються як важлива політична подія. Враховуючи те, що дипломатія - це заняття, яке не допускає осілого образу життя, між міністерством закордонних справ держави та її дипломатичними представництвами безперервно відбувається обмін персоналом.

Форми дипломатичної діяльності.

Сучасна дипломатична діяльність реалізується у вигляді повсякденного представництва держави за кордоном, яке здійснюється її посольством (місією), участі представників держави у діяльності міжнародних організацій і установ, дипломатичних конгресах, конференціях, нарадах, дипломатичного листування, підготовки і укладання міжнародних договорів і угод, висвітлення у засобах масової інформації позицій уряду з тих чи інших зовнішньополітичних питань.

Офіційні письмові зносини між дипломатичним представником та міністром закордонних справ держави перебування приймають, як правило, одну з трьох основних форм:

1) нота, яка складається у першій або третій особі, починається та закінчується формулою ввічливості та повинна бути підписана;

Нота министра иностранных дел Великобритании на имя народного комиссара иностранных дел ссср

Воронцовский дворец, 11 февраля 1945 года

Ваше Превосходительство,

Во время подписания Соглашения между Правительствами Соединенного Королевства, Канады, Австралии, Новой Зеландии, Южной Африки и Индии и Советским Правительством относительно военнолпленных и гражданских лиц, освобожденных войсками, действующими под Советским Командованием, и войсками, действующими под Британским Командованием, я обязан зафиксировать, что моя подпись за Правительство Австралии не относится к условиям 6-й статьи Соглашения.

Имею честь, Сэр, быть покорным слугой Вашего Превосходительства.

Антони Иден

2) вербальна нота, яка складається у третій особі та не має адреси, підпису, але закінчується формулою ввічливості. Це документ, зміст якого має бути предметом серйозного розгляду, але який не передбачає оприлюднення;

Как известно Его Превосходительству Главному Статс-Секретарю Его Британского Величества по иностранным делам, между Посольством Его Британского Величества в Париже и Министерствами Иностранных Дел и Колоний имели место переговоры, касающиеся разграничения французской и английской зон мандата на Того.

После того, как франко-английская комиссия подготовила окончательное размежевание, проект которого был утвержден в Ломе франко-английскими комиссарами, были составлены совместный доклад и приложения к нему (описание границы и комплект карт) в трех оригиналах на каждом из языков, французском и английском, и все подписано в Ломе 21 октября 1929 года. <...>

Поскольку окончательное размежевание на местах может быть осуществлено лишь после того, как оба Правительства поставят друг друга в известность об их взаимном согласии, г-н де Флерио был бы весьма признателен г-ну Гендерсону, если бы он соблаговолил возможно скорее уведомить его о согласии Британского Правительства

Он пользуется случаем и пр.

Посольство Франции. Лондон.

30 января 1939 года.

3) меморандум, який представляє собою, як правило, детальне викладення фактів та основаних на них аргументів і на відміну від ноти не починається і не закінчується формулою ввічливості і не повинен бути підписаний.

Меморандум для маршала Сталина

Ниже приведены два основных военных вопроса, на которые американские начальники штабов хотели бы получить ответы на конференции в ближайшее время.

а) После того, как произойдет разрыв между Россией и Японией, будет ли для Вас существенным, чтобы оставались открытыми линии снабжения через Тихий океан в Восточную Сибирь?

б) Можете ли Вы дать заверения, что воздушным силам США будет разрешено базироваться на Комсомольск - Николаевск или какой-либо другой более подходящий район при условии, что операции и снабжение воздушных сил будут проводиться без нанесения ущерба русским операциям?

Ф.Д.Р.

5 февраля 1945 года.

Нота або меморандум уряду чи його дипломатичного представника можуть мати форму ультиматуму, тобто містити умови, на прийнятті яких наполягає держава, від імені якої вручається нота або меморандум. Ультиматум повинен містити вимогу швидкої, ясної і категоричної відповіді та може вимагати, щоб така відповідь була дана протягом певного строку.

Так, австрійський ультиматум Сербії був пред’явлений у вигляді ноти сербському урядові, датованої 23 червня 1918 р., що містила ряд вимог, в тому числі вимогу дати відповідь до 18.00 годин 25 червня. Ультиматум конкретизує остаточні умови або поступки. Звичайно, але не завжди, він містить погрозу застосування сили, якщо вимоги не будуть виконані.

Дипломатична діяльність здійснюється шляхом переговорів, що охоплюють усі форми спілкування між урядами та між їх представниками. Переговори - це пошук рішень шляхом мирних та взаємоприйнятних угод. Переговори ведуться у вигляді бесід, закритих бесід, нарад у вузькому складі, обідів-прийомів та офіційних конференцій.

Однією з основних форм дипломатичної діяльності є візити. Розрізняють державний, офіційний, робочий, неофіційний візити, візит проїздом та приїзд на урочистості. Будь-який візит містить наступні обов’язкові протокольні моменти:

1) зустріч високого гостя у першому пункті прибуття;

2) урочиста церемонія офіційної зустрічі;

3) ділова частина - зустрічі, переговори, бесіди, підписання документів;

4) представницькі заходи;

5) офіційні проводи.

Результатом переговорів є підписання міжнародних актів, таких як договори, конвенції, декларації, угоди, протоколи, а також обмін нотами. Ці міжнародні акти призначені мати обов’язкову силу, на відміну від деяких інших, наприклад, від Атлантичної хартії 14 серпня 1941 р., з якої не випливало ніяких юридичних зобов’язань. Терміни “договір” та “конвенція” охоплюють міжнародні акти, що мають обов’язковий характер (міжнародні угоди), що мають традиційну форму.

Договори, що заключаються між главами держав, містять наступні складові частини:

1. Преамбула, що містить: а) імена і титули високих домовляючихся сторін; б) коротке викладення завдань договору; в) імена і офіційні посади уповноважених, призначених високими домовляючимися сторонами; г) зазначення того, що уповноважені пред’явили свої повноваження, що були знайдені у належному порядку, і що вони погодилися про наступні статті.

2. Різні статті за сутністю договору, починаючи звичайно з більш загальних статей, потім більш особливих, і нарешті, в разі необхідності, статті про порядок виконання договору.

3. Статті про обсяг застосування договору, в тому числі про умови приєднання до нього.

4. Статті про ратифікацію, про вступ у силу та строк дії договору.

5. Заключні положення: умова про те, що “у засвідчення цього” відповідні уповноважені підписали даний договір та приклали до нього свої печатки; зазначення кількості підписаних копій, мов договору (із зазначенням того, що документ на кожній мові є однаково автентичним).

6. Зазначення місця і дати.

7. Печатки і підписи.

За бажанням сторін після завершення переговорів і до підписання договору у вигляді “додаткового протоколу” можуть бути оформлені нові положення. В цьому випадку вони підписуються в той же день і в тій же формі, що й основний документ. Іноді, однак, додаткові протоколи підписуються і ратифікуються пізніше.

Термін “декларація” вживається у основних двох значеннях:

по-перше, як так саме обов’язкова міжнародна угода, як і договір чи конвенція наприклад, Декларація Об’єднаних Націй, підписана у Вашингтоні 1 січня 1942 р. та Декларація чотирьох держав про загальну безпеку, підписана у Москві 30 жовтня 1943 р.);

по-друге, як спільна заява про наміри або політичний курс (подібно “комюніке”);

по-третє, як однобічна декларація, яка створює права і обов’язки для інших держав - оголошення війни, декларація про нейтралітет та ін.;

у четверте, як повідомлення однієї держави іншим державам з поясненням чи виправданням лінії її поведінки або з викладенням поглядів і намірів з певних питань. Декларації третього та четвертого типів у жодному випадку не носять характеру договорів.