Лекція 8. Історичний розвиток сучасної світової системи

1. Вестфальська система (1648-1789)

2. Віденська система (1815-1871)

3. Берлінська система (1878-1914)

4. Версальсько-Вашингтонська система (1919-1939)

5. Ялтинська система (1945-1991)

6. Сучасні тенденції світосистемної трансформації

Після геополітичної революції розвиток сучасної світової системи визначається зміною її історичних типів на основі змін геоісторичних форм планетарного дуалізму, які проявлялись у зміні геополітичного масштабу центросилових відносин та самої конфігурації співвідношення геополітичних сил.

Відображуючи спільну для усіх його етапів сутність планетарного дуалізму, поняття його геоісторичної форми передбачає можливості еволюції даного феномену у рамках сучасної світової системи, розкриває зміни у змісті відносин планетарного дуалізму на кожному етапі його розвитку.

Відправними точками у чергових циклах еволюції сучасної світової системи були крупні збройні конфлікти, під час яких здійснювалось кардинальне перегрупування сил, змінювався баланс міждержавних інтересів, відбувався серйозний перегляд кордонів та сфер впливу. Саме такі конфлікти насамперед були засобами зміни геоісторичної фази планетарного дуалізму.

Поняття геоісторичної фази планетарного дуалізму характеризує певний спосіб реалізації основної суперечності сил Суші та Моря. Найбільш суттєвим тут є характеристика структури, конфігурації центросилових відносин, яка може бути дана тільки з урахуванням загальної особливості останніх, що полягає у дисперсії міжнародної влади як у талассократичній, так і у теллурократичній напівсферах.

В реальності це призводило до паралельного існування та розвитку двох тенденцій – до інтеграції відповідних напівсфер під владою домінуючого у дану епоху центру сили та до формування поліцентричності як перешкоди глобалістичним зазіханням. Подібна інтеграція забезпечувала існування біполярної структури сучасної світової системи. Фактично біполярність на глобальному рівні сучасної світової системи існувала завжди, або як реальність, або як тенденція до формування подібної конфігурації співвідношення сил.

Встановлення у кожній з напівсфер гегемонії певної великої держави створює ситуацію динамічної рівноваги у балансі сил між теллурократією та талассократією. Гегемонія у сучасній світовій системі означає, по визначенню І. Валлерстайна, що одна держава має геополітичну можливість створювати стабільні системи нерівномірного суспільного розподілу влади. Результат – періоди миру у сучасній світ-системі, не повної відсутності війн, а миру між великими державами.

Під великими державами І. Валлерстайн розуміє привілейовану групу суверенних держав, які мають достатньо великі розміри та багатство, щоб забезпечити міцну фінансову базу для розвитку воєнного сектору. Періоди гегемонії, вони ж періоди миру, історично нетривалі (25–50 років). Як відзначає Т. Хопкінс, гегемонія забезпечується під час світових війн, що тривають, як правило, протягом тридцяти років (Тридцятирічна війна, наполеонівські війни, тридцятирічні "американо-германські" війни).

Навпаки, в умовах, коли гегемонія в одній напівсфері співвідноситься з поліцентризмом, мультіполярністю у іншій, створюється ситуація достатньо небезпечна для міжнародного миру. Вона визначається порушенням рівноваги між теллурократією та талассократією, намаганнями єдиного гегемона встановити свою вирішальну домінацію в усій сучасній світовій системі.

Зміни гегемонів у напівсферах здійснюються як під час збройних конфліктів, так і відносно мирним шляхом своєрідного “спадкоємства”. Традиційним для науки про міжнародні відносини є виділення наступних історичних типів сучасної світової системи:

• Вестфальська (1648 – 1814 р.р.);

• Віденська (1815 – 1877 р.р. );

• Берлінська (1878 – 1918 р.р.);

• Версальсько-Вашингтонська (1919 – 1945 р.р.);

• Ялтинська (1945 – 1991 р.р.).

Характер функціонування та розвитку кожної з них знаходится у безумовній тісній залежності від відповідної геоісторичної фази планетарного дуалізму.

Фаза консолідації протилежних сторін планетарного дуалізму.

Фаза консолідації відносин планетарного дуалізму становить особливу геоісторичну фазу в розвитку планетарного дуалізму, що визначається складними процесами структурування теллурократичної та талассократичної напівсфер сучасної світової системи.

Вона відповідає Вестфальській системі як історичному типу сучасної світової системи. Для Вестфальської системи характерною є ситуація боротьби за гегемонію у океанічній напівсфері між Англією та Голландією та у континентальній напівсфері – між Францією та Іспанією. Основна суперечність Суші та Моря втілюється на першому етапі її розвитку у гострій боротьбі між Голландією та Іспанією, а на другому етапі – у англо-французькому протиборстві. Подібна геополітична ситуація відповідає процесу консолідації талассократії та теллурократії, що відбувається у цей період.

На основі суми видатків на утримання та розвиток флотів та кількості бойових кораблів у їх складі Дж. Модельскі та У. Р. Томпсон відносять до розряду великої морської держави країну, сума видатків або кількість бойових кораблів якої досягла 50% суми видатків або кількості бойових кораблів усіх інших морських держав. Такими великими морськими державами були у XVІ ст. - Португалія, у XVІІ ст. - Голландія, у XVІІІ - XІX ст. Великобританія, а після 1945 р. - США, які здійснювали гегемонію у талассократичній напівсфері.

Спостерігається, таким чином, поступове посилення атлантичних тенденцій, поступові зрушення центрів гегемонії талассократії на Захід. На думку Т. Хопкінса, голландська гегемонія зробила можливим ствердити капіталістичний світ-економіку як історичну соціальну систему, британська гегемонія зміцнила її фундамент, а гегемонія США максимально розширила та поглибила капіталістичний світ-економіку і в той же час визволила ті сили, що мають привести сучасну світову систему до її кінця.

Португалія була першою великою морською державою, яка ще у період геополітичної революції здійснювала гегемонію на морі. Засновник португальської морської міці, принц Енріке Мореплавець став першим "свідомим творцем нової організації суспільної праці, необхідної для відкриття океанських шляхів". Так, невідомо для себе, він опинився першим попередником злиття ейкумен, що його здійснили Португалія та Іспанія протягом Великих географічних відкрить.

Наприкінці XVІ ст. центр морської гегемонії змістився на Північний Захід, у більш атлантичні, протестантські Сполучені Провинції, що було важливим етапом формування західної талассократії. Їх міць грунтувалась виключно на морській силі та використанні морських ресурсів. Голландія була Фінікією нових часів, голландців називали “візницями усіх морів”.

Могутня Ост-Індська компанія, утворена у 1602 р.,заснувала в Азії імперію з володінь, що їх відібрано було в Португалії, а після захоплення мису Доброї Надії (близько 1650 р.) встановила контроль над басейном Індійського океану. Торгівля її поширювалася до Китаю та Японії, Ост-Індська компанія претендувала на монополію торгівлі зі Сходом і змушувала правителів східних країн зачиняти доступ в їх держави для інших європейських торгівельних кораблів.

Існування Голландії як морської держави знаходилось у тісній залежності від могутності іспанської монархії. Планетарний дуалізм Суші та Моря уособлювався в цей час боротьбою Іспанії та Голландії. Незважаючи на те, що у 1608 р. Іспанія була змушена визнати незалежність Голландії, жорстка боротьба продовжувалась ще понад півстоліття, здійснюючи визначальний вплив на розстановку та співвідношення сил. Ні в якому випадку не бувши религійною війною або тількі економічною боротьбою, конфлікт постійно відтворювався агресивними зазіханнями голландців, тісно пов`язаних з колоніальною експансією та мануфактурним виробництвом.

Більш того, періоди миру з Іспанією завдавали центрам легкої промисловості країни значної шкоди, подібно до певних кризових тенденцій у економіці США після другої "холодної війни". Саме проникнення Голландії у Південно-Східну та Південну Азію, на Далекий Схід та в Америку перешкоджало встановленню міцного миру з Іспанією, у володіннях якої Голландія бачила величезні стратегічні та комерційні можливості. Голландія прагнула контролювати доступ до американського серебра, від надходжень якого залежала уся її торгівля, і тому війни у Америці та Азії фактично ніколи не припинялись в цей період.

Перетворивши війну з Іспанією у світовий конфлікт, Голландія створила ситуацію, в якій Іспанія не могла розраховувати на перемогу. В свою чергу, хоча боротьба Іспанії та Голландії й закінчилась перемогою останньої, але ця перемога була початком її занепаду, тому що відтепер зникала зацікавленість Англії та Франції, могутність яких поступово зростала, у збереженні сили та незалежності Сполучених Провінцій. Англія прагнула захопити морську торгівлю Голландії та зайняти її місце “володарки морів”, а Франція жадала придбати іспанські Нідерланди. Під ударами двох об’єднаних держав Голландія, беззахисна проти нападу з суші, малочисельна та очолювана неспроможним урядом, пала дуже швидко.

Характер політичного режиму Голландії, її національний характер, були важливими причинами її кінцевого занепаду. Правління Вільгельма Оранського характеризувалося політикою опору французькій експансії, який проявлявся скоріше на суші, ніж на морі, що зумовило швидкий занепад флоту, особливо в умовах припинення війни з Англією.

Вже як король Англії, Вільгельм Оранський продовжував свою попередню політику, спираючись на англійську морську силу та використовуючи голландські ресурси для сухопутної війни. Переслідуючи виключно сухопутні цілі, Голландія за Утрехтським договором не придбала нічого, що могло б зміцнити її морську силу.

Занепад її був неминучим в умовах непримиримої ворожості Людовика XІV. Лише союз з Францією був здатний запобігти стрімкому падінню Голландії, але цьому чинили опір як французький, так і голландський уряди.

На думку А. Мехена, дружба з Францією, що забезпечила б Голландії мир на сухопутному кордоні, дозволила б тій, по крайній мірі протягом більш тривалого часу, оспорювати в Англії панування на морях, а союз двох флотів міг би стримувати рост величезної морської сили Англії. Це відповідало стратегічним інтересам Франції, як їх розуміли Генріх ІV та Рішельє у першій половині XVІІ ст.

Геостратегічний курс, накреслений Генріхом ІV і, особливо, великим кардиналом Рішельє, визначався орієнтацією на перетворення Франції у велику морську державу шляхом розвитку морської торгівлі, риболовства та сильного флоту, засновником якого і вважається Рішельє. Потреба стримання могутності австрійських та іспанських Габсбургів, між володіннями яких знаходилася Франція, диктувала орієнтацію на союз із протестантськими німецькими державами та Голландією. Союз з останньою був необхідним також для стримання традиційного ворога Франції – Англії.

Політика Рішельє була продовжена Ж.-Б. Кольбером, який прискорив реалізацію ряду необхідних заходів для створення для Франції ефективно керуємого виробництва, судноплавства, колоніальної імперії та заморських ринків, тобто усіх головних елементів морської сили.

Але для досягнення своєї мети – національної величі Франції – Людовік XІV врешті-решт обрав сухопутну експансію, чому сприяла слабкість сусідів Франції та великі ресурси королівства. Переорієнтація Людовіка XІV на досягнення континентальної гегемонії, через збільшення військової сили та територіальну експансію, змусила Англію та Голландію до союзу, який на певний час знищив морську силу Франції.

Альтернатива цій політиці Франції полягала у створенні такої морської сили, яка забезпечила б їй переважання у Європі. Її рекомендував у своєму проекті Г.-В. Лейбніць. Із суто талассократичних позицій він пропонував дивитись на територіальну експансію як на другорядне завдання, а на зростання заморських володінь – як на найпершу мету Франції. Безпосереднім об’єктом талассократичної експансії Франції Лейбніць вважав Єгипет, завоювання якого надавало контроль над великим торгівельним шляхом та відкривало перспективу захоплення важливих опорних пунктів у Середземному та Червоному морях.

“Завоювання Єгипту, цієї Голландії Сходу, нескінченно легше, ніж завоювання Сполучених Провінцій, - писав Лейбніць. – Франції потрібен мир на Заході, війна у віддалених краях”. Описуючи небезпечність війни з Голландією, філософ наголошував, що на протилежність їй, “володіння Єгиптом відкриває шлях до завоювань, гідних Олександра; крайня слабкість мешканців східних країн більше не становить таємниці. Той, хто буде володіти Єгиптом, буде панувати також на берегах та островах Індійського океану”.

На думку англосаксонських геополітиків, те, що Людовік XІV не прийняв до уваги пропозиції Лейбніца, призвело до сумних наслідків для Франції. “Хибна політика континентальної експансії поглинала достатки країни і була подвійно шкідливою, - відзначає А. Мехен, - тому що , залишаючи беззахисними колонії та торгівлю, вона дозволяла противнику у випадку війни відрізати Францію від найбільшого джерела багатства, як це в дійсності і сталося”.

У боротьбі за досягнення континентальної гегемонії Людовік XІV завдав великої шкоди морській силі Франції. Прагнучи перешкодити реалізації іспанських зазіхань на Португалію, він фактично запросив Англію у Середземномор’я та штовхав Португалію до альянсу з нею через шлюб Карла ІІ з португальською інфантою. В решті-решт Португалія стала залежним форпостом Англії, що сприяло зміцненню останньої як провідної морської держави.

З іншого боку, дипломатична стратегія Людовіка XІV була спрямована на ізоляцію Голландії. Прагнення до знищення Голландії та до континентальної експансії, безумовно, були на користь Англії як морської держави, бо переважна частина здобутків від розорення Голландії мала перейти до неї. Все це призвело до того, що вперше з часів Середньовіччя у Семирічній війні Англія перемогла Францію одна, майже без союзників, хоча остання мала їх вдосталь, і це стало можливим лише тому, що англійський уряд спирався на морську силу.

“Хто може заперечувати, - риторично запитує А. Мехен, - що уряд, який однією рукою посилював своїх підупадаючих союзників живлячим припливом грошей, а іншою виганяв своїх ворогів з моря і з головних володінь - Канади, Мартиніки, Гваделупи, Гавани, Маніли, - забезпечив своїй країні найпершу роль у європейській політиці; і хто може не бачити, що сила, закладена в цьому уряді, який володів лише тісною та бідною ресурсами територією, виросла прямо з моря?”.

Вже на початку XVІІ ст. морська сила Англії досягла значної висоти у порівнянні з іншими державами, особливо завдяки послідовній діяльності уряду у напрямку створення великої морської торгівлі та блискучого військово-морського флоту з метою встановлення контролю над морем. Демонстрацією цілей Англії щодо утвердження свого панування на морі були, зокрема, вимоги належного вшанування англійського прапору іноземними кораблями.

Завоювання Ямайки поклало початок британській збройній експансії, яка супроводжувалася мирними заходами, спрямованими на зростання англійської торгівлі та судноплавства. Згідно Навігаційного акту , імпорт цих товарів у Англію та її колонії має здійснюватись виключно англійськими судами або судами країн-експортерів, що було спрямовано проти голландців як тогочасних монополістів європейської транзитної торгівлі.

Традиції політики підтримки морської величі Англії збереглись і в часи Реставрації. Карл ІІ розглядав прагнення Франції створити сильну морську військову та торгівельну міць як головну загрозу для його країни, бо “звичай Англії – командувати на морі”. У правління Вільгельма ІІІ Оранського, “завдаючи на морі удари Франції як відкритий її ворог, Англія в той же час підкопувалась – по крайній мірі так вважали багато хто,- як коварний друг, під морську силу Голландії”.

Надавши ведення сухопутної війни з Францією та Іспанією Голландії, а собі – ведення морської війни, Англія отримала й відповідні результати за Утрехтським миром 1713 р. Окрім торгівельних привілеїв, вона встановила свій контроль над Гібралтаром та портом Маон у Середземному морі, Ньюфаундлендом, Новою Шотландією та Гудзоновою затокою у Північній Америці, утвердившись, таким чином, у Новому Світі та Середземномор’ї. В той час як Англійське королівство поступово перетворювалось у Британську імперію, морська сила Франції зникла, а морська сила Голландії, придбання якої були на суші, відтепер постійно знижувалась. Дуже швидко Голландія втратила провідне становище серед морських держав.

Талассократична гегемонія на початку ХVІІІ ст. переходить до Великобританії, що співвідноситься з відповідними процесами у світовій економічній системі, як це відзначає А. Г. Франк: “В умовах експансивного росту в епоху торгівельної революції ХVІІІ ст. гегемонія у світовій системі перейшла до Британії, а світова торгівля змістилася на Захід, в Атлантику. “Торгівельний трикутник” між Західною Європою, Африкою та Карибським басейном – Північною Америкою все в більшій мірі заміщував євразійську торгівлю”. Показово, що встановлення морської гегемонії Британії передувало її економічній домінації.

Встановлення британського морського панування визначало необхідність переходу цієї держави до проведення такої політики, яка унеможливлювала б створення єдиного континентального блоку або посилення якоїсь одної великої континентальної держави. Вона мала форму політики, спрямованої на підтримку рівноваги сил у Європі, яка суттєво вплинула на подальший розвиток сучасної світової системи.

Г. Кісінджер вважає, що “виникнення у ХVІІІ та ХІХ століттях європейської рівноваги сил співставимо з переустроєм світу в період після закінчення “холодної війни”. Як і тоді, рухнувший міжнародний порядок породив численні держави, переслідуючи свої національні інтереси і не стримуючи себе ніякими вищими принципами. Тоді, як і тепер, держави, що створюють міжнародний порядок, прагнули до визначення своєї міжнародної ролі”.

Якщо з першою частиною цієї тези погодитися дуже важко за певних обставин, які розглядаються нижче, то друга частина є цілком правомірною. Ще наприкінці ХVІІ ст. британська громадська думка була переважно ізоляціоністською і ідея здійснення ролі балансиру не дуже їй імпонувала. Вважалось, що немає потреби боротись з невизначеними труднощами, які може колись створити якась країна.

Навіть після досягнення згоди про важливість для країни рівноваги сил, вігі стверджували, що Великобританії слід втручатися у справи на континенті лише в умовах наявності безпосередньої загрози для її ліквідації. Торі, навпаки, головний обов’язок Великобританії вбачали у формуванні, а не просто захисті рівноваги сил, наполягаючи на британській участі у спільних об’єднаннях постійного характеру, через які Лондон може впливати на події.

На початку ХІХ ст. Великобританія від захисту системи рівноваги сил від випадку до випадку перейшла до дій подібного роду, що базуються на заздалегідь продуманих передумовах. До цього такого роду політика велась прагматично, у відповідності з душевним складом британців, - чинився опір будь-якій країні, що загрожувала європейській рівновазі, причому у ХVІІІ ст. такою країною незмінно була Франція.

Конфлікт між Францією та Англією протягом XVІІІ ст. був центральним конфліктом європейської політика, як це визнають також Д. Маккей та Г. М. Скотт. Велика Французька революція загострила англо-французький конфлікт, який на заключній стадії (1793-1815 р.р.) носив характер боротьби за торгівельно-промислову гегемонію у світі, і одержати перемогу в цій боротьбі можна було лише на суші (тому лише розгром Наполеона у Росії дозволив Англії створити коаліцію, яка нанесла Франції остаточну поразку).

Стратегія підтримання рівноваги сил у континентальній Європі цілком та повністю суперечила французькій стратегії встановлення континентальної гегемонії. Універсальний характер геополітичних прагнень обох держав визначив те, що “планетарний характер битви між Сушею та Морем вперше виявився за часів війн Англії проти революційної Франції та Наполеона”. Але суперечність між силами Суші та Моря ще не викристалізувалась у чисте, абсолютне протистояння, сили Моря самі ще не могли досягти рішучої перемоги та були змушені спиратись на сили континентальних держав – Росії, Австрії, Прусії.

Англії вдалося сколотити антифранцузьку коаліцію, але вона була розгромлена Наполеоном у 1805–1806 р.р. Однак в той же час битва при Трафальгарі зірвала план французького військового десанту на Британські острови. Це значною мірою було наслідком відмови Франції Старого режиму від акценту на розвиток морської сили та стримання її зростання в Англії, підтверджуючи висновок А. Мехена про те, що безконтрольне панування Англії на морях “було за відсутності гідного їй суперника важливим з факторів військового характеру, що визначили кінцеву раду”. Саме ця обставина визначила невдачу континентальної блокади, введеної Наполеоном проти Англії з метою створити у ній кризу перевиробництва та разом з двома головними помилками – війнами з Росією та Іспанією – призвела до його остаточної поразки.