16. Закони діалектики

Закон єдності і боротьби протилежностей

Єдність і боротьба протилежностей – один з основних законів діалектики. Він характеризує джерело саморуху й розвитку явищ природи і соціально-історичної реальності. Закон єдності й боротьби протилежностей в діалектиці займає центральне місце. Це – сутність, "ядро" діалектики.

Діалектика є вченням про розвиток, а цей закон вказує на джерело розвитку, дає ключ до розуміння всіх сторін та моментів розвитку.

Кожний предмет – це єдність протилежних сторін, властивостей, тенденцій. У кожному предметі, явищі є позитивні й негативні сторони, те, що росте, розвивається, і те, що відживає. Якщо на перший погляд здається, що в процесі розвитку предметів чи явищ відсутні суперечності, то завдання дослідника полягає в тому, щоб віднайти їх. Лише шляхом розкриття внутрішніх суперечностей можна пізнати предмети, їх сутність, закони їх розвитку.

Взаємообумовленість протилежностей, тобто існування однієї протилежності передбачає необхідну наявність іншої протилежності.

Перехід однієї протилежності в іншу шляхом заперечення одна одної. Протилежності перебувають в боротьбі одна з одною. Їх боротьба – це природний закономірний наслідок того, що протилежності всередині предмета чи явища одночасно взаємно обумовлюють і заперечують одна одну.

Єдність протилежностей має відносний характер. Це пояснюється тим, що сталість, незмінність предмета чи явища тимчасова, що предмет має свій початок і кінець. А боротьба протилежностей має абсолютний характер, тому що рух (розвиток) не припиняється ні на хвилину в результаті боротьби протилежностей.

Боротьба протилежностей – це складний процес виникнення, розвитку та вирішення суперечностей. Зміст закону єдності й боротьби протилежностей виражається через взаємодію категорій тотожності, відмінності, протилежності, суперечності.

Потім з´являється відмінність як початковий ступінь суперечності. Відмінність – це початок роздвоєння єдиного предмета чи явища на протилежні сторони і тенденції.

Потім відмінність елементів і тенденцій у процесі розвитку перетворюється в протилежності. Протилежності – це такі сторони і тенденції, внутрішньо властиві предметам і явищам, які, перебуваючи в єдності, взаємно виключають і взаємно обумовлюють одна одну. А відносини між протилежностями називаються суперечностями. Суперечності – це система відносин, в межах якої протилежності породжують одна одну, взаємопроникають і переходять одна в одну, породжуючи щось нове.

Суперечності бувають різних видів: внутрішні, зовнішні, основні, неосновні, антагоністичні, неантагоністичні.

Внутрішні суперечності – це взаємодія протилежностей у системі внутрішніх відносин предмета .

Зовнішні суперечності – це взаємодія протилежностей, що належать різним предметам .

Основні суперечності – взаємодія протилежностей, які створюють джерело саморозвитку предмета в певний період. Вони можуть проявлятися як складний комплекс глобальних проблем .

Неосновні суперечності впливають на основні, але не визначають їх форму .

Антагоністичні суперечності – це взаємодія протилежностей, що мають максимально діаметральні тенденції своєї еволюції. Вирішення таких суперечностей нерідко здійснюється революційним шляхом, тобто переходом в нову якість.

Прикладом неантагоністичних суперечностей можуть бути відносини між однотипними соціально-класовими спільнотами.

Подолання суперечностей означає усунення старого і виникнення нового. Дуже важливо для практичної діяльності знати, "зловити" момент вирішення суперечностей.

Боротьба протилежних сил, тенденцій і напрямків проявляється всюди і в усьому, але ця боротьба в кожному конкретному предметі відбувається у властивій йому специфічній формі. Боротьба протилежностей в предметах і явищах виступає як процес, в якому є свої конкретно-історичні стадії розвитку та змін.

Всім предметам і явищам внутрішньо властиві протилежні сторони, тенденції, що знаходяться в стані єдності та боротьби; боротьба між протилежностями обумовлює внутрішнє джерело розвитку, веде до зростання суперечностей, які вирішуються шляхом усунення старого і утвердження нового, якому також властиві свої протилежності.

Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні

Закон взаємного переходу кількісних змін в якісні характеризує одну зі сторін руху, одну з граней всезагального розвитку. Він розкриває механізм розвитку, пояснює, як відбувається розвиток, завдяки яким процесам і як предмети зазнають якісних змін та перетворень.

Щоб зрозуміти сутність цього закону, необхідно дати визначення категорій "якість", "кількість", "міра".

Якість – це внутрішня визначеність предметів та явищ, сукупність їх суттєвих рис, сторін, що робить їх певними предметами і явищами.

Властивість – це будь-яка ознака, якою один предмет чи явище відрізняється від інших або подібний до них.

Якість проявляється через властивість, і пізнати якість того чи іншого предмета або явища ми можемо лише за властивостями, що проявляє ця якість.

Не можна провести абсолютну межу між якістю і властивістю, тому що якість – це найбільш суттєві властивості, що визначають всі інші властивості і без яких річ перестає бути певною річчю.

Кількість – це зовнішня характеристика предметів і явищ, що характеризує їх з боку ступеня розвитку властивостей: об´єму, числа, швидкості руху тощо.

Кількість має свої особливості порівняно з якістю. По-перше, зміна кількості в певних межах не викликає суттєвих змін речей та явищ. Межі кількості більш рухливі, еластичні, ніж межі якості. Адже коли предмет втрачає свою якість, то перестає бути тим, чим він був. Цього не відбувається стосовно кількості. По-друге, для характеристики предмета з кількісного боку немає ніякого значення зміст предмета, його якість.

Кількість і якість існують об´єктивно. В предметах і явищах вони перебувають в нерозривній єдності. Ми лише в свідомості можемо розглядати їх окремо. Поняття якості дає нам змогу зловити момент сталості в речах. Поняття ж кількості дає можливість відобразити мінливість речей.

Отже, кількість і якість характеризують предмети і явища з різних сторін. Але вони не відірвані одне від одного. Між ними існує тісний зв´язок і взаємообумовленість. Ця взаємообумовленість проявляється в тому, що, по-перше, кількісна характеристика тієї чи іншої речі уточнює її якісну характеристику. По-друге, будь-яка якість завжди має свої чітко визначені кількісні межі.

Взаємозв´язок кількості та якості виражається в понятті "міра". Єдність кількості і якості називається мірою.

Міра – це та межа зміни кількості, всередині якої предмет зберігає свою якісну визначеність. Міра – це межа буття предметів.

Єдність кількості і якості зберігається лише в межах міри. Якщо кількісні зміни здійснюються в цих межах, то вони не викликають якісних змін. Якщо вони виходять за межі міри, то вони супроводжуються якісними змінами предметів і явищ.

Наука накопичила великий фактичний матеріал, який свідчить, що розвиток у світі відбувається шляхом переходу кількісних змін в якісні і навпаки. Звідси висновок: взаємний перехід кількісних змін в якісні – це всезагальний закон розвитку.

Закон заперечення заперечення

Всі явища природи та суспільства розвиваються через заперечення. Процес розвитку був би неможливим без заперечення старого новим.

Розуміти заперечення можна по-різному. Діалектичне тлумачення принципово відрізняється від метафізичного. Для метафізики заперечувати – значить ліквідувати, відкинути, знищити без залишку, без утримання позитивного. Повне метафізичне заперечення, "відкидання" досягнень попередньої культури та створення "нового мистецтва" на пустому місці негативно впливає на розвиток світової культури взагалі.

Метафізика абсолютизує момент подолання в запереченні. Однак повного подолання в природі немає і бути не може, бо сама матерія незнищувана, не перетворюється в повне небуття.

Заперечення може виступати і в формі знищення, загибелі певного явища і в формі переходу його від нижчої стадії розвитку до вищої. З погляду розвитку важливо, звичайно, таке заперечення, за якого зберігається можливість прогресивного розвитку певного явища.

Діалектичному запереченню властиві такі риси:

– заперечення – це подолання старого, що віджило, заважає розвиткові;

– заперечення є збереження всього позитивного, здатного розвиватися.

Старе і нове – це дві сторони заперечення. Нове – це те, що найбільш повно відповідає об´єктивним потребам розвитку. Воно необхідне, тому росте і розвивається, має перспективу, майбутнє. Старе – те, що перестає або вже перестало відповідати об´єктивним, потребам розвитку.

У природі і суспільстві здійснюється невблаганний процес переходу від старого до нового, процес відмирання старого та утвердження нового. Старе і нове нерозривно пов´язані одне з одним в процесі розвитку. Це проявляється в таких аспектах:

– нове випливає зі старого відповідно до специфічних законів розвитку;

– нове використовує для свого розвитку все позитивне, що є в старому.

Діалектика розглядає заперечення не як акт втручання зовнішньої сили, а як самозаперечення, тобто перехід явища в свою протилежність, де заперечуване і те, що заперечує, – це сторони єдиної суперечності. Таке заперечення готується внутрішніми причинами на попередній стадії розвитку певного предмета чи явища. Цими внутрішніми причинами є боротьба протилежностей.

Заперечення з погляду діалектики і абсолютне, і відносне. Абсолютне в тому розумінні, що будь-який розвиток здійснюється у формі заперечення. Відносне тому, що передбачає не повне заперечення, не абсолютне знищення, а збереження певних сторін, що необхідні для подальшого прогресивного розвитку.

Процес розвитку в об´єктивному світі ніколи не припиняється. Кожне заперечення спричиняє нове заперечення, яке внутрішньо пов´язане з першим. Зміна одного заперечення іншим виражається поняттям заперечення заперечення.

Заперечення заперечення є закон безперервного розвитку, тобто кожне явище є результатом заперечення попереднього явища.

Вперше закон заперечення заперечення був сформульований Гегелем. Однак він докорінно відрізняється від розуміння цього закону матеріалістичною діалектикою. У Гегеля мова йде про саморозвиток ідеї. Для матеріалістичної діалектики цей закон є законом розвитку об´єктивного світу і мислення, яке його відображає.

Закон заперечення заперечення має всезагальне значення. Він проявляється в усіх галузях об´єктивної реальності – в рослинному і тваринному світі, в геології, математиці, історії, філософії.