Добірка художньої літератури на морально-етичну тему прислів’я

За добро добром платять.

З добрим дружись, а лихих стережись.

Не шукай друга багатого, ні вельможного, хай він буде бідним, але добрим.

Про добро пишуть на піску, а про зло на камені.

Добро перемагає зло.

Про добре діло говори сміло.

Вчися робити добро, тоді погане на розум не прийде.

Якщо хтось до тебе добрий, то будь нього ще кращий.

Людина без добра, що соловейко без пісні.

Добре далеко розходиться, а зле ще далі.

Не говори про добро, а про зло мовчи ще більше.

Хто людям добра бажає, той і собі має.

Тяжко знання добувати, зате легко носити.

Доброму добре ім.`я.

Вода за добро віддячить.

Не одежа красить людину, а добрі діла.

Як добром зігріте серце, то повік не захолоне.

Про добро не говори, а добро роби.

Чужим добром не збагатієш.

Якщо добро вмієш робити, то навчишся, як жити.

Роби добро, воно дорожче від золота.

Хто у воді, той у добрі.

Добро та розум – краса людини.

За добро й науку – цілуй батька й матір в руку.

Хто добро робить, той нікому не шкодить.

Дружба, як перстень, немає кінця.

Нас з тобою не розлити водою.

Все добре переймай, а зла уникай.

Дружба – найкраще багатство.

Добрий друг – надійніше кам`яного мосту.

З ким поведешся, того й наберешся.

Не бійся розумного ворога, а бійся дурного приятеля.

Один розум добре, а два ще краще.

Берись дружно – не буде сутужно.

Гуртом можна й море загатити.

Добре там живеться, де гуртом сміється й жнеться.

Дружній череді вовк не страшний.

Єднання – найкраща спілка.

Згода будує, а незгода руйнує.

Один за всіх, всі за одного.

Одна бджола мало меду наносить.

Одним пальцем і голки не вдержиш.

Як будемо у дружбі жити – нас нікому не зломити.

Мирилки

Молодша та середня група

Не штовхайся і не бийся,

А зі мною подружися.

мир миром, пироги з сиром,

Вареники в маслі

Ми – подружки красні!

Поцілуймося.

Старша група

Ой вишеньки-черешеньки похилилися.

Дві подруженьки посварилися.

Тобі яблучко, мені грушечку,

Помирімося, моя душечко.

Ой вишеньки-черешеньки похилилися,

Дві подруженьки посварилися.

Тобі яблучко, тобі квіточку,

Перепрошую тебе, моя Віточко.

Дам тобі я пиріжок,

Помирімось, мій дружок.

Летів горобець,

Сів на стовпець,

Нашій сварці – кінець.

Поцілуймося.

Тихо, Лідочко, не плач.

Ми даєм тобі калач.

Ти калач наш візьми

І у коло з нами йди.

Оповідання

В.О.Сухомлинський

У кого радість, а в кого горе.

П’ятикласники зібралися їхати на екскурсію до Канева. Раділи діти: багато побачать нового, цікавого. Побувають на могилі Т.Г. Шевченка.

Збиралася їхати й Галя. Та ось у неї тяжко захворіла мама. Приходить Галя до школи заплакана.

• Чого це ти така сумна? – питають товариші.

• Мама дуже хвора. Не поїду я на екскурсію.

Тяжко стало на душі у дітей. Як же можна радіти, веселитися, коли в товариша горе? І вирішили діти: почекаємо, поки в Галі дужає мама, тоді й поїдемо на екскурсію. минуло три тижні. Галина мама одужала – весь клас поїхав на екскурсію. Поїхала й Галя. Коли в тебе радість, у другої людини горе. Розуміти чуже горе – це велика краса.

А серце тобі нічого не наказало?

Андрійко прийшов зі школи і побачив заплакану матір. Він поклав книги і сів за стіл. Чекає обіду.

• А тата відвезли в лікарню, - каже мати. – Занедужав батько.

Вона ждала, що син занепокоїться, стривожиться. А син був незворушний, спокійний. Мати великими очима дивилася на Андрія.

• А нам завтра до лісу йти, - каже Андрій – Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.

• Та й куди ж ти підеш завтра?

• До лісу… Як наказала вчителька.

• А серце тобі нічого не наказало? – спитала мама й заплакала.

Півень і сонце

Дрімає півень на сідалі. Прокинеться, солодко позіхне і знову дрімає. А на зорі завжди співає: ку-ку-рі-ку, Прокидаються кури, худоба. Півень і каже:

• Ба, як проспівав – і ранок настав. Як би не я, то й не розвиднілось би. а так-таки.

Так повторювалось багато разів. Та ось півень розгнівався на людей – мало йому дали зерняток. Потім і подумав: «Влаштую ж я вам. Не проспіваю вранці – і не зійде сонечко. Що ви станете робити?»

Прийшла ніч. Посміхається півень сам до себе, зловтішається: «Ось буде вам біда». Прийшов час співати, а півень мовчить. Заплющив очі і спить. Прокидається і бачить: сонце яскраво світить. кури повставали з сідала. Соромно стало Півневі.

Через потік

Андрійко і Ніна, школярі першокласники поверталися із школи.

На шляху був ярок. А припекло сонце, розтанув сніг, і ярком потекла вода.

Шумить бурхливий потік. Стоять перед потоком Андрійко і Ніна.

Андрійко швидко перебрів через потік, став на протилежному березі. Подивився хлопчик на Ніну, й соромно йому стало. Бо він вже в чобітках, а Ніна в черевичках. Як же вона перебреде?

«Ой, як недобре я зробив, - подумав Андрійко. – Чому я не зразу побачив, що Ніна в черевичках?» Андрійко перебрів потік назад, підійшов до Ніни і каже:

• Це я хотів довідатися чи глибоко. Бо переправлятися будемо вдвох.

• Як? – здивувалася Ніна. – Адже я в черевичках.

• Сідай мені на спину, - сказав Андрійко.

Ніна сіла на спину Андрійкові і хлопчик переніс її.

Лялька під дощем

Зіна вклалася спати. А надворі почалася гроза. Гримів грім, з-за Дніпра насувалися чорні хмари. по залізному даху зашумів дощ.

Блиснула блискавка. На мить стало ясно, як у день. Зіна побачила: на подвір’ї стоять калюжі води, йде дощ, і – ой горе, що ж це таке? – На лавці, під дощем, лежить її лялька, Зоя.

Вона забула Зою на лавці. Як же це трапилось? Як же вона не згадала про Зою лягаючи спати, як же вона не подумала про неї, коли почалася гроза?

Від цих думок Зіні стало важко, і вона заплакала. А ще важче було від думки про те, що на лавці лежить під холодним дощем її Зоя…

Зіна встала з ліжка, тихо відчинила двері, побігла на подвір’я.

Дощ миттю змочив її сорочечку. Вона підбігла до лавки, взяла Зою, пригорнула її до грудей.

Коли Зіна відчинила двері, мама ввімкнула світло і широко розплющеними від жаху очима дивилася на порожнє ліжко.

Побачивши Зіну з притуленими до дитячих грудей лялькою, мама перевела дух.

Вона зняла рушник, витерла Зіну. перевдягла в суху сорочечку.

Давши рушник, сказала:

• Витри ж і Зою… Як же це ти її забула на лавці?

• Ніколи більше такого не буде, матусю…

Як Сергійко навчився жаліти

Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку,

що сиділа на березі.

Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:

• Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі.

Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець.

Дівчинка запитала:

• Що ти кинув у воду?

Сергійко ще більше здивувався.

• Невже ти не бачиш? Я кинув камінець.

Дівчинка сказала:

• Я нічого не бачу, бо я сліпа.

Сергійко від подиву широко розплющив очі й довго дивився на дівчинку.

Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?

Настала ніч, Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.

Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном.

Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.

Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.

Як же вона бідолашна живе в отакій темряві?!

Сергійкові захотілося щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.

Додаток 4