7. Антична онтологія та гносеологія

Онтологія — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття «онтологія» у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто — суще, сутнісне, логія — вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.По-друге, у марксистській філософії поняття «онтологія» вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об'єктивні закони тощо).По-третє, у західній філософії в поняття «онтологія» теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта.Гносеологія- теорія пізнання, розділ філософії. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст. Теорія пізнання, гносеологія, епістемологія, розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія аналізує загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм.

14. Філософія Нового часу. Створення механістичної картини світу.

Філософія Нового часу, якою розпочинається період західноєвропейської класики, має свої особливості.

XVII століття визначається в історії як період промислового перевороту, пов’язаного з виникненням

машинного виробництва, і як час наукової революції. Переворот, здійснений Коперніком в астрономії (створення геліоцентричної моделі Всесвіту), був продовжений в працях Дж. Бруно, Г. Галілея, І. Кеплера, Х. Гюйгенса, Р. Декарта, а його завершенням стає механіка І. Ньютона. Саме принципи Ньютонівської механіки визначили основи нової картини світу, нової моделі розуміння Всесвіту як суто матеріального механізму, позбавленого духовних властивостей і керованого математичними закономірностями. Наукова революція XVII ст. полягала не тільки у створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки в соціальний інститут, у розгалужену систему наукових закладів і наукових співтовариств (першими виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук).Наука, що приходить на зміну вірі і релігії, починає домінувати у культурі і стає основним предметом філософських досліджень новочасної філософії XVII ст. Якщо в центрі проблематики схоластичної філософії була проблема співвідношення віри і розуму, то в Новий час – розуму і природи, проблема осягнення людиною закономірностей природи і можливості раціонального панування над нею. Філософія XVII ст. осмислює новий образ природи і людини, що утверджується в культурі того часу. Віднині головна мета щодо природи – панувати над нею, поставити її сили на службу людським потребам. Перемагає установка на прагматичні цінності, на досягнення успіху і влади. Метою пізнання стає вже не мудрість, а оволодіння природою. «Знання – сила» є гаслом культури Нового часу. Особливістю філософії XVII ст. стає механістичний підхід до розуміння світу і людини. Всесвіт складається з матеріальних частинок, що рухаються у нескінченному просторі. Змінюється у цей період і бачення ролі Творця. Поряд з пантеїзмом (ототожненням Бога і природи) поширюється концепція деїзму, що стає досить популярною, особливо у XVIII ст. Бог у деїзмі уявляється великим Математиком, Архітектором світобудови, Годинникарем, який «заводить» механізм Всесвіту. Створюючи світ, Бог визначає механічні закони його руху, але після того він вже не втручається у природні події. Система існує і рухається сама по собі, відносно незалежно від Творця.Людина у механічній картині світу розуміється як частка, фрагмент природного механізму, і тому вона абсолютно залежна від фізичних законів, підкорена жорсткому і незламному причинному порядку природи. Більше того, самі люди починають розглядатися як певні механізми, автомати. Декарт, наприклад, визначає людину як «машину з кісток і м’яса», Ж. Ламетрі свій філософський твір називає «Людина – машина». У «Левіафані» Т. Гоббса люди є автоматами, гвинтиками, які потрібно згуртувати у механізм «вищого ґатунку» – державу. Без державної влади, цього механічного чудовиська-Левіафана, вважав Гоббс, люди спроможні перебувати лише у стані «війни всіх проти всіх».

Механіцизм є не тільки спрощеним, а тому і спотвореним баченням складних світоглядних проблем,

але він веде до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха Середньовіччя і Відродження підносили людину

(хоча і по-різному), розглядаючи її як «образ і подобу Божу», як «вінець творіння», то новочасна філософія

нівелює її, зводить до механізму, машини, автомата.Стверджується, що свобода є лише ілюзією, у реальності ж людина, як частина природи,неспроможна піднятися над природною необхідністю. «Людина не буває вільною ані хвилини у своєму житті», – вважав французький філософ П. Гольбах. Варіант більш прихованого зречення від свободи належить Б. Спінозі. «Свобода є пізнаною необхідністю» – це визначення Спінози задало тонвирішенню проблеми свободи для багатьох мислителів (Гердер, Гегель, Маркс погоджувались з ідеєю Спінози, що людина здобуває свободу, зрозумівши світ). За Спінозою, людина не стільки діє самостійно, автономно, вільно, скільки зазнає впливу дії зовнішньої причинної необхідності. Свободи як свободи волі не існує. Усе, на що може претендувати людина, прагнучи бути вільною, – це усвідомлення ланцюга необхідності, в який вона включена. Філософія XVII ст. виявила свою неспроможність в розв’язанні проблем людського існування. Найбільший внесок був зроблений нею у галузі гносеології та методології науки.