5. Німеччина.

Німецьке "економічне диво". Перші роки існування ФРН характерні високими та стабільними темпами промислового розвитку. Вже в 1951 р. загальний обсяг виробництва перевищив показники 1936 р. Водночас середньорічний приріст промислової продукції становив у 1950-1960-х роках 9,5 %. Німецькому «економічному диву» сприяли солідні стартові можливості, потужна промислова база, сучасне устаткування, компетентне керівництво реформами, гнучка податкова і кредитна політика, значні іноземні інвестиції (за планом Маршалла -- 50 млрд дойчмарок), організованість нації; жорстка експлуатація робочої сили (62-годинний робочий тиждень, заробітна плата -- 65% довоєнної), підтримка економіки з боку держави (довгострокові кредити, 30% акцій підприємств належало державі), відсутність військових видатків до 1955 p., присутність іноземних військ.

Першим канцлером ФРН був Конрад Аденауер (блок партій Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз -- ХДС/ХСС). Він перебував при владі до 1963 р. Уряд Аденауера однозначно орієнтувався на США і на цінності західної демократії. У 1952 р. він відкинув план СРСР про об'єднання Німеччини.

Цього ж року у ФРН було відмінено окупаційний режим. 1955 р. країна стала членом НАТО, що завершило розкол Європи на два ворожі табори. У 1957 р. ФРН вступила до ЄЕС, а це примирило її з Францією.

У 1969 р. було сформовано новий уряд на чолі з лідером соціал-демократів Віллі Брандтом. У результаті проведення "нової східної політики" ФРН підняла свій міжнародний престиж, врегулювала територіальні проблеми і стала одним із головних торгових партнерів країн Східної Європи та СРСР.

70-ті роки були переломними з точки зору внутрішнього розвитку ФРН. Як і інші країни Заходу, її охопила криза. Знизилась динаміка розвитку промисловості, з'явилася небезпечна проблема--політичний тероризм.

У 70-80-х роках з'явились нові масові рухи. Наймасовішим став рух на захист довкілля -- рух "зелених". У зв'язку з розміщенням на території ФРН ядерних ракет наприкінці 70-х років набув масовості пацифістський рух.

Усе це на початку 80-х років призвело до чергового перегрупування політичних сил у країні. Вільна демократична партія знову підтримала блок ХДС/ХСС, що дало можливість християнському демократу Гельмуту Колю у 1982 р. стати канцлером ФРН. Він провів реформи, які дозволили подолати кризи 70-х років. З 1983 р. у ФРН почалось економічне піднесення.

Об’єднання Німеччини. Процес демократизації поставив на порядок денний питання об'єднання двох Німеччин. Почалися пошуки форми об'єднання.

Спочатку керівництво НДР вважало, що цей процес буде тривалим. Але на виборах 1990 р. перемогу здобула ХДС, яка виступала за негайне об'єднання Німеччини на основі закріпленої у конституції ФРН схеми входження східних земель у федерацію. Уряд, сформований лідером ХДС Лотаром де Мезьєром, приступив до реалізації цього процесу.

1 червня 1990 р. в НДР було введено західнонімецькі гроші (дойчмарки). 31 серпня відбулися вибори та відновлення 6 земель на території НДР. 12 вересня СРСР, США, Англія та Франція підписали договір про остаточне врегулювання німецького питання.

З жовтня 1990 р. відбулось об'єднання Німеччини, столицею якої став Берлін. На позачергових виборах в уже об'єднаній Німеччині перемогла коаліція ХДС/ХСС з ВДП.

Об'єднання Німеччини спричинило низку проблем:

інтеграції східних земель у ФРН;

структурної перебудови економіки НДР;

соціальної напруженості;

ворожнечі до іноземних робітників (5 млн осіб);

вироблення нової зовнішньої політики ФРН.

Після об'єднання ФРН стала повноправним членом світового співтовариства. Канцлером об'єднаної Німеччини залишився Г. Коль. У своїй внутрішній політиці він продовжив попередній курс "консервативної революції"". Головною проблемою для об'єднаної Німеччини стала інтеграція східнонімецьких земель -- структурна перебудова та модернізація економіки, відновлення земельного устрою, формування нових владних і партійних структур, а особливо -- зміна системи мислення, звичок, ставлення до праці та ін. У 1990-1993 pp. у східнонімецьких землях спостерігався спад виробництва і падіння життєвого рівня населення, але вже в 1994 р. завдяки значним капіталовкладенням цю негативну тенденцію вдалося подолати.

Через 7 років після об’єднання Німеччини фінансові труднощі спричинили урядову кризу. Вибори до бундестагу в 1998 р. закінчилися перемогою опозиційних партій. Уряд сформували соціал-демократи, а їхній лідер Герхард Шредер став канцлером, яки розпочав боротьбу з безробіттям, яке особливо було поширеним у Східній Німеччині.

В 2005 р. канцлером було обрано Ангелу Меркель – лідера Християнсько-демократичного союзу, яка і до сьогодні займає цю посаду. Основними напрямами програми уряду Меркель стало реформування федеративної системи, енергетичної політики, боротьба з бюрократизмом. На сьогоднішній день, Німеччина є беззаперечним лідером Європи, має потужний вплив на ситуацію в Європі та світі.

6. Італія.

Проголошення республіки. Протягом Другої світової війни Італія втратила третину національного багатства. Обсяг промислового виробництва в 1945 р. становив лише 30% довоєнного, почалась гіперінфляція. У політичному житті Італії провідну роль відігравали сили, які очолювали антифашистську боротьбу, в 1946 р. вони підписали пакт про єдність дій. Найавторитетнішою партією стала Християнсько-деморкатична партія (ХДП), яка була створена в 1944 р. Лідер ХДП А. де Гаспері в 1945 р. очолив уряд. Після референдуму, 18 червня 1946 р. Італія була проголошена республікою. В 1947 р. було прийнято конституцію, яка набрала чинності з 1 січня 1948 р. Відповідно до конституції Італія проголошувалась демократичною парламентською республікою. Вперше в історії країни було введено загальне виборче право. Королівській сім'ї заборонялось повертатися в Італію. Вищим органом влади проголошувався двопалатний парламент, який обирав президента -- главу держави. Виконавчу владу очолював голова ради міністрів, який призначався президентом і затверджувався парламентом.

«Економічне диво». У 50-60-х роках Італія пережила період бурхливого розвитку економіки ("економічне диво"). За темпами зростання вона поступалася лише ФРН. Завдяки цьому Італії вдалося розрахуватися з боргами і стабілізувати грошову одиницю--ліру. Зріс життєвий рівень італійців, сформувалася держава процвітання. Результатами цього зростання скористалася, в основному, промислово розвинута Північ країни. Південь залишався осередком бідності та соціальної напруги.

Бурхливий економічний розвиток супроводжувався і масовим робітничим рухом, який досяг вагомих результатів. За рівнем заробітної плати, системи соціального забезпечення та розміром пенсій Італія поступалася лише скандинавським країнам.

В умовах боротьби за соціальні права зростав авторитет лівих партій, а християнські демократи втрачали свою популярність. У період 1963-1976 pp. ХДП вступила в коаліцію з ІСП. Лівоцентристський уряд, очолюваний Альдо Моро, посилив втручання держави в економічне життя суспільства, прийняв п'ятирічну економічну програму, націоналізував електротехнічну промисловість. Запроваджувався 40-годинний робочий тиждень, розширювалися права профспілок на підприємствах. Прийняті закони передбачали захист орендарів землі та обмеження спекуляцій у житловому будівництві.

Наприкінці 60-х років Італія, як і інші країни Заходу, була охоплена масовим молодіжним рухом, підтриманим робітниками. У листопаді 1969 р. відбувся загальний страйк, в якому взяли участь 20 млн осіб. Майже всі вимоги страйкарів було виконано.

Економічна криза 1974-1975 pp. загострила проблеми в Італії: зростала популярність комуністів; на виборах 1976 р. ІКП набрала 34,4% голосів (227 місць у парламенті з 630); лідери ХДП відмовились допустити комуністів в уряд. Це призвело до кризи в суспільстві та розколу ХДП.

Частина ХДП на чолі з Альдо Моро стала на шлях укладення угоди з ІКП.

Перспектива стабільності в країні не влаштовувала лідерів "Червоних бригад" -- ультралівої терористичної організації. Альдо Моро було викрадено, а згодом його труп знайдено в машині в центрі Рима. В таких умовах ХДП, не бажаючи співпрацювати з ІКП і втративши підтримку з боку ІСП, створила багатопартійну коаліцію. У 80-х роках при владі перебували вже п'ятипартійні уряди.

Політична нестабільність сприяла розвитку тероризму як з боку неофашистів, так і з боку ультралівих організацій. З 1969 р. по 1981 р. від рук терористів загинуло 386 осіб. В країні процвітала мафія. За рівнем корупції Італія не мала собі рівних у Західній Європі.

У 80-90-х роках державні інститути Італії переживали глибоку кризу, яку намагався подолати п'ятипартійний уряд лідера ІСП Бетгіно Краксі (1983-1987). Він здійснив реформи в дусі "консервативної революції", спрямувавши значні зусилля на боротьбу з мафією та обмеження привілеїв католицької церкви. Але подолати кризу так і не вдалось.

Яскравим її виявом став скандал 1992 p., пов'язаний з хабарництвом у Мілані. Під слідством опинились лідери ХДП, ІСП, кілька міністрів, депутатів, сенаторів та підприємців.

Італія постала перед необхідністю проведення глибоких реформ. У 1993 р. на референдумі італійці висловилися за ліквідацію пропорційної системи виборів. Це стало початком реформування італійського політичного життя. Реформи призвели до встановлення в Італії Другої республіки. У 1996 р. відбулися вибори на новій основі, які засвідчили нову розстановку політичних сил у країні, уряд очолив колишній християнський демократ Романо Проді. Головна боротьба розгорнулась між блоками лівих і правих партій. Зрештою, перемогли ліві, які знаходились при владі до 2000 р. Вони зуміли погасити інфляцію, прийняли нові соціальні закони, сприяли подальшій європейській інтеграції. У квітні 2000 р. на виборах перемогу здобули правоцентристи, які фактично продовжили цей курс. У зовнішній політиці почалося активне виведення країни в групу лідерів.

Романо Проді

Сільвіо Берлусконі.

У квітні 2008 р. до влади знову прийшли право центристи на чолі з асоціацією «Уперед, Італіє!» Сільвіо Берлусконі, популярні гасла цього політика переконали італійців в необхідності порядку, який може навести «сильна рука».