Контрольні запитання:

1. У чому суть політики як соціального явища?

2. Дайте визначення політичної системи суспільства.

3. Що таке влада? Чому владні відносини відзначають харак­тер політичної системи?

4. Проаналізуйте різноманітні теорії походження держави.

5. Чому держава вважається базовим інститутом політичної системи?

6. Що таке громадянське суспільство?

7. Які загальні риси правової держави ви можете назвати?

8. Що, на вашу думку, необхідно для розбудови правової, со­ціально-справедливої української держави?

Тема XVII. Духовне життя суспільства

1. Поняття "дух", "душа", "духовність", "ментальність".

2. Цінності як ядро духовного світу людини .

3. Суспільна свідомість та її рівні .

4. форми та функції суспільної свідомості .

Література :

1. Андрущенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія . Курс лекцій -К.: Генеза, 1996. - С. 268-336

2. Барді А. Ф. Загадковий світ людини -К, 1988.

3. Крапивенский С.3. Социальная философия: Учебник. - Вол­гоград: Комитет по печати, 1998.- 352 с.

4. Крымский С.Б.Контури духовности: новые контексты идентификации. //Вопросы филисофии, 1992..№12.

5. Людина і світ: Підручник. (За ред.: Л.В.Губерського, А.О.Приятельчука) . - К.: Український Центр духовної культури, 1999 - 312 с.

6. Социальная философия: Учебное пособие. (Под ред. В.Н.Лавриненко) . - М.:ЮНИТИ, 1995. - 240 с.

7. Філософія: Навчальний посібник. /І.Ф.Надольний та ін. . - К.: Вікар, 1999 - С. 532-572.

8. Юнг К. Проблема души современного человека //Философские науки. - 1989.-№8.

Знати основні поняття:

Дух, душа, духовність, ментальність, менталітет, цінність, аксіологія, добро, віра, надія, любов, ідеал, гідність, суспільна свідомість, буденна свідомість, теоретична свідомість, суспільна психологія, ідеологія, політична свідомість, моральна свідо­мість, етична свідомість, правова свідомість, релігійна свідо­мість, педагогічна свідомість.

1. Поняття "дух", "душа", "духовність", "ментальність"

Проблема духовності була, є і буде однією з основних у сис­темі філософського осмислення. Реальна людська життєдіяль­ність обумовлюється не лише біологічними законами, а й духо­вними чинниками. Духовна культура як реальність визначає поведінку людини, її свідомість і самосвідомість, систему по­глядів, уявлень, норм і оцінок, принципів і переконань.

Людина відносно легко пізнає матеріальну оболонку створе­них нею матеріальних цінностей. І в той же час у неї немає та­кого легкого доступу до сутності духу, душі. А це викликає спокусу взагалі заперечувати наявність цих світів. Розумні матеріальні потреби рано чи пізно задовольняються. Задовольнити потреби духовного змісту навряд чи комусь вдалося.

Давнім уявленням про дух і душу був анімізм (від лат. anima - душа, дух) - віра в існування душ духів - істот, від яких, нібито, залежать усі предмети і явища матеріального і нематеріального світу.

Відносно завершеного вигляду поняття "дух" набуло в мо­нотеїстичних релігіях. Так, Дух Святий або Дух Божий у релі­гійних уявленнях постає як сила божественного натхнення. З точки зору християнства, завдяки пришестю Ісуса Христа, Дух Святий з'являється як те, що свідчить про Сина Божого. Отже, у релігійному світогляді дух постає як об'єктивна сила, яка не залежить від людини.

Релігійне розуміння духу відрізняється від міфологічного тим, що релігія буття Духа Святого певним чином пов'язує з людиною. Цей зв'язок обумовлює визначення поняття душі як "іскорки" божественного духу. яка "запалює" життям кожну людину. Душа як джерело неповторного людського існування потребує свободи, тому вона прагне вийти за межі внутрішнього світу людини. Це прагнення виявляється в її впливі на душі інших людей.

У давньоіндійських філософських школах, що спираються на авторитет Вед, вчення про душу розвивалося у руслі концеп­ції атмана. Атман – об'єктивно існуюча світова душа.

Платон розвиває вчення про світову душу як про універса­льний принцип буття. У розумінні Аристотеля, душа - це акти­вний цілеспрямований початок, "форма" живого тіла, яка не­від'ємна від нього.

У новоєвропейській філософії поняття "душа" стало вжива­тися для позначення внутрішнього світу людини, її самосвідо­мості. Так, німецький філософ Г.Лейбніц ( 1646 - 1716 ) роз­глядав душу як замкнену субстанцію, монаду. І. Кант виводить душу за межі досвіду, у сферу трансцендентальних ідей (транс­цендентальний — той, що зумовлює можливості людського пі­знання). В українській філософії використовується поняття се­рця (Г.Сковорода, П. Юркевич), дуже близького до поняття ду­ші.

Поняття душі не обмежується лише ідеальним станом. Ду­ховне не замикається на самому собі. Знання і почуття, мрії і установки, воля і розум мають об'єктивну спрямованість. Потенціально чи актуально вони пов'язані з певними діями, в яких відбувається самореалізація особи. Факти свідчать, що душа спроможна спричиняти такі зміни, які самі по собі в об'єктивному плані без свідомої діяльності людей не відбува­ються. Душа здатна впливати на формування другої природи, виявляти себе реальним джерелом розвитку суспільних відно­син. Але це можливе лише тоді, коли існує єдність душі та ті­ла.

Перші протиставлення душі і тіла з'явилися у всесвітніх релігіях. Тілесне і духовне - дві протилежності, які своїм існу­ванням обумовлюють те, що визначається як людське. Прикла­дом протиставлення духовного і тілесного може бути християн­ське тлумачення відношення душі і тіла. Так, заперечення цер­квою самогубства обґрунтовується вченням про первинність ду­ховного начала та боротьбу добра і зла.

За християнським тлумаченням тіло постійно підштовхує людину до гріховності. Людина, яка прожила хоча б один день, вже не є чистою. Звідси - проповідь покаяння, духовного очи­щення від пристрастей. Душа не підвладна просторовим і кіль­кісним вимірам. Тіло ж, гріховна суть людини, сприймається браком божественності. Йдучи до Бога, людина повинна здола­ти цей брак, плекати свою душу.

З точки зору наукового знання, душа людини розглядається як єдність психічних станів із розумовою раціональною діяль­ністю. Одноосібне існування психічних процесів без взаємодії з раціональним розуміється як виявлення суто біологічного, а не соціального. Людина, що не здатна керувати своїми психічними станами, вважається душевно хворою.

Намагаючись розглядати духовність як цілком завершену систему, наука сама може ставати на шлях бездуховності.

Обмеженість міфології, релігії і науки у поглядах на дух, душу і духовність намагається подолати філософія. У філософ­ській думці обґрунтовується єдність духу, душі і духовності. Поза духом ми не можемо говорити про душу і духовність. А про духовність - основний чинник людської діяльності - є сенс вести мову тільки в тому випадку, якщо вона веде до піднесен­ня духу і душі.

Єдність духу, душі і духовності виявляє визначальні мож­ливості людини у світі, складовою частиною якого є сама лю­дина. Поняття "дух" вказує нам на існування надприродного об'єктивного начала, що може суттєво впливати на людську до­лю. Поняття "душа" вказує на духовну неповторність кожної особистості, її унікальність. Поняття "духовність" визначає, що людина і людство можуть керуватися як об'єктивними законо­мірностями, так і власними поглядами, думками, поєднувати чуттєве і раціональне у своєму житті.

Потяг людини до кращого майбутнього буде спонукальним у її життєдіяльності до тих пір, доки існуватиме єдність духу як об'єктивного джерела людського життя, душі як суб'єктивного прояву духу і духовності як сили духу, що спря­мовує діяльність особи.

Вживаючи поняття "дух", ми розуміємо прояви надіндивідуального буття, наприклад, дух закону, дух літературного тво­ру, дух народу, дух армії тощо. Іншими словами, дух не є ри­сою певної особи. Навпаки, його самого тлумачать як "творця" різних якостей людини. Наприклад, одержимість злим духом не є бездуховністю. Це потворна духовність, вона хибна, зла. Це прагнення до фальшивого ідеалу. Так, християни перекона­ні, що хрещення та сповідання Духом Святим надає віруючим надприродної сили.

Отже, дух - це об'єктивно існуючий над індивідуальний початок. Це те, що робить тіло живим, здатним діяти само­чинно. Водночас ми можемо розглядати душу як окремий внут­рішній світ людини, у якому поєднується чуттєве і раціональне, свідоме і підсвідоме, буденне і теоретичне, одиничне і загальне, необхідне і випадкове.

Єдністю об'єктивного і суб'єктивного стосовно визначеності людського буття є духовність. Духовність - це усвідомлення та відчуття людиною того, що вона має керуватися у сво­їй діяльності певними високими ідеалами, прогресивними ідеями, непохитними принципами, переконаннями.

Залежно від історичних обставин, особистого життя індиві­ду духовність має різні форми. Це може бути порядність як по­чуття та усвідомлення своєї причетності до долі інших людей та відповідальності за неї. Проявами духовності може бути прихи­льність як переживання людиною доброзичливого ставлення до інших людей; інтелігентність як рівень інтелектуальної діяль­ності особи , за якою вона керується знанням ідеальних ціннос­тей.

Своєрідним духовним утворенням є історична пам'ять. Іс­торична пам'ять - це втілення здатності людської свідо­мості відтворювати минуле у відповідних культурних фо­рмах (легенди, перекази, музейні експонати тощо).

Носіями історичної пам'яті є усі книги, документи, усні оповідання тощо.

До числа трансляторів духовності відносяться ритуали, об­ряди, церемоніали. У них зібраний досвід поколінь в якості взі­рця для наслідування.

Складним утворенням, що потрапило в поле філософського аналізу з джерел етнології, постала ментальність як надособистий елемент духовності. Поняття "ментальність" походить від латинського "менталіс", що означає - спосіб мислення, прина­лежність до розуму, душевний склад. Що таке ментальність?

Ментальність - це сукупність соціально-психологічних установок та схильностей діяти, мислити, почувати і сприймати світ певним чином. Вона породжується відповід­ним культурно-історичним середовищем і досвідом життя бага­тьох поколінь.

Ядро ментальності перебуває між колективним несвідомим та історично сталими формами суспільної свідомості, такими як політична, правова, моральна, естетична, релігійна, наукова, філософська та інші види свідомості. На рівні ментальності "пе­ретинаються" природне і соціальне, чуттєве і раціональне, сві­доме і несвідоме, індивідуальне і суспільне.

Безпосередньо з ментальності випливає менталітет як притаманна певній соціальній спільноті система неусвідомлюваних регулятивів життєдіяльності. Менталітет обумо­влений відповідною ментальністю і певним чином підтримує ментальність. Іншими словами, менталітет - це практичне виявлення ментальності.

Менталітет виявляється у звичаях, традиціях, стереотипах поведінки, стандартних реакціях на значущі події тощо. Мен­талітет соціальної спільноти (класу, страти, верстви, нації, на­роду) - це ядро їх духовності, в якому зосереджені типові риси соціально-психологічного складу людей, які успадкували духо­вні надбання попередніх поколінь і користуються ними відпові­дно до потреб сьогодення.

Залежно від характеру та носія розрізняють такі види мен­тальності:

- статеву (чоловічу та жіночу);

- вікову (дитячу, молодіжну, зрілого періоду життя то­що);

- професійну (робітничу, педагогічну, медичну, військову, чиновничу та ін.);

- національну (українську, російську, німецьку, амери­канську тощо);

В Україні першу спробу описати національну ментальність здійснив відомий історик і етнограф Микола Костомаров (1817 - 1885). Він провів порівняльний аналіз української та російсь­кої національної ментальності і зазначив її принципові відмін­ності.

По-перше, у росіян панує загал над окремою людиною, українці ж вище цінують окрему людину.

По-друге, росіяни нетерпимі до чужої віри, чужих звичаїв, мов. В Україні ж люди звикли чути в себе чужу мову і не цу­раються людей з іншим типом обличчя та іншими звичаями.

По-третє, росіяни - народ "матеріальний", а українці праг­нуть "одухотворити весь світ".

По-четверте, росіянин мало любить природу, не плекає кві­тів, які є майже на кожному подвір'ї українців.

По-п'яте, жінка в російських піснях рідко звеличується до свого людського ідеалу, рідко її краса підноситься над матері­єю, рідко в ній цінується щось за межами тілесної форми. У поезії українського народу, навпаки, жінка до того духовно прекрасна, що навіть у своєму падінні поетично висловлює свою чисту натуру.

По-шосте, у суспільному житті росіян громада панує над особистістю. Для українців такий порядок нестерпний, вони віддають перевагу особистій свободі.

По-сьоме, надання переваги загальному збігається у росіян з єдністю сімейного побуту, нероздільністю сімей. Українські сім'ї відокремлюються, як тільки у їх членів з'являється така потреба.

Сучасні дослідження української ментальності виявляють деякі нові характерні її риси. Для світоглядне - ціннісної уста­новки української ментальності характерним є перевага не розуму, а "серця" як стрижня моральності. "Серце" розкривається Памфілом Юркевичем як орган відчуття Бога, Григорієм Ско­вородою як мікросвіт, Тарасом Шевченко як шлях до ідеалу та гармонії з природою, Пантелеймоном Кулішем як джерело на­дії, передчуття, провидіння.

Таким чином, ідеальний світ, що створюється людиною, спроможний існувати відносно незалежно від матеріального буття. У той же час духовність, менталітет не в змозі бути абсо­лютно вільними від тих матеріальних обставин, що їх породили.