50. Свобода

Свобода — одна з характерних рис людини, яка полягає в тому, що вона (подібно до Бога) може діяти (чи не діяти) з власної волі, не детермінуючись обставинами. С. є підставою моральності людини. В політичній сфері розширення свобод передбачає посилення відповідальності.

Свобода є фундаментальною характеристикою людського існування, оскільки свобода не те, чим володіють люди, а те, чим вони є за своєю суттю. Як універсальна характеристика людського буття, свобода стосується здатності людини обирати своє буття та керувати ним і безпосередньо пов'язана з відчуттям залежності, відчуження та відповідальності.

51. Софісти

Софісти — давньогрецькі мислителі V ст. до н. е. (Протагор, (оргій та ін.), які вперше поставили людину в центр філософського пізнання (людина — міра всіх речей). Суб'єктивізували і релятивізували істину, не гребували різними засобами, щоб збити з пантелику суперника.

Слово «софізм» означає міркування, побудовані таким чином, що містять навмисне допущену помилку і, звичайно, приводять до хибних висновків. Часто диспути софістів перетворювалися на безрезультатні суперечки, звідки й одіозне значення софіст — людина (оратор), яка готова за допомогою будь-яких прийомів захищати певні тези, не враховуючи об'єктивну істинність чи хибність цих тез.

Початково «софіст» мало значення майстер, художник, мудрець, однак з другої половини 5 століття до н. е. термін набув спеціального змісту, що пов'язане власне з діяльністю софістів. Софісти — це перші в світовій історії платні вчителі мудрості, давньогрецькі педагоги. Найвідомішими серед них були Протагор, Горгій, Антифонт, Продік, Гіппій, Лікофрон. Софісти також були першими в історії сучасної цивілізації представниками інтелігенції. Софізм породив новий тип соціальних стосунків між вчителем та учнем — рівноправне взаємовигідне спілкування. Вони навчали самостійно мислити і переконувати інших людей, що нерозривно пов'язано із утвердженням демократії у давньогрецьких полісах.

52. Субстанція

Субстанція (пат. substantia — сутність) — незмінна першооснова всього сущого. Згідно з уявленням прихильників субстанційної моделі світу С. породжує всі явища світу і є їх об'єднуючим началом. Матеріалісти вважали субстанцією матерію, ідеалісти — Бога.

Під субстанцією у філософії розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і в самому собі. В залежності від характеру і загальної спрямованості філософської концепції, виділяється одна субстанція (дух або матерія) - монізм, дві субстанції - дуалізм, наприклад, дух і матерія одночасно (Рене Декарт), множина субстанцій - плюралізм, монади у німецького філософа Готфріда Лейбнща

В історії філософи існували різні підходи до розуміння субстанції як суттєва властивість, субстрат, конкретна індивідуальність, логічний суб'єкт тощо. В античній філософії називалися різні субстанції, наприклад, чотири стихії Емпедокла. Арістотель під субстанцією розумів першу суть і розглядав як основу, невіддільну від індивідуальності речі Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження органічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання. Одним з перших таку спробу зробив Р.Декарт, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення. Для Декарта природа — це величезний механізм, в якому все здійснюється відповідно до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву отже, має існувати і відповідна субстанція. Зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів.

Фр. Бекон під субстанцією розумів граничну основу буття, що ототожнює її із формою конкретних речей Спіноза стверджував, що субстанція тотожна природі, всій різноманітності її властивостей і відносин .За Спінозою, субстанція є причиною самої себе. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція – це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог – це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе. Визначивши як основну властивість субстанції-природи самопричинність, Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція має атрибути, яких незкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два — протяжність і мислення та модуси, які, характеризуються можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу.

Пізніше, у XVII - початку XIX ст, німецькі філософи Кант і Гегель збагатили вчення про субстанцію тим, що розглядали її як дещо внутрішнє, мінливе І суперечливе, як таке, що саморозвивасться.

Є прихильники не тільки матеріалістичної концепції субстанції, але і духовної, що приймають як субстанцію божественну волю (неотомізм, християнський еволюціонізм та Ін ) Розуміння духовної субстанції філософи обґрунтовують, спираючись на положення англійського філософа Джорджа Берклі За основу всього сущого Джордж Берклі брав дух, для нього існувала тільки духовна субстанція.