33.Антропологізм

Антропологізм – філософська концепція, яка всі світоглядні проблеми ( що таке світ, суспільство, Бог та ін..) роглялає крізь призму людини Людина є мірою всіх речей (Протагор).

Антропологізм, філософська концепція, представники якої убачають в понятті «людина» основну світоглядну категорію і стверджують, що лише виходячи з неї і можна розробити систему уявлень про природу, суспільство і мислення. Прибічники А. обстоюють або матеріалістичні, або ідеалістичні погляди. Найбільш значними представниками матеріалістичного А. були До. Гельвеций, Л. Фейєрбах і Н. Р. Чернишевський . Ввів і універсально обгрунтував антропологічний принцип у філософії Фейєрбах. Категорія «чоловік» була висунута ним як антитеза «ідеї» і «духу» — понять, в яких резюмувався об'єктивний ідеалізм, що панував в той період. Починаючи з 2-ої половини 19 ст швидко розвиваються ідеалістичні варіанти А. (Ф. Ніцше, Ст Дільтей, Р. Зіммель ). Якнайповніше його обгрунтування було дане М. Шелером, одним з творців сучасної ідеалістичній філософській антропології. Її прибічники (А. Гелен і ін.), а також близькі їм по духу філософи-екзистенціалісти висувають категорію «чоловік» як антитезу понять «суспільство» і «природа». Обмеженість А. виявляється перш за все в абстрактному і однобічному розумінні самої людини, в невмінні врахувати особливості його життєдіяльності як суспільств. істоти. А. у будь-яких його варіантах означає ідеалізм в розумінні суспільства, зведення об'єктивних соціальних стосунків між людьми до зв'язків, що ідеалістично зрозуміли, між «Я» і «Ти». Як методологічний принцип А. набув поширення в немарксистській соціології, етиці, естетиці. Детальніше за див.(дивися) Філософська антропологія .

34. Апріорі

Апріорі (лат. a priori — з попереднього досвіду) — ідеї, форми пізнання, які, на думку деяких мислителів, наявні в свідомості до досвіду, не набуті з досвіду. У філософії Канта категорії проголошуються апріорними формами мислення. Апріоризм близький до концепції вроджених ідей. Протилежним до А. є поняття апостеріорі.

Термін «апріорі» прийшов до нас із середньовічної схоластики. Він наповнений глибоким змістом і існує ще з часів Аристотеля. Саме слово сталося з латинського виразу apriori «від попереднього».

Апріорним у філософії називається те знання, яке неможливо спростовується, але й не доводиться дослідним шляхом.

У працях стародавніх філософів і схоластів апріорне пізнання виділялося як розуміння речі з її передумов, йому протистояло апостеріорне – розуміння передумов з речі.

Лейбніц, який створив філософську доктрину монадологію, стверджував, що повне пізнання речі з передумов її появи можливо лише тоді, коли ці передумови є «вічними істинами», що змінює значення виразу «апріорі», розшифровуючи його як умоглядне пізнання, а пізнання апостеріорі – як дослідне пізнання.

У теорії пізнання, раціоналізмі, логіці, емпіризмі та інших європейських течіях філософії апріорі стало часто вживатися завдяки роботам Канта – їм він став позначати не потребують доказах істини, які приймаються людиною без яких або перевірок.

У своїх роботах (особливо в «Критиці чистого розуму») він розглядав апріорне пізнання як частина досвідченого знання. Він стверджував, що пізнання, що починається з досвіду, не може відбуватися цілком з нього, що дослідне знання складається з вражень і саме вони дають знанню всеосяжність.

Європейська філософія розділилася на безліч течій, деякі з яких були згодні з теорією існування до досвідченого знання. У двадцятому столітті такі течії сформували концепцію апріорність, згідно з якою бездоказові підстави – це вихідні постулати, які можуть бути умовні і традиційні.

35. Біблія

Біблія — священна книга християнства та іудаїзму, створена протягом І тис до н. е. та IIII ст. н.е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейські, а пізніше християнські традиції вважали богонатхненними. Складається із двох частин — Старого Завіту, визнаного іудеями та християнами, та Нового Завіту, котрий визнається священним лише християнами. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у Старому Завіті та грецька (койне) у Новому Містить сакралізовану історію світу та людства, наголошує на їх залежності від волі Бога — творця і промислителя. Основою людського життя, за Біблією, є правдиве боговшанування та богопоклоніння. За своєю суттю Біблія — одна єдина книга, хоча й складена вона з багатьох книг, а тому характеризується величезною жанровою та тематичною різноманітністю виклади міфологічних систем, історичні оповіді, релігійна публіцистика, філософське моралістичні твори, лірична поезія, зразки релігійної містики.

Історія Біблії в Україні розпочинається з часів появи на її землях перших християнських місіонерів, які, поширюючи християнство, при несли із собою і книги Святого Письма, які з часом перекладались церковнослов'янською мовою. Найдавнішою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056—1057). Найціннішим із перекладів на народну тогочасну мову є Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561), що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинська область). Дуже популярною в Україні книгою Старого Завіту був Псалтир, який вживався не тільки як богослужбова, а й як навчальна книга для домашнього читання. Популярними були й книги Нового Завіту Четвероєвангеліє і Апостол У 1581 p. побачила світ повна збірка книг Біблії церковнослов'янською мовою — Острозька Біблія, надрукована 1. Федоровим у м. Острозі Перший переклад Біблії живою народною літературною мовою здійснили П. Куліш, І. Пулюй та І. Нечуй Левицький (XIX ст). Протягом XX ст повний текст Біблії у перекладі українською мовою здійснили І. Огієнко(1912), І. Хоменко(1963).