2 2. Критичний перегляд принципів і традицій класичної філософії в хіх-хх ст. Проблема нераціонального. Несвідоме і психоаналіз

24. Сучасна релігійна філософія та її різновиди

У сучасній релігійній філософії можна виокремити традиційну філософію, що продовжує лінію богослов'я і отців церкви (мова йде, передусім, про неотомізм), та напрямки, що намагаються нетрадиційно (однак визнаючи існування Бога) вирішувати філософські проблеми (тейярдизм і персоналізм). Неотомізм — модернізація томізму — вчення середньовічного монаха-домініканця Фоми (Томаса) Аквінського (1225-1274 рр.), який пристосував філософію Арістотеля до потреб і вчення християнської католицької релігії. Аквінський намагався обґрунтувати релігію з точки зору здорового глузду, намагався логічно довести буття Бога на основі єдності, гармонії віри та розуму. Найвідоміші представники неотомізму — Е. А. Жільсон і Ж. Марітен. Неотомістська філософія бачить своє основне завдання у раціональному доказі існування Бога на основі п'ятичленної формули ("п'ять шляхів" доказу "буття божия", запропоновані Аквінським). Вона претендує на універсальність, синтез віри та розуму. У рамках неотомізму виділяються наступні основні розділи: метафізика, теорія пізнання, натурфілософія та соціологія. Метафізика,— це вчення про умоосяжне чисте буття, нескінченне і трансцендентне (що виходить за межі досвіду), позбавлене всіх конкретних властивостей та виражене у філософських категоріях (трансценденталіях), що створюють образ Бога. Соціологія неотомізму — вчення про суспільне життя — виходить з телеологічного (що визначається метою) уявлення про суспільство як засіб розуміння Бога. Персоналізм. персоналізм — вважає вищим сенсом усієї цивілізації особистість та її духовні цінності. Для прибічників філософії особистості характерне прагнення подолати догматизм християнської концепції людини, оновити її та наповнити сучасним змістом. Виділяють три основні характеристики особистості: екстеріоризація, інтеріоризація та трансценденція. Екстеріоризація — це самоздійснення людини ззовні; інтеріоризація — асиміляція її духовних цінностей, внутрішня зосередженість на них, трансцендування — осягнення вищих божественних цінностей: істини, краси, блага. В особистісній філософії персоналісти вбачають педагогіку формування особистого начала в людині. У зв'язку з цим особливе місце відводиться спілкуванню осіб, в якому прибічники персоналізму бачать мету і призначення людського існування.

2 5. Проблема знання і мови в філософії хх ст. Основні типи її аналізу: неопозитивізм, структуралізм, герменевтика.

26. Джерела становлення і розвитку філософських ідей Києво-Руської доби.

2 7. Українська філософія періоду ХIV-ХVІІ ст. Києво-Могогилянська академія.

29. Філософія української ідеї. Кирило-Мефодіївське товариствоРомантична тенденція в українській філософії актуалізує проблеми «людина — нація», «нація — світ», започатковує філософію національної ідеї, яка охоплює всі форми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомлення ним своєї «самості», належності до конкретної етнічної єдності.Наприкінці XIX — на початку XX ст. українська національна ідея, зародження якої сягає ще язичницьких часів, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, буттєвою. Тому розвиток української філософської думки цього часу відбувався в органічній єдності зі складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського народу національно і політично самовизначитись. Об'єднана національною ідеєю, українська філософія є складним проблемним полем різних методологічних підходів, світоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови Української держави.Синтез ідей романтизму і народності в єдності літературного, соціально-політичного та національно-визвольного аспектів знайшов відображення в діяльності та творчості діячів таємної організації "Кирило-Мефодіївське братство". Організоване в Києві у грудні 1845 р. воно проіснувало до березня 1847 р. До його складу ввійшло близько ста представників різночинної інтелігенції: Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, М. Гулак, Білозірський. Основною метою товариства було визволення України від соціального та національного поневолення, об'єднання всіх слов'янських народів на основі християнської віри. Програма кирило-мефодіївців складалася з двох частин — зовнішньої і внутрішньої. Зовнішня частина вміщувала думки про перебудову слов’янського світу на основі єднання, зближення окре-мих слов’янських народів, а внутрішня спиралася на розвиток освіти, визволення українського народу, його національне відродження, про-відними ідеями були: ідея єднання слов’янських народів та федерація на основі непорушної автономності кожного народу. Розглянемо філософську концепцію Т. Г. Шевченка. Основне питання його філософії - співвідношення соціального добра і зла щодо конкретної людини в конкретних історичних умовах і щодо його Батьківщини - України. Необхідність знищення народом царського кріпосного ладу-головний висновок філософії Т. Шевченка. У творчості Т. Шевченка поєднані принципи раціоналізму і сенсуалізму. Його сподівання на прихід апостола правди і науки, на прихід героя із святим і праведним законом поєднані з людськими почуттями. Водночас він усвідомлював трагічність свого буття в рідному краї, який перебуває в ярмі. Відомими є заклики Т. Шевченка до об'єднання усіх верств українського суспільства на основі злагоди, добра і любові задля допомоги знедоленим, нужденним, заради України, яка є найвищою цінністю в його філософії. Україну він називає святою. Такі думки були і в кожного члена товариства.Серед такого складного світоглядно-політичного сплетіння виокремлюються прибічники позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Михайло Драгоманов (1841—1895), Іван Франко (1856—1916), Михайло Грушевський (1866—1934). Михайло Драгоманов — складна й суперечлива постать в інтелектуальній історії українського народу. Для одних він — «ідеолог» вільної України, взірець досконалості, а для інших — ідеолог укра¬їнського соціалізму, символ «духовної руїни».Світогляд його справді складний, не позбавлений еклектизму — суміші ліберально-демократичних, соціаліс¬тичних й українських патріотичних елементів з позитивіст¬ським філософським підґрунтям. Основою його теоретично-аналітичних пошуків є ідея безупинного людського поступу, мета якого — досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб з обмеженням до мінімуму еле¬ментів примусу, усуненням авторитарних рис у суспіль¬ному житті. Драгоманов відстоював пріоритет громадянсь¬ких прав і вільних політичних установ над соціально-кла¬совими інтересами та універсальних людських цінностей — над винятково національними потребами. Але це аж ніяк не означало нехтування національним. Драгоманов одним із перших тогочасних радикальних мислителів зрозумів роль і місце національного питання в реалізації принципів демократії та свободи. Він не лише став першою жертвою антиукраїнських репресивних за¬ходів російського уряду (у 1875 р. був звільнений з Київ¬ського університету), а й був автором першого модерного українського політичного журналу «Громада». Він пер¬шим намагався спростувати популярну на той час теорію про взаємовиключення космополітизму і націоналізму, витворивши імператив: «Космополітизм в ідеях та цілях, національність у ґрунті та формах».

Іван Франко він спрямовував усе своє над¬бання на «народне відродження», розвій української нації, збагачення української духовної культури. Франко був пе¬реконаний, що будь-які розмови та дії, які ніби стоять над національним, які є «чистими» стосовно проблеми нації, насправді «або фарисейство людей, що інтернаціональни¬ми ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчудження від рідної нації».