Фаза дігресії відносин планетарного дуалізму.

Фаза дігресії відносин планетарного дуалізму - чи не найбільш складна та неоднозначна у історії його розвитку. Перш за все, вона охоплює два не дуже тривалі історичні типи сучасної світової системи, що мали перехідний характер - Берлінську та Версальсько-Вашингтонську системи. Крім того, ця фаза характеризується наявністю певних відхилень у відносинах планетарного дуалізму, поверховий яналіз яких може привести до помилкових висновків про їх сутність.

В умовах першої, Берлінської системи домінуючим імперіалістичним антагонізмом, багато в чому визначавшим розстановку сил на міжнародній арені, стала англо-германська суперечність. Так, розвиток цього антагонізму значною мірою пояснює історію дипломатичних переговорів між двома країнами за короткий час шлях від англо-германської угоди про розподіл сфер впливу в Китаї 1900 р. та англо-германських переговорів про союз проти Росії 1901 р. до початку політики оточення Німеччини, Мароканської кризи 1905 р. та утворення Антанти у 1907 р. як головної дипломатичної поразки Німеччини. Англо-германські розходження Г. Хальгартен пояснює тенденцією монополізувати для експортк капіталу та потреб власної промисловости максимум ринків збуту та джерел сировини.

Але головну загрозу для англійської Морської Сили становила стратегія східної експансії Німеччини, у рамках якої німецький Генеральний штаб та Німецький банк звернули свої погляди у бік Оттоманської імперії, що втілилось у проекті залізничної магістралі через Босфор та Багдад до Перської затоки. Лозунг германських правлячих кіл - "Наше майбутнє на морі!" - був прямим викликом Англії, де викликало сепйозне занепокоєння успішне здійснення Німеччиною програми військово-морського будівництва, яке поступово змінювало співвідношення морських потенціалів двох країн.

Заповнення геополітичного вакуума у Центральній Європі після об`єднання Німеччини та наступне неухільне зростання її стратегічного потенціалу призвели до того, що ця країна швидко перебрала на себе організуючу континенталістські функції, згадуючи свої арійськи коріння. Не будемо забувати, що гаслом німецької геополітики тих часів була боротьба з "прогнилим торгашеським Заходом".

Посилення Німеччини призвело до формування близької до біполярної міжнародної системи, коли баланс сил між двома таборами забезпечувало стабільність у Європі. За словами А. Дж. П. Тейлора, "перебування Бісмарка при владі було для великих держав гарантією миру, хоча б цей мир і був організований Німеччиною".

Водночас відбуваються кардинальні зрушення у талассократичній напівсфері, пов`язані зі сходженням американської сили. На думку І. Валлерстайна, "початок шляху США до теперішнього становища гегемону в світовій політиці слід датувати 1873 р. Саме в цей період почалась перша велика депресія капіталістичного світу-економіки і одночасно з цим почалось ослаблення гегемонії Британської імперії у світовій політиці". Геополітичним наслідком цих процесів було порушення попереднього балансу сил у світі, організованого британською морською гегемонією та виникнення ситуації рухомої рівноваги.

Однак погляд Валлерстайна про можливості США супернічати з Англією у глобальному масштабі є певним перебільшенням, адже США тоді ще навіть не завершила процес формування своєї території. В цей період щонайбільш можна вести розмову про остаточне утвердження їх домінації у Новому Світі після придбання Аляски у 1867 р. та приєднання ряду територій Канади. Події 70-80-х років можна розглядати лише як передумову переходу США до глобальної геостратегії, що починається після іспано-американської війни і особливо на початку ХХ ст. під час президентства Т. Рузвельта.

Поляризація між Сходом та Заходом знайшла зростаюче відображення у двох світових війнах (І. Валлерстайн вважає їх американо-германськими війнами за гегемонію) в умовах Версальсько-Вашингтонської системи. Американська ідея Заходу як єдиної "глобальної" цивілізації зіткнулась з германською расовою ідеєю, яка була невдалою спробою створити континентальну альтернативу Заходу, мабуть в силу неяскравої вираженості континентальної орієнтації Німеччини.

Хоча протистояння Схід-Захід, Суша-Море зростає, але в цей час все ще мала місце одна неув`язка, про яку згадує А. Л. Страус. Мова йде про те, що в обох війнах автократична Росія виступала на боці Заходу, який використовував стратегію неприпущення створення єдиного континентального блоку (та завдяки суперечливості геостратегії Німеччини), чого вже не було у Ялтинській системі

Відносини планетарного дуалізму в умовах Версальсько-Вашингтонської системи мали перехідний, а звідси нестабільний характер. Вони визначались остаточним перенесенням геополітичного центру талассократії за океан: англійська талассократія, ціною війни зруйнувавши (тимчасово) морську силу Німеччини, зазнала чуттевого удару від США з їх вимогою "свободи морів" та паритету морських озброєнь. Всі ці процеси створили передумови для розгортання планетарного дуалізму в умовах нової, Ялтинської системи.