17. Проблеми пізнання і проблеми істини у філософії

Проблеми пізнання у філософії

Під пізнанням розуміється цілеспрямоване активне відображення навколишньої дійсності у свідомості людини. Проблема пізнання у філософії важлива також і з тієї причини, що людина може бути не тільки суб’єктом, але і його об’єктом. Тобто часто люди вивчають самих себе.

У процесі пізнання стають відомі певні істини. Ці істини можуть бути доступні не тільки суб’єкту пізнання, а й комусь іншому, включаючи наступні покоління. Передача відбувається переважно за допомогою різного роду матеріальних носіїв. Наприклад, за допомогою книг.

Проблема пізнання у філософії грунтується на тому, що людина може пізнавати світ не тільки безпосередньо, а й опосередковано, вивчаючи будь-чиї праці, роботи і так далі. Навчання наступних поколінь – важливе завдання всього суспільства.

Проблема пізнання у філософії розглядається з різних точок зору. Йдеться про агностицизм і гностицизмі. Гностики на пізнання, а також на його майбутнє дивляться досить-оптимістично. Вони вважають, що людський розум рано чи пізно буде готовий до того, щоб пізнати всі істини цього світу, який сам по собі є пізнаваним. Кордонів розуму не існує.

Проблема пізнання у філософії може бути розглянута і з іншої точки зору. Мова про агностицизм. Агностиками в більшості своїй бувають ідеалістами. Їх роздуми грунтуються на вірі в те, що або світ надто складний і мінливий, щоб його можна було пізнати, або на тому, що людський розум слабкий і обмежений. Ця обмеженість призводить до того, що багато істини ніколи не будуть відкриті. Немає сенсу прагнути пізнати все навколо, так як це просто-напросто неможливо.

Сама по собі наука про пізнання називається гносеологією. Здебільшого вона базується саме на позиціях гностицизму. Принципи у неї такі:

– історизму. Всі явища і предмети розглядаються в контексті їх становлення. А також безпосереднього виникнення;

– активності творчого відображення;

– конкретності істини. Суть в тому, що істину можна шукати тільки в конкретних умовах;

– практики. Практика – це та діяльність, яка допомагає міняти людині і світ, і самого себе;

– діалектики. Мова йде про використання її категорій, законів і так далі.

В пізнанні суб’єктом є людина, тобто істота, яка наділена достатнім розумом, здатне освоювати і користуватися арсеналом засобів, підготовленим попередніми поколіннями. Суб’єктом пізнання можна назвати і саме суспільство в цілому.

Саме пізнання може бути чуттєвим або раціональним. Чуттєве пізнання грунтується безпосередньо на органах чуття, а раціональне – на мисленні. Іноді виділяють також пізнання інтуїтивне. Про нього говорять тоді, коли вдається осягнути істину на несвідомому рівні.

Проблема істини у філософії

Метою пізнання є істина. Істина – це правильне, перевірене практикою, відображення в нашій свідомості предметів та явищ природи і суспільства, що існують поза свідомістю і незалежно від неї.

Щоб правильно вирішити проблему істини, слід насамперед вирішити два питання.

1. Чи існує об´єктивна істина, тобто чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залежить від суб´єкта, не залежить від людства?

2. Якщо це так, то чи може людське уявлення, у якому відображається об´єктивна істина, відобразити її зразу, цілком, безумовно, абсолютно чи лише приблизно, відносно?

Друге питання, по-суті, є питанням про співвідношення абсолютної і відносної істини. Отже, з цього всього виникає необхідність вирішення питання про об´єктивну, абсолютну і відносну істину.

Під об´єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Будь-яка істина є об´єктивною істиною її об´єктивність визначається джерелом пізнання, тобто об´єктивним матеріальним світом, що відображається в свідомості людини.

Не можна ототожнювати істину з самим об´єктивно існуючим предметом. Не сам предмет, а його правильне відображення в свідомості людини – ось що є об´єктивною істиною. Питання про об´єктивну істину – це питання про зміст наших знань, питання про те, що ми пізнаємо. А пізнаємо ми об´єктивний матеріальний світ.

Питання про істину має ще й інший аспект. Це питання про повноту наших знань, про пізнання як процес, про те, наскільки повно пізнаний об´єктивний матеріальний світ, його предмети та явища.

Пізнання – це процес, що здійснюється поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відносної істини до істини абсолютної.

Відносна істина – це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об´єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізнання, відносні істини піддаються уточненню, поглибленню, конкретизації.

Отже, абсолютна істина – це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об´єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики.

Прикладом співвідношення відносної та абсолютної істини може бути розвиток знань про будову речовини.

Вимога гнучкості понять невід´ємна від вимоги конкретності поняття істини. Будь-яка наукова істина конкретна. Істинними є знання стосовно відповідних умов, місця і часу. Абстрактних істин немає. Те, що істинне в одних умовах, стає неістинним в інших. Тому до вирішення тієї чи іншої проблеми слід підходити з урахуванням реальних умов, зв´язків всіх сторін об´єкта та їх взаємодії. Тільки так можна пізнавати істини і використовувати їх в практичній діяльності.