Фаза стабілізації відносин планетарного дуалізму.

Фаза стабілізації відносин планетарного дуалізму відповідає Віденській системі як історичному типу сучасної світової системи та характеризується відсутністю континентального центру-гегемону, який міг би стримувати морську гегемонію Англії. Перемога над Наполеоном забезпечила повну гегемонію туманного Альбіону, відтепер зникала єдина альтернатива його світовому пануванню. Відносини планетарного дуалізму на певний час стабілізувались, і ця ситуація вдало підтримувалась британською політикою "блискучої ізоляції".

Врегулювання, досягнуте у Відні, настільки точно відповідало британським інтересам і пропозиціям, що коли міністр закордонних справ Кеслрі представляв документи парламенту, він додав проект перших британських пропозицій, демонструючи їх надзвичайну близкість до оригіналу.

Засобом придушення у самому зародку будь-яких експансіоністських тенденцій з боку Франції став Чотирьохсторонній альянс, до якого, крім Англії, увійшли Австрія, Прусія та Росія. Іншим механізмом стримання Франції та забезпечення домінації Англії на континенті, зі збереженням нею політики “блискучої ізоляції”, був створений за її підтримкою Германський союз.

На думку Г. Кіссінджера, “створена для захисту від спільного зовнішнього агресора, германська конфедерація опинилась геніальним творінням. Вона була надто сильною для нападу на неї Франції, але надто слабкою і децентралізованою, щоб загрожувати сусідам. Конфедерація врівноважувала виключну воєнну силу Прусії та виключний престиж та легітимність Австрії”.

З метою неприпущення виникнення альтернативної її могутності континентальної сили, Великобританія підтримувала також збереження Австрії. Якщо у ХVІІІ ст. Мальборо, Картерет і Пітт декілька разів вступали у війну, щоб не дати Франції ослабити Австрію, то потім Австрія скоріше розглядалась як корисна противага російському посиленню на Балканах та Чорному морі.

Невдача Франції у її боротьбі з Англією була значною мірою зумовлена тією “неув’язкою”, на яку звернув увагу А. Страус: “невдачливим претендентом на гегемонію була корінна атлантична держава, Франція: вона воювала проти консервативних імперій Сходу; а його найкрупнішим особливим противником з тих, хто ніс відплату, була інша атлантична держава - Британія”.

Дійсно, хоча Наполеон ототожнювався з силами Суші, багато в чому французька історія носила атлантистський характер, зокрема, вона була основним історичним противником Австрії та всіляко підтримувала роздробленість Німеччини. У ситуації невдачі континенталістського проекту у Франції, яка завжди тяжіла до лібералізму та прогресизму, виникають сприятливі обставини для геополітичної переорієнтації на союз з Великобританією.

Після 1815 р. дружба Англії та Франції стала правилом, ворожнеча – виключенням. Франція була єдиною країною, з якою англійці заключили в цей період письмову союзну угоду, що мала силу. Суперечки через тихоокеанські острови у часи Польської монархії відсувалися на другий план співробітництвом між Наполеоном ІІІ та Англією у Сірії, Китаї та Мексиці.

Більшу частину ХІХ ст. обидві країни представляли Європу в усьому зовнішньому світі, за виключенням віддалених внутрішньоконтинентальних районів Середньої Азії, що створювало спільність місії. Навіть у Середземномор’ї протягом ХІХ ст. Англія та Франція частіше були союзниками, ніж суперниками, за єдиним серйозним виключенням Єгипетської кризи 1840 р.

Всі суперечності між ними тут були обумовлені виключно особливостями геополітичної свідомості у обох країнах. Англія, яка закріпилась у Гібралтарі та на Мальті, розглядала Середземномор’я виключно з точки зору морської моці. Вона прагнула, щоб його опоясували напівзалежні держави та не збиралась безпосередньо поширювати свої володіння в цьому регіоні, але вона також не мала намірів допускати інші держави в це “британське озеро”.

Однак Франція, в цілому поділяючи такий погляд на європейське узбережжя Середземномор’я, бажала продовжувати континенталістські традиції походу Бонапарта у Єгипет 1798 р. та заснувати нову Римську імперію, яка б компенсувала її втрати у Європі. Окупація Єгипту англійськими військами, хоча і призвела до розпаду “ліберального союзу”, та все ж за ним не послідувала війна між Францією та Англією.

Франція та Англія поступово прийшли до примирення, але скоріше на умовах Англії, ніж Франції. Ці дві країни зближувались, коли Франція проводила пасивну політику щодо позицій Англії на континенті, та відштовхувались одна від одної, коли Франція загрожувала відродити свої прагнення до європейської континентальної гегемонії.

Англія до тих пір була дружньою у відносинах з Францією, доки та терпіла своє приниження і не вимагала перегляду Віденських трактатів 1815 р. На догоду Англії Франція була змушена відмовитися від поширення свого впливу у Бельгії, на Піренеях, відійти від активної колоніальної політики. Також Англія наполегливо прагнула добитись відкриття французького ринку для англійських товарів. Незважаючи на окремі успіхи (завоювання Алжіру), змінити співвідношення сил, яке склалося у 1815 р., Франція у період існування Віденської системи так і не змогла. Говорячи про Францію цього періоду, А. Ламартин відзначав: ”Франція нудьгує”.

Віденська система була системою англійської гегемонії на морі, яку не могла стримати жодна континентальна держава. Тенденції її розвитку визначались водночас поглибленням планетарного дуалізму, етапами якого були розпад священного союзу, революція 1830 р., Мюнхенгрецька та Берлінська конвенції 1833 р., революція 1848 р., створення “союзу трьох імператорів”. Особливе значення має те, що починаючи з проголошення доктрини Монро у 1823 р. відбувається поступове примирення Англії та США, яке заклало підвалини майбутього “атлантичного співтовариства”.

Асимілювавши Францію, що, враховуючи дисконтинуальний характер її державності, було не дуже складною справою, Британія зіткнулась з більш серйозною загрозою. Тут слід зазначити, що Британія не розглядала загальне розповсюдження представницьких (демократичних) інституцій та інших ознак торгівельного строю гарантом світопорядку під своєю гегемонією, на відміну від США. Будь-які внутрішні соціально-економічні перетворення іноземних держав не розглядались нею як підстава для силового втручання до тих пір, доки це не призводить до порушення існуючої рівноваги сил.

Саме тому надто пізно Британія зрозуміла міру тієї загрози, яка виникла для її домінації у особі мілітаризованої Германської імперії. Як відзначає Зб. Бжезінський, “в кінцевому рахунку, європейська система, що виникла у 1815 р., зазнала невдачі, опинившись нездатною ані асимілювати створену германську національну державу, ані протистояти центробіжним силам шовінізму, що народжувалися тоді”. Порушення системи європейської рівноваги сил, що його підтримувала Великобританія, після виникнення у Центральній Європі об’єднаних Італії та Німеччини, викликало докорінну трансформацію сучасної світової системи, обумовивши новий етап розвитку планетарного дуалізму.